Релятивістсько-плюралістичний напрям філософії щодо дітей з особливими потребами
Представники релятивістсько-плюралістичного напряму філософії
(А. Бергсон, М. Бердяєв, В.М. Лутай, Л. Пестов, П.Д. Юркевич та ін. піддають критиці класичну педагогіку за абсолютизацію значення суспільних вимог, що призводить до недооцінки ролі індивідуально-особистісних інтересів дітей, а, власне, за авторитарність і «дорослоцентричність» педагогічної діяльності (єдині програми, загальні для всіх закладів вимоги, пріоритетність ролі дорослого у взаємодії з дитиною тощо). Завдяки чому цей актуальний напрям сучасної філософії базується на різко протилежному вихідному положенні – пріоритеті особистісних цінностей над загальними (державними). Л.С. Виготський зазначав, що на переломних моментах розвитку дитина стає «важковиховуваною» внаслідок того, що зміна педагогічної системи, яка застосовується до дитини, не встигає за швидкими змінами її особистості. Відомий вчений І.Р. Пригожин пропонує вирішувати цю проблему за допомогою застосування філософії нестабільності, що в педагогічному плані передбачає відповідну зміну педагогічної системи та урахування унікальності процесу розвитку кожної дитини на важливих етапах її онтогенезу. Важливим є здійснення синтезу гармонійно-цілісного і релятивісько-плюралістичного підходів, який би дав можливість краще та ефективніше вирішувати основні проблеми спеціальної освіти, зокрема, проблеми нечуючих осіб в умовах пріоритету інтересів особи та їх інтеграції в суспільство.
Ключовими позиціями розвитку, навчання і соціалізації глухої дитини з порушеннями слуху є положення про природу дитячого розвитку, про культуротворчий потенціал сучасної освіти і сімейного виховання. Така орієнтація відповідає головній меті Конвенції про права дитини, в якій проголошено «право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті» та вказується на необхідність надання дітям «відповідних і рівних можливостей культурної і творчої діяльності
Теоретико-методологічною базою проблеми адаптації та соціалізації осіб з порушеннями слуху виступають ідеї розвивального навчання і виховання (М.С.Вашуленко, Л. В. Занков, І. Лернер, М. М. Скаткін та ін.), гуманістичні традиції у філософії освіти, зокрема людиноцентризму (В. П. Андрушенко, Ф. С. Бацевич, Н. М. Бібік, О. В. Киричук, В. Г. Кремень,
В. І. Луговий та ін., положення етнопедагогіки (Я. А. Коменський, Я. Корчак,
Ж.Ж. Руссо, Б. Спок, В. О. Сухомлинський, К. Д. Ушинський та ін.). Суспільство коригувало, підлаштовувало під свої правила і закони осіб з порушеннями слуху, хоча зустрічного процесу, спрямованого на пристосування суспільства до потреб таких осіб, не було. Багаторічний пріоритет в нашій країні інтересів суспільства над інтересами особистості, фактично узаконював статус соціальної меншовартості цієї особистості, в тому числі і нечуючих осіб. Це сприяло виробленню обмежувально- опікунської позиції суспільства і держави стосовно цієї категорії. Процес соціалізації в контексті технократичного підходу розглядає особистість з позиції її корисності до суспільних потреб, висуваючи на передній план психофізіологічні можливості, тобто індивідні, а не особистісні характеристики, і передбачає забезпечення засвоєння особою з особливостями психофізичного розвитку, в тому числі і глухою, знань і навичок суспільного життя, вироблення загальноприйнятих норм поведінки чуючих людей, засвоєння ціннісних орієнтацій. Соціалізація цієї категорії осіб ускладнюється як об’єктивними причинами (наявність комунікативних бар’єрів, обмежень мобільності, труднощів спілкування усним мовленням з більшістю чуючого соціуму, або їх несприйняття соціумом), так і тією обставиною, що умови слухової депривації стають ядром їхніх особистісних переживань і негативно впливають на розвиток навичок соціального спілкування та становлення особистості загалом. У розумінні проблем глухого індивіда є популярною позиція позитивістського вирішення його проблем. У структурно-функціональній традиції соціологів (Т. Парсонса і його школи) цікавою видається трактовка сутності феномену особистості, де особистість вважається сукупністю індивідних характеристик, функцій, мотивів та ін. Виділення на цій основі тих чи інших інваріантів дозволяє типологізувати різні особистості і порівняти їх як один з одним, так і з окремим еталоном. В цьому ракурсі глуха людина «визначається» в момент фіксації відхилення від норми, яку уособлює чуюча людина. Наступним кроком є «запуск» програми корекції глухої особи, приведення її в «норму». Але якщо характеристики будь-якої групи розглядаються в якості стандарту, а інші «відрізняються», то виявляється, що від «відмінностей» недалеко і до «відхилень або «неповноцінності». Пробуючи покласти край своїй дискримінації, такі люди використовують різні прийоми поведінки: вони можуть приховувати свою інвалідність або, навпаки, виставляти напоказ, так що вона стає нормальною умовою нормальної поведінки. Так, глухі мають пройти довгий шлях, щоб «виправитися», «підігнати себе під чуючих»: витратити значний проміжок часу на заняття усним мовленням, але у більшості випадків мало чого добиваються. Конструювання ідентичності нечуючих часто супроводжується добровільним прийняттям стигми, – глухі починають підкреслювати власну відмінність, особливість. Гумор і пародія на домінантну культуру виступають в якості реакції-відповіді стигматизованої групи на шляхи формування своєї ідентичності через позитивний і негативний досвід «в загальному потоці».