Тема: Екологічна культура в професії соціального педагога .
ЛЕКЦІЯ № 1
План:
1. Поняття “культура , “екологічна культура”, “екологічне виховання”.
2. Людина і середовище, яке її оточує. Поведінка людини в цьому середовищі.
3. Такт і стильові смаки.
4. Особливості екологічного виховання в соціально-педагогічній діяльності.
Ключові слова: екокультура, екологічне виховання, середовище, соціальне середовище, такт, стиль.
Література:
1. Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. Навчальний посібник. – К. : Центр навчальної літератури, 2003. – С. 25.
2. Енциклопедія освіти / Акад. пед..наук України; головний редактор В.Г. Кремень. – К. : Юрінком Інтер, 2008.
3. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: курс лекцій. – К., 1997. – С.105-116.
Культура має стати складовою світогляду і мірилом практичних дій кожного студента, який пов’язав своє майбутнє з діяльністю соціального педагога. Слово “культура” походить від латинського “cultura”, що означає обробіток, догляд, виховання, освіта, розвиток та ін. Цей термін набув універсального значення, став категорією, котра позначає важливу ознаку людини, систему програм людської діяльності, поведінки і спілкування людини для зміни та удосконалення суспільного життя в усіх його основних виявах.
Виникає кілька напрямів у розробці проблем культури в історичній площині зародження наукових шкіл:
1). розвиток розумових і дослідних ремісничих начал людини за висхідними параметрами від менш до більш досконалого ( ранній, середній і пізній італійський ренесанс, фр. просвітництво);
2). удосконалення духовних, тілесних, душевних сил і здібностей людини (філософія Гегеля, Канта, Дідро, Руссо, Сковороди, Юркевича);
3). розгляд різних типів культури у суспільстві як автономних систем цінностей і ідей, що визначають тип соціальної організації (Марбурзька і Фрайбурзька школи неокантіанців у Німеччині) з включенням у культуру всього багатства матеріальних цінностей, етнічних звичаїв, різноманітності мов і символічних систем [2, с. 439].
У всі часи розвитку людської цивілізації проблеми культури мали першочергове, по суті, провідне значення. Передусім тому, що культура завжди була могутнім чинником соціального розвитку. Вона завжди відбивала Якісну характеристику суспільного життя, уособлювала в собі специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, зафіксований в результатах діяльності, в системі соціальних норм і закладів. Головне у змісті культури – не речі, а людина, суспільство.
Російський вчений Е.С. Маркарян вважає, що культура, з одного боку, являє результат розвитку взаємовідносин між людиною і природою, а з другого боку – від рівня її розвитку залежить така важлива для нас обставина, як способи і форми взаємодії людства з довкіллям. А тому він в структурі культури виділяє три підсистеми:
1. Природно-екологічну – що відображає адаптацію суспільства до біофізичного оточення;
2. Суспільно-екологічну – що відображає впорядкованість відносин між окремими елементами суспільства;
3. Соціально-регулятивну – направлену на підтримання самої соціальної системи як єдиного цілого, – що власне пояснює місце екологічної культури в структурі сучасної культури [2, c. 440].
З культурою ми пов’язуємо певні способи організації та розвитку людської життєдіяльності, представленої в продуктах матеріальної та духовної праці, у системі соціальних норм та настанов, у духовних цінностях, у сукупності ставлення людини до природи, дому, до інших людей, до себе самої.
На сьогодні закономірним явищем є зростання інтересу до проблем, пов’язаних із екологією, екологічним вихованням, екологічною культурою. Зміни, які відбуваються у житті взагалі і, зокрема, в науковому світі дозволили розширити межі звичних уявлень про реальність, підійти до усвідомлення системної складності і цілісності світу, створили необхідну базу для подальшого розвитку уявлень про місце людини в системі природи.
Крім цього глобальні катастрофи, в тому числі і екологічна криза, які загрожують сьогодні всьому живому, сприяли підвищенню інтересу людини до отримання знань, інформації екологічного характеру. У даних умовах саме система освіти повинна взяти на себе головну відповідальність за вирішення завдання виховання екологічної культури нового покоління людей. Особливу актуальність у зв’язку з цим набуває підготовка фахівців – учителів, вихователів, соціальних педагогів і соціальних працівників, здатних в повній мірі реалізувати функції виховання, навчання, підвищення рівня екологічної культури молоді.
Слово “еко” – означає дім, житло є основою наукового терміна “екологія” – наука, яка вивчає, що людина є невід’ємною частиною природного середовища і від неї, її світогляду, духовності, моральних позицій залежить збереження й примноження природних ресурсів, охорона та збереження навколишнього середовища.
Таким чином, “екокультура” - це культуру побуту, вивчення взаємостосунків людини і середовища, яке її оточує в процесі матеріальної і духовної праці, ставлення її до інших людей і до себе самої.
Екологічна культура розуміється в роботі як специфічно людський спосіб адаптації в біосфері, регуляції відносин людини і біосфери. Термін “екологічна культура” вперше з’явився у 20-х роках XX ст. в роботах представників американської школи “культурної екології”. У сучасній літературі поширене розуміння екологічної культури як цілеспрямованої діяльності людини (включно з наслідками такої діяльності), спрямованої на організацію й трансформацію природного світу (об’єктів і процесів) відповідно до власних потреб і намірів. У рамках діяльнісного підходу екологічна культура осмислюється як система специфічних способів, засобів і механізмів адаптації людини до навколишнього середовища. Крім цього, не варто обмежуватися тільки роллю екологічної культури як засобу приведення природного середовища у відповідність до потреб людини; вона не менш важлива й у вихованні високих гуманістичних цінностей та орієнтирів у людському житті.
Екологічна культура виступає регулятором людської діяльності. Вона є за своєю суттю своєрідним “кодексом поведінки”, що лежить в основі екологічної діяльності та екологічної поведінки. За змістом її слід розглядати як сукупність знань, норм, стереотипів та правил поведінки людини в оточуючому її природному світі [3, с. 115].
М.Ф. Тарасенко (1985) інтерпретує екологічну культуру як своєрідний світоглядний “образ світу”, в якому відображено такий стан соціально-природних залежностей, що характеризує їх гармонійну єдність, раціональне освоєння людиною природної та соціальної дійсності і утвердження в цьому процесі своєї власної природної самобутності.
Головна функція екологічної культури виражається в її меті організації взаємовідносин суспільства та природи так, щоб було враховано практичні потреби суспільства та «прагнення» природи до підтримки стабільності власного нормального стану і тим самим збереження умов для існування та розвитку людства.
Структура екологічної культури, крім аналізу консервативного та творчого компонентів, може бути розглянута за аналогією з структурою екологічної свідомості: індивідуальна та масова, побутова та теоретична. В екологічній культурі особистості відображається процес особистісного вияву екологічної свідомості епохи, тобто формується екологічний світогляд особистості в процесі оволодіння навичками практичної діяльності щодо природи. Екологічна культура суб’єкта перетворення природи існує у вигляді культури соціальної групи та культури особистості. Злиття цих двох типів культур – групи та особистості – відбувається при утворенні цілісної екологічної культури історичної епохи.
Екологічне виховання – це систематична соціально-педагогічна діяльність, спрямована на розвиток в особистості екологічної культури. Завдання екологічного виховання: нагромадження екологічних знань; виховання любові до природи, бажання берегти і примножувати її; формування умінь та навичок діяльності в природі.
Таким чином, екологічна культура не повинна виникати стихійно. Вона формується через спеціальні види діяльності – екологічну освіту і виховання. Саме вони дозволять сформувати особистість, якій належатиме майбутнє, вільне від екологічних проблем. Лише формування екологічно свідомої людини майбутнього з високим рівнем екологічної культури і поведінки дозволить зберегти природні умови існування цивілізації і вивести її на шлях екорозвитку.
Середовище – сукупність умов існування людини та суспільства/
Як відзначає Л.В. Максимова (1994), поняття середовище є принципово співвідносним, тому що відбиває суб`єкт-об`єктні відношення і втрачає зміст без визначення того, до якого суб'єкта воно відноситься. Середовище людини виступає складним утворенням, яке інтегрує множину різноманітних компонентів, що дає можливість говорити про велику кількість середовищ, стосовно котрих «середовище людини» виступає родовим поняттям. Розмаїтість, множинність різнорідних середовищ, що складають єдине середовище існування людини, визначають у кінцевому рахунку різноманіття його впливів на нього.
На думку Д.Ж. Марковича (1991), поняття середовище людини в самому загальному вигляді може бути визначене як сукупність природних і штучних умов, у котрих людина реалізує себе як природна і суспільна істота. Середовище існування людини складається з двох взаємозалежних частин: природної і суспільної (соціальної). їжа, вода.
Природний компонент середовища складає сукупний простір, безпосередньо або опосредкованно доступний людині. Це насамперед планета Земля з її різноманітними оболонками: атмосфера, гідросфера, літосфера, біосфера. Суспільну частину середовища людини складають суспільство і суспільні відносини, завдяки котрим людина реалізує себе як суспільнодіяльна істота.
Дещо інший підхід до аналізу структури середовища людини запропонував М.Ф. Реймерс (1991). Він виділив в навколишньому для людини середовищі чотири нерозривні взаємопов’яні компоненти-підсистеми: а) природне середовище, б) середовище, породжене агротехнікою – так звану другу природу або квазіприроду, в) штучне середовище – “третю природу” або артеприроду, г) соціальне середовище. Природний компонент середовища людини складають чинники природного або природно-антропогенного походження, які прямо або опосередковано впливають на окрему людину або людські спільності (у тому числі людство в цілому). Природне середовище забезпечує необхідні умови та потреби життєдіяльності: світло, тепло, свіже повітря
Соціальне середовище – це сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи,), що впливають на її свідомість та поведінку. Воно охоплює людину від моменту її народження і впливає на неї до самої смерті. Саме соціальне середовище, зокрема його сфери: політична, соціальна, духовна формують певні очікування щодо поведінки особистості.
В структурі соціального середовища виділяють макро- та макрорівні. До макрорівня належить матеріальне, культурне, політичне середовище. Макрорівень – це конкретні умови життя особистості (сім’я, сусідство) та умови в середовищі найближчого оточення (вулиця, тип поселення, навчальний чи трудовий колектив, громадські організації, формальні та неформальні об’єднання).
Соціальне середовище як сукупність соціальних умов виховання безпосередньо впливає на механізми його регулювання. Зміни у виховному процесі обов’язково обумовлюються реформаціями у структурі та функціонуванні соціального середовища [1, с. 25]. Поведінку людини в соціальному середовищі вивчає наука етика, яка ставить за мету просочити 1 наповнити душу внутрішньою порядністю.
Правила поведінки в соціальному середовищі, а саме: уміння поводитися у суспільстві, гарні манери, вишуканий смак, правильна красива мова, вірність своєму слову, ввічливість, поєднана з почуттям власної гідності – називають етикет. Основу його складає такт і стиль життя.
Саме слово „такт” (від латинського tactus) – це форма людських взаємовідносин. Такт– це прояв моральності, необхідна умова успішного спілкування між людьми. Тактовна людина намагається вести себе в колективі так, щоб ні своїм зовнішнім виглядом, ні необережним словом не зіпсувати настрій навколишнім.
Тактовність – моральна якість особистості, яка виражає здатність людини поважати іншу людину, уважно ставитися до її переживань; інтуїтивне визначення міри щодо власних слів і вчинків. У кожного своє розуміння тактовності, одні відверто висловлюють свої думки, а інші вважають неприпустимими категоричні судження. Тактовність – це почуття міри, якої варто дотримуватися в розмові, в особистих і службових стосунках, тобто уміння відчувати межу, за якою в результаті наших слів і вчинків у людини виникає незаслужена образа, засмучення, а іноді й біль. Тактовна людина завжди враховує вікову різницю зі співрозмовником, статеву приналежність, суспіль не становище, місце розмови, наявність або відсутність сторонніх. Повага до оточуючих — обов'язкова умова тактовності навіть між добрими товаришами.
Тактовність виявляється також у здатності швидко і безпомилково визначати реакцію співрозмовників на ваше висловлювання, вчинок, а в потрібних випадках, без почуття фальшивого сорому, вибачитися за допущену помилку. Це не тільки не принизить вашу гідність, а, навпаки, підкреслить винятково цінні людські риси — самокритичність і скромність.
Стиль життя – це особливий індивідуальний спосіб здійснення обраного особистістю життєвого шляху, сукупність зразків поведінки, які фіксують стійко відтворені риси, манери, звички, нахили, тобто спосіб, яким людина здійснює своє життя. Він визначає життя людини, її емоційне самопочуття, результати діяльності [2, с. 875].
Стиль життя досить стійкий протягом життя людини, формується у перші 4-5 років її життя. Виникненню помилкового стилю життя сприяють негативні ситуації саме дитинства (неповноцінність організму, гіперопіка, відторгнення з боку батьків, наголошення про певний статус (бідний- багатий, живе у селі – живе у місті ). Це спричиняє виникнення комплексу неповноцінності.
Спосіб життя відображає прояв цілісності, індивідуальності; виконує комплексну функцію, що допомагає індивідуальності найефективніше пристосовуватися до вимог середовища.
Соціально-педагогічна діяльність є однією із важливих ланок у вирішенні проблем, пов’язаних із виходом суспільства із духовної, екологічної, соціально-економічної криз. Адже соціальний педагог допомагає людині створити умови, знайти шляхи, виявити можливості для спасіння, розвитку, вдосконалення тих чи інших сфер життєдіяльності. Тому вимоги, які ставляться до людей цієї професії – це наявність високого рівня культури, професіоналізму, майстерності і цілого ряду особистісних рис, необхідних для реалізації соціально-педагогічних завдань. Формуючи екокультуру іншої особистості соціальний педагог повинен сам мати її високий рівень.
Саме соціальний педагог може ознайомити дітей та підлітків з умовами життєдіяльності у певному середовищі. В процесі роботи спеціаліст наголошує на світ природи – середовище перебування людини, яке вона повинна захищати, берегти її цілісність, дає рекомендації розумної взаємодії з нею, що в свою чергу формує моральні почуття відповідальності за її збереження. Також, соціальний педагог ознайомлює про основні заходи щодо взаємодії людини з природнім та соціальним середовищем для задоволення власних потреб, створення гармонійних умов життєдіяльності.