Розділ третій. Не‑щоденник 10 страница

– О! О? – вигукнув я, втративши мову. – А хіба…

Алекс не дав закінчити фразу, опустив очі долу і з гідністю вимовив:

– Це так… На майбутнє… І стрімко пішов коридором, більше не зважаючи на мене.

Ми зайшли в приймальню, і секретарка хутко підвелася зі свого місця:

– Доброго дня, Олексію Костянтиновичу!

Він кивнув, розчахнув двері з написом «Генеральний директор», жестом запросив мене увійти і, зачиняючи за нами двері, кинув секретарці:

– У мене весь день буде ось цей режисер з Німеччини, принесіть йому кави, чаю, печива – всього, що він захоче. А до мене запустите відвідувача. Я буду готовий за п’ять хвилин.

Я роздивився кабінет.

Він був схожий на вітальню в його будинку. На стінах висіли ті ж портрети, на столі – ті ж скульптурки. Я всім тілом поринув у глибокий шкіряний диван і загубився в його складках, мов тарган.

Алекс сів за стіл, погортав теки з паперами і втупив погляд у якусь товстелезну книгу, сторінки якої було скріплено залізними кільцями. Він гортав її швидко, але з неабиякою зосередженістю. Хитав головою, підносив ближче до очей, знову гортав. Нарешті він натис на кнопку виклику і промовив:

– Якщо Агата прийшла, я готовий.

За мить двері відчинилися і в них увійшла панянка в джинсах і кульчиком в носі.

Сіла навпроти.

Я нашорошив вуха, намагаючись заглянути їй через спину.

– Ну, це все мені не дуже подобається… – сказав Алекс, підсуваючи свою книгу до тієї Агати.

– Ну, босе, погляньте ще це! – І вона витягла зі свого полотняного наплічника такий самий фоліант. І Алекс хвилин на десять занурився в гортання сторінок.

Дівчина з трепетом чекала на вирок. Алекс незадоволено сопів і крадькома кидав на мене погляд: чи спостерігаю я за важливим процесом праці.

Я спостерігав, виявляючи неабияку зацікавленість.

– Ну тут… ось це… можливо… – нарешті промимрив «бос».

– Чудовий вибір! У вас дивовижний смак! Це – Візантія! Геніально, геніально! Браво! – затуркотіла дівчина. – Погляньте, який візерунок!

– Візерунок непоганий, – згодився Алекс. – Але, коли я був в Дубаї в готелі «Бурд жаль‑Араб», я навмисно трохи відідрав шматочок шпалери від стіни, і знаєте, що помітив?

– Що?? – із захватом запитала дівчина.

– Що зі споду його посаджено на тканину! А ці зразки…

Ну що з ними буде за рік чи два?

– Якщо ваша ласка, я можу замовити такі ж з Еміратів, – улесливо промовила дівчина.

– Про це треба було думати одразу, а не підсовувати мені підробку! – суворо сказав Алекс.

– Ок, босе, виправлюсь! – спохмурніла дівчина.

Алекс зиркнув на мене і, певно, вирішив продемонструвати інший бік своєї багатогранної натури.

– Чай будеш? – поблажливо запитав він підлеглу.

– Та ні… Дуже дякую… – зніяковіла та.

– Ну, можеш іти, – дозволив Алекс. – Завтра давай на цей же час… І щоб без фокусів!

Дівчина кивнула, підвелася, згребла в наплічник фоліанти і вийшла з кабінету.

– Ось з ким доводиться працювати… – тяжко зітхнув Алекс.

– А в чому проблема? – вирішив з’ясувати я.

– Це – дизайнерка. Підбираємо шпалери для мого нового помешкання.

– О! А хіба вас не влаштовує ваш чудовий будинок?

– Влаштовує. Але я будую новий. Поруч із батьком та нашими друзями – за містом. Там ліс. Гарне полювання…

Ну і менше сумних спогадів…

Увійшла секретарка.

Мені вона принесла тацю з печивом і чаєм, Алексу – папери.

– Ну що там ще? – запитав він. – Тільки коротко – своїми словами. У мене обмаль часу.

Секретарка метушливо зашурхотіла паперами.

– Листи від громадськості, Олексію Костянтиновичу!

У принципі – дуже однотипні. От, скажімо… – вона дістала один лист, втупилась в нього і почала переповідати. – Звернення мешканців будинку номер дев’ять… Це там, де ми будуємо паркінг. Вони пишуть… м‑м‑м… що підземні роботи призведуть до руйнування їхнього помешкання, докладають висновки геодезистів. А це, – вона знову погортала папірці, ‑ вимога припинити будівництво на об’єкті «шість‑сімнадцять», мовляв, це історична пам’ятка – тут теж із висновком експертів… І… О! Навіть погроза…

А це, – в хід пішов новий папірець, – лист від клубу ветеранів з проханням залишити їм шаховий і дитячий майданчики… Ось ще: молодіжна організація вимагає припинити забудову історичного центру міста…

– Досить… – втомленим голосом сказав Алекс і кивнув мені: – Люди зовсім подуріли. Така вже натура. Ми щосили намагаємося влаштувати їм нормальне життя, а у відповідь… – він гірко посміхнувся. – Самі бачите… Суцільна невдячність.

Я співчутливо кивнув. Хоча знав: під одним з подібних листів стоїть і мій підпис…

– Так. На кожен лист прошу скласти відповідь! – сказав Алекс і замислився.

Секретарка розкрила нотатник і завмерла в очікуванні.

– Дорогі громадяни, співвітчизники, брати і сестри… – почав диктувати Струтівський. – Ні. «Брати і сестри» закресліть. Отже: дорогі громадяни, співвітчизники… Ваш лист… Або напишіть «звернення»… мало відповідну реакцію. Ми вдячні за вашу громадянську позицію і пильність.

Записали? Далі… Всі ваші вимоги ми уважно розглянули і цілком задовольнили. Дякуємо за вчасне реагування. Але помилки… Напишіть – «хиби»! Отже, хиби наших попередників часом не дозволяють нам щось змінити у вже затверджених проектах. Але обіцяємо, що разом, об’єднавши зусилля, ми дійдемо до… до… – він замислився, – до консенсусу… Ні. Ветерани цього не зрозуміють. Пишіть: до спільного рішення, яке влаштує всіх свідомих громадян нашої батьківщини.

Диктуючи це, він поглядав у мій бік, мовляв, чи добре іноземець розуміє суть сказаного. Я непорушно зберігав на обличчі приязну посмішку.

– Записали? Добре. Додайте пару фраз особисто від мене. Ну з тих, що ви пишете зазвичай…

– «Разом переможемо», Олексію Костянтиновичу?

– Ну до чого тут це? Це ми писали три роки тому! Зараз актуальне номер п’ять…

Секретарка напружилась, згадуючи «номер п’ять», і невпевнено процитувала:

– Здолаємо країну… ой, тобто руїну… разом?

– Ну так… Можете ще додати: «Тепло наших сердець – у кожну оселю!» Вони таке полюбляють. – І він, поглянувши на мене, пояснив: – Ми сентиментальна нація…

Секретарка вийшла виконувати завдання.

Алекс поглянув на годинник:

– Вибачте, тепер у мене особисті справи. Власне, головне ви бачили.

Його айфон видав кілька знайомих музичних пасажів.

– Вибачте, мене вже викликають, – сказав Алекс і додав, ще не натискаючи на клавішу відповіді: – Люблю Баха…

Як я зрозумів з розмови, його терміново викликали на партію в гольф.

Давши відбій, Алекс звернувся до мене:

– Вибачте, Віллі, ще раз, але туди, куди я зараз поїду, вас не впустять. Навіть зі мною. Це приватна зустріч, – він підвів очі до стелі, ‑…у верхах.

Я з розумінням кивнув:

– О, не переймайтесь, Алексе! В принципі, я обміркував концепцію. Варто було б ще зустрітися в неформальній обстановці, щоб поговорити про ваш вільний час, хобі і таке інше.

– Так, так, добре. Це ми можемо зробити увечері. Зазвичай вечір я проводжу в «007» – це ресторанчик за містом.

Якщо зможете, під’їжджайте туди годину на дев’яту. У мене там завжди замовлений столик. Побалакаємо про вічне…

Ми потисли один одному руки і разом вийшли з офісу.

Алекс сів до свого джипа, помахав рукою і відчалив.

Я пішов містом, міркуючи про побачене і почуте. Була лише третя година дня.

Не дуже пильна робітка у мого «клієнта», подумав я, принаймні сьогодні він обрав шпалери для свого нового помешкання.

Цікаво, чим його не влаштовує той палац…

***

Коли я нарешті потрапив додому, до вечірньої зустрічі залишалося чотири години. Тобто була вже п’ята вечора. Кішка Кицька кинулась до мене, мов скажена. Я ж зовсім забув, що тепер я не сам! Довелося збігати до магазину і накупити різного котячого корму, молока та свіжої риби. Як я і передбачав, Кицька надала перевагу «здоровому натуральному харчуванню» і одразу вмолотила цілого ляща, роздулася, мов єгипетська риба‑валіза і знову зайняла своє коронне спальне місце на ЇЇ стільці.

На відміну від Кицьки, у мене не було навіть натяків на апетит. Попри всі турботи цього дня, який ще тривав і мав тривати ще довго, я весь час дослухався до свого мобільного, тримав його в нагрудній кишені чи просто в руці.

Але жодного повідомлення від Пат на нього не надійшло.

Забувши про свою обіцянку не телефонувати, я все ж таки склав кілька СМСок, але всі знищив.

Та й що писати?.. Вона ж чітко сказала, що зателефонує сама. От і не треба здіймати хвилі!

Проте, коли мобільний розродився гучними трелями з «Хрещеного батька», серце моє кілька разів проробило сальто‑мортале. Але це телефонував мій друг‑бізнесмен, котрий зробив мені папір з німецького посольства.

– Ну як, – запитав він, – бамага проканала?

– Атож, – сказав я, – дякую!

– Фірма віників не плете! – задоволено прокумкала слухавка. – Слухай, Ланце, мені давно потрібен такий радник, як ти. Навіть вигадав для тебе круту посаду – будеш начальником моєї інформаційної служби. Офіс, авто і добру копійчину – гарантовано!

Я відкрив було рота, але слухавка мене не слухала:

– Знаю, знаю… Але все ж таки подумай! Доки бути тобі лабухом, пропаща сило?!

– Добре, подумаю, – спроквола відповів я і, якщо вже зав’язалася розмова, вирішив спитати: – Старий, ти знаєш такого собі Алекса Струтівського?

– Звісно. А навіщо воно тобі? Татусів ставленик. Ширма. Таких зараз – греблю гати. Принаймні, він не торгував бананами у дев’яностих, не знав тих злиднів – все отримав одразу. Тепер рветься в політику. Далеко піде… І додав після значущої паузи:

– Але – ненадовго… А що? У тебе з ним якісь справи?

– Трохи є… ‑ сказав я.

– Потрібна допомога?

– Впораюсь…

– Ну‑ну. Сподіваюсь, ти будеш адекватним. А щодо пропозиції – подумай.

Залунав відбій.

Я дістав з пакета те, що довелося придбати в черговому бутику. Цього разу це був костюм для вечірньої зустрічі в тому клубі.

Я ненавиджу костюми і краватки!

Вони мені здаються якоюсь фабричною упаковкою, в яку загортають всякий непотріб, щоб він виглядав привабливіше. Уявив себе на мотоциклі в цьому офіціозі й розреготався. Доведеться мій «харлей» сховати в якихось кущах. Сподіваюсь, вони там будуть…

Якщо прийняти пропозицію, яку щойно мені зробили, їздитиму на авто, посміхнувся я. Стану повноцінною часткою того світу, який вирує довкола.

Перестану бути «пропащою силою»…

Але, але…

Кожне «але» було для мене вагомішим за всі аргументи здорового глузду.

Я ж бачив, як спалахували очі моїх поміркованих друзів, коли я розповідав про свої мандрівки автостопом, про бродячий цирк, про те, що в будь‑який момент готовий зірватися і йти «світ за очі» – пропащий і незалежний. Втрачений для свідомого громадянського суспільства…

Я взагалі вважаю, що в кожному часі існує своє «втрачене покоління».

Цей романтичний термін, здається, запровадила Гертруда Стайн. І відтоді, як я це усвідомив, він став для мене важливим і визначним, ознакою (хоч як це дивно!) обраності, особливості, окремішності і цінності кожного представника такого покоління, що відрізняє його від інших – тих, хто існує поруч у паралельному світі.

Це не означало, що я зневажаю інших, це означало лише те, що мої життєві цінності, погляди і досвід не співпадають з їхніми. Можливо, кращими, перспективнішими.

Досить добре пам’ятаю той час, коли і мені страшенно кортіло співпасти, втрапити «в ногу», злитися в єдиному ритмі. Але якимось дивом життя завжди проривало для мене крихітну «бічну колію» і я завертав саме у неї, як то кажуть, «не довго думаючи». Одне слово, завжди щось заважало мені одягти дорогий костюм з краваткою.

Зрештою, це «втрачене покоління», якщо поміркувати і розібратися, і визначає життєздатність суспільства, деякий, вибачайте за пафос, моральний орієнтир.

А його «втраченість» – то лише маска, під якою до певного часу, підпільно визрівають паростки того, що я називаю незалежністю або свободою. І от зараз я мусив бути в костюмі…

Кицька підвела голову і прискіпливо оглянула мене.

– Ш‑ш‑ш‑шик… – прошипіла вона.

З люстерка на мене дійсно дивився досить респектабельний тип, я аж зніяковів.

– Ти вважаєш? – запитав я її.

Кицька витягнула шию і тривожно подивилася мені в очі.

– Я скоро повернуся! – пообіцяв я і раптом зрозумів, чого мені тут не вистачало: розмовляти з кимось вголос.

Говорячи з Кицькою, я ніби повертався до подій минулої ночі, коли на місці кішки Кицьки сиділа Пат.

Чому, чому вона не дала нам хоча б коротеньке повідомлення: «У мене все гаразд…» або «Як почувається Кицька?»

***

Я трохи запізнився, адже мав кудись прилаштувати свого «харлея» – так, щоб його було непомітно серед дорогих іномарок.

Зробити це було нескладно, адже ресторан, крім головного приміщення, мав купу різних окремих будівель. За одною з таких «хатинок» я і прилаштував свій мотоцикл. Привів одяг і зачіску до ладу і зайшов до зали з виглядом, що приїхав на одному з тих авто, що стояли на галявині.

Цього разу Алекса супроводжували двоє кремезних чоловіків, що сиділи позаду нашого столика.

Ресторан всередині, як і будинок Алекса, здався мені театральною декорацією – штучна позолота, кришталеві люстри, ліпнина у вигляді товстих немовлят з крилами і дорослими виразами облич, репродукції відомих картин у товстелезних різьблених рамах, музики в середньовічному вбранні, пофарбовані під мармур колони, дзеркала у вензелях, меню в шкіряній обкладинці з золотим тисненням і стилізованим під старовину шрифтом…

Коли я вперше побачив щось подібне – вже не пам’ятаю, в кого і де саме, адже потім вся ця штучна розкіш поперла звідусіль – я називав такі антуражі «стомлені бідністю».

Адже напозір оточувати себе «золотом‑діамантами» – ознака простолюдинів, котрі несподівано і, скажімо відверто, не дуже чесно розбагатіли.

Алекс чекав на мене.

Прискіпливо оглянув і лишився задоволений.

Ми потисли один одному руки.

– Як гольф? – запитав я, сідаючи і розгортаючи меню.

– Це втомлює, ‑ зі значущим виглядом сказав Апекс. – У нас це не той спорт, якому можна віддатися, забувши про справи. – Все, що він говорив, лунало, як інтерв’ю, щоб кожне слово і кожна сентенція були зрозумілі нетямущому іноземцю. – Ми скрізь мусимо працювати: в саунах, на спортивних майданчиках, на полюванні. Країна знаходиться у фазі становлення, тому жодне задоволення не для нас.

Я співчутливо похитав головою.

– Але зараз я цілком у вашому розпорядженні, ‑ посміхнувся Алекс. – Хоча… це теж свого роду робота…

– Спробуємо зробити її приємною, – сказав я. – Зйомки почнуться лише завтра.

Офіціант почав заставляти стіл напоями.

– Не знав, що ви вживаєте, замовив різне, – сказав Алекс. – А я надаю перевагу вітчизняній горілочці. Я взагалі люблю все по‑простому. Горілка з томатним соком.

Я згадав його сентимент щодо манної каші і схвально кивнув:

– Спогади юності?..

– Точно! – засміявся він. І, відпустивши офіціанта, сам налив нам по чарці. Я помітив, що це він зробив похапцем, із виглядом людини, яка любить випити.

Я мусив пригубити, пояснивши, що «за кермом».

– Шкода, – сказав Апекс. – А от я зараз із водієм. І не тільки, подумав я, зиркнувши на двох амбалів, що спостерігали за нами.

– Так, – підтвердив я. – Шкода… Але мушу зробити гарний матеріал…

– Так, так, розумію. Я до ваших послуг.

– Тоді почнемо з особистого, – вирішив я одразу взяти бика за роги. – Нещодавно ви пережили велику втрату. Я переглянув пресу – ваша дружина була така гарна і молода…

Він знову налив і випив.

– А… Так, велику втрату… – сказав він, наколюючи на виделку канапку з червоною ікрою. – Історія кохання – то чудове тло для вашого портрета.

У нас таке люблять… – сказав я, підштовхуючи його до розмови. – Це була жінка вашого кола?

– Жінки мого кола роблять свій бізнес, – криво посміхнувся він. – Вони заклопотані і мало підходять на роль дружин. Це – світова тенденція, до речі. Ні! Для мене завжди було головним, щоб людина, як кажуть у нас, була хороша.

А зараз знайти нормальну дружину таким людям, як я… як ми, – він обвів рукою приміщення, маючи на увазі присутніх тут чоловіків, – то величезна проблема. Але ми її теж вирішуємо! На державному рівні.

Він розсміявся і знову випив. Я теж засміявся в унісон з ним:

– Дивна у вас країна, якщо навіть питання одруження вирішується на державному рівні!

Він став серйозним:

– Не бачу нічого дивного! Хороша дружина для державного діяча – це як… як… шабля, тютюн та люлька!

– Що? – я театрально округлив очі.

– Ну, вам цього не зрозуміти. Є у нас така народна пісня… Менше з тим, ми, люди нової формації, підходимо до цієї проблеми раціонально і серйозно. Інститут родини треба укріплювати і розвивати. До шлюбу треба підходити серйозно, а не спонтанно.

Він знову говорив як по писаному, але очі його вже неприродно блищали.

– Поясніть цю слушну думку, – попросив я.

– Ми, люди нової формації, надаємо перевагу чистому шлюбу – без усіляких домішок. А такий можна утворити тільки з жінкою, котра від народження буде добре вихована і не матиме ніяких вад – від фізичних до психологічних. Без жодних залежностей від усього зовнішнього. Чиста любов.

Підтримка. Служіння. Всі чесноти, які втратив світ.

– Але як таку знайти? – гмикнув я, згадавши слова, вишиті на рушнику пані Тамари. – Її треба виростити!!! – з переможним виглядом вигукнув Алекс.

– О! О! – так само вигукнув я, вдаючи крайній ступінь захвату. – Невже? Яким чином?

– Елементарно. – Посміхнувся він, випив і продовжував говорити, радіючи моїй непідробній увазі: – У нас існує спеціальний закритий заклад, де виховуються такі майбутні дружини.

– Я щось чув про це, – підтримав розмову я.

– Певно, що чули – це старовинний заклад. Такі існують по всьому світі. Але наші – ефективніші, тому іноземці надають перевагу нашим жінкам. Хоча не кожен може дозволити собі таку розкіш. Добра дружина коштує недешево.

– Що ви маєте на увазі? – цілком серйозно запитав я.

– Ну, система така: дівчата покидають свої родини у досить юному віці і навчаються в цьому закладі до самого заміжжя. Вони виховуються у кращих традиціях, навчаються всього, що варто знати справжній жінці. Потім звідти ми обираємо собі ту, яка нам подобається.

– Ми?

– Так, ми – люди нової формації: заможні, здатні запропонувати жінці гідне життя.

– Цікавий спосіб одруження… – пробурмотів я. – А чи немає в тому ризику?

– Який ризик? – здивувався він, знову хильнув з чарки і заговорив гаряче. – Ризик, коли несвідомі члени суспільства обирають собі всякий непотріб! А потім, в разі розлучення, до скону утримують хитрих баб чи купують їм бутики або салони краси, щоб ті їх остаточно розорили. Або фінансують їхні примхи, скажімо, в шоу‑бізнесі. І немає на те ради. Ніде не знайти нормальну жінку! Крім… крім як ось в такому закладі, де дівчина змалечку навчена бути дружиною. Це користь навзаєм. Це прогрес!

Я пригадав Барса і свою обіцянку дізнатися, як йому потрапити в те коло «обраних».

– Цікаво. Дуже цікаво, – сказав я. – А чи кожен з чоловіків може стати таким щасливим нареченим?

Він засміявся. Випив. Знову розсміявся.

– Тільки той, хто спроможний платити!

– Платити? За що саме?

– За все! Абсолютно за все! Я ж кажу: це недешеве задоволення. Утримання, харчування, одяг, лікарняне обслуговування, тисячі дрібничок… О! Мільйон! Сто мільйонів дівчачих дрібничок! Вже не кажучи про різні непередбачувані витрати, що йдуть у кишеню керівництва. Але результат вартий того, Вілле! Якщо хочеш – знайдемо там дружину і тобі, я посприяю. Наші дівчата – кращі в світі!

Я зробив вигляд, що страшенно зацікавився пропозицією.

– А скільки ж коштує таке одруження?

– Увесь рахунок ти побачиш тільки тоді, коли обереш свій варіант. А до того просто сплачуєш десять чи більше (залежно від часу реєстрації в ліцеї як потенційного клієнта) відсотків від своїх прибутків. Я в цьому товаристві був зареєстрований ще своїм батьком з шістнадцяти років. Але все одно, коли одружувався, довелося викласти чи не сімсот тисяч зелених! А хтось викладає і більше мільйона. Якщо іноземець – то і всі три!

Я подумав, що Барс у своїй любовній гарячці пролітає, мов фанера над Парижем…

– Послухай, Алексе, – продовжував допитувати я. – А чи не простіше одружитися просто так, як це робилося раніше?

– Тобто? – не зрозумів він.

– Ну, познайомитись десь на вулиці, в інституті, на дискотеці, в метро, на відпочинку… Та будь‑де! І дешевше вийде…

– Та ти що, не слухав мене?! – ледь не підскочив він. – Я ж казав, що це – ризик. Гаплик! Це ніби купувати кота в мішку! Ні, ні! Ти просто не уявляєш про що кажеш, бо – іноземець… Як би тобі пояснити…

Він замислився, а потім стукнув кулаком по столі, аж тарілка злетіла на підлогу:

– Ех, була б жива ця… ця моя дружина… Я б тобі показав на живому прикладі, як ти помиляєшся!

Присутні в залі озирнулися на нас, офіціанти кинулися підбирати скалки, охоронці за столиком напружились.

Алекс зробив широкий заспокійливий жест до зали, потім підніс палець до вуст.

Він був вже добряче накачаний тією «кривавою Мері».

Потягнувся до мене через стіл, взяв за краватку і трохи притягнув до себе.

Я не пручався.

– Старий… Вибач, що я так тебе називаю… – Він гикнув і довірливо зашепотів мені прямо в обличчя, обдаючи горілчаними парами та задушливим креветочним запахом: – Вони ж – дурні! Ти не уявляєш, які вони дурні… Вони, як… як… ну, як планктон… інфузорії… Одноклітинні! Але одна звивина у них працює добре: вони покірні і вдячні. Інші у них вилучають! Там таке виховання… О! Я перевіряв!

Все хотів на чомусь підловити, але – не вийшло. Можна ноги витирати – і не отримаєш жодного докору! Перекліпає очиськами – і знову посміхається, як нічого й не було! Це так цікаво! Шкода, що я не довів свої досліди до кінця. Але наступного разу – обов’язково!

– Ти знову збираєшся одружитись?

– Атож! – гордо сказав він. – Це затягує, не уявляєш як! Ми часом збираємося з хлоп’ятами і обговорюємо, хто що новенького для своєї вигадав, ділимось досвідом. Ржемо, аж кишки вилазять. Щоправда, вони часом дуже слабнуть, мруть, мов мухи… – Він вилаявся і знову налив собі чарку. – Тоді доводиться починати все спочатку. Але вже тоді, для постійних клієнтів, робиться знижка.

– А твоя дружина теж заслабла? – тихо запитав я.

Він спохмурнів і вмить ніби протверезів, сказав сухим спокійним голосом:

– У неї був спадковий психічний розлад. Вона вкоротила собі віку.

Він знову налив собі чарку, перехилив її і скомандував:

– Все. Набридло. Алес!

– Алес! – згодився я.

Я зрозумів, що продовжувати говорити про одне й те саме більше неможливо.

А про щось інше – не цікаво.

Він взагалі був мені нецікавий.

З його бутафорським будинком, портретами, посудом, сентиментом до манної кашки і «кривавої Мері», шпалерами, кіньми і нерухомістю. Якби він дізнався, що я не успішний іноземний документаліст і що не збираюся розповідати світові про його унікальну особистість, я б теж став йому байдужий. Хотілося встати і піти звідси, пославшись на якінебудь невідкладні справи. Але одна думка, крім розслідування, за яке я взявся, свердлила мій мозок: якщо він збирається поновлювати своє членство в цьому клубі заможних наречених, чи не опиниться колібрі Пат в його руках найближчим же часом!

Через цю думку я вирішив не спускати з нього очей. Навіть якщо на це доведеться витратити все своє подальше життя.

Я оглянув зал.

Помітив, що за столиком у кутку сиділи дві дівчини. На відміну від інших відвідувачів, столи яких вгиналися від наїдків, перед ними стояли дві філіжанки кави і по високому тістечку з кремом. Вони дуже повільно, боячись прискорити вживання цих надто дорогих страв, відсьорбували каву мікроскопічними ковтками.

Я посміхнувся, адже зрозумів: вони тут заради таких, як мій візаві – шукачки заможних чоловіків.

Не там шукаєте, подумав я у світлі всього почутого від Струтівського, вам, милі мої, прямий шлях до ліцею, де з вас зроблять такий собі «планктон» для «щасливого і заможного життя». Та чи захотіли б ви його, якщо б зараз чули нашу розмову?

Алекс простежив за моїм поглядом.

– Подобаються тьолки? От якраз про таких полювальниць на гаманці я і говорив. Гадають, що ми їх не розкусимо. Ги‑ги.

Промовляючи це, він обернувся до дівчат, лагідно посміхнувся їм, здійняв чарку, приязно кивнувши їм головою.

У відповідь вони гордо знизали оголеними плечиками, перезирнулися, намагаючись зберегти незалежний вигляд.

– Бач, зраділи, хоч і придурюються! Ці теж дурні, ‑ крізь зуби, продовжував говорити Алекс, не відводячи привітний погляд від подружок. – Але – по‑своєму. Не розуміють, що кожному овочу – свій фрукт. Посудомийки стають дружинами олігархів лише в мильних операх і казках Шарля Перро!

З ними можна лише розважатися. І, до речі, непогано – задешево. Ресторан, каблучка, парочка компліментів… А вони губу розкатали… Умреш! Якість п’ять хвилин – і вони наші!

Ще тепленькі. Тобі яка більше подобається?

– Обидві нічого… – аби не мовчати, промовив я.

– Атож. Пішли до них!

Він підвівся.

Мені не лишалося нічого, як вирушити за ним.

Він підійшов до столика й одразу набув свого звичайного респектабельного вигляду, трохи уклонившись, запитав:

– Дозволите? – вказуючи очима на вільні місця навпроти.

Дівчата перезирнулись.

– Взагалі‑то ми чекаємо на друзів, – невпевнено сказала білява.

– Ну так вважайте, що ви їх вже дочекалися! – засміявся Алекс, падаючи на крісло поруч із нею.

– Ми дійсно чекаємо на друзів, – впевненіше додала чорнява дівчина.

– Не зрозумів… – вередливим голосом промовив Апекс. – Ми вам що, не подобаємося? Ось він, – Алекс кивнув на мене, – іноземний журналіст, приїхав знімати про мене кіно. А я…

Він витяг з кишені по візитівці і підсунув їх під філіжанки з кавою. Дівчата скосили погляди на візитку. Чорнява підчепивши її нігтиком, відсунула до попільниці.

– Картина Рєпіна «Не ждалі»… – безбарвним тоном промовив Струтівський, байдуже підвівши очі до стелі.

Зітхнув…

А потім все сталося миттєво. Настільки миттєво, що я можу змалювати це трьома реченнями. А саме.

Раз – швидким і точним рухом Алекс взяв зі столу кремове тістечко і щосили вліпив його прямо в обличчя чорнявій дівчині.

Два… Тут я мало що пам’ятаю крім гарячого свинцевого струменю, що вдарив мені в голову і на рефлекторному рівні перемістився в кулак, котрий сам по собі полетів в пику Алекса Струтівського.

Три – натовп, ґвалт і – постріл охоронця навздогін «харлею», що мчав мене крізь ніч.

Було ще й «чотири» – відчуття глибокого задоволення.

Алес!

***

…Кішка Кицька скочила мені на коліна, щойно я примостився на дивані, щоб перевести подих. Підсмикнула мою руку своєю великою пухнастою головою, змусивши гладити, поткнулась до обличчя, обнюхуючи губи.

– Ага, – кивнув я, – довелося їсти салат з креветками…

Я потер руку – ту саму, з якої нещодавно лише зняв пов’язку після бійки з Феліксом. Доведеться знову трохи побинтувати, адже я ніколи не можу правильно розрахувати силу удару.

Цікаво, чи вийде завтра Алекс Струтівський роздавати гречку татусевим підопічним.

Я засміявся, здер із себе костюм, засунув його в пакет, пакет – на антресолі. Звісно, якщо мене вирахують і буде обшук, знайти його буде просто.

Незважаючи на пізню годину, я набрав номер свого приятеля‑бізнесмена і хлюпнув собі в келих цілком заслуженого коньяку.

– У мене ще одне прохання, – сказав я. – Іноземний режисер Вільгельм Штилер мусить зникнути!

Слухавка розсміялась довгим басовитим сміхом:

– З тобою не засумуєш! Вляпався?

– Еге ж! – сказав я.

– У що?

Я теж розсміявся у відповідь:

– Довго розповідати. Сподіваюсь, завтра про це напише весь Інтернет!

– Зрозуміло. Почитаємо. А про Вільгельма Штилера не турбуйся – зараз він вже летить в літаку в напрямку рідного фатерлянду!

– Чудово! Дякую. Відслужу, як зможу.

– Так отож! – відгукнулась слухавка. – Це все?

– Так.

– Тоді – доброї ночі!

– Доброї, ‑ сказав я, думаючи про те, що не всі «боси» в цьому світі заслуговують на удар в пику.

– Можна питання? – почув наостанок.

– Хоч сотню! – посміхнувся я, відсьорбуючи з келиха і радіючи своєму відкриттю.

– Чому ти обрав це прізвище – Штилер? Може, краще було б – Штирліц?

Я відчував, як теплота розливається по всьому тілі і з нього випаровуються залишки люті.

– Люблю Макса Фріша, – пояснив я. – У нього є роман з такою назвою – «Штилер».

– А‑а‑а… – глибокодумно проспівала слухавка. – Даси почитати?

– Звісно. У мене теж питання – навзаєм, – сказав я.

– Валяй!

– Скажи, твоя дружина, пані Марія… Вона – звідки?