С. р.: прочитати статтю В.О. Сухомлинського «Воспитание и самовоспитание», скласти її структурно-логічну схему.
С. р.: підготувати орієнтовний текст звертання до клієнта певного віку (підліткового, юнацького чи дорослого) з метою пояснення йому значення самовиховання особистості для її повноцінного та щасливого життя.
2. Л.І. Рувинський зазначає, що при визначенні поняття самовиховання важливо мати на увазі цілеспрямований характер даного процесу. Враховуючи це, автор дає наступне визначення: «Самовиховання – це цілеспрямована діяльність людини по вдосконаленню своєї особистості».
На основі аналізу різних підходів до тлумачення сутності самовиховання О. Главацька зазначає, що «усі дослідники цієї проблеми погоджуються з тим, що самовиховання перш за все пов’язане з роботою особистості над собою з метою виховання позитивних якостей». Автор формулює таку дефініцію: «Самовиховання – це саморегуляція, самоуправління особистості з намірами змінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, це свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або зміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними цінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов життя і виховання».
У Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді України самовиховання визначається як активізація особистістю власних зусиль, спрямованих на зміну і вдосконалення моральної свідомості та поведінки.
Найбільш вичерпною є дефініція поняття самовиховання, подана у психологічному словнику під загальною редакцією А.В. Петровського і М.Г. Ярошевського: «Самовиховання – це свідома діяльність, спрямована на якомога більш повну реалізацію людиною себе як особистості. Ґрунтуючись на активізації механізмів саморегуляції, самовиховання передбачає наявність чітко усвідомлених цілей, ідеалів, особистісних смислів».
У структурі процесу самовиховання більшість науковців виділяє 3 базових компонента, характеристика яких у різних авторів практично ідентична і розрізняється тільки в нюансах. Так, Кочетов вважає, що самовиховання містить три компонента: активне осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтовану діяльність і пов’язану з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин, потребу в розвитку. Дуже близькими є погляди на цю проблему і Ковальова, який виділяє у самовихованні три стани, що характеризують його структуру:
1) аналіз власної особистості і тих якостей, яких необхідно набути;
2) постановка мети і розробка програми самовиховання;
3) здійснення самовиховання, яке відбувається шляхом саморегуляції діяльності, поведінки, включаючи самоконтроль і самовправи.
3. В будь-якій ситуації розвитку особистості процеси виховання та самовиховання виявляються тісно взаємопов’язаними та фактично складають діалектичну єдність. Це зумовлено тим, що, з одного боку, процес самовиховання з’являється лише на основі виховного процесу і посилюється зовнішніми сприятливими впливами. Так, якщо самовиховання має соціально позитивний характер, то виховання активізує процес самовиховання, створює сприятливі умови для діяльності людини по розвитку її позитивних якостей. Вплив виховання на самовиховання полягає в даній ситуації у стабілізації та посиленні його позитивної спрямованості. В тому випадку, коли самовиховання прийняло негативний характер, зовнішні впливи можуть підштовхнути людину передивитися свої погляди, ідеали і таким чином сприяти зміні спрямованості її самовиховання. Щоправда, останнє пов’язане з процесом перевиховання, з ломкою і руйнуванням минулих переконань, звичок людини, тобто по суті відбувається при зниженні ролі самостійності у самовихованні. Зі становленням нових поглядів і переконань людини спрямованість її усвідомленого самовиховання знову починає самостійно визначатися нею самою, значно знижується потреба в безпосередньому виховному впливі на неї.
Концептуальне бачення самовиховання як закономірного та соціально важливого результату виховного процесу чітко сформулював К. Гельвецій: «Виховання, отримане людиною, закінчене, досягло своєї мети, коли людина настільки подорослішала, що володіє силою та волею саму себе освічувати протягом подальшого життя і знає спосіб і засоби, як вона може це здійснити». Ця точка зору поділяється і сучасними вченими, наприклад, доктором психологічних наук М. Боришевським: «Виховання досягає своєї мети в тому разі, якщо воно формує у дитини здатність самостійно керувати власною активністю».
З іншого боку, ефективне виховання завжди передбачає високий ступінь внутрішньої активності особистості щодо засвоєння певних цінностей і смислів, тобто неможливе без елементів самовиховання. В.О. Сухомлинський вважав самовиховання основою виховання: «Самовоспитание – это не что-то вспомогательное в воспитании, а крепкий его фундамент. Никто не может воспитать человека, если он сам себя не воспитывает».
Самовиховання є обов’язковою передумовою повноцінного особистісного розвитку людини, адже в сучасній психолого-педагогічній науці особистість визначається як суб’єкт взаємин і свідомої діяльності, здатний до самопізнання та саморозвитку. Одним із постулатів сучасної гуманістичної педагогіки, на відміну від авторитарної школи минулого, є визнання того, що розвиток людини зумовлений мірою її власної активності, спрямованої на самовдосконалення, участь у діяльності та спілкуванні.
С. р.: прочитати статтю В.О. Сухомлинського «Воспитание и самовоспитание», скласти її структурно-логічну схему.
4. Самовиховання є процесом прогресивного руху людини від актуального рівня розвитку до власного акме. Вектори цього руху задає програма самовиховання, вихідним пунктом якої є Я-реальне, а кінцевим – Я-ідеальне.
Відповідно до моделі, процес самовиховання запускається в результаті аналізу людиною актуального рівня свого розвитку, що призводить до формування Я-реального. Якщо особистість не задоволена його характеристиками, виникають негативні емоційні переживання (сором, фрустрація, розчарування, аутоагресія тощо), прагнення змінити себе у кращий бік. Спочатку це відбувається у просторі суб’єктивної реальності особистості (її «внутрішнього світу») через актуалізацію процесу самопроектування та утворення Я-ідеального як його головного результату. Прагнучи подолати болісний розрив між Я-реальним і Я-ідеальним, особистість розробляє програму самовиховання, яка визначає чітку послідовність кроків щодо формування в собі бажаних якостей.
Далі особистість переходить до дій у просторі об’єктивної реальності – до саморегуляції процесу реалізації розробленої програми самовиховання. На цьому етапі першочергового значення набувають такі якості людини, як воля, терпіння, наполегливість і віра в свої сили. За умови успішної реалізації програми самовиховання характеристики Я-ідеального об’єктивуються і втілюються в акме – високому рівні життєдіяльності особистості, вершині її розвитку. Розумінню специфічного змісту кожного етапу самовиховання допомагає виділення відповідного предмету уваги та активності людини.
| Етап самовиховання | Предмет уваги та активності людини |
| Самопізнання | Я-реальне |
| Самопроектування | Я-ідеальне |
| Розробка програми самовиховання | Шлях до Я-ідеального |
| Саморегуляція процесу реалізації програми | Відповідність актуальної активності людини програмі самовиховання |
| Самопроектування |
| Програма самовиховання |
| Саморегуляція процесу реалізації програми самовиховання |
Модель процесу самовиховання особистості 5. В якості основних методів самовиховання в літературі вказуються наступні:
− аналітичні: самоаналіз самооцінка;
− програмувальні: самоінструктування, самозобов’язання;
− діалогічні: самонагадування, самоумовляння, самопереконання, самонавіювання, самодорікання, самозаспокоєння;
− авторитарні: самонаказ, самопримушування, самоподолання, самомобілізація;
− мотиваційні: самомотивування, самозаохочення, самопокарання;
− контролюючі: самоконтроль, саморегуляція.
На думку А.Я. Арета, автора докторської дисертації на тему «Основные положения теории самовоспитания», будь-який метод виховання стає методом самовиховання, якщо людина застосовує його по відношенню до себе.
Самопереконання полягає в тому, що особистість, виявивши свій недолік, наприклад, невміння тримати своє слово, переконує себе в необхідності його усунення. При цьому не можна обмежуватися тільки самопереконанням подумки. Більш ефективним воно стає тоді, коли особистість вголос буде переконувати себе, тобто декілька разів проговорювати: «Погано давати слово і не дотримуватися його», «Треба постаратися завжди тримати своє слово, виконувати обіцяне» тощо. Про важливість проговорювання наміченої програми самовиховання писав професор С.Я. Долецький: «Я вважаю, що в основі процесу самовиховання лежить необхідність самооцінки. Треба ясно оцінювати свої якості, вчинки, звички, поставити, як кажуть лікарі, діагноз. Треба скласти список усього того, що ти вважаєш гарним і поганим, і частіше у нього заглядати. І обов’язково слід говорити про свої недоліки! Так, так, саме говорити! Адже ми нерідко засуджуємо себе за якийсь вчинок, але засуджуємо подумки, і досить швидко знаходимо виправдання пробачаємо собі. Висловлений вголос вердикт пробачити собі важче».
Сутність самонавіювання як методу самовиховання полягає в тому, що особистість навіює собі, як вона хоче себе вести чи яких дій вона не буде виконувати. Наприклад, людина, яка вирішила покінчити з палінням, навіює собі: «Я не палю!», «Я ніколи не запалю!», «Тютюновий дим шкідливий» тощо. Це самонавіювання можна здійснювати, декілька разів усвідомлено проговорюючи ці слова.
Дієвим методом самовиховання є самопримушування (самонаказ). Він застосовується в тих випадках, коли людина визначила для себе ті чи інші правила поведінки, наприклад, вставати вранці о 7 годині, проявляє недостатню силу волі чи лінь у дотриманні даного правила. Самопримушування в даній ситуації є доречним методом. Прокинувшись у вказаний час, людині слід заставити себе відразу встати з ліжка, проговорюючи наступні слова: «Негайно вставай! Годі лежати! Вже сьома година ранку». Подібне самопримушування слід застосовувати до тих пір, поки не буде вироблена відповідна звичка.