Характеристика видів спортивно-оздоровчого туризму

План

12.1. Історія розвитку туризму.

12.2. Характеристика видів спортивно-оздоровчого туризму.

12.2.1. Водний туризм.

Історія розвитку туризму

Туризм, який виник і розвивався як об'єктивна суспільна потреба, поступово утвердився в якості одного з важливих засобів виховання людей. У його розвитку простежуються три етапи:

1) створення передумов для організованих групових (колективних) походів і подорожей;

2) твердження походів як засобу виховання;

3) становлення та подальший розвиток туризму як суспільно-соціального явища, успішно сприяючого комплексного вирішення виховних, освітніх, оздоровчих і спортивних завдань.

Виникнення передумов для організованих походів і подорожей пов'язано з ранніми періодами історії людства, коли племена або цілі роди були змушені в пошуках найбільш оптимальних умов для існування здійснювати тривалі переходи. За свідченням істориків, племена і роди виділяли навіть спеціальних розвідників нових місць проживання.

У більш пізній період розвитку суспільства уміння і навички людей здійснювати тривалі і швидкісні переходи по важкодоступних місцях стали відігравати важливу військову роль. Надалі виникає суспільна необхідність в спеціальних експедиціях для вивчення флори і фауни віддалених районів земної кулі, культурних цінностей окремих народностей, пошуку корисних копалин, уточнення географічних уявлень про Землю.

Ймовірно, все сказане і послужило початковими об'єктивним передумовами для виникнення та подальшого розвитку організованих походів і подорожей, які задовольняли потребам суспільного праці і виробничих відносин людей. Природно, тривалі переходи вимагали попередньої підготовки (виконання різних вправ по подоланню природних перешкод, проходженню важкодоступних ділянок і т. П.). Поступово складалася сукупність заходів щодо формування у людини життєво необхідних навичок поведінки в похідних умовах.

Початок другого етапу в розвитку туризму – затвердження походів як засобу виховання – можна віднести до епохи Відродження (XV-XVI ст.). Особливий внесок в обгрунтування значимості походів і подорожей у вихованні молоді внесли прогресивні педагоги того часу X. Вівес, М. Монтень, Т. Мор, Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, які вважали багатоденні піші походи цінним засобом формування у молодих людей фізичних, моральних і морально вольової якостей. Видатний педагог Відродження Вітторіно так Фельтре в організованій ним школі в Мантуї (1425) ввів вправи, характерні пересуваннями на місцевості. Його учні здійснювали багатоденні походи в передгір'ях Альп. У книгах італійського професора медицини І. Меркуріаліса "Види фізичних вправ" (1569) і педагога І. Гамераріуса "Розмови про фізичні вправи" (1544) значне місце відведено вправам, спрямованим на формування умінь і навичок у пересуванні та орієнтуванні на місцевості.

Пізніше (XVIII ст.) Представники епохи Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо) поглибили і розширили уявлення про піші походи, їх значимість в патріотичному вихованні молоді, зміцненні її здоров'я. У вченні "Про необхідність пізнання природи і прагнення до вироблення норм природної поведінки", що став складовою частиною педагогіки, вони показали значення подорожей і походів у формуванні особистості. На межі XVIII і XIX ст. вчення Ж.-Ж. Руссо і Г. Меблі було розвинене німецькими педагогами І. Зельцманом, І. Гутс-Мутсом і Ф. Яном.

Таким чином, у періоди Відродження і Просвітництва походи і подорожі стають одним з важливих засобів виховання людини.

Третій етап у розвитку туризму характеризується остаточним становленням його як суспільно-соціального явища, початок етапу віднесемо до 60-70-х років XIX ст., коли в країнах Західної Європи стали створюватися регіональні союзи (асоціації) любителів подорожей. Саме з цього часу використовується термін "туризм". У різних містах з'являються туристські клуби, секції. З початкових елементів туризму складається певна система, багато в чому схожа з існуючої і понині.

Слід підкреслити яскраво виражену військово-прикладну спрямованість систем фізичного виховання, в тому числі і туризму. З цією метою застосовувалися групові пересування по строго заданому маршруту на час, прискорена ходьба на пересіченій місцевості за заздалегідь наміченим прихованим орієнтирам, подолання складних природних перешкод. Організований на початку XXст. в Англії і широко поширився в багатьох країнах Західної Європи скаутський рух також взяло на озброєння туризм як один з основних засобів виховання у підростаючого покоління військово-прикладних умінь і навичок.

У ряді держав спеціальні туристські союзи і клуби розробляли маршрути походів, прокладали марковані траси, визначали критерії оцінки їх складності, створили спеціальну туристську класифікацію. Таку роботу проводив, наприклад, організований в 1903 р в Берліні союз веслярів-туристів. Поступово у світі відбувається накопичення досвіду, виробляються і встановлюються єдині правила проходження маршрутів, ведеться цілеспрямована пропагандистська робота з розвитку різних видів туризму. Спостерігаються спроби наукового обгрунтування туризму як засобу військово-прикладної фізичної підготовки.

На початку XX в. в туризмі відбулися якісні зміни, пов'язані з появою нових вправ з подолання природних перешкод, вправ в орієнтуванні на місцевості, туристських зльотів, різних змагань, що дозволило стимулювати і оцінювати спеціальні уміння та навички людей, які займаються туризмом. Всі ці зміни були продиктовані необхідністю підготовчих предпоходних заходів, які потім поступово стають обов'язковим компонентом туристського руху. Починають створюватися своєрідні методики туристської підготовки, відповідні організаційні форми проведення занять.

Таким чином, на початку XX в. затверджуються нові напрямки у розвитку туризму. Виникає свого роду система організаційних і методичних заходів, що сприяє подальшому розвитку туризму як засобу фізичного виховання. Прогресивним явищем в поширенні позитивного досвіду організації туристської роботи стало створення в 1919 р Міжнародного туристського альянсу (АІТ), до складу якого увійшло 118 асоціацій.

Відзначимо, однак, що туризм в умовах буржуазного суспільства був доступний лише представникам заможних класів, так як вимагав значних фінансових коштів і вільного часу. Широкі народні маси були позбавлені можливості займатися туризмом [Ганапольский].

Характеристика видів спортивно-оздоровчого туризму

В туристських заходах спеціально застосовують ту чи іншу технологію оздоровлення (вибирається метод, засоби оздоровлення, плануються відповідні заходи), то такі заходи можливо називати рекреаційно-оздоровчими.

Рекреаційний туризм – певний тип туризму, що має основну цільову функцію – відновлення фізичних і психічних сил людини засобами туризму. Основний ефект, заради якого використовується рекреаційний туризм, полягає в підвищенні працездатності людини, що суб'єктивно виражається у зниженні втоми, появи відчуття бадьорості, в поліпшенні функціонального стану організму. Даний вид туризму характеризується активним відпочинком та оздоровленням, тому його часто називають оздоровчим [Федотов Ю.].

За результатами досліджень В.А. Семырекова, найбільш ефективними видами рекреаційного туризму можна вважати:

а) щоденні туристсько-рекреаційні заходи оздоровчої спрямованості – дозована ходьба по спеціально прокладених стежках: «стежки здоров'я» та «маршрути здоров'я»;

Дозована ходьба (теренкур) – чергування ходьби по рівному місцю і пересіченій місцевості за принципом поступового нарощування темпу і рухової активності з метою регуляції кровообігу. Теренкур має змінний кут нахилу, і це є фактором тренування серця і судин, в сукупності з цілющим повітрям організм забезпечується енергією для виведення потривожених шлаків. Проводиться терренкур в природних природних умовах, на свіжому повітрі, що сприяє загартовуванню, підвищенню фізичної витривалості, нормалізації психоемоційної діяльності. Нами було розроблено та апробовано три варіанти «стежки здоров'я» різної протяжності та тривалості (1-7 км; від 30 хв до 2,5 години) і з різним набором подоланих перешкод і встановлених тренажерів.

б) щотижневі одноденні «походи здоров'я» – походи вихідного дня. Участь в походах вихідного дня сприяє стимуляції природного імунітету – несприйнятливості організму до хвороботворних бактерій. Тривале і помірне за інтенсивністю м'язове навантаження забезпечує підвищення рівня не тільки обмінних процесів і діяльності ендокринної системи, але і тканинного імунітету.

Аналіз відповідей 55 працівників підприємства показав, що під час туристських походів і після них у більшості опитаних (93%) відзначалося гарне самопочуття, відсутність втоми, у деяких – відмінне самопочуття. Спеціальний опитування дозволило з'ясувати, що більшість учасників експерименту (85%) після туристсько-рекреаційних заходів якомога менше часу на приготування домашніх справ і ночами відмінно спали (в контрольній групі тільки 55% опитаних дали позитивну відповідь на це питання) [В.А.Семырекова].

Практика туристичної діяльності походів і її системний аналіз дозволили розробити загальні вимоги стосовно тактики туристичних походів, тобто сукупності засобів і дій, потрібних для успішного проходження маршруту (забезпечення комфортності похідного побуту, дотримання нормативних вимог та врахування енергетичних витрат організму й відновлення їх на маршруті). Виявлено, що найбільш важливими для досягнення комфортності є підбір, виготовлення, прилаштування й випробовування спорядження, якість організації привалів та ночівель, створення санітарно-гігієнічних умов, підтримання належного психологічного клімату.

Проектуючи маршрут походу, необхідно насамперед визначити його мету й завдання. Основним механізмом проектування маршруту є вибір його геометрії, яка, на нашу думку, повинна мати широкий спектр (лінійний, лінійно-радіальний, кільцево-лінійний, кільцевий, подвійно-кільцевий, радіально-кільцевий та радіально-лінійний) (рис.1).

Лінійний маршрут доцільно застосовувати за таких передумов: під час походу є можливість закупівлі продуктів харчування; перед походом передбачено здійснити закиди частини продуктів в один чи кілька проміжних пунктів маршруту; кінцевий пункт походу повинен мати зручне й вигідне місце розташування та відповідні транспортно-комунікаційні можливості.

Лінійно-радіальний маршрут дозволяє поступово змінювати складність динамічних і технічних параметрів походу, що є важливим засобом акліматизації групи в умовах гірських походів.

В умовах кільцево-лінійного маршруту можна уникнути закидок продуктів харчування. Проте з метою унеможливлення гетерогенності втоми в учасників походу та негативних змін психоемоційного стану кільцева частина повинна знаходитися в початковій ділянці маршруту.

Кільцевий маршрут дає такі переваги: найбільш сприятливі транспортні можливості для прибуття й виїзду групи в район і з району подорожі; зручність при організації закидок продуктів харчування; сходження з маршруту у випадку несприятливих метеорологічних умов. Позитивним боком подвійно-кільцевого маршруту є повна можливість маневру в часі.

Радіально-кільцевий маршрут ґрунтується на тому, що базовий табір групи знаходиться в єдиному пункті, найбільш зручному для здійснення радіальних виходів. Цей оригінальний варіант відкриває такі можливості: достатню варіабельність у кількості, складності та послідовності проведення радіальних виходів; розширює спортивні й пізнавальні можливості; дозволяє диференційоване комплектування груп відповідно до рівня підготовки й складності маршруту; створює сприятливі умови для реабілітації учасників у паузах між окремими виходами; достатні можливості маневру в часі та з наявним спорядженням.

Радіально-лінійний маршрут відкриває широкі можливості для виконання спортивно-туристської й пізнавально-дослідницької роботи.

Незалежно від геометрії маршруту його тактична основа повинна ґрунтуватися на принципі поступового нарощування динамічних навантажень. Ми розробили дві принципові схеми побудови маршруту десятиденного туристичного походу з одним (рис.2) і двома (рис.3) періодами інтенсивного навантаження. Першу схему доцільно було б використовувати для школярів із низьким, а другу – для учнів із середнім і високим рівнем фізичної підготовленості.

Рис.1. Геометрія туристичних маршрутів.

Рис.2. Принципова схема побудови маршруту туристичного походу з одним періодом інтенсивного навантаження.

Рис.3. Принципова схема побудови маршруту туристичного походу з двома періодами інтенсивного навантаження.

Для масових піших туристичних походів розроблено найбільш оптимальну формулу “ходової години” (50 хв руху та 10 хв – інтервал відпочинку).

У результаті польових досліджень виявлено, що для школярів різних вікових груп оптимальна вага заплечників повинна складати 3% маси власного тіла. За умов такого обтяження інтенсивність навантаження за ЧСС досягає порогової величини (130–140 уд/хв).

Дослідження довжини кроків та їх частоти у школярів під час походів дало можливість розробити кількісні критерії повільного, середнього, швидкого та дуже швидкого темпу руху на маршруті (табл.1).

В основу розрахунку кількості ходових днів, необхідних для продовження маршруту за умов різного темпу руху, було покладено такі критерії: швидкість руху по горизонталі й вертикалі, а також співвідношення часу, який відводиться на рух і відпочинок.