Тема 24. Сучасні підходи праворозуміння

Ключові терміни і поняття: концепція нормативного праворозуміння, психологічна школа права, концепція широкого праворозуміння.

Будучи надзвичайно складним соціальним явищем право розглядається з різних позицій, кожна з яких характеризується лише їй властивою системою характерних ознак. Багатогранність поглядів щодо розуміння права дає можливість вділити такі властиві його концепції:

1) теорія природного права;

2) нормативний підхід;

3) соціологічний підхід;

4) психологічна школа права;

5) марксистська концепція права;

6) концепція широкого праворозуміння.

Концепція природного права виникла в XVII-XVIII ст. в період становлення в країнах Західної Європи буржуазних суспільних відносин. Дана концепція право розуміння виходить із дуалізма права, тобто вважається, що поряд з позитивним правом, яке створене державою, існує вище – природне право, яке властиве сім людям від природи. Представники даної школи вважали, що право виникло з природи людини та існує незалежно від держави. Так, наприклад, Гуго Грацій писав: «мати природного права є сама природа людини».

Природне право розглядається як таке, що властиве всім людям, як вічне і незмінне. Саме природне право є критерієм оцінки права позитивного. Все, що в позитивному праві суперечить природному праву не повинно вважатися правом.

Сутність нормативного підходу до визначення поняття «права» полягає в тому, що право розглядається як сукупність норм, встановлених та санкціонованих державою, які знайшли своє відображення в системі нормативно-правових актів.

Засновником соціологічної концепції був Є. Ерліх, який вважав, що на противагу позитивізму право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Представники цієї концепції звертаються до умов функціонування, дії права. Тому цей напрямок іноді називається функціоналізмом. Висуваючи ідею «живого права», яка створюється «союзами» Ерліх стверджує, що кожна організація, фабрика, банк, профсоюз, об’єднання підприємств створюють своє право.

Засновником психологічної школи права, вважається Л.І. Петражицький (Україна та Росія), Г. Тарт, Л. Кнепп та ін. (Західна Європа). Дана теорія виникає в 19 ст., а своє найбільше розповсюдження одержала на початку 20 ст. Представники психологічної теорії первинним в праві вважають правові переживання та правові емоції людини. Норма права представляє собою результат такого переживання.

Характерною ознакою марксистської теорії права є те, що вона визнає зв'язок права з державою. Держава створює і забезпечує дотримання права. В праві виражена державна воля. За цією ознакою марксистську теорію пава іноді розглядають як різновид позитивізма. Однак, вольовий характер права зазначили ще римські юристи. Особливістю марксистської теорії є те, що державна воля, виражена в праві, має класовий характер. Це воля економічного і політичного пануючого класу.

Плюралізм поглядів щодо розуміння поняття «право» є характерним і для сьогодення. Багато авторів не задовольняються розумінням права як системи норм, яка пов’язана з державою. Таке розуміння розглядається як «вузько нормативне» і недостатня з їх точки зору. Тому робляться спроби знайти більш широке розуміння права, яке б не зводилося до його розуміння як системи норм. Концепція широкого праворозуміння фактично зводиться до того, що поняттям право охоплюється різноманітні соціальні фактори, а саме: природне право, ідеї, норми, суспільні відносини, правосвідомість та дії. Прихильниками широкого інтегративного підходу до право розуміння є П. С. Явіч, Л. С. Мамут, В. А. Туманов, М. І. Козюбра та ін.

Протягом тривалого часу юриспруденція розвивалася в руслі концепції правового дуалізму, для якої було характерно визнання (і в теорії , і на практиці) існування двох типів права - природного права, що випливає з природи людини, природи речей або якогось універсального вселенського порядку, і позитивного права, встановленого державою, при цьому в міру становлення в Західній Європі абсолютних монархій все більш затребуваним владою ставав той напрямок юридичної думки, який зводив все право лише до позитивного права, тобто закону (у широкому сенсі цього слова, що включає в себе і судовий прецедент, і санкціонований юридичний звичай). Іноді такий підхід називають формально-догматичним, оскільки всю теорію права він по суті обмежує догмою позитивного права (тобто описом, узагальненням, класифікацією і систематизацією законодавства).

Легізм був історично першим, найбільш розвиненим, але не єдиним напрямом позитивістської юриспруденції. Нерідко терміном «легізм» позначають всю позитивістську юриспруденцію в цілому. Однак для більш повного висвітлення всього різноманіття підходів до розуміння права доцільно виділити в рамках позитивістського типу праворозуміння поряд з легізмом також соціологічне і антропологічне спрямування.

У рамках юснатуралізму «відмінність і співвідношення природного права і позитивного права - це не співвідношення правової сутності (у вигляді природного права) і правового явища (у вигляді позитивного права), а протиставлення природного права (як єдиного справжнього права - і справжньої правової сутності, і разом з тим справжнього правового явищ ) і позитивного права (як несправжнього права - несправжнього і як сутність, і як явище)». Тут критерієм оцінки правової природи позитивного права є природні права людини, які при цьому виступають не як абстрактний теоретичний принцип, а як реально діюче справжнє право. Звідси і властивий природно-правовим концепціям правовий дуалізм, тобто уявлення про дві одночасно діючих системах природного та позитивного права.

Кожен з перерахованих вище підходів до розуміння права несе в собі важливі пізнавальні можливості, які затребувані сучасною соціально-правовою практикою. Саме цією обставиною значною мірою обумовлені численні спроби побудови так званих інтеграційних концепцій праворозуміння, що намагаються поєднати різні підходи до розуміння права.

Природне право не є якоюсь особливою системою юридичних норм: воно являє собою певний набір соціально-правових прагнень суспільства, звернених до держави і заснованих на ідеї існування у людини природних, невідчужуваних прав, обумовлених самою людською природою, таких як право на життя, свободу, рівність, право на щастя, на справедливе ставлення до людини та ін.

Ідея природного права, природних прав людини еволюціонувала разом з розвитком суспільства і права. Основний зміст ідеї природного права з самого початку її зародження полягав у тому, що природні права людини висувалися в якості якогось орієнтира, свого роду критерію для оцінки правового змісту закону писаного права). Ще знаменитий оратор і державний діяч Стародавнього Риму Марк Туллій Цицерон говорив: «Несправедливий закон не створює право». Природні права розумілися як вічні та незмінні, раз і назавжди встановлені людською природою.

Як теорія ідея природного права оформилася в XVII -XVIII ст., ставши ідеологічною зброєю буржуазії проти феодально-абсолютистських порядків. Вона отримала розвиток у працях Гуго Гроція, Руссо, Монтеск'є, Дідро, Вольтера, Штаммлера та ін.

В якості самостійного, теоретично осмисленого напрямку правової думки позитивістська юриспруденція почала формуватися в Західній Європі в ранньобуржуазний період її розвитку. Спочатку даний напрямок було представлено лише легістським позитивізмом (соціологічнаі антропологічна течії в рамках позитивістського праворозуміння з'явилися значно пізніше). Родоначальниками легістського позитивізму вважаються англійський філософ і політичний мислитель Т. Гоббс і англійський юрист Д. Остін. Суть підходу до права цих учених та їх послідовників полягала в трактуванні права як наказу суверенної влади, направленого до підданих. «Правова сила закону, - говорив Т. Гоббс, - полягає тільки в тому, що він є наказом суверена». «Право, - вторив йому Д. Остін, - це агрегат правил, встановлених політичним керівником або сувереном».

В межах легістської юриспруденції, що розвивається в руслі «позитивізму законів», виділяють юриспруденцію понять (формально-догматичну юриспруденцію), яка займається головним чином «аналізом загальних юридичних понять, виведенням з них більш конкретних понять, їх комбінаторикою з метою отримання нових знань про право», і юриспруденцію інтересів, що представляє собою соціологізований варіант легізму.

Основоположником юриспруденції інтересів є німецький юрист Р. Ієрінг. Юриспруденція інтересів пов'язує процес пізнання права не з аналізом законодавчих текстів, а з вивченням соціальних інтересів, що лежать в основі тих чи інших законодавчих рішень. Призначення права Р. Ієрінг бачив у забезпеченні загальних інтересів проти агресивного приватного інтересу, що загрожує загальним засадам. У цьому сенсі він визначав право як захищені державою інтереси. Захищений інтерес по Р. Ієрінгу - це інтерес, який захищається державою шляхом закріплення його в законодавстві і реалізація якого забезпечується примусовою силою держави. У цьому сенсі концепція права Р. Ієрінга не виходить за рамки легістського праворозуміння.

На відміну від юриспруденції інтересів, в рамках якої легізм поєднується з елементами соціологічного підходу, юриспруденція понять (формально-догматична юриспруденція) заснована на чисто легістському типі праворозуміння. Саме тут право повністю ототожнюється з законом, а сам закон трактується абсолютно формально. Для даного типу праворозуміння характерне прагнення очистити норму закону від будь-яких зв'язків з її соціальним контекстом.

Найбільш послідовно ця установка була реалізована в рамках неопозитивістського підходу до права, розробленого австрійським юристом Г.Кельзеном. Задачу свого «чистого вчення про право» він бачив у тому, щоб очистити право від усього неправового, а правознавство - від усіх його міждисциплінарних зв'язків з іншими науками про суспільство. Критикуючи під цим кутом зору характерне для природно-правових концепцій змішання права і моралі, сам Г. Кельзен вважає основною ознакою права його примусовість.

Підводячи підсумки розгляду легістського типу праворозуміння, можна сказати, що суть цього підходу-ототожнення права і закону (у широкому сенсі цього слова), заперечення сутнісної специфіки права як особливого соціального явища, яке володіє самостійною соціальною цінністю, відсутність критеріїв відмінності права від свавілля, визнання як головної ознаки права його похідного від держави примусового характеру, трактування права як інструменту в руках держави.

Формування соціологічного підходу до права як самостійного напрямку праворозуміння пов'язують з ім'ям австрійського юриста Є. Ерліха і його концепцією «живого права». Суть цієї концепції така: «Центр ваги розвитку права знаходиться не в законодавств, не в юриспруденції, не в судовій практиці, а в самому суспільстві». «Живе право» Є.Ерліх визначав як внутрішній порядок людських союзів (держави, сім'ї, корпорації тощо). «Живе право», вважав він, є результатом спонтанного процесу правотворчості в суспільств , а також діяльності окремих представників державної влади (суддів, адміністрації, чиновників). Концепція «живого права» Є. Ерліха отримала також назву концепції «вільного права» або судейського розсуду, оскільки судді, на думку Є.Ерліха, повинні у своїх рішеннях орієнтуватися не на писане законодавство, а на «живе право», що бере початок у самому суспільстві, у фактичних суспільних відносинах.

Ще одна течія у рамках соціологічного позитивізму, що розвивалася під впливом вчення Є.Ерліха про «живе право», представлена школою «реалістів» яка склалася в США в першій половині XX ст. Представники даної школи в дусі положень «вільного права» стверджували, що закон - це всього лише вихідний матеріал, наданий в розпорядження суддів, і він, закон, набуває правового значення лише тоді, коли він витлумачений судом і, отже, прийняв форму прецеденту.

Основним теоретико-методологічним недоліком соціологічного праворозуміння є та обставина, що воно не дозволяє сформулювати критерії, за допомогою яких можна було б визначити, які соціальні норми, що склалися у формі звичаю, мають правову природу і можуть розглядатися як джерело права, а які відносяться до сфери моральності, релігії, ділового звичаю тощо.

У антропологічному напрямку праворозуміння (від грец. аntropos - людина) йдеться про такий специфічний тип розуміння права, який шукає витоки права в людині як соціобіологічній істоті (у її психиці, генетиці, гендерних особливостях тощо). Антропологічний напрямок праворозуміння включає в себе психологічний напрямок (інтуїтивне право Петражицького), феноменологічну концепцію права (Гуссерль, Алєксєєв), екзистенціалістський напрямок (Хайдеггер, Ясперс, Сартр), герменевтичний напрямок (Гадамер, Овчінніков).

Відмінності між соціологічним і антропологічним підходами полягають, головним чином, в тому, що соціологічний тип праворозуміння бачить витоки «живого» права в соціальних відносинах між людьми, а антропологічний робить акцент на природно-біологічних характеристиках людини як суб'єкта права.

Література:

1. Алексеев И.С. Начало верховенства права в современном государстве.- М., 1910.

2. Кистяновський Б. Рельность обьективного права.- М., 1910.

3. Копейчиков В.В. Народовластие и личность.- К., 1991.

4. Палиенко Н.И. Правовое государство и конституциализм// Вестник право.- 1906.- Кн..1.

5. Петражицкий Л.И. Теорія права и государства в святи с теорией нравственности.- Т.1.-СПб., 1907.

6. Соколов А.. Правовое государство. Идея, теория, практика.- Курск, 1994.