Розділ третій. Не‑щоденник 4 страница
Трохи прийшовши до тями, я вирішила мовчати. Недаремно в ЛСД нас вчили софістики – тобто завжди знаходити корисні аргументи на свій захист. І я знайшла: один з постулатів Статуту – Мовчання. А якщо це так, то все, що зі мною сталося, підпадає під це правило!
Від такого хитрого рішення мені стало трохи легше.
Я готова була зайти до дортуару – цілком спокійна, без емоцій. Ще раз поглянула на себе в дзеркало: я була така сама, як завжди. Хіба що очі блищали, мов від високої температури. І ноги ще тремтіли.
Похитуючись, пробралась до нашого десятого дортуару з однією мрією: нехай там вже всі сплять! Тоді я теж пірну під ковдру і до ранку відмолю весь гріх сьогоднішнього вечора.
Але, на подив, мій пізній прихід не викликав у дівчат ніякої уваги, хоча вони не спали.
Коли я увійшла, всі вони в суцільній темряві сиділи на ліжку Ліл і про щось жваво шепотіли. Тільки показали мені пальцями: тихо!
Уся увага була прикута до Ліл.
Дорогий щоденнику…
Тепер ти знаєш майже все те, що я скоро вилучу з тебе і спалю в каміні на першому поверсі. А краще – з’їм. І нехай помру від отруєння чи завороту кишок!
А якщо це так, то ще трохи допишу сюди про цей вечір і про вчинок Ліл.
Як тобі вже відомо, вона присяглася переконати нас в тому, що вона не брехуха.
Коли ми не взяли її з собою на дах дивитися бал, вона вчинила таке, від чого і досі моє волосся стає дибки, а той жахливий випадок із Саксофоном в нічному саду здається дитячою забавкою і маренням, якого нібито і не було.
Так от.
Як я вже казала, під час балу вся увага керівництва припадала на випускниць і хід балу. Коридорами корпусу не нишпорили вихователі, вся охорона була задіяна у спостереженні за порядком в бальній залі. Кухарі і прибиральниці теж шикувалися там і стояли під стінами в очікуванні на примхи наших почесних гостей.
Знаючи про це, Ліл…
Навіть руки тремтять, коли пишу…
Одне слово, Ліл прокралась до кабінету пані Директорки і почала нишпорити по шафах і шухлядах, шукаючи якісь докази чи хоча б натяки на те, що вона не збрехала нам.
Уявляю, як їй було моторошно. Мабуть, страшніше, ніж мені в саду! Це вже точно був злочин. Ще й який! Ліл прокралась до кабінету Директорки, влізши через вікно.
Там, у величезних шафах зберігалися «особові справи» на кожну з курсанток – від самого початку нашого перебування в ЛСД. Як я вже казала, після закінчення навчання всі наші щоденники вилучалися з нашого обігу і залишалися тут.
Але і потім, протягом п’яти років, ми мусили надсилати в рідний заклад свої звіти про хід життя за його межами. Це, за словами вчителів, йшло на користь інших в плані «аналізу і узагальнення досвіду та вдосконалення навчального процесу».
Ліл знайшла теку, на якій було написано ім’я Тур.
Оскільки Ліл хотіла довести нам свою правоту, вона не знайшла ніякого кращого рішення, як… забрати теку і принести сюди, в дортуар. Ох, краще б вона принесла бомбу! Це було б одне й те саме!
У ту мить, коли я, збентежена, зайшла до кімнати, дівчата якраз вирішували, що робити з цією текою.
Звісно, першим поривом було засудити дії Ліл і віднести все назад.
З другого боку, пухкенька тека лежала на ліжку Ліл і притягувала нашу увагу, мов магніт. Ще б пак! Ми ж ніколи не знали, що пишуть інші і просто‑таки вмирали від цікавості.
– Зробимо так, – рішуче сказала Рів. – Швиденько прочитаємо її і до ранку повернемо на місце.
– А якщо хтось про це дізнається? – перелякано запитала Озу.
– Якщо кожна з нас буде мовчати – ніхто не дізнається, – сказала Мія.
Ми перезирнулися. Це було небезпечно: ніхто з нас не міг поручитися за іншу!
– Може, краще все ж таки віднести її? – запропонувала Іта.
– Ти не впевнена в собі? – підозріло сказала Рів. Іта почервоніла, мов помідор, і захитала головою, мовляв, ні, впевнена.
Ліл взяла теку до рук, розв’язала бруднуваті мотузки, і ми схилилися над нею так само, як схилялися до ілюмінатора на даху Бальної зали – зачаївши подихи, з відчуттям забороненої і небезпечної розваги.
Ліл почала гортати папірці.
На самому початку вони були прожовклими, написаними дитячим почерком з купою плям, малюнків і помилок. На них було все те, що писали і ми, починаючи з початкового класу.
Про те, яке щастя потрапити в цей елітний заклад, яке гарне тут харчування із щовечірнім яблучним струдлем, із розвагами та іграми на свіжому повітрі, з піснями, які ми співаємо біля ватри влітку, і подарунками святого Миколая – взимку. Про одяг і іграшки, про уроки плетіння і танців, про вчителів, котрі повністю замінили батьків. Звісно, були й пасажі щодо суму за домівкою, але вони одразу ж уривалися вагомими аргументом на користь пречудового існування в ЛСД.
«Сьогодні нам давали рожеве морозиво, – вголос читала Ліл, – а потім водили до сауни. Трохи думала про бабусю, чи здорова. І помолилась за те, що тепер їй набагато легше, адже вона не змушена доглядати за мною…»
Сторінки, що стосувалися навчання в старших класах, були про уроки, про вибір парфумів, про цікавість до балів і таке інше.
Читаючи це, ми перезирнулися: це ж треба! Всі писали, немов під копірку! І про мрії. І про майбутнє життя.
Можливо, Тур більше, ніж інші, змальовувала уроки танців, віршотворення і співу. Але це було й не дивно. Вона була найталановитішою серед нас!
Ми швиденько переглянули записи аж до того дня, коли для Тур настав час першого балу. І звідси почали читати повільніше.
Вона писала, як їй сподобався Алекс, в чому він був одягнутий і як вона ледь не втратила свідомість, коли він вперше поклав свою руку їй на талію, запрошуючи танцювати.
На останній сторінці, котра стосувалася життя в ліцеї, був зовсім короткий запис: «Завтра я поїду з рідних місць. Алекс сказав, що на мене чекає найщасливіше життя. Моя вдячність немає меж. Я плачу і молюсь. Я щаслива…» Під цим записом було намальовано серце.
У кінці цих нотатків стояла печатка ЛСД, завірена підписом пані Директорки.
До цього досить об’ємного щоденника, прошитого металевими скобами, було докладено ще з десяток інших аркушів, на яких значилося «Додаток».
Це вже було те, що Тур надіслала після виїзду з ЛСД – звіт, який нас особливо цікавив.
Той, через який наша мовчунка Ліл мусить або виправдатись, або так і залишитись брехухою.
Тремтячим голосом Ліл почала читати.
Звіт відрізнявся від попереднього тексту тим, що фрази були уривчасті, а почерк неохайний, ніби все писалося в темряві.
Перші десять сторінок вразили нас одноманітністю, адже на них було написано лише два слова: «Я щаслива».
Часом слова зливалися в одну довгу фразу – «ящасливаящасливаящасливаящаслива…», а подекуди мали досить великий інтервал і повзли то вгору, то донизу. Ніби Тур таким чином витанцьовувала на папері східний танець, під час виконання якого дрижить кожен м’яз.
Ми прогорнули ці сторінки з розпачем і роздратуванням: це було так не схоже на Тур! Вона завжди писала охайно, з метафорами, епітетами і порівняннями, так, як нас вчили на уроках літературної творчості.
Після тих одноманітних сторінок, почався такий самий неохайний текст, який довелося перечитувати по сто разів, перш ніж зрозуміти зміст кульгавих літер.
«…Сьогодні я зробила «фуагра» під порічковим соусом.
Цілий день вишукувала рецепт. І ось нарешті у мене вийшло так, як написано в кулінарній книзі. Я дуже хочу, щоб сьогодні ВІН був задоволений. Виклала, оздобивши зеленню – базиліком, петрушкою, кінзою і краплями соусу, як показано на фото. Але до ночі страва звітрилася, краї потьмяніли.
Я потроху зрізала, але все одно вигляд зіпсувався.
О пів на другу ВІН їсти не схотів. Був втомлений. Взяв таріль і обмазав паштетом шпалери на кухні. Я хотіла їсти – там на стіні лишився добрий шматок паштету. Я його зчистила і з’їла. Помила стіну і підлогу. Не знала, як вчинити – чи йти до спальні, чи лишитися у вітальні на тахті. Не знала, як буде краще для НЬОГО. Пішла до спальні. ВІН важко дихав. ВІН дуже втомлюється, забезпечуючи мене…»
«Чи мушу записати те, що почула? Мабуть, записувати треба все, що відбувається, що бентежить і вчить жити. Приймати новий досвід з вдячністю! Тому запишу ЙОГО слова, сказані сьогодні (точніше, вже вчора!) о першій ночі, коли ВІН повернувся. Сказав таке: «Я заплатив за тебе купу бабок вашій крейзанутій установі – все, що ти (тут він назвав мене іменем однієї парнокопитної тварини, яку я ніколи не бачила) там одягала, взувала, намащувала на обличчя і чим підтиралась – все від початку оплачено мною! Навіть прокладки! А ти виявилася такою дешевиною. Ні на що не здатна…» Потім він витирав мені кров зі скроні і сам забинтував мені зламаний палець. Я подякувала і сказала, що мені зовсім не боляче…»
Ми перевели подих, але боялися глянути одна на одну.
А Ліл продовжувала читати.
«Сьогодні ми їдемо в гори – знімати ролик для ЛСД.
ВІН дуже вигадливий, не хоче, як каже, знімати банальності! Наш ролик має бути найкращим. Я впевнена. Зібрала кошик для пікніку: наша покоївка, Віра Іванівна, за моїм замовленнями спекла струдель, зварила яєць, насмажила риби в клярі. Я поклала до кошика багато зелені, салямі першого ґатунку, молоду картоплю, пляшку «Піно Гріджо». День видався чудовим. І для зйомок, і для пікніку. ВІН купив мені пречудову сукню. Який гарний настрій!!!!»
«…Трохи втомлена. Лежу. Ниє печінка… Треба було просто ухилитися. Це ж дрібниця: просто вивернутися в інший бік. Лежу, згадую чудовий день на природі.
Було тільки трохи важко зніматися. ВІН робив по двадцять дублів, щоб усе вийшло досконало, як у справжньому кіно. І я це розумію! Досконалість має бути у всьому.
Як справжній режисер, ВІН говорив: «Посміхайся! Веселіше! Смійся!! Ще, ще, ще! Не так! Ще раз! Пройдись. Тепер – побігай. Веселіше! Ще веселіше! Погано… Ще раз!»
Я страшенно втомилася бігати по полю. І м’язи обличчя ніби закам’яніли.
Я запитала, що це за ім’я, яким він називає мене і чому.
Адже я люблю пізнавати все нове. ВІН сказав, що «поні» – то маленька дурна конячка, яку треба добряче «шмагати», бо вона тупа. «Покрутись! Смійся! Поні!!!» Я крутилася і сміялася – так, що потім не могла зупинитись. ЙОМУ довелося облити мене вином… Нарешті ми все відзняли. І я розгорнула скатерку, поставила на неї їжу. ВІН сказав, що вона – «плебейська». Роздушив яйце у мене на голові. Як мені було соромно! От я дурепа! Треба було приготувати щось інше… До ліжка ВІН доніс мене на руках, бо я вже не могла йти сама. Печінка ниє досі. Але тепер я знаю, що ВІН не любить яєць і бутербродів. Наступного разу маю бути обачнішою».
Далі йшло сторінок зо п’ять з одноманітним – «Я щаслива». І наступний запис: «Я не вмію вбивати те, що ворушиться і дихає! ВІН зареготав і сказав: візьми молоток і шарахни її по голові! Але ж вона – жива! Вона відкривала рота і хапала ним повітря. І дивилась на мене. О, як вона дивилась на мене… Певно, я дійсно ні на що путнє не здатна. Бідний, бідний, ВІН зробив поганий вибір, ВІН шкодує. Я винна в цьому. Я не виправдала нічиїх сподівань…»
Після цього запису було ще кілька сторінок, котрі перелічували всі постулати нашого Статуту – «Вдячність. Терпіння…» і таке інше.
– Вона там, певно, з’їхала з глузду! – зневажливо знизала плечима Рів.
– А може, вона й була божевільна, тільки ми цього не помічали… – додала Іта.
У мене пересохло в горлі, і я промовчала.
А Ліл перегорнула останню сторінку.
Там почерк взагалі був жахливим! Це було звернення до пані Директорки:
«Дорога пані Директорко!
Прошу мені пробачити, що була поганою ученицею і чогось не зрозуміла. Але я виконую всі пункти нашого Статуту. Я намагаюся бути щасливою і зробити щасливим свого чоловіка, що є головною метою кожної з нас. Але у мене не виходить! Я нічого не розумію. Я весь час переглядаю конспекти з наших чинних предметів і намагаюсь поводитись відповідно до всіх вправ. Але з кожним тижнем худну на кілька кілограмів. Мої руки і ноги вкриті синцями, а голос зовсім пропав. Почало випадати волосся – лікар сказав, що то «на нервовому ґрунті». Але я не нервуюся! Я намагаюсь лише чесно виконувати свій обов’язок. Стримую емоції, відчуваю вдячність, мовчу, усіма думками, діями, тілом і душею віддаюсь принципам Служіння. Можливо, це і є щастя? Допоможіть розібратися! ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ ХОЧ НА ДЕНЬ!..»
– Це ще не все, – сказала Ліл, прочитавши останню фразу і дістала з теки аркуша, віддрукованого і завіреного печаткою та якимись підписами офіційного листа.
Читати віддрукований текст на кількох аркушах гарного крейдяного паперу було легше.
«Заява Алекса Струтівського, віце‑президента компанії «Струтівський‑старший і Ко» – пані Директору ЛСД Вадченко Ганні Анатоліївні…»
Це ж треба! Ми аж роти порозкривали: виявляється наша пані Директорка мала ім’я і прізвище! Але ми ніколи не знали ані її імені, ані імені вчителів.
Ганна Анатоліївна Вадченко…
– Гав… – тихо промовила Мія.
– Що? – не зрозуміли ми.
– Нашу пані Директорку звуть… – тут Мія ледь не втратила свідомість і вимовила пошепки: – Гав…
– Мовчи, дурепо! – розсердилась Рів. – Забудемо про це раз і назавжди. І ми продовжували читати.
«Я, Алекс Струтівський, взяв шлюб із вихованкою ЛСД Рожко Тамілою Устимівною з метою утворити родину – за власною волею і бажанням, сплативши представлений керівництвом закладу кошторис за всі роки навчання моєї дружини в ЛСД.
Копію рахунку, завіреного нотаріусом, докладаю…»
Не змовляючись, ми перегорнули аркуш і побачили довжелезний список на десятьох сторінках.
Читати його було ніколи – за вікном почало небезпечно сіріти. Тому поспіхом ми пробілися очима по найменуваннях, написаних у стовпчик і цифрам, що стояли навпроти кожного найменування.
Чого тут тільки не було!
Навіть соромно говорити. Шкарпетки, зубні щітки, сукні, труси, панчохи, іграшки, ліки, вітаміни, олівці, альбоми…
Це те, що стосувалося молодшого віку. А далі, враховуючи плин часу, йшли інші предмети нашого побуту, гігієни, одягу, косметики. Ми ледь не згоріли від сорому, дійсно прочитавши «графу» про прокладки і бюстгальтери.
У кінці всього кошторису стояла загальна цифра, яка перелякала нас кількістю нулів!
– Що це? – не зрозуміла Іта.
– Потім розберемось, – сказала Рів, – у нас обмаль часу! І кивнула Ліл, щоб та читала далі.
«З усією відповідальністю і розумінням ситуації, що склалася, мушу повідомити про передчасну смерть моєї коханої дружини з тим, щоб і надалі залишатися в числі клієнтів вашого закладу. Медичну довідку та висновки правоохоронних органів додаю».
Після цього короткого звіту йшов розлогий почерк пані Директорки – «Не заперечую» і її каліграфічний підпис, трохи змазаний фірмовою печаткою.
Ми погортали папірці і знайшли медичну довідку і поліцейський звіт.
Долаючи канцеляризми і специфічні терміни, ми дізналися, що смерть Тур настала через численні ножові поранення, «несумісні з життям», які вона завдала собі в зв’язку з глибоким нервовим розладом. Нервовий розлад було завірено родинним лікарем з позначкою, що це «спадкове».
У дортуарі настала така тиша, що ми почули, як в саду падають яблука.
Ми закам’яніли. З нас можна було ліпити скульптуру «Десятий секстет під впливом паралітичного газу».
Першою отямилась Рів.
Вона почала хутко згрібати докупи аркуші, укладати їх назад, до теки.
Сунула її до рук паралізованої Ліл.
– Негайно неси це все назад! У тебе є щонайбільше тридцять хвилин до сходу сонця!
Ліл схопила теку, сунула її під нічну сорочку і прожогом вискочила з дортуару.
Ми лишилися сидіти в тих самих позах. І кожна з нас молилася про повернення Ліл, подумки долаючи її шлях коридором, садом, в кабінет крізь вікно – і назад.
Стрілки настінного годинника крутилися, мов скажені.
Нам здавалося, що Ліл не було цілу вічність.
Коли вона увійшла – з білим обличчям і хворобливо червоними щоками, ми зарухались, розминаючи застиглі м’язи.
Всі були втомлені.
Ліл одразу полізла під ковдру.
– Тепер вірите? – слабким голосом запитала вона.
– Можливо… – пробурмотіла Озу.
– Не знаю… – сказала Мія.
– Але… – пискнула Іта. – Я не розумію…
– Тихо! – крикнула Рів і скомандувала: – Спимо!!!
Коридором вже лунали кроки вчителів і вихователів, котрі після від’їзду гостей поверталися до своїх кімнат.
За п’ятнадцять хвилин до сходу сонця ЛСД поринув у короткий вранішній сон…
Дорогий щоденнику…
Те, в чому ми були впевнені, і те, чого нас вчили: за межами нашого закладу світ недосконалий. Досконалим його мусимо зробити ми – курсантки, випускниці. Ми мусимо зробити його кращим і правильнішим. У нас важка місія, але й вчимося ми недаремно!
Кожна з нас – немов краплина світла, від якої пустить промінці добро.
Пані Вчителька малювала нам схему на дошці: купа кружечків, від яких відходить мережа тонких ліній. Поза цією мережею – чорна порожнеча. І чим більше буде таких промінців, тим щільніше ми охопимо світ, обплетемо його увесь – і він стане справжнім раєм.
Своїм прикладом служіння і покори ми покажемо, як важливо нести в собі – для інших! – всі постулати нашого Статуту.
Певно, Тур була надто нетерплячою і невдячною. Вона хотіла отримати все й одразу, не встояла перед тимчасовими складнощами, проявила слабкодухість.
Хоча з приводу всього прочитаного у мене і з’явилися деякі питання. Вони роз’їдали мене зсередини.
Скажімо…
Ну, як можна було різати себе ножем стільки разів. Бр‑р‑р!
Це ж неестетично! Вульгарно! Зрештою – гріх. Ми ж мусимо нести свій хрест – тобто виконувати свою місію до кінця!
А як можна було скривдити Алекса? Гарнішого чоловіка годі було пошукати!
А якщо Тур злукавила у своїх записах, приховуючи своє справжнє обличчя, і дійсно закохалася в іншого – в стріта?
Брудного брутального стріта, що курить сигарети, вимовляє заборонені слова і накидається на тебе, безборонну, мов на шматок м’яса? Якщо це так, то в такому разі її вчинок щодо позбавлення себе життя мав би хоч якесь пояснення. Докори сумління. Сором. Жах перед викриттям.
Як вона могла? Як могла?..
А якщо все написане – правда? І вона, прекрасна Тур, дійсно переживала якісь непорозуміння? Але хіба через непорозуміння можна вкорочувати собі віку? Чи не краще засісти за шкільні конспекти і довести себе до досконалості?
Знайти помилки, виправити їх бездоганною поведінкою.
Адже скільки є цікавої психологічної літератури з цього приводу! Нам же давали цілий список!
Як вона могла? Як могла? …Закінчилось тим, що Тур почала снитися мені щоночі.
Гадаю, що подібне відбувалося і з іншими. Але всі ми робили вигляд, що нічого не відбулося, а «досьє Тур» нам просто примарилось. І підозріло зиркали одна на одну, чекаючи підступу, зради, доносу.
Розпочиналося літо. Пора весільних роз’їздів наших старших однокашниць.
Навіть товстунка Сол ходила піднесена: виявилося, що той пан у візку – не просто мільйонер. Він іноземний нафтовий магнат з Південно‑Африканської Республіки.
Він приїхав по неї у відкритому позолоченому авто, яке супроводжувало ціле «військо» екзотично одягнутих людей на білих конях. Такого тут ще не бачили!
Від захвату у всіх нас тремтіли коліна. Ми розмахували букетами і осипали ними дорогу молодих.
Ох…
Увага до нас послабилась. Вчителі роз’їжджалися у відпустки. Заняття в класах плавно перетекли на подвір’я, де ми копирсалися в садку, висаджуючи квіти, чи вчилися їздити на конях, плавали в басейні, лежали в шезлонгах з романами в руках.
А ввечері співали гімн нашого ЛСД біля ватри:
Злетіть до неба, вогнища багаття!
Щоб темні зорі засвітились радо!
Ми сестри благочинності й завзяття!
Ми діти злагоди, добра і ладу!
У нас в очах – покора і повага,
Ми свої душі на олтар кладемо
любові й вірності, родинної звитяги
У справах наших, до яких ми йдемо!
Літню пору ми завжди любили найбільше. А цього року наші збори біля вогнища, пісні, квіти, пташиний спів, обриси нашого чудового величного обійстя мали для нас важливіше значення: прощання з безтурботною юністю. Адже восени на нас чекав «флігель наречених»!
Пані Директорка затвердила нам особливе «меню наречених» – фрукти, салати, соки‑фреш. Все свіже, корисне, не обтяжливе для шлунка.
Щоб ми зберігали гарну фізичну форму і колір шкіри.
Адже зовсім скоро ми станемо «обраними»…
Дорогий щоденнику!
Пробач за поганий почерк!
Писати важко навіть при такому яскравому місяці…
Що я роблю?
Що я роблю?!
Що я роблю!
Що я роблю…
Шояроблющояроблющояроблющояроблющояроблющоя…
Розділ другий. Саксофон
…Барс сказав, що можна підзаробити.
Я сказав, що давно поклав на їхній довбаний оркестр, доки в ньому грає Фелікс, цей самовпевнений хвалько, об чию голову я зламав його італійську флейту і тепер щомісяця, за постановою суду, мусив відшкодовувати збитки у вигляді ста зелених на місяць.
Але Барс сказав, що робить цю пропозицію саме через те, що Фелікс зламав палець і щонайменше з місяць не покаже носа в оркестрі.
До того ж замовники конче вимагають у музичному супроводі вечірки таких мелодій, як «Little Flower», «Love Story», «Melancolie», «Don’t Make My Brown Eyes Blue» та інше подібне.
– Сподіваюсь, старий, цю романтичну маячню ти ще пам’ятаєш? – знущальним тоном сказав Барс. – А оплата більш ніж пристойна: пару годин – п’ятсот євро.
– На всіх? – спитав я.
– Кожному, Ланце. Кожному! – сказав він.
Я присвиснув, і моя доля була вирішена миттєво.
Як з’ясувалося пізніше, не лише через гроші…
Вечірка, за словами Барса, мала відбутися в приватному ліцеї для дівчат, що знаходиться поза містом.
Доступ туди завжди був закритим і викликав купу пліток, чуток та вигадок. Ніхто в місті (та, гадаю, і в країні) напевне не знав, що там відбувається.
Судячи з газет, то був найкращий елітний навчальний заклад, в якому виховуються «справжні леді для справжніх чоловіків». Принаймні так писала про нього «Світська хроніка», публікуючи весільні фото «сильних світу сього», на яких поруч із новоспеченими олігархами чи їхніми насмердюченими парфумами мажорами стояли дивовижної краси наречені – учениці цього ліцею. Чисті янголята. Без жодного штриха в фотошопі.
Але і не це стало для мене головним! Цукрові лялечки ніколи не викликали в мене поваги.
Цікавило інше. І я, мов пес, що відчув слід, почав готуватися до вечірки.
Виявилося, що потрапити в той елітарний заклад «із вулиці» не так вже й просто. Треба було зібрати цілу теку документів – характеристику з місця роботи і проживання, три рекомендації від якихось іменитих представників «суспільної еліти», резюме, фотокартки, копії свідоцтва про народження – свого і батьків, паспорта, ідентифікаційного коду, довідку з вендиспансеру, довідки від терапевта та невропатолога. А ще дати підписку про «нерозголошення», пройшовши співбесіду з керівництвом ліцею. Одне слово, нереальна маячня. Але за п’ятсот іноземних купюр варто було постаратися.
Хоча, повторюю, справа була не тільки в грошах…
Відверто кажучи, зібрати всі ці папери було для мене досить складно.
Моє «місце роботи» було непевним, «різновид занять» – незрозумілим навіть мені самому, «місце проживання» весь час змінювалось, а батьків своїх я знав до десятирічного віку, поки вони не загинули в автокатастрофі. До того ж я мав у своєму «творчому доробку» три «приводи» до міліції, зафіксовані відповідними протоколами. Два суди за порушення «дорожньо‑транспортного руху». Місяць роботи в іноземному шапіто. Одна зламана (об голову поважної людини) флейта… Єдине, чим міг похвалитися, – відсутністю гонореї та знайомством із деякими діячами політичного та мистецького бомонду. Саме цей факт і дозволив мені підробити всі ті довідки та отримати цілком пристойні характеристики. Адже люди з «еліти» – принаймні ті, з ким мав справу, були неабиякими філантропами і ще зберігали в пам’яті запах консервованих кабачків і самогону, купленого у нічних таксистів на початку їхньої буремної юності.
Так сталося, що і я цьому «бомонду» останнім часом чимраз більше ставав у пригоді. А все через щасливу випадковість, котра несподівано почала приносити мені досить несподівані дивіденди і неабияку розвагу.
Усе почалося з викрадення кінокамери на яхті одного бізнесмена.
Одного разу він зібрав купу гарно вбраного та відомого народу – співаків, письменників та акторів для двотижневої «культурно‑мистецької експедиції» річкою. Тоді я ще старанно відвідував репетиції оркестру і вважався непоганим лабухом.
Бізнесмен запросив у подорож і кінооператора, аби той фіксував усі перипетії експедиції, мета якої була досить шляхетною: яхта зупинялася на причалах всіляких прибережних містечок, і ми виступали перед здичавілою від відсутності культурних подій провінційною публікою.
На одній із таких зупинок, у мальовничій глушині, на причал якої з’явилася тітка з козою та один замурзаний хлопчик, у кінооператора було вкрадено кінокамеру.
Він божився, що залишив її на столі в кают‑компанії.
Команда божилася, що нічого там не бачила. Гості бізнесмена активно брали участь у пошуках і були поза підозрами.
А тітка з козою та хлопчик прийшли босі‑голі, хоч їх і ретельно обшукали.
Молодий кінооператор спух від горя і сліз.
Бізнесмен оскаженів.
Гості підозріло зиркали одне на одного і натякали, що варто обшукати всі каюти.
Одне слово, ситуація не з кращих. Настрій було зіпсовано.
Тоді я, котрий завжди полюбляв детективчики, між іншим розпитав членів екіпажу (репутація якого була бездоганною!), звідки хто родом і чи не має хтось з них друзів‑родичів у цьому печальному для всіх нас містечку.
Виявилося, що в кока тут мешкає його колишня дівчина і що вона заходила на яхту, привітатися з «другом буремної юності».
Нічого не сказавши коку, ми з тим бізнесменом відчалили за адресою цієї колишньої коханки і запопали її в ту саму мить, коли її чоловік знімав родину (нашою кінокамерою!) в мальовничому яблуневому садку. Що то була за ідилія! І як змінилися обличчя щасливої родини, коли всі вони зрозуміли, що омріяне знаряддя творчої праці треба негайно повернути «звідки взяв».
Одне слово, завдяки своїм аматорським навичкам, почерпнутим з детективних покет‑буків, в очах бізнесмена і його гостей я став чи не героєм романів Конан Дойла. І коли згодом з однією дамою з того ж круїзу сталося лихо, вона чомусь звернулася саме до мене. Моя друга «справа» виявилася складнішою.
Сталося таке. Жінці з відділку міліції зателефонував серед ночі її син. Схлипуючи і благаючи нікому не телефонувати, він дав слухавку такому собі «Миколі Сергійовичу». Той Микола Сергійович, відрекомендувавшись полковником міліції, суворо сказав, що у хлопця знайшли марихуану і тепер матусі необхідно негайно, доки не закінчилася його зміна, зібрати дві тисячі доларів, щоб викупити сина з неволі.
Бідолашна і добряче перелякана жінка беззаперечно віддала свої заощадження якомусь пройдисвіту, котрий приїхав під її будинок на шикарному авто. І тільки під ранок наважилась делікатно розбудити наречену свого чада, зателефонувавши їй додому. Виявилося, що «малюк» спокійнісінько проспав всю ніч у неї під боком.
Я зачепився за той голос, котрий був повною імітацією голосу сина ошуканої жінки.
І за пару тижнів знайшов актора лялькового театру, котрий (завдяки нашій досить теплій розмові в театральній вбиральні перед виставою, де він грав зайчика‑стрибайчика) навів мене на цілу бригаду «нічних жартівників», до складу якої, до речі, входив один посадовий шнурок з органів.
Взявши на гачок того шнурка (він, каюсь, і надалі став мені в пригоді), я досить швидко просунувся у справі приватних розслідувань. І провів ще кілька успішних справ, котрі стосувалися різних побутових прикрощів у родинах моїх замовників. Надалі вони шанобливо передавали мене «з рук до рук» і навіть пристойно оплачували мої дилетантські детективні розваги.
Але я ніколи не думав, що моя слава розростеться настільки, щоб прийшла ця жінка…
Відверто кажучи, спочатку я зніяковів, адже на той час вже об’ївся побутовим криміналом і дешевою славою «шерлока холмса місцевого розливу».
Жінка прийшла рано‑вранці. Отже, заскочила мене ще тепленького, не готового для відмови.
Коли я відчинив двері, вона заглядала в папірець, близько тримаючи його біля самого носа, на кінчику якого сиділи великі сонцезахисні окуляри. Навіть не поглянувши на мене, вона прочитала з папірця мою адресу та ім’я, на якому двічі спіткнулася (це для мене не дивина – ще ніхто не вимовляв його без посмішки чи здивування), і додала:
– Це ви?
– Це я, – сказав я, на ходу застібаючи сорочку.
– Дозволите увійти?
Як я міг відмовити чемній пані похилого віку?
Хоча після бурхливого концерту в нічному клубі пляшка пива, що стояла в холодильнику, вже щосили подавала мені свої спокусливі ультразвукові сигнали.
Пані увійшла в моє не дуже прибране помешкання.
– Можна? – знову запитала вона, показуючи очима на крісло.