Схоластичне навчання не дбає про розвиток розуму та нехтує виховання чесноти

При тому методі, за яким ми вчимося, не дивно, що ні учні, ні вчителі не стають спритнішими, хоч і стають більш вченими. Насправді все піклування й витрати на нас у наших батьків обмежуються бажанням напхати наші голови знаннями; при цьому не потрібно ні правильного судження, ні чесноти. Крикніть нашому народові про якого-небудь перехожого: «О, вчена людина!»— і про іншого: «О, хороша людина!»— на останнього він не зверне уваги; ось де було б доречно третьому крикнути: «О, дурні голови!» Ми залюбки запитаємо: а чи знає він грецьку та латинську мови? Як він пише — прозою чи віршами? Але чи став він кращим і більш тямущим, що і найголовніше, не цікавить нікого. Треба питати про те, хто кращий, а не про те, хто вченіший. Ми працюємо тільки для того, щоб напхати пам'ять, а розуму та сумління не сповнюємо. Як інколи птахи летять шукати зерна і, знайшовши їх і не скуштувавши, несуть, щоб покласти в дзьоб пташенятам, так і наші педанти виберуть мудрість з книг, умістять її на кінчик язика, щоб знову її віддати й пустити за вітром. Схоластичні вчителі не озброюють учнів наукою Але найгірше в тому, що їх учні й пташенята не годуються й не підкріплюються наукою; її передають з рук до рук тільки для того, щоб попишатися нею, щоб інших розважити і примусити говорити про себе, — зовсім як розмінна монета, яку вживають тільки для лічби. Ми вміємо сказати: так каже Ціцерон, така манера Платона; це слова самого Арістотеля. Але самі ми що говоримо? Як міркуємо? Як чинимо? Адже просто ляпнути язиком зуміє й папуга! Це нагадує мені багатого римлянина, який, роблячи величезні витрати, збирав навколо себе вчених людей з усіх галузей науки і тримав їх постійно при собі для того, щоб у разі, якщо йому доведеться говорити про що-небудь у колі своїх друзів, то кожен виручав би його то промовою, то сентенцією, кожний із своєї спеціальності. Він уважав, що це знання належить йому, бо є в головах його людей, цілком так само, як бувають люди, в яких знання полягає в дорогій бібліотеці. Я знав одного, який на моє запитання про те, що він знає, завжди просить книгу, щоб у ній вказати на те, що йому відомо. Ми збираємо думки та знання інших і цим і обмежуємося замість того, щоб зробити їх своїм надбанням. Ми схожі на людину, яка, потребуючи вогню, йде до сусіда і, знайшовши у нього великий, яскравий вогонь, сідає погрітись, зовсім забувши про те, що йому треба взяти вогню з собою. Яка користь з їжі, що не перетравлюється, не перетворюється на кашку, не засвоюється нашим організмом? Невже ми думаємо, що Лукулл, який завдяки освіті став великим полководцем, хоча йому й не вистачало досвідченості, вчився по-нашому? Ми занадто покладаємося на інших, унаслідок чого наші сили слабнуть. Коли я хочу подолати жах смерті, я повинен вчитися цього у Сенеки. Коли я хочу знайти втіху собі або іншому, я повинен запозичати її в Ціцерона. Я б, може, знайшов її і в самому собі, коли б мене до цього привчили. Я не люблю такого неспроможного та виблаганого знання. Якщо ми завдяки ученості інших і можемо стати вченими, то все ж таки не станемо мудрими, бо такими робить нас тільки власна мудрість. Діонісій підсміюється з учителів, які намагаються вивчити страждання Одіссея і не знають своїх власних; з музикантів, що настроюють флейту і не звертають уваги на свою вдачу; з ораторів, які намагаються виголосити промову добре, а не намагаються робити те, що добре. Якщо, незважаючи на заняття, наша душа не спрямована на кращий шлях, якщо наше судження не стало здоровішим, то, на мій погляд, нехай краще мій вихованець бавиться м'ячем, принаймні, його тіло стане гнучкішим. Варто тільки подивитися на юнака, що повернувся зі школи через 15— 16 років: він ні до чого не здатний. Найбільше впадає в очі в даному випадку те, що латинська та грецька мови зробили його дурнішим і гордовитішим, ніж він був спочатку. Він мав би принести наповнену душу, а приніс надуту — він її роздув замість того, щоб наповнити знанням. Протагор пропонував своїм учням на вибір: заплатити йому стільки, скільки він вимагав, або заприсягтися в храмі, що вони у стільки-то цінують користь від його навчання, і заплатити відповідно до цього за його пращо; якби це правило виконувалося досі, наші педагоги розорилися б вкрай, коли б поклалися на мою досвідченість. Мої невчені земляки називають жартома цих високовчених панів «переучками» (Lettreferite), неначе науки вдарили їх молотом; та й справді, часто здається, що вони зовсім втратили глузд. Мужик і швець звичайно йдуть своїм шляхом і ясно говорять про те, що знають; а ці, бажаючи добитися високого становища та побрязкотіти своїм знанням, яке плаває в них тільки на поверхні мозку, говорять неясно й заплутано. У них ллється красива мова, але нехай інші її розуміють; вони чудово знають приписи Галена, але зовсім не знають стану хворого; вони вже напхали вам голову законами, а самі не знають суті справи; вони знають теорію всіх речей, але треба знайти кого-небудь, хто вмів би застосувати цю теорію на практиці. Хто уважніше придивиться до людей такого сорту, яких дуже багато, той подібно до мене побачить, що вони не розуміють ні себе, ні інших, що в них добра пам'ять, але розум зовсім нерозвинений. Не треба надягати на душу знання, як який-небудь одяг, треба його перетворювати на плоть, не треба тільки ґрунтувати її, треба міцно зафарбовувати; якщо наука не змінює і не поліпшує недосконалого стану душі, то краще все кинути — це небезпечний меч, який заважає своєму господареві і навіть ранить його, якщо в нього слабка рука і якщо він незнайомий добре з його вживанням.

Дайте дитині думати самій

Постійно кричать учневі у вуха, неначе ллють у лійку, а обов'язок учня полягає тільки в повторенні сказаного. Мені хотілося б, щоб учитель виправив цей бік справи, щоб він із самого початку відповідно до здібностей вихованця давав йому змогу висловитися, розвиваючи в ньому смак до речей, примушуючи його робити між ними вибір і відрізняти їх, щоб іноді він вказував учневі шлях, а інколи давав йому і самому знаходити його. Я не хочу, щоб учитель знаходив і говорив завжди сам; я хочу, щоб він у свою чергу вислуховував слова учня. Сократ і потім Архезілай спершу примушували говорити своїх учнів, а потім уже самі розповідали їм. Obest plecumque is, qui discere volunt, auctoritas corum, qui docent. (Авторитет учителів часто шкодить бажаючим учитися). Добре, якщо вчитель примусить учня йти перед собою, щоб мати змогу судити про його манеру ходи, а також і про те, наскільки він повинен знизитися, щоб пристосуватися до сил учня. Якщо не буде цього співвідношення — ми все зіпсуємо. Вміти вибрати це співвідношення і на підставі останнього діяти — це обов'язок, найважчий з усіх, мені відомих; а вміти знизитися до його дитячих вчинків і керувати ними — це може зробити тільки піднесена і сильна душа. Я сміливіше і твердіше йду на гору, ніж з гори. Нічого нема дивного, якщо ті, хто, як це звичайно тепер буває, береться вчити й виховувати одночасно людей, різних за величиною і складом розуму, серед сили дітей ледве чи знаходять двох-трьох, в яких виявляються добрі плоди їх виховних заходів. Нехай учитель вимагає від дітей звіту не в самих тільки словах, а також і в змісті та в суті уроку; нехай він судить про користь, яку вони дають, не за свідченням їх пам'яті, а за доказами, які подає їхнє життя. Нехай учитель примусить учнів подати вивчене у ста різних виглядах і застосувати це до стількох же різних випадків для того, щоб бачити, чи добре вони все це зрозуміли і засвоїли: нехай він візьме педагогічні правила Платона за керівництво в тому, що йому треба робити. Адже це доказ, що шлунок не перетравлює і що він кволий, якщо повертають назад їжу в тому самому вигляді, в якому її проковтнули: шлунок не зробив своєї справи, якщо він не змінив ні якості, ні форми того, що йому було дано для перетравлення. Наша душа хвилюється даремно, якщо вона зв'язана й віддана на волю чужим фантазіям, якщо вона раба й полонена їхніх уроків: нас так привчили ходити за ручку, що ми не можемо ходити вільно; наша бадьорість та воля згасли; nunquam tutelae suae fiunt (ніколи вони собі не бувають панами). Отже, нехай наставник примусить учня все дослідити і нехай нічого не вбиває йому в голову за допомогою простого авторитету й без усякої підстави. Нехай принципи Арістотеля будуть для учня тим же, чим принципи стоїків та епікурейців; нехай йому висловлять різні судження, а учень сам вибере, якщо зможе; а якщо не зможе, то залишиться в сумніві. Істина і розум спільні для всіх і ніяк не належать більше тому, хто їх висловив раніше, ніж тому, хто їх висловив потім: певна думка однаково належить Платонові і мені, бо ми з ним однаково розуміємо й бачимо. Бджоли і тут і там збирають з квітів, але із зібраного вони згодом роблять мед, який їм належить; це вже більше не тим'ян, не майоран. Таким чином, учень прийме запозичене в інших і змішає все, щоб зробити з усього цього свій власний твір, наприклад, свою думку. Його виховання, робота й заняття не мають іншої мети, крім розвитку розуму. Нехай він мовчить про те, що йому при цьому допомагало, і нехай він покаже мені те, що він зробив з усього запозиченого.