Лінгводидактичні основи формування мовлення учнів засобами словникової роботи

Лінгводидактика – загальна теорія навчання мови; фундаментальна частина методики у якій дослідуються аспекти, підходи, закономірності засвоєння мови, розв’язуються питання змісту курсу на основі лінгвістичних досліджень, вивчаються труднощі засвоєння матеріалу та їх причини, визначаються принципи і методи, форми і засоби навчання мови, розв’язуються питанння мови. [ Словник-довідник з лінгводидактики c 136]

За визначинням С. Омельчука підхід до навчання мови – це методологічна категорія лінгводидактики, що позачає складне багатовимірне явище, системну сукупність якого становлять принципи, технології, методи, прийоми, засоби й форми навчання і яке характеризується концептуальністю, процесуальністю, системністю, керованістю і дієвістю [Омельчук «Підхід до навчання» як базова… с. 4].

У сучасній лінгводидактиці виокремлюють такі підходи навчання української мови в школі: традиційний; лінгвістичний; педагогічний; психологічний; моральний; естетичний; народознавчий; культурологічний; етнопедагогічний.

За новим Держстандартом базової та середньої освіти та «Методичних рекомендацій МОН України щодо національно-патріотичного виховання в загальноосвітніх навчальних закладах» зазначено вважливість національно-патріотичного виховання. В якому вказується, що основна мета навчання української мови полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості. Одним із завдань є формування духовного світу учнів, цілісних світоглядних уявлень. Велике значення на уроках української мови (особливо в 5-9 класах) має послідовне й системне вивчення слів-символів, у яких закарбовано культурний досвід минулих поколінь: лелека, калина, кладка, чорнобривці, вишиваний рушник і под. Саме вони сприяють формуванню національної картини світу наших учнів, закорінюють нові покоління в ґрунт духовності. Цими документами обґрунтовуються безпосередні етнопедагогічні засади словникової роботи.

Етнопедагогіка (або народна педагогіка) – це наука про досвід народу у справі виховання молоді, про його педагогічні погляди, наука про педагогіку побуту, сім’ї. «Предметом етнопедагогіки є досвід навчання й виховання дітей, накопичений конкретним етносом за тривалий час його існування» [Кулішенко Л. А. Етнопедагогіка – підґрунтя…].

Етнопедагогічний підхід до навчання української мови побудований на основі народної педагогіки та дидактики.

У структурі етнопедагогіки виділяють такі основні компоненти:

1. Народне дитинознавство, сутністю якого є вивчення дитини: особливостей її фізичного, психічного й соціального розвитку.

2. Народна дидактика — розкриває зміст народних повчань, напучувань, настанов, роз'яснень; допомагає дитині, молодій людині пізнати світ, природу, довкілля, зокрема соціальне середовище, надбання свого народу.

3. Педагогічна деонтологія (грец. deontos — необхідне, потрібне) — вивчає обов'язковість дотримання та виконання встановлених правил поведінки, які вироблені певним народом, соціальною спільнотою, членом якої є дитина, доросла людина. Дослідник проблем етнопедагогіки В. Ликов у межах деонтології виділяє такі чинники: знати та наслідувати заповіти предків; дотримуватися законів життя; шанувати свій родовід; вивчати історію й культуру свого народу; любити і знати рідну мову; шанувати батьків, родичів, інших людей; дорожити рідним національним середовищем; бути вірним народним традиціям, звичаям, обрядам; поважати національні символи; виявляти гуманізм, порядність, милосердя, совісність, відповідальність, обов'язковість, толерантність; виявляти працелюбність[Омеляненко В. Теорія і методика виховання с 48].

Наочні методи використовуються в тісному зв'язку зі словом. Народна дидактика розглядає слово як важливий засіб здобування знань. Вона за свою довговікову історію виробила цілий арсенал словесних методів навчання. До них належать бесіда, розповідь, опис, пояснення, читання, усна народна оповідальна (казки, легенди, перекази, спогади, бувальщини), народна пісенна (календарна обрядова поезія, пісні трудові, думи, історичні пісні, балади, пісні ліричні, родинно-побутові, соціально-побутові, козацькі, антикріпосницькі, рекрутські та солдатські, чумацькі, бурлацькі, строкарські та заробітчанські, коломийки і частівки, народна драма, робітничі пісні) і народна повчальна творчість (прислів'я і приказки, притчі, заповіді, правила, сентенції, заборони).

Народна дидактика бореться за те, щоб молодь не тільки мала знання, а й володіла відповідними вміннями і навичками, тобто вміла застосовувати здобуті знання на практиці, в трудовій діяльності. Особливої актуальності в зв'язку з цим у ній набули практичні методи навчання. Діти за вимогою дорослих виконують практичні завдання за зразком (чи за вказівкою). Зразок орієнтує, що слід зробити, а вказівка — як треба зробити. Найчастіше ці завдання відображають суть трудових обов'язків. Тому й практичні методи навчання в народній дидактиці в основному втілювалися в повсякденній праці.

Найчастіше проводячи словникову роботу використовують метод бесіди та метод вправ. Подібний вид діяльності вчителі-практики здійснюють за допомогою методів: усного викладу матеріалу, роботи з підручником, роботи зі словником, усного викладу матеріалу [Савчук Г. Словникова робота ..с.9].

Безумовно, використання накопиченого українським народом досвіду у вихованні є цінним джерелом для відродження й становлення національного виховання, оскільки воно відповідає українській вдачі, менталітетові, особливостям національного характеру.

Універсальною особливістю етнопедагогіки є те, що вона ефективно використовує два головних напрями спрямованості дитини – наслідування діяльності дорослих і прагнення до пізнання оточуючого світу.

Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Козацька педагогіка грунтувалася на ідеях національної свободи, людської гідності, почутті господаря своєї землі.

Універсальною особливістю етнопедагогіки є те, що вона ефективно використовує два головних напрями спрямованості дитини, які визначають її поведінку, – наслідування діяльності дорослих і прагнення до пізнання оточуючого світу. При цьому дитині нічого не нав’язують

Ж. Піаже зауважує, що перші фрагментарні й несистематичні знання про свою етнічну приналежність дитина отримує в 6-7 років, а у 8-9 – уже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою на основі національності батьків, рідної мови, культури тощо. Приблизно в цей час пробуджуються національні почуття, у 10-11 років національна самосвідомість формується вже в повному обсязі. У якості особливостей для різних етносів дитина виділяє унікальність істроії, мови, традицій побутової культури [Cтельмахович М. Етнопедагогічні.. с. 20].

Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу поступово відроджується національна система виховання. За своїм характером виховання завжди є національним. В його основу закладено український виховний ідеал.

Національне виховання – це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.

Етнопедагогічні знання знайшли свій вияв у народних виховних традиціях, фольклорних творах, звичаях і обрядах, ритуалах і святах, якими супроводжуються події в житті дітей і молоді, їхніх іграх, досвіді національного виховання[Карпусь Н. Формування.. с.5].

Справді невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів є народна педагогіка. Головними з них є: рідна мова, усна народна творчість (фольклор), національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народні ігри та іграшки, родовід, рідна історія, краєзнавство, природа рідного краю, народний календар, народні прикмети, вірування, релігійні і виховні традиції, родинно-побутова культура.

Засоби рідної мови адекватні природним, національним особливостям дітей, створюють найсприятливіші умови для їх нормального розвитку. Засвоюючи мову з найбільш раннього віку, діти поступово стають носіями національного змісту, духу: засобами рідної мови в них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд, свідомість і самосвідомість та інші компоненти духовності народу.

Лексика української мови вивчається у двох напрямах: розділ «Лексикологія» і робота над словом у процесі навчання мови в 1-4 і 5-11(12) класах. Ці два аспекти вивчення словникового складу рідної мови вимагають розрізнення таких понять, як «вивчення лексики» і «словникова робота». Вони не завжди чітко розрізнялись у методиці, очевидно, тому, що слово є об'єктом вивчення і лексикології, і словникової роботи. Сучасна методика розрізняє ці поняття. На уроках лексикології в 5-6 класах діти вивчають слово як одиницю лексичного рівня мови, ознайомлюються з багатством і різноманітністю словникового складу української мови.

Словникова робота, тобто робота над збагаченням словникового запасу учнів, проводиться на всіх уроках української мови, починаючи з 1 класу, і має свої особливості.

Так, у вітчизняному мовознавстві наукові основи словникової роботи розроблялися Коменським Я. А., Ушинським К. Д., Буслаєвим Ф. І., Срезневським І. І. Важливого значення роботі надавали Чавдаров С. В., Сухомлинський В. О., Стельмахович М. Г. та інші. [Бондаренко Проблеми сл роботи, с. 5]

Сучасні дослідження мовленнєвого етикету висвітлені у працях учених Н. Д. Бабич, М. П. Білоус, С. К. Богдан, А. П. Коваль, Л. І. Мацько, М. І. Пентилюк, Кожевнік О.

К. Д. Ушинський вказував, що треба привчати дітей широко користуватись відомими їм словами. Він закликав учителів «…виправляти і поповнювати словесний запас дитини відповідно до вимог її рідної мови і притому вводити ці виправлення та поповнення не тільки в знання дитини, але і в число її звичок, виконуваних з тією легкістю і швидкістю якої вимагає мова словесна і навіть письмова». Отже, вчителеві слід проводити спеціальну і систематичну роботу, спрямовану на вироблення і зміцнення в учнів звички ширше вживати слова зі свого словникового запасу для точнішого передавання своєї думки [Олена Кожевнікова Наукові засади сл. роботи].

Словникова робота у школі – система навчально-виховної роботи над словом, яка охоплює засвоєння учнями нових слів і значень, відтінків значень, емоційно-експресивного забарвлення слів, сфер їх уживання, багатозначності і переносних значень, засвоєння синонімів, антонімів, паронімів тощо. Система словникової робот передбачає щоденне засвоєння 5-10 нових слів, постійну роботу над уточненням значень слів, з’ясуванням їх виражальних можливостей[ Словник-довідник з лінгводидактики c 227].

У словниковій роботі необхідно враховувати основні ознаки слова та його місце в системі мовних одиниць. Слово, як відомо, служить засобом позначення предметів дійсності і виражає поняття про них.

Словникова робота на уроках української мови здійснюється за чотирма основними напрямами, до яких належать: 1) розвиток і збагачення словника; 2) уточнення словника; 3) активізація словника учнів; 4) очищення мовлення учнів від не літературних слів, що їх діти засвоюють під впливом мовленнєвого середовища [Симоненкова Т. Збагачення словникового запасу с 29].

Сучасна методика рекомендує вивчення слова і проведення словникової роботи на всіх рівнях – фонетичному, словотвірному, морфологічному, лексичному і синтаксичному. У центрі уваги вчителя повинні стати такі основні об’єкти словникової роботи:

1) слова і стійкі словосполучення, з якими учні зустрічаються вперше або значення яких не зовсім розуміють;

2) лексико-семантичні ряди, групи слів, що функціонують у різних контекстах;

3) співвідносні лексичні засоби: слова активної і пасивної лексики, літературні і позалітературні слова, нейтральні і стилістично забарвлені слова тощо;

4) словниковий запас учнів, відповідність його літературній нормі.

Основою словникової роботи є опора на лексичне значення слова. На фоні цього поняття визначається зміст словникової роботи: пояснення значень нових слів, робота над спільним і відмінним у значенні слів, встановлення системних відношень між словами, добір стрижневих (ключових) слів і виражальних засобів для конструювання певного висловлювання, виявлення лексичних недоліків свого і чужого мовлення та ін.

Словникова робота на уроках української мови здійснюється за певними принципами. Дослідники виділяють п’ять таких принципів: позамовний, синтагматичний, парадигматичний, функціональний і контекстуальний.

Позамовний (або екстралінгвістичний) принцип відображає виховний і розвивальний характер словникової роботи. Цей принцип вимагає систематичної роботи над словом на всіх уроках мови. Словникова робота повинна збагачувати ерудицію учнів, виховувати в них інтерес до слова, до мови, формувати національну свідомість. Позамовний принцип може бути побудований на засадах етнопедагогіки, адже спрямований на виховання та сприяє збагаченню словникового запасу учнів лексикою національного спрямування.

Синтагматичний принцип допомагає осмислити семантичні відношення слів у тексті, особливості їх сполучуваності. Так, слово літній у сполученні зі словом вечір вказує на пору року, а в сполученні зі словом чоловік означає вік людини (немолодий). Даний принцип можна використати при роботі із фразеологізмами, українськими народними прислів’ями та приказками.

Парадигматичний принцип передбачає ознайомлення учнів з лексичною парадигмою, що об’єднує тематичні групи, синонімічні й антонімічні ряди. Вивчення нових слів необхідно проводити з урахуванням їх системних зв’язків. Це забезпечує усвідомлене засвоєння словникового складу мови.

Суть функціонального принципу виражається в дотриманні функціонально-стилістичного аспекту розвитку мовлення учнів. Цей принцип вимагає доцільного вибору слів залежно від їх стилістичного забарвлення, мети їх використання в мовленні, стилю висловлювання [Пентилюк]. Згідно цього принципу ми обрали етнопедагогічну тематику для словникової роботи.

Здійснивши аналіз програми з української мови для 5 класу варто зазначити, що словникова робота не вивчається окремо, але повинна практикуватись на кожному уроці. В соціокультурній лінії можна помітити безпосередній зв’язок з національно-патріотичним, національно свідомим вихованням. Подані теми для розгляду: я – українець, історичне минуле України, герої доби козацтва, національна державна символіка, культурна спадщина України, національні звичаї традиції, обряди, свята.

Робота над збагаченням лексики учнів багатогранна. Найчастіше вона містить такі етапи:

1) виділення слова з контексту;

2) розкриття смислового значення слова;

3) з’ясування сполучуваності його з іншими словами;

4) пояснення відтінків значення слова;

5) запис його в зошит або словничок;

6) використання його в усному і писемному мовленні.

Потрібно розрізняти поняття «вивчення лексики» і «словникова робота». Ці поняття не завжди чітк розрізнялись у методиці, очевидно, тому, що слово є об'єктом вивчення лексики і словникової роботи. Сучасна методика розрізняє ці поняття. На уроках вивчення лексики у 5 класі діти вивчають слово як одиницю лексичного рівня мови, знайомляться з багатством і різноманітністю словникового складу української мови.

У словникові роботі необхідно враховувати основні ознаки слова та його місце в системі мовних одиниць. Слово, як відомо служить засобом позначення предметів дійсності і виражає поняття про них.

Слова, як правило не творяться в процесі спілкування, а пригадуються або беруться з певного мовленнєвого контексту у вигляді єдиного структурно-семантичного цілого.

Завданнями словникової роботи на уроках української мови є збагачення словникового запасу учнв за рахунок нових слів, синонімів, антонімів до відомих слів; формування вмінь і навичок визначати семантику, емоційно-експресивне забарвлення слів, вміння правильно їх використовувати; Формування умінь і навичок правильного слововживання з урахуванням їх сполучуваності; виховання в учнів мовного чуття, естетичного смаку до краси слова; попередження і виправлення недоліків у мовленні учнів.

Словникова робота охоплює засвоєння учнями нових слів і значень, відтінків значень, емоційно-експресивного забарвлення слів, сфер їх вживання, багатозначності і переносних значень, засвоєння синонімів, антонімів, паронімів; активізацію словника, використання нових засвоєних слів у власних висловлюваннях, включення їх до числа постійно використовуваних учнем слів; очищення словника, тобто усунення з активного словника учнів діалектних, просторічних, вульгарних слів.

У роботі по засвоєнню слів з неперевірним написанням особливої ​​актуальності набуває різноманітність методів і прийомів роботи зі словником, сприяють міцному запам'ятовуванню правильного написання.

Висновки до І розділу

Проаналізувавши теоретичну літературу з теми, ми визначили, методи словникової роботи, які б ґрунтувалися на засадах етнопедагогіки, що сприятиме кращому вихованню учнів, а також відповідатиме чинній програмі та рекомендаціям Міністерства освіти і науки України. Також нами досліджено лінгвістичні аспекти словникової роботи, психологічні та психолінгвістичні особливості сприйняття та засвоєння інформації учнями 5 класу. У третьому підрозділі ми дослідили підходи, методи та прийоми словникової роботи на уроках української мови. Визначили причини використання саме етнопедагогічного підходу для словникової роботи.