Розділ третій. Не‑щоденник 12 страница
Природна засмага мені до лиця, хоча тут вважають, що ми мусимо бути блідими. Але я з цим не згодна! Я хочу бути яскравою, відрізнятися від інших на Літньому балу, який має відбутися зовсім скоро.
Але нічого не вдієш, доводиться одягнутися і йти до лазарету, йти до Пат.
Я тихо заходжу в палату і бачу, що вона лежить, мов мертва: навіть руки схрещені на грудях. Волосся збите і скуйовджене, розкидане на подушці. Простирадло натягнуте аж до підборіддя. Бліда, під очима – синці. Ані руху.
Мені навіть здається, що вона померла. Але я не кваплюся побігти з цим повідомленням до пані Виховательки.
Я обережно сідаю на край стільця, ніби нічого не сталося, відкриваю книжку і поверх сторінок час від часу поглядаю на бездиханне тіло.
Скільки це триває, не знаю.
Страх минає.
В палаті тиша.
Страх переходить у цікавість.
Я низько схиляюсь над її обличчям, намагаюсь вловити дихання, а вловлюю лише дивний запах, якого ніколи не чула: щось схоже на запах від нашого шкільного автомобіля.
Я роздуваю ніздрі, щоби краще збагнути – чи той це запах. А може, так пахнуть небіжчики? Я дивлюсь на неї – обличчя в обличчя, і раптом вона розплющує очі.
Ох!
Мені ніяково.
Я сахаюся.
Вона прискіпливо оглядає мене.
Моя присутність у палаті обтяжує її так само, як і мене.
Вона просить принести їй одяг. Дивне прохання.
– Мій халат зовсім мокрий – я дуже спітніла, – пояснює вона.
Я бачу, що краєчок халата виглядає з‑під її подушки, а під ліжком стоять досить брудні капці. Чому вони такі брудні?
Знаючи Пат, я можу передбачити, що її хвороба – ще одна з вигадок, щоб побути на самоті чи ще задля чогось, що мені невідомо. Я мала б розповісти про свої спостереження Виховательці, але не зроблю цього.
Я йду до загального гардеробу і відшукую для неї найгіршу сукню, яку тільки бачу – старомодну, білу, з рукавамиліхтариками й огидною шляркою на подолі. Беру і туфлі – з тієї ж ретро‑серії, з перетинкою і тупими носаками.
Повертаюсь і бачу, що у неї червоні очі і розпухлий ніс.
Плакала? Через що?
Питати про таке не варто. Краще – поспостерігати.
Але вона сама починає говорити зі мною і я нашорошую вуха.
Вона питає, чи хотіла б я потрапити «за паркан», чи не боюся я цього, чи буде там так само гарно, як тут?
Ці запитання дратують мене. Здіймають ту хвилю, яку я намагаюся стишити в собі – до пори до часу – хвилю такого ж самого неспокою, який зараз випромінює Пат.
Вона каже, що варто у всьому зізнатися – і про підглядання за балами, і про щоденник Тур.
Мені стає страшно.
Це вони, безтямні, безрідні й благополучні, можуть дозволити собі так розслабитись.
А я мушу дожити до мети.
Вона питає, чи хочу я вийти за паркан. Так, я хочу і вийду.
У мене буде все, якщо я правильно побудую свою поведінку – так, як нас вчать. Вона заплющує очі і ніби крізь сон говорить, що єдина, з ким би вона хотіла зустрітися після виходу з ліцею, це я. Їй здається, що лише я зможу зрозуміти її тривоги. Адже давно спостерігає за мною (що я казала!).
– Як, як, як ми будемо жити? – весь час повторює вона, не розплющуючи очей. – Ми знаємо лише, як одягатися, готувати, співати, вишивати, щоб подобатися іншим.
А де ми самі? Де, де, де ми самі?!!!
Вона мотає головою, і мені доводиться присісти ближче і тримати її за плечі, щоб вона не звалилася з ліжка. Певно, це якийсь шок.
Я мушу покликати пані Виховательку, але боюся: а раптом Пат бовкне щось зайве, через що всі ми опинимось не у Флігелі Наречених, а в карцері чи взагалі за межами ліцею. І тому я просто дослухаюсь до її гарячкового шепоту і дедалі дужче чую дивний запах від її вологого волосся – щось з дитинства, коли підгорить молоко на плиті…
Нарешті вона затихає.
Більше не рухається і знову лежить, ніби мертва. За три хвилини мене тут змінить Рів.
Я підводжусь.
Я піднімаю з підлоги її капці.
На підошвах шар засохлої землі з вкарбованими травинками.
Я тягну за травинку, вона відклеюється разом із кавалком засохлої землі, на споді якого приліпився… шматок від сигарети.
Такі шматки, здається, називають недопалками. О! О!
Я кидаю капці на підлогу і швидко виходжу з палати.
Мені треба дочекатися ночі. І тоді я знову прийду до лазарету.
Тільки вже з іншою метою…
Я йду темними коридорами навшпиньках. Мені не вперше бути такою обережною і нечутною, мов тінь. Через сад доходжу до лазарету.
Вікна зяють порожнечею. Я б побоялася перебувати в такому порожньому будинку. Нічний сад – страшний і чорний.
Я сідаю під деревом. Я хочу, щоб нічого не відбулося.
Але – відбувається!
Скрипнула хвіртка, дзеленькнула шибка. Пат у білій сукні вистрибує з вікна і йде до паркану, вкритого живоплотом, і пірнає в зарості. Зникає.
Це так огидно, що мене нудить.
Іти до паркану в мене немає ані сил, ані мужності. Досить того, що я побачила: Пат втікає з ліцею!
Пат зрадила все, на що пішли роки навчання.
Пат – небезпека для всіх нас. Через неї ми всі можемо не потрапити у Флігель Наречених!
Ніхто не стане розбиратися!
…я вже колись проходила цей шлях: перший поверх – наліво, потім – направо, еркер зі втопленими дверима, на яких написано «Дирекція». Ніч. Тиша. Треба добре дослухатись.
Але я знаю, що Вихователі ночують на поверх вище, а тут – немає нікого.
Лише скульптури богинь науки і мистецтва стоять обабіч червоної килимової доріжки. Мене все ще нудить.
Я виймаю з волосся шпильку, встромляю її в шпарину, обережно повертаю. Замок не складний, адже нікому не спаде на думку лізти до директорського кабінету. Він прокручується досить легко. Двері відчиняються. Звідти на мене пашить ще більша темнота і задуха непровітреного кабінету.
Тут я брала «Справу Тур», щоб знати, що чекає на мене, якщо схиблю.
Шкодую лише, що не могла приховати свій вчинок від інших. Але де б я читала ту величезну теку? До того ж тепер ми всі пов’язані цією таємницею – і це я добре придумала.
У кабінеті зовсім темно, важкі оксамитові штори щільно припасовані одна до одної. Очі не можуть звикнути до темноти, як і вуха – до нереальної зловісної тиші. Але я все ж таки бачу на чорному квадраті столу телефонні апарати.
Я знаю, що один з них – середній – беззворотний, налаштований на один прямий зв’язок.
Варто лише підняти слухавку.
Перед тим, як підняти її, я замислююсь – куди підуть гудки, до якого помешкання, в які краї, в яку кімнату? Чи висить у ній вишивка зі словами нашого Статуту, чи горить свічка перед іконою Божої Матері, а може, на стінах – портрети керівників нашої країни і патріотичний прапор з гербом? Чи купа світлин щасливих сімейних пар?
Гудки линуть кудись у невідомість.
– Я чекала на твою відвертість, Ліл, – каже сонний голос. – Я тобі вдячна, хоча ти порушила правило не заходити до мого кабінету. Але я вибачаю тобі. Ти вчинила добре.
Лягай спати і більше ні про що не думай.
…Я лягаю спати.
Поруч зі мною – порожнє ліжко Пат, трохи далі рівно дихають Рів, Озу, Іта і Мія.
Скоро наш перший літній бал, на якому в мене не буде конкуренток.
Розділ восьмий. F 63.9
Цієї ночі я все одно поїхав туди!
Хоча спочатку вирішив, що подивлюсь диски, які переписав у Віри Іванівни, але інстинкт, котрий виробився за дві ночі, покликав мене в дорогу.
Навіть не думав, що за такий короткий період може виникнути бодай щось схоже на звичку. Але чому тут дивуватися, якщо, скажімо, кішка Кицька вже точно і безпомилково кожні три години прямувала до миски, котру я поставив у кухні, а потім стрибала на той стілець, де її гладили і тримали на колінах!
Я вирішив, що прогуляюсь туди в будь‑якому випадку і не зроблю жодного дзвінка. Просто посиджу на траві, подихаю повітрям, помилуюсь зірками без жодної думки.
Так воно і сталося – посидів, подихав, подивився, як тануть у небі зірки.
В якусь хвилину прийшла божевільна ідея – прокрастися на територію і спробувати розшукати її. Але я відкинув цю хибну думку, адже боявся зашкодити.
На ранок очі у мене були червоні і сльозилися. Мені навіть здалося, що кривавими сльозами.
Приїхавши додому, одразу звалився і заснув серед розкиданих на підлозі дисків.
Якби не втома від напруги останніх двох днів і ночей, я б нізащо не заснув. Адже навіть уві сні я кудись біг, їхав, з кимось бився, а головне – весь час ніби чув дзеленчання мобільного, по якому отримував СМС, хапав його і бачив чорний екран, пірнав у нього і знову – біг, їхав, бився. І так до безкінечності, аж доки почув, як на мене стрибнула Кицька, сповіщаючи, що настав ранок.
Я заварив собі міцної кави, пив на балконі і ніяк не міг зосередитись, що робити в першу чергу. Можливо, варто подивитися ті диски з камери відеоспостереження.
Але я не уявляв, як зараз засісти за телевізор, якщо в мені дедалі більше наростала тривога і жага діяльності – бігти, їхати, битись з невидимим чи видимим ворогом.
Я більше не міг терпіти, тривога зашкалювала, і я взявся за мобільний. Нехай земля перевернеться, але я набрав номер Пат. Мені б лише почути її голос, і до дідька СМС!
Поки лунали гудки, я намагався скласти першу фразу, з якою звернуся до неї спокійним голосом.
Наприклад, запитаю, чи не хоче вона побачити Кицьку або які у неї плани «на завтра»…
– Слухаю! – пролунав у мобільному чужий дорослий голос.
Ніби хтось вдарив мене прямо в чоло.
– Мені потрібно поговорити з Пат, – тупо сказав я.
– Хто ви і куди телефонуєте? – запитав голос.
– До ЛСД, – ще тупіше промимрив я, упізнавши голос Мадам. – Мені потрібно поговорити з Пат!
– У нас такої немає і ніколи не було, – сухо повідомила слухавка. – Ніколи сюди не телефонуйте!
Слухавка вимкнулась. І я разом із нею – на кілька довгих хвилин, аж доки Кицька, за своєю звичкою, почала настирливо підіймати своєю пухнастою головою мою обвислу руку, вимагаючи пестощів.
Далі я вже знову діяв, як у своєму безкінечному сні.
Набрав номер Віри Іванівни:
– Мені потрібно знати координати директорки ліцею, де вчилася ваша колишня хазяйка. Можете дізнатися?
Вона замислилась. Я знав, що тепер вона ні в чому не мусить мені відмовити – на надто серйозний гачок я її посадив.
– Я спробую, – нарешті вимовила вона. – Здається, у хазяїна лишилися якісь угоди з адресами. Я пошукаю.
– Пошукайте, – сказав я. – І не кладіть слухавку. Я почекаю.
Почув, як десь там, у котеджі, вона застукала каблуками по мармурових плитах.
Чекав хвилин п’ять чи десять. Нарешті слухавка знову ожила:
– Так, я знайшла угоду з підписами. Директорку звуть Ганна Анатоліївна Вадченко.
– Адреса?
– Тут лише адреса ЛСД, – розгублено промовила Віра Іванівна.
Було чутно, як вона шарудить паперами.
– Ага, ось є розписка… – вона знову зашаруділа аркушами. – Особиста розписка на отримання… певної суми.
Тут і адреса.
Вона продиктувала вулицю і номер будинку. Я подякував і попрощався. Але вона зупинила мене:
– Хвилиночку! Я благаю вас більше не телефонувати! – пошепки вигукнула вона. – Пан Алекс скоро повертається додому і розмова з вами коштуватиме мені досить дорого…
Я пообіцяв більше не турбувати її і поклав слухавку.
Потім, похапцем збираючись, набрав номер Барса.
– Привіт, старий! В тебе ще є той револьвер‑електрошокер? Можеш мені його позичити на пару днів?
– Потрібна допомога? – весело запитав Барс.
– Потрібен револьвер.
– Ну, заходь! – без жодного запитання сказав він.
Дорогою я вивчав адресу і з чималим здивуванням з’ясував, що це – котедж на протилежному боці від тих, де мешкав Алекс і йому подібні. Теж незле!
За годину я вже стояв перед охайним і досить високим білим парканом, за яким виднівся дах двоповерхового будинку в оточенні високих сосен.
За парканом стояла приємна заспокійлива тиша. Співали пташки. Я навіть помітив, як у гілках промайнула руда білка. Ось вам і «чернеча келія», подумав я, побачимо, як живе Мадам – поборниця жіночого щастя.
Я кілька разів обійшов територію по всьому периметру паркану, відшукуючи зручне місце, щоб проникнути досередини. Відшукавши таке, згадав юнацькі заняття паркуром і зрадів, що не всі навички лазіння і стрибання вивітрились з моєї голови, а головне – з пам’яті м’язів.
За мить я вже стояв у цій сосновій тиші, дослухаючись, чи не біжать до мене якісь охоронці з собаками. Але цього не сталося. І я обережно пішов у глиб охайного дворика з газонами і білими доріжками, викладеними шліфованим камінням.
У якусь мить подумав, що тут нікого немає. Або що за мною ведеться тихе спостереження. Але ці перестороги виявились марними. Котедж потопав у тиші, спокої і ароматах квітів.
Ховаючись у запашних кущах бузку, я вийшов на подвір’я перед великими скляними дверима і причаївся, роздивляючись довкола.
Прямо перед дверима – викладений мармуром майданчик, посеред нього – басейн.
Бірюзового кольору вода була сповнена золотавих відблисків, що різали очі.
На краю басейну лежав білий пухнастий халат, валялась пачка цигарок, стояв бокал і відкоркована пляшка шампанського.
Почувся міцний сплеск, і на поверхню води випірнула голова в гумовому капелюшку. Голосно видихнувши і вдихнувши, голова знову занурилась під воду. Я витягнув шию і побачив, як велика чорна тінь плавно рухається в бірюзовій глибині. Під водою тінь нагадала мені Мінні…
Я терпляче дочекався, поки Мадам добре напірнається.
Але випити шампанське їй сьогодні не судилося!
Коли черговий раз її задоволена пика з’явилась на поверхні, ми опинилися віч‑на‑віч. Я навмисно низько присів над парапетом так, щоб вона могла добре побачити наставлений на неї револьвер.
Мадам захапала повітря червоним ротом (дивно, які нині помади, подумки посміхнувся я, не змиваються навіть у воді!) і завмерла, дивлячись у чорний отвір дула.
– Чудовий ранок, – сказав я. – Пора снідати. Круасани з джемом. Чи ви теж надаєте перевагу манній кашці?
Вона трималася за край басейну, її руки і все тіло дрібно тремтіли.
– Не вбивайте, – нарешті змогла вимовити вона. – Я віддам вам гроші…
– Я не грабіжник, – сказав я і жестом показав, що вона може вилізти.
Мадам недбало підтягнулася на руках, перевалилася через край басейну і лишилася лежати на животі, наче справді була тюленихою.
– Що ви хочете? – хрипко запитала вона.
Я вирішив не розтягувати задоволення.
– Я хочу знати все, що відбувається за стінами закладу, яким ви керуєте.
– У нас чудовий заклад, – сказала вона, – найкращий у світі. Ми маємо дипломи, ліцензію, подяки від високопосадових осіб…
Вона сіла і заморгала на мене своїми маленькими, потопаючими в складках обвислої шкіри, очима.
– Якщо ви – незадоволений чоловік, то я залюбки допоможу вам. Ми поміняємо вашу дружину на іншу!
– Ви помиляєтесь, я не ваш клієнт, – сказав я.
– Тоді хто? Що вам потрібно?
– По‑перше, я хочу знати, що відбувається з вашими вихованками. Що ви робите, аби вони перетворювались на… – я замислився, шукаючи влучного порівняння і додав: – …на м’ясо для олігархів?
– Це неправда! – пискнула Мадам. – Ви нічого не знаєте! Ми робимо велику справу.
Я посміхнувся і красномовно змахнув револьвером.
– Я не потребую лекцій на гендерні теми. Вам повторити запитання чи варто закінчити розмову?
Вона зіщулилась, підібгавши під себе трикутні опасисті ніжки, затрусила головою.
– Отже, як повернути вашим випускницям те, що ви у них віднімаєте? Розум. Честь. Гідність.
– Що ви таке кажете?! – тремтячими вустами вимовила Мадам, не відводячи погляд від револьвера. – Все це ми лише примножуємо! І це… Це незворотні процеси… Хімія…
– А з цього місця попрошу повільніше! – суворо наказав я.
– Дозвольте мені запалити? – жалібним голосом промовила вона, показуючи очима на пачку сигарет, що лежали на бортику басейну.
Я криво посміхнувся і підштовхнув до неї пачку ногою.
Вона вийняла з неї запальничку, дістала сигарету, запалила.
– Бачили б вас зараз ваші учениці… ‑ хрипло промовив я. – Шкодую, що не взяв камеру. Хіба що варто зняти вас на мобільний телефон…
Вона перелякано зиркнула на мене:
– Благаю, не треба. Я розповім все. Не псуйте мою репутацію, юначе…
– Не думаю, що вона у вас збережеться надалі, ‑ похитав головою я. – Зараз ваше головне завдання – зберегти собі життя, а не репутацію. Отже, про які процеси ви говорите?
Вона зробила кілька конвульсивних затяжок.
– Це досить довго розповідати…
– А я нікуди не поспішаю, – запевнив я її. – Отже…
– Отже… З давніх‑давен наш заклад був чимось на кшталт монастиря чи навіть інституту благородних панянок. У радянські часи дівчат виховували методами напрацьованими за тисячоліття з поправкою на нові вимоги…
– Ага, ставили на коліна на гречку і морили голодом!
Проїхали! – увірвав я. – Що відбувається тепер?
– Тепер виховний процес ускладнився. Ми відмовились від механічних засобів впливу на психіку учениць і перейшли до наукових, що базуються на останніх досягненнях генетики та хімії.
Мене пройняло електричним струмом: невже колібрі, тобто Пат, – усього лише генетично змодельована істота без жодної звивини в мозку?
– Якщо ви зараз же все не поясните, присягаюсь – вистрілю! – втрачаючи терпіння, вигукнув я.
Мадам здригнулася всім своїм великим і вологим тілом і продовжувала говорити:
– Дівчатка потрапляють до нашого закладу добровільно.
Це честь для них і їхніх батьків. Але ми негласно ведемо досить сувору селекцію: всі вихованки мусять бути гарними, розумово розвиненими і мати творчі здібності. Ми перевіряємо їх на IQ, просимо поспівати, потанцювати, скласти віршика, намалювати картинку, розв’язати задачку, проводимо ще купу складних тестів. А також складаємо на комп’ютері їх майбутній портрет у дорослому віці.
Розповідаючи, вона трохи заспокоїлась і поглянула на мене майже з гордістю:
– До нас потрапляє найдобірніший людський матеріал!
Якщо коротко: серед наших курсанток є потенційні лауреатки будь‑яких світових премій у будь‑яких галузях науки чи мистецтва! – І ви робите з них тупе м’ясо, ретриверів… – від люті я ледь зубами не скреготів.
– Що? Кого? – не зрозуміла вона.
– Проїхали! Далі! – скомандував я.
Мадам ображено повела плечем і продовжувала говорити:
– Але все це їм не потрібно, тому що всі здібності сконцентровані лише на одному: бути гарною дружиною для свого майбутнього чоловіка. Тим вони щасливі. І не потребують нічого іншого. Хіба це не чудова доля для жінки?
– Демагогія! Чому вони покірно виходять заміж за першого‑ліпшого? Одне слово, брехні – і я стріляю без попередження.
– Ми… Ми… Ми почали використовувати вірус, котрий вселяє в них вічну любов!
– Брешете! Хіба такий вірус існує?! – я зробив загрозливий рух пальцем на курку.
Вона це помітила і заговорила скоромовкою: – Існує! Це вірус F 63.9! Він ще називається вірусом ревнощів або неподільної любові. Використовувати його в таких закладах, як наш, – мій винахід! Я захистила на цьому дисертацію. Маю науковий ступінь… Не стріляйте!!!
Я розгублено опустив револьвер, знаючи, що тікати їй немає куди.
– В чому суть вашого винаходу?.. – запитав я.
Вона обережно потягла зі стільця білий пухнастий халат, накинула його на плечі і, бачачи, що я реагую на її рухи досить спокійно, навкарачки перемістилася з підлоги на стілець.
– Вірус F 63.9 – мікроскопічна частка, що складається з білків і нуклеїнових кислот і здатна інфікувати клітини будь‑якого живого організму, – продовжила Мадам. – Його вдалось відшукати за допомогою піддослідних мишей.
Оскільки у них майже таке ж ДНК, як і у людей, дію цього вірусу було вивчено саме на них.
– Яким чином?
– До самиці підсаджували самця, відокремлюючи парочку від іншої зграї. Через деякий час самця забирали і передавали іншій партнерці. Потім зграю з’єднували і той самець залишався зі своєю останньою парою або шукав нову.
У результаті перша миша вмирала, страждаючи від ревнощів і неподільної любові. Перед смертю у неї виявляли всі хворобливі симптоми – перепади тиску, втрату апетиту, підвищення чи зниження температури тіла, депресію, слабкість.
Від цієї лекція я відчув легку нудоту в шлунку.
– Який стосунок має цей вірус до ваших ліцеїсток? – запитав я, відчуваючи, як гірка слина заливає мій рот.
– Найбезпосередніший! Кожна випускниця напередодні свого першого балу отримує цей вірус через їжу, напій чи укол. Разом з ним в неї назавжди вселяється страх, що базується на ревнощах та жахливій можливості втратити свого партнера. Таким чином, кожна з наречених, окрім доброго виховання і навичок бути вірною і відданою подругою, ще й підкріплює свою відданість на біологічному рівні.
– Чи не краще було б в такому випадку використовувати «формулу любові», – посміхнувся я. – Всякі там… ендорфіни…
– Формула любові, юначе, то романтичні вигадки, її ще ніхто не вивів! А вірус дійсно існує, ми розмножуємо його в лабораторії, в мишатнику. Любов – не панацея для утримання одного об’єкта біля іншого!
– Ось як? А що ж тоді панацея?
Вона зловісно розсміялася:
– Страх! Страх – ось що тримає людину в шлюбі.
Страх бути покинутою, зрадженою, самотньою, непотрібною, зрештою – голодною, змушує наших випускниць повністю віддаватися служінню чоловікові. Страх підкріплюється Вдячністю і всіма чеснотами, які вкладені в постулати нашого Статуту. Виконуючи велику жіночу місію, наші випускниці завжди почуваються щасливими. У будь‑яких умовах…
Після паузи, яку я не уривав, вона додала:
– Ми робили багато експериментів і довели, що це дійсно так. Вони щасливі і вдячні навіть тоді, коли опиняються в африканських племенах чи супроводжують чоловіків на війні. І – жодного нарікання чи розлучення. Показова статистика! Суцільне щастя. Родини майбутнього…
Я подивився на її котедж і ділянку довкола нього, зроблену в кращих традиціях ландшафтного дизайну, басейн із фонтаном посередині, високий білий паркан…
Вона впіймала мій погляд, зрозуміла його і виклично махнувши рукою в бік котеджу і саду, сказала:
– Все це я заробила власною працею!
Я не відповів. Згадав лише, що Пат говорила, що їхня «пані Директорка» мешкає в гуртожитку для вихователів…
– Друга частина нашої розмови, – немов у театрі оголосив я і знову звів на неї дуло револьвера. – Від чого померла Таміла Рожко?
– Вона покінчила життя самогубством! – вигукнула Мадам.
‑ Є ще версії? – сухо запитав я.
– Вона зрадила чоловіка, збожеволіла і вкоротила собі віку за власним бажанням! – повторила вона. – І Алекс Струтівський знову став вашим «почесним клієнтом»… – додав я.
– Це вас не обходить… – буркнула вона.
– Побачимо, – сказав я і перейшов до головнішого, про що говорити було найважче: – Що ви зробили з Пат? І, до речі, як її справжнє ім’я? Її погляд став гострим, очі свердлили мене майже так само, як тоді, коли я стояв перед столом у її кабінеті. Зізнаюсь, це була неприємна хвилина, уникнути якої я міг лише пострілом. Але я цього не зробив.
– Здається, я вас упізнала, – нарешті промовила вона. – Ви з оркестру?
– Це вас не обходить, – повторив я її слова. – Продовжуємо бесіду.
Я сів в крісло навпроти, не зводячи з неї револьвера.
– Нагадайте, як вас звати? – після паузи запитала вона.
Я назвався повним іменем, і вона криво посміхнулась:
– Ваші батьки – романтики?
– Мої батьки померли, – сказав я і додав: – Так, вони були романтиками.
– Звісно… Стріти здебільшого – романтики… – задумливо промимрила вона. – Це їхня найбільша біда. Я вивчаю ці процеси…
– Мені це не цікаво. Отже?.. – Її звуть Поліною.
– Що ви з нею зробили?
– Пат була одним з найкращих екземплярів.
– Була??
– Звісно – «була», адже зараз для неї все змінилося. Вона перебуває на виховному режимі.
Я згадав про «виховні режими», про які розповідала бабуся Таміли…
Дуже закортіло заїхати їй в пику. Але я ніколи не піднімаю руки на жінок, навіть на таких огидних, як ця Мадам.
Я заскреготів зубами. – І що з нею буде? – запитав якомога стриманіше.
– Далі ми діятимемо за законами нашого закладу! Пат отримає подвійний вірус F 63.9 раніше за інших і, швидше за все, покине наш заклад. Адже вона, не без вашої, юначе, допомоги, створила прецедент, який у нас суворо карається. Вона буде занесена до ганебної книги. Ми показово засудимо її на загальних зборах. Занесемо її дані в комп’ютер на майбутнє, аби, не дай Боже, не взяти колись до нашого закладу її дитину. Приблизно так. Нічого страшного. Нічого з того, щоби ви зараз ось так катували мене.
Вона схлипнула.
Але очі її залишалися сухими, а погляд – гострим.
– Це все, – додала вона. – Ми ж не в середньовіччі живемо…
– Стривайте… Отже, ви введете їй подвійний вірус і виставите за поріг… А це означає… ‑ Я міркував уголос і боявся почути підтвердження своїм міркуванням. – Це означає, що вона піде за першим‑ліпшим, кого зустріне на дорозі.
– То вже нас не стосується, – знизала плечима Мадам. – Вона вийде і робитиме, що хоче. Такі приклади за час існування ліцею, на жаль, бували. Але то не наші проблеми.
У мене пересохло в горлі від думки, яку мені ще належало добре обміркувати, а поки я запитав захриплим від хвилювання голосом:
– А чи багато таких вигнанок, інфікованих вірусом, вештається світом?
Вона помітила моє хвилювання і розсміялася переможним сміхом:
– Браво. Нарешті слушне запитання.
Порухом револьвера я дав їй зрозуміти, що зовсім не налаштований веселитись, і вона посерйознішала:
– Хіба ви самі не здогадуєтесь, скільки їх? Тоді – роздивіться краще довкола, юначе… – її голос став жорстким, знущальним. – Їх багато. Більше того, вони, ці нещасні, розповсюджують вірус на інших, як миші в мишатнику! Добровільно інфікуються методом ланцюгової реакції. Докази?
Погляньте хоча б на ті мильні серіали, що показують по телебаченню, на шоу і розважальні заходи, на журнальчики з порадами, на все, що відбувається довкола! На дівчат у клубах, на жінок у фітнес‑центрах, на всю цю публіку, що ходить на розважальні «камеді‑клаби» і шоу. Всі їхні проблеми – нижче пупа! Кохання‑зітхання, любов‑морков! Попит диктує пропозицію! Уважно придивіться до родин, розгляньте своїх сусідів, послухайте розмови в транспорті чи сварки, що линуть з балконів, почитайте листи, що пишуть до редакцій дівчата і жіночки! Їхні мрії – багатий чоловік, їхня турбота – як знайти і завоювати такого, їхня мета – достаток: гарно їсти, модно і дорого одягатися, їздити по закордонах. Біда лише в тому, що рівень їхньої культури і освіти не відповідає цим високим запитам! Казка про Попелюшку, що вийшла заміж за принца, – маячня. В житті все інакше. Ніколи багатій не обере провінціалку з брудом під нігтями! Кожному овочу – свій фрукт. І цей фрукт має бути якісним.
Вона перевела подих.
Я мовчав.
Вона продовжувала:
– До речі, це ми, наш ліцей, постачає дівчат для усіляких реаліті‑шоу на зразок «Я буду дружиною мільйонера!». А всі думають, що це – медсестри з периферій, бухгалтерки чи студентки юридичних факультетів. Ха! Лише наші курсантки – з прекрасним вихованням, красою, навичками – мають зиск за свої вміння у вигляді матеріального забезпечення! Це вони будують собі мармурові колони в вітальнях, виписують з Австралії килими зі шкіри зебри чи поні.
– Але ж вони відверто дурні… ‑ промимрив я, згадуючи, як одного разу, клацаючи пультом, натрапив на подібну передачу.
– Для таких, як ви! – парирувала Мадам. – А для наших клієнтів – саме те! І вони зовсім не дурні, юначе! Просто вони вміють все, що потрібно для того, аби бути дружиною мільйонерів. А тим багато не треба, у них немає часу думати про вибір. Про них дбаємо ми, наш ліцей. А відступниці, як ваша Пат, все життя борсаються в дискомфорті і не можуть нічого змінити. Ганчірки. Людський непотріб, змарнована краса. І ви, ви, чоловіки, саме так і ставитесь до них.
Як споживачі. Але зі свого боку – нічого не можете їм запропонувати. Нічого гідного їхньої краси і виховання. Замкнене коло…
– Неправда… – тихо вимовив я.
– Правда.
Пауза…
Вона навіть відважилась налити собі шампанське і переможно випила його до денця.
Я думав про сказане, згадуючи прохання свого товариша Барса, котрий мріяв мати «ретривера», що служитиме йому такому, яким він є. Невже в цьому є сенс?
– Ви вважаєте мене чи не ворогом, – вже набагато спокійніше продовжувала Мадам, – ви помиляєтесь. Дуже помиляєтесь. Колись і я вважала, що у стосунках все має бути інакше: вибір за бажанням, робота – за покликанням, діти – від кохання, шлях – разом. Аж доки… Зрештою, це вас не обходить! – увірвала свою тираду вона і додала, наливаючи собі другий келих: – Ми даруємо їм можливість абсолютного щастя. А відбракований матеріал – не наша турбота.
Я опустив револьвер.
Сум і розпач душили мене.
– Чи можна якось отримати той, як ви кажете, «відбракований матеріал»? – запитав її.