Походження українських імен та прізвищ

Уся сукупність особових імен (індивідуальні імена, імена по батькові, прізвища, псевдоніми тощо) називається антропонімією,а відповідна галузь знання, яка вивчає систему особових імен, антропонімікою. Антропоніміка є частиною ономастики- науки про власні імена взагалі (куди входять, крім антропонімії, географічні назви, найменування космічних об’єктів, назви літературних персонажів, клички тварин тощо).

Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні імена з компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, - жир і под. : Всеволод, Володимир, Житомир, бори мир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк і т. п.

Укінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім’я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім’ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов’янськими іменами. І не тільки в X ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені - при хрещенні дитина одержувала церковне ім’я, але одночасно вона нарікалася давньоруським, так званим «мирським», іменем. Маючи два імені - церковно-християнське і слов’янське автохтонне, іменований, згідно з забобонними віруваннями наших далеких предків, знаходився , таким чином. Під захистом двох протилежних містичних начал – християнського і традиційного поганського. Церковно- християнське ім’я несло йому покровительство відповідного церковного святого, а слов’янське автохтонне ім’я виконувало захисну функцію. Писемні пам’ятки свідчать, що маючи два імені – церковно-християнське і слов’янське автохтонне. Багато осіб фігурували тільки під другим. Хоча це не є доказом відсутності першого імені. Церковно-християнські імена були, але, очевидно, в побуті не вживались, або приховувались.Відмічене явище спостерігається в український писемності майже до кінця XVII ст..Яскравим прикладом цього може бути найменування Богдана Хмельницького, загальновідомого під автохтонним слов’янським ім’ям Богдан, хоча гетьман мав і церковно- християнське ім’я Зіновій.

Що ж стосується церковно-християнських імен, запозичених з Візантії, то за довгі віки їх постійного вживання , вони стали звичними, своїми. Християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження мали спеціальну слов’янську форму, так звану кані зовану, тобто узаконену церквою форму, зафіксовану в календарному церковному списку святих. Але в живомовній народній стихії канонізовані форми імен зазнавали адаптації, пристосування до звукової і словотворчої системи рідної мови. В результаті виникали відмінні від канонічних народні варіанти християнських імен. В імені Федір важко впізнати канонічну форму Теодор ( Феодор) , в Панасі - Атанасія (Афанасія), в Остапі Євстафія. Змінились запозичені імена в інших народів. Адже такі різні. На перший погляд. Імена, як східнослов’янське Іван, польське Ян, фінське Хан, англійське Джон, французьке Жан, походять від одного імені, яке в давній Іудеї вимовлялось як Йоханаан і означало «божа благодать», «божий дар».

Залежно від походження налічується 4 основні лексико-семантичні групи прізвищ, утворених: 1. від імен;

2. за походженням або за місцем проживання;

3. за соціальною (класовою) приналежністю або за постійним заняттям (професією);

4. від якоїсь індивідуальної ознаки (найчастіше фізичної чи психічної властивості) їх першого носія.

Прізвища, утворені від особливих власних імен.

Відомо, що на початку розвитку людського суспільства люди не мали прізвищ, але навіть в той період вони не могли обходитись без імені. Ясно, що коли виникла потреба у розрізненні людей, які мали однакові імена, а згодом у створенні постійних прізвищ, то першою базою для цього стали саме імена переважно батька, матері або діда.

Від імен, які серед українців рідко вживалися, виникло небагато прізвищ. Так, від імені Антип знаємо одне прізвище Антипенко, від Арон – Аронець. від Герман – Герман. Германович, Германюк.

Більшість імен стала основою для утворення 10-20 прізвищ. Понад 20 прізвищ утворилось від таких імен: Андрій (43), Василь (48), Гаврило (31), Данило (30), Дем’ян (24), Ілля (34), Клим (30), Лавр (30), Марія (36), Микола (26), Олександр (35), Павло (46), Петро (41), Степан (57), Федір (77). Найпоширенішими серед українського народу є ім’я Іван, чим і пояснюється утворення від нього більше сотні прізвищ.

Основами для утворення українських прізвищ ставали переважно чоловічі імена, тобто імена чоловічого предка роду. Рідше прізвища виникали від жіночих імен. Серед усіх імен, покладених в основу прізвищ, жіночих усього 10 %. Це такі імена: Анна (Ганна), Варвара, Віра, Горпина, Єва, Калина, Катерина, Маланка, Марта, Мотря, Настя, Наталія, Параска, Софія. Тетяна, Христина.

Друге основне джерело виникнення українських родових прізвищ – це походження або місце попереднього проживання основоположника роду. Особливо в таких випадках, коли людина не була місцева, всіх цікавило, крім її імені, звідки вона прибула, звідки походить. Це визначення переходило на дітей і дальніх нащадків хоч би вони й народилися вже на новому місці проживання; воно ставало їх прізвиськом, а пізніше і родовим прізвищем.

Група прізвищ, які загально вказують на походження:

а) прізвища, які виникають на означення національності предка: Венгер – Венгерович, Венгринович;

Волох – Волохович, Волошин, Волошинюк;

Литвин – Литовченко, Литвинець, Литвинчук;

Москаль – Москаленко, Москалюк;

Чех – Чехович, Чешук, Чехінда.

б) прізвища, утворені від назв давніх руських племен, інших племен і народностей:Бойко – Боєчко. Бойцун. Бойчук, Бойчак;

Гуцул – Гуцуляк;

Лемко – Лемик. Лемчик;

Мазур – Мазурик, Мазуренко, Мазурець, Мазурок, Мазуркевич.

в) прізвища, утворені від топонімічних назв: Волинець, Волинюк, Волинський;

Дон. Донець, Дінець, Дінчак;

Дніпр, Дніпрук, Задніпряний.

г) прізвища, які загально вказують на місце, де хтось проживав: Гірняк, Підгорний, Заболотний, Острівний, Задворняк.

Прізвища, утворені за соціальною приналежністю або від назви постійного заняття.

Прізвища, які вказують на класові розшарування суспільства, Насамперед поділ на багатих та бідних.

Багач – Богачевич, Богачевський, Богачок.

Пан – Панич, Паник, Панів.

Життя трудящого народу відбилося у прізвищах Бідний, Бідолах, Голота, Голотюк.

Прізвища, виникнення яких пов’язане з економічним життям країни.

Назва професії переходила на нащадків як родове прізвище.

Рудник – від “рудокоп”.

Гутник, Гутникевич – від слова, яке означало людину, що працює на скляному заводі.

Шаповал,. Шаповалов – “шерстобой, войлочник”.

Ткач, Ткачик, Ткачук, Ткаченко – одне із поширених прізвищ українців.

Соляр. Солярик, Соляних – солевар і торговець сіллю.

Тютюнник – розведення тютюну.

Гончар, Гончарук, Гончаренко – “гончарство”, ремесло.

Пастух – Пастушок, Пастушенко, Пастушневич.

Прізвища людей, що мали якесь відношення до освіти чи мистецтва.

Людина, яка мала якесь відношення до школи. Школьник, Школик, Шкільний, Шкільнюк.

Маляр, Маляренко.

Богомаз, Богомазюк.

Музика, Музиченько, Музичук.

Прізвищі, утворені за індивідуальними ознаками перших носіїв:

а) фізичні ознаки людини (зріст: Великий, Великанович, Довгун; Малий, Малих, Малишко; повнота, фізична сила: Дебелий, Важкий, Товстий, Товстяк, Гладкий, Грубий, Дужий, Залізний, Слабий, Худотепний.

Тіло людини - голова: Головатий, Голованець;

лоб: Чолач, Лобань;

ніс: Нос, Носач, Носик, Кривоніс.

зуби: Зубач, Беззубий, Білозуб.

Фізичні вади: Німий, Заїка, Картавий, Глушко, Сліпак.

Зовнішній вигляд: Бородаті одержали прізвиська Бородай, Бородайко, Майборода; з темною шкірою: Чорномаз. Смаглий.

Вага, характер: Благий, Тихий, Любий, Добрун. Мирний, Делікатний, Самохвал, Крикун, Репетун, Шумило, Скоробреха, Хитрий, Лисиця, Лизун, Масний, Шептун, Шепта, Шептій, Мовчан, Дикун, Дичко.

Висновок.

1. Етимологія етнонімів «Русь», «Україна» історично обумовлена і пов’язана з багатовіковим життям українців та їх походженням.

2. Походження українських прізвищ має декілька джерел. По-перше, прізвища утворювалися від багатовживаних імен, частіше чоловічих; по-друге, виникнення прізвищ було пов’язане з походженням людини або з місцем проживання; по-третє, прізвища утворювались від назви постійного заняття людини або були пов’язані з соціальною (класовою) приналежністю; та в решті решт, прізвища походили від якоїсь індивідуальної ознаки людини.

3. Державна українська символіка, її походження та значення (самостійне вивчення)

У VI VIII ст. тризуб зустрічається серед археологічних знахідок Перещепинського городища на Полтавщині, Мартинівського на Київщині. Тризубці з древніх поселень засвідчують: задовго до Рюриковича ці символи були знаками родових старійшин чи племінних вождів, тобто можновладців.

У Українській Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Його зображення цього періоду вперше відоме нам на печатці Святослава Ігоревича (загинув 972 року), де чітко вирізняється князівський знак у вигляді сучасної букви “Ш”. Згодом його карбують на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича (980-1015), де на одному боці портрет володаря, на другому – тризуб і напис “Володимир на столі, а це його срібло”.

Тризуб, як знак князівської власності Рюриковичів широко використовувася і в державному житті Київської Русі: на печатках, якими скріплювали міжнародні договори, на князівських товарах, що йшли на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі чи сріблі тризуби прикрашали пояси дружинників князівського війська, його зброю і знамена.

Тризубом мічена цегла Десятинної церкви у Києві, плити Успенської церкви у Володимирі-Волинському, зведеної у другої половини XI століття. Його зображення, як повідомляють зарубіжні українознавці, знайдено на варязькому мечі, у гербі французької королеви Анни, дочки Ярослава Мудрого, а також на надгробку святого Еріка, котрий породичався з династією Володимира Святославовича.

Існує близько сорока версій про походження тризуба. Зокрема, варте уваги твердження дослідників зарубіжних українознавчих центрів, що тризуб, як первісне обожнення рибальського знаряддя, а згодом віднесення його до символу влади, виник, вірогідно, у різних народів і в різні часи незалежно. І це ймовірно, бо сліди тризуба зустрічаються в Скандинавії, Візантії, Греції. Крім згаданих уже знахідок на території України, тризуб виявили під час розкопок древнього городища побіля Новгорода.

До наведеної вище версії про походження тризуба додамо й такі: уособлення трьох природних стихій – повітря, води та землі, зображення атакуючого сокола. Останнє, наприклад, пов’язане з Київською Руссю. Академік Б.О.Рибаков, скажімо, вважає, що підвіски з тризубом могли бути знаками князівської адміністрації за типом татарських.

Необхідно підкреслити й таке: тризуб, що зустрічається на підвісках, виявлених у Новгороді, в багатьох деталях збігається із зображенням знаків на срібних монетах князя Володимира. Крім того, підвіски з тризубом і ускладненим орнаментом виявили під час розкопок у Києві, Білгороді, Новгороді.

Тризубом, як знаком князівської власності Рюриковича, широко користувалися у державному житті Київської Русі – зображали на печатках, якими скріплювалися міжнародні договори, на князівських товарах, що відправлялися на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі або сріблі, тризуби прикрашали паски дружинників князівського війська, його зброю, знамена. Наприклад, на малюнку з відомого болгарського рукопису “Хроніка Манасії (XIV століття) зображено дружинників князя Святослава під Доростолом з прапорами, на вершку древків – тризубець.

Не обходилося без тризуба, коли мітили князівське майно, зокрема коней, про що згадується в “Руській правді”: “А за княжь конь, иже той с пятной, - 3 гривни”. “Пятна”, до речі, як і “знамена”, - тогочасні знаки власності.

Відомий історик Михайло Грушевський пояснює походження тризуба так: “Що представляє сей знак? Про се робилися ріжні здогади – тому що сей знак, як то бувало з такими старинними знаками, дуже стилізований, себто реальний образ предмета, котрий він представляє, дуже змінений для того, щоб фігура мала більш декоративний, рисунковий, візерунковий характер.

З ріжних об’яснень я вважаю найбільш вірним те, що се вершок булави, чи як то називають французи, “начальницької палиці”, знаки власті старшини. Такі палиці річ дуже стара, вершки чи головки таких палиць встрічаються у знахідках кам’яної доби, коли люди ще не вживали металів. З таких палиць розвинулися потім наші булави, пірначі, чикани – знаки власти ріжної старшини. Головку такого пірнача представляє Володимирів знак… Головне те, що се оздоба питоменна, не запозичена, не видумана, а зв’язана з нашою тисячолітньою державою, політичною і культурною історією”.

По смерті Володимира Святославовича знаки тризуба ще довго зберігалися на монетах великого князя Святополка (10-15-1019), Ярослава Мудрого (1019-1054), а в синів вже бачимо в ужитку двозуб.

Великий князь Володимир Мономах (1113-1125) повертає із забуття тризуб Володимира Святославовича. Але з початком феодальної роздрібненості Русі цей знак поступово витісняється з життя Київської держави.

Водночас наголосимо, що тризуб зникає на наших землях аж до 1918 року.

Як відомо, у листопаді 1917 р. Центральна рада проголосила Українську Народну Республіку. Питання про національний герб постав з усією гостротою.

Після прийняття 22 січня 1918 р. IV Універсалу Центральної ради про проголошення України самостійною, голова М.Грушевський виступив з пропозицією взяти за герб УНР знак князівської влади часів Київської Русі – тризуб. Мотивував він тим, що “Українська народна республіка, ставши наново державою самостійною, незалежною, мусила вибирати собі й державний герб, найбільш натуральна річ для неї звернутися до тих старих державних знаків чи гербів, які вживалися нею за старих часів». На думку Грушевського, найкращий такий знак – тризуб, що вживався на монетах Володимира Святославина та його нащадків. Так було і ухвалено. Проекти герба, підготовлені художником В.Кричевським, були затверджені в березні 1918 р. У такому рішенні вирішувальну роль відіграла концепція історика М.Грушевського, котрий вважав, що лише УНР – “єдина спадкоємниця Русі на право визнання знаку тризуба як “державного герба”.

Щодо значення тризуба, то висувається біля 40 розбіжних версій: тризуб – це вершок скіпетра візантійського, скіфського, корона, голуб св. Духа, якір, норманський лук, норманський шолом, норманський орнаменті т.п.

Після 22 січня 19191 р., коли об’єдналися УНР з Західною УНР, тризуб стає спільним гербом для цієї буржуазної державності. Пізніше, в 20-40-х рр. ХХ ст., тризуб, як символ використовували різні політичні організації Західної України, Буковини, за наших часів – емігрантські угруповання на Заході.

У 1939 р. золотий тризуб прикрасив герб Республіки Карпатська Україна, яка утворилась після розчленування Чехословаччини і проголосила себе незалежною.

Того ж 1939 р. малюнок золотого тризуба на блакитному тлі вжив у своїх проектах М.Битинський. Цей знак став центральною частиною проекту Великого герба України. Щиток з тризубом без оточуючих фігур став у Битинського малим гербом України. Нині цей символ, зазнавши незначних змін, є державним гербом сучасної незалежної України.

Отже, проект Великого державного герба Української Народної Республіки, виконаний у 1939 р. Миколою Битинським на замовлення уряду УНР в екзині, вперше в історії українського гербознавства запропонував комплекс найбільш цікавих гербів українських земель, розроблених на основі історичної символіки, в якому відбилися всі основні особливості геральдики нашої країни.

Поєднання жовтого і синього (блакитного) кольорів сягає глибин української історії. Наочне свідчення цього – кольорові композиції давньоруських літописів: “Слово о полку Ігоревім”, “Ізборник Святослава” “Кенігзберський літопис” тощо. Скажімо, дерево тут, як правило, жовтого кольору, а залізо – синього. Відтак – лезо бойової сокири бачимо синім, а сокирище – жовтим.

Мусимо звернути увагу й на таке: жовте з синім, або сине з жовтогарячим (червонястим), як зазначав відомий дореволюційний мистецтвознавець Кость Широцький, переважає також у старовинних церковних речах – ризах, мальованих ставниках, фарбованому різьбленні, барокових іконостасах… До речі, на фресках Софії Київської, Михайлівського Золотоверхового монастиря, висадженого у 30-ті роки, на брамі Володимирського собору у Києві пріоритет належить саме цим двом кольорам.

Жовте й сине досить часто обирали для своїх знамен і запорозькі козаки. Згідно з описом тих прапорів, які ще на передодні війн зберігалися в Ермітажі, ця гама зустрічається на стягах, виготовлених як курінними старшинами, так і кошовими. До того ж особистий штандарт останнього кошового Петра Калнишевського, датований 1774 роком, так і інший, на виготовлення якого він виділяв свої кошти 1771 року, саме жовто-блакитні.

Західноукраїнські землі з 70-х рр. XVIII ст. перебували під владою Австрійської імперії. Коли в Австрійській імперії вибухнула буржуазно-демократична революція 1848-1849 рр., це викликало загострення і пожвавлення національно-визвольних рухів. Уряд був змушений задовольнити вимоги національної буржуазії. Таким чином у Львові 2 травня 1848 р. виникла Головна руська рада. Цей орган прагнув очолити політичний і національний рух українського населення Галичини, пропагував ідею національного відродження і особливу символіку. Проголосивши своїм гербом стародавній символ галицьких князів – зображення лева, Головна руська рада прийняла і відповідний прапор. За геральдичними приписами він став жовто-блакитним: угорі – жовти (золотий), колір знака лева, внизу – блакитний, колір гербового щита. З того часу жовто-блакитне полотнище досить широко вживалося на західних українських землях.

За часи, коли Україна перебувала у складі Російської імперії, питання про національну символіку не порушувалось. Ця тема з’явилась на шпальтах газет лише після першої буржуазно-демократичної революції 1905 року.

Оскільки традиції галицького герба мало що означали для місцевого населення, шукали інших пояснень кольорів прапора. Мовляв, блакитна барва – чудове блакитне небо українське, а жовта – степ, чи золоті лани, а то й саме сонце. Спроби такого тлумачення призвели до того, що часто й густо прапор почали “перевертати” так, що він став блакитно-жовтим.

У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. Але такий порядок кольорів – жовто-блакитний – на державному прапорі УНР сприймався не всіма. Знайшлися прихильники синьо-жовтого прапора, котрі відстоювали концепцію символіки синього неба України над її золотими пшеничними полями. Навіть у середовищі Центральної Ради вони знайшли тоді своїх однодумців. Але цю дискусію припинив М.Грушевський, закріпивши вже прийняту порядковість своїм високим науковим авторитетом.

Однак за гетьмана Павла Скоропадського прапор був змінений на блакитно-жовтий.

13 листопада 1918 р. синьо-жовтий прапор став і державним символом Західноукраїнської народної республіки. З 1939 р. був затверджений як державний у Карпатської України. Під ним населення Західної України зустрічало Червону Армію у вересні 1939 р.

28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила державним прапором синьо-жовтий.

Висновок

Герб – усталене відповідно до знаків геральдики зображення, що належить державі (місту або родині) й передається у спадщину.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України затвердила тризуб як державний Герб України.

Гімн – урочиста пісня держави.

У 1918 р. офіційно визнаним гімном української держави була пісня “Ще не вмерла Україна” (слова П.Чубинського, музика М.Вербицького). Державний гімн сучасної України – національний гімн на музику М.Вербицького. Конкурс на створення тексту триває.

Прапор – тканина прямокутної форми, що має вигляд полотнища одного кольору чи поєднання кольорів, часто з певним зображенням.

28 січня 1992 р. синьо-жовтий національний прапор – символ незалежності і суверенітету нашої держави – Верховною радою було затверджено як державний.

Висновок до лекції

Походження особових назв, державної символіки щільно пов’язані з історією українського народу, його традиціями, віруваннями, світоглядними уявленнями.

Література

1.Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Т. 1.,2 — К.: Оберіг, 1991

2.Грушевський М. Історія України-Русі. – К.: Наукова думка, 1991.

3. Закович М.М. Культурологія :Українська та зарубіжна культура. –К., 2006

4. Енциклопедія українознавства. – Львів: Молодь, 1996.

5. Культура і побут населення України / за ред.. В.І. Наумко, Л.В. Артюр, В.Ф. Горленко. – К.: Либідь, 1993

6. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К: Наукова думка,

7. Макарчук С.А.Етнографія України. - Львів: Світ,1994

8. Огієнко І. Українська культура. – К.: Україна, 1991

9. Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. — К., 2001.

10. Січинський В. Чужинці про Україну. – Л.: Світ, 1991

11. Українознавство. – Київ,1994