Філософські основи навчання.

ТЕМА: теоретико-методологічні основи

Дидактики вищої школи.

ПЛАН.

1. Теоретико-методологічна база дидактики вищої школи.

2. Закони та закономірності навчання у вищій школі.

3. Принципи дидактики вищої школи.

4. Практична спрямованість дидактики. Класифікація предметних умінь.

Література:

Основна:

1. Архангельский С.И. Лекции по теории обучения в высшей школе. – М.: Высш. шк., 1974. – 384 с.

2. Архангельский С.И. Учебный процесс в высшей школе, его закономерные основы и методы. – М.: Высшая школа, 1980.

3. Бабанский Ю. К. Оптимизация процесса обучения: Общедидактический аспект. – М.,1977.

4. Ортинський В.Л. Педагогіка вищої школи: навч. посібник (для студ. вищих навч. закладів) /В.Л.Ортинський – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 472 с.

5. Педагогіка вищої школи: Навч. посібник / З.Н.Курлянд, Р.І.Хмелюк, А.В.Семенова та ін..; За ред. З.Н.Курлянд. – 3-тє вид. перероб. і доп. – К.: Знання, 2007. – 495 с.

6. Слєпкань З.І. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі: Навч. посібник. – К: Вища школа, 2005. – С. 86-89.

7. Туркот Т.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Кондор, 2011 – С. 107-120.

Додаткова:

1. Бондар В.І. Дидактика: Підручник для студ. ВНЗ. – К.: Либідь, 2005. – С. 132-151.

2. Дидактика современной школы / Под ред. В.А.Онищука. – К., 1987.

3. Педагогіка вищої школи / [В.П.Андрущенко, І.Д.Бех, І.С.Волощук та ін.]; за ред. В.Г.Кременя, В.П.Андрущенка, В.І.Лугового. – К.: Педагогічна думка, 2009. – С 115-119.

4. Педагогика и психология высшей школы: Учебное пособие. – Ростов н/Д: Феникс, 2002. – 544 с.

5. Теоретические основы процесса обучения в советской школе / Под ред. В. В. Краевского, И. Я. Лернера. – М., 1989.

6. Сериков В. В. Личностно-ориентированное образование: К разработке дидактической концепции // Педагогика. – 1994. – № 5.

1. Теоретико-методологічна база дидактики вищої школи.

Навчання– це складний і динамічний процес. Всякий процес означає рух вперед (від латинського слова – processus) і є сукупністю дій, направлених на досягнення якого-небудь результату. Процес навчання направлений на рішення дидактичних цілей і отримання результату в оволодінні студентами знань, умінь і навиків, розвитку їх пізнавальних сил і здібностей, формуванні системи поглядів і переконань. Зовнішня його сторона (викладач передає, а студенти засвоюють учбову інформацію) дає, деколи, помилкове уявлення про простоту і легкість процесу навчання. Внутрішня сторона, складова його суть (пізнавальна діяльність, інтелектуальний розвиток і професійне становлення майбутнього фахівця) нерідко залишається поза увагою тих, хто його здійснює.

Навчання – це активна пізнавальна діяльність, в і процесі якої студент під керівництвом викладача опановує професійними знаннями, уміннями і | навиками, формує педагогічний світогляд активну професійну позицію і творчий стиль діяльності, розвиває пізнавальні сили і спеціальні здібності. Це складний двосторонній процес, але в той же час цілісний і єдиний.

Філософські основи навчання.

Методологія науки (від грец. methodos i logos) – вчення про принципи, форми і методи наукового пізнання. Методологічна засада педагогіки – наукове підґрунтя пояснення основних педагогічних явищ і розкриття їх закономірностей. Методологічна основа є багаторівневою системою, яку утворюють:

¨ філософська методологія, що виражає світоглядну інтерпретацію результатів наукової діяльності, форм і методів наукового мислення у відображенні картини світу;

¨ опора на загальнонаукові принципи, форми, підходи до відображення дійсності (системний підхід, моделювання, статистична картина світу);

¨ конкретна наукова методологія(сукупність методів, форм, принципів дослідження в конкретній науці);

¨ дисциплінарна методологія,що стосується частини науки (н-д, дидактика).

¨ методологія міждисциплінарних досліджень.

Методологічною основою процесу навчання у вищій школі виступає наукова теорія пізнання, яка припускає єдність історичного і логічного в педагогічних процесах, методологічний аналіз дидактичних понять, фактів, явищ. Так методологічною основою теорії навчання – є філософська теорія пізнання, в основі якої лежить теорія відображення, що полягає в наступному:

Ø єдине джерело знань – відчуття;

Ø відчуття є відображення об’єктивно існуючої дійсності;

Ø вірне відображення дійсності можливе за допомогою практики, яка є єдиним критерієм істини.

Тобто, маємо єдність чуттєвого і раціонального, теоретичного та емпіричного рівнів навчання з практикою.

Відправним пунктом цієї теорії є визнання об’єктивності і матеріальності навколишнього світу, існування його в постійному русі, зміні і розвитку, пізнаваності миру і його закономірностей. Основою пізнання служить вся сукупність людської практики, способів дії людини на природу і виробничих відносин.

Компонентами методологічних рівнів є:

ü загальні закони філософії, зокрема теорії пізнання;

ü закони логіки;

ü закономірності психології;

ü закони і закономірності педагогіки;

ü методи дослідження;

ü вчення класиків педагогіки.

Загальні рівні методології утворюють систему, в межах якої певна супідрядність, причому філософський рівень є змістовною основою будь-якого методологічного знання, визначаючи світоглядні підходи до процесу пізнання й перетворення дійсності (з педагогіки М.М.Фіцули).

Процес пізнання йде від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього – до практики. Гносеологія розглядає пізнання як процес активного, але не дзеркального віддзеркалення об’єктивного світу в свідомості людини.

Процес пізнання – це сходження до істини. Навчання – це рух від незнання до знання. Процес пізнання динамічний; навчання – постійний рух і розвиток. Засвоюючи знання, студенти опановують професією, пізнають специфіку професійної праці і вимоги до нього суспільства. З цієї точки зору засвоєння професійних знань є різновидом пізнання.

Сучасна дидактика вищої школи спрямована на забезпечення ефективної підготовки майбутніх фахівців. Цьому мають сприяти такі методологічні підходи:

– особистісний, який полягає у визнанні особистості як продукту соціального розвитку, носія культури, інтелектуальної і моральної свободи, права на повагу. Він передбачає опору на природний процес саморозвитку, самореалізацію, самоствердження, створення для цього відповідних умов;

– діяльнісний, спрямований на організацію діяльності суб’єкта, яка б забезпечувала його активність у пізнанні, праці, спілкуванні, саморозвитку;

– системний, який орієнтує на визначення навчання як цілеспрямовану творчу діяльність його суб’єктів, мета, завдання, зміст, форми і методи якої взаємопов’язані;

– гуманістичний, який передбачає духовно-особистісну спрямованість кожного навчального предмета, формування стосунків між студентами, викладачами й студентами на основі поваги, довіри, чуйності, доброзичливості, уваги, співчуття, віри у можливості людини;

– ресурсний, що зосереджений на питаннях організації навчання, орієнтованого на виявлення і розвиток потенційних можливостей кожного студента;

– синергетичний (грец. synergos – той, що діє разом), який полягає в здійсненні самореалізації і саморозвитку особистості на основі постійної взаємодії із навколишнім середовищем, яке сприяє формуванню нових якостей особистості;

– аксіологічний (грец. ахіа – цінність), який забезпечує вивчення явищ з метою виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, розв’язувати завдання гуманізації суспільства, в якому людина є найвищою цінністю;

– компетентнісний (лат. competentis – належний, відповідний), що передбачає аксіологічні, мотиваційні, рефлексивні, когнітивні, операційно-технологічні та інші результати навчання, які відображають розширення не тільки знань, умінь і навичок, а й досвіду емоційно-ціннісного ставлення до дійсності [Лозова В.І. Стратегічні питання сучасної дидактики // Розвиток педагогічних і психологічних наук в Україні. / В.І. Лозова. – Харків, 2002. – Ч.1.].

Процес навчання характеризується наявністю специфічних закономірностей, пізнання і облік яких дозволяють зробити його цілеспрямованим і керованим, добиватися очікуваних результатів. Закономірності пізнання є методологічною основою навчання. У теорії навчання виділяють наступні закономірності:

§ процес навчання у вищій школі обумовлений потребами суспільства у висококваліфікованих фахівцях, які здатні творчо виконувати свої професійні обов’язки і функції;

§ навчання є складовою частиною цілісного педагогічного процесу у вузі, що здійснює єдність освітньої, розвиваючої і виховної функцій;

§ процес навчання залежить від реального рівня підготовленості студентів, їх індивідуальних особливостей і здібностей;.

§ процес навчання, його результативність закономірно залежить від матеріальних умов (приміщення, фінансування, дидактичне і методичне забезпечення, професіоналізм кадрів);

§ закономірною є керівна роль викладача у вузівському процесі навчання при, високій пізнавальній активності і самостійності дій студентів (Посібник Кондрашової).

Специфіка вузівського навчання полягає в тому, що воно, на відміну від форм пізнання (гра, наукове пізнання і ін.), що природно склалися, є штучно організованою формою, яка протікає під керівництвом викладача. Джерелом навчальної інформації є не тільки викладач, але і книги, засоби масової інформації, практичні і семінарські заняття; студенти опановують професією і пізнають специфіку професійної праці в узагальненому і систематизованому вигляді.

Практика є засобом вдосконалення рівня професіоналізму майбутніх фахівців і джерелом нової інформації, збагачення професійного досвіду; у єдності з придбанням наукових знань і на їх основі формується професійний світогляд і стиль професійної діяльності; розвиваються, пізнавальні сили і здібності, потреба в постійному вдосконаленні власної професійної зовнішності.

Процес навчання, як і процес пізнання, складний, динамічний, суперечливий. Рушійною силою навчання виступають суперечності. Суперечності – це «взаємодія протилежних, що взаємно виключають одна одну сторін об’єкту або системи які разом з тим знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, будучи джерелом саморуху і розвитку природи, суспільства і пізнання» (Большой энциклопедический словарь. – М., 1994. – С.1973). Розвиток процесу навчання можна здійснити, спрогнозувати на основі аналізу властивих йому суперечностей. На основі подолання суперечностей відбувається перехід від незнання до знання, тобто процес пізнання істини.

Основними суперечностями джерел розвитку і професійного становлення особи майбутнього фахівця є суперечності:

§ між постійно зростаючими вимогами суспільства до освіти, обумовлені соціально-економічними змінами в навколишньому світі, і можливостями вузівського процесу в даний момент;

§ між пізнавальними завданнями, які ставляться перед студентами в ході навчальної роботи, і рівнем їх знань, умінь, інтелектуального розвитку;

§ між завданнями навчання і рівнем підготовленості студентів; новими знаннями і об’ємом знань і способів пізнавальної діяльності, що є у них;

§ між засвоєними знаннями і умінням їх використовувати при рішенні практичних задач;

§ між викладанням і учінням, що вимагає самостійності і активності студентів;

§ між науковими поняттями і життєвими уявленнями студентів;

§ між фронтальним викладом знань і індивідуальним сприйняттям їх слухачами.

На основі подолання цих суперечностей відбувається процес пізнання істини, набуття професійного досвіду.

Основна рушійна сила процесу навчання полягає у вирішенні протиріччя між тими, що висуваються в ході його пізнавальними і практичними завданнями і досягнутим рівнем розумового розвитку студентів, що є у них знань умінь, навиків і досвіду пізнавальної діяльності.

Виникаюча на цій основі незадоволеність і потреба в оволодінні новими знаннями створює у студентів проблемну ситуацію, стимулює їх активність в рішенні пізнавальних задач. Мистецтво викладача полягає в тому, щоб бачити ці суперечності, організовувати послідовний їх дозвіл, стимулюючи процес розвитку навчання.

Існують ряд умов, при яких виникаючі суперечності можуть стати рушійними силами процесу учіння:

§ розкриття професійного сенсу і практичної значущості знань, що набувають студенти;

§ виявлення початкового рівня підготовленості і готовності майбутніх фахівців до пізнавальної діяльності, досвіду навчальної роботи;

§ раціональна організація пізнавальної діяльності студентів, професійно направленої; концентрація їх уваги на ситуаціях, що моделюють їх майбутню професійну діяльність.

Процес навчання має свою логіку руху: від незнання до знання, від знання неповного – до знання повному, від формального знання – до дієвого знання. Навчання – складна компонентна система, яка містить безліч суперечностей (зовнішніх і внутрішніх, об’єктивних і суб’єктивних), що знаходяться в складній, але внутрішньо необхідній єдності і взаємопроникненні.