Художній образ у мистецтві 8 страница

Центром народного художнього промислу є також с. Клембівка, що на Вінниччині.

Петриківськийрозпис — народний художній промисел, який спеціалі­зується на виготовленні декоративних предметів: шкатулки, тарелі, іграш­ки, скриньки, писанки та інше, що відзначаються своєрідною технологією (див. кольор. вкл., мал. 31). Старовинне село Петриківка Царичанського району на Дніпропетровщині є центром унікальної школи орнаменталь­ного мистецтва. Тут засновано фабрику «Петриківський розпис», а творчі роботи Т. Пати, Н. Білокінь, Я. Пилипенко, Н. Тимошенко, Ф. Панка, В. Соколенка, М. Тимченко у різні роки демонстрували зразки еволюції розпису за збереження стародавніх традицій кольору, мотивів, техніки, обладнання. Його походження пов’язують з національним звичаєм при­крашати чисто вибілені стіни хати, скрині, дерев’яний посуд різнокольо­ровим розписом. Він виконувався на папері і мав вигляд стрічкового ор­наменту. Ним прикрашали і предмети. Сьогодні багатий досвід петриків- ських майстрів перенесено на інші матеріали — порцеляну, текстиль, ме­тал. Він знайшов застосування в оформленні поліграфічної продукції, інтер'єрі громадських споруд.

Петриківські майстри віртуозно володіють різними прийомами — пись- мо-акварелль, яєчна темпера, олія. Розпис виконують тонким пензлем з ко­тячої шерсті, очеретинкою, трісочкою, пучками пальців. Колорит розпису будується переважно на градаціях трьох кольорів: червоного, жовтого, жов­то-зеленого, синього на чорному тлі (рідше — світлому). Головні орнамен­тальні мотиви — рослинні (цибулька, мальва, жоржина, розгалужене листя, травичка і таке інше). Усі зображення виконуються невеликою кількістю мазків (зернятко, гребінчик, горішок, перехідний мазок і таке інше).

Кожна майстриня має свій почерк, а розпис — свої стильові особли­вості, визначені смаком художниці, природними особливостями місце­вості. Наприклад, творчість П. Глущенко вирізняється безліччю імпрові­зацій на тему природи. Це композиції, побудовані за схемою букета, ки­лима. Майстриня не користується олівцем, вона відразу малює пензлем, власною пучкою, навкіс зрізаною рогозиною.

Кролевецьке ткацтво — народний художній промисел із центром в м. Кролевці Сумської області (див. кольор. вкл., мал. 34). Кролевецька фабрика художнього ткацтва виробляє тканини різного призначення (для рушників, скатертин, серветок, покривал, штор, меблівтощо) ручним спо­собом. Орнамент становлять геометризовані рослинні мотиви. Виробле­на тканина має біле тло і тканий візерунок з червоної бавовняної пряжі. Кролевецьке візерунчасте ткацтво уславило майстрів усього художнього промислу в інших країнах світу.

Сувенір

Сувенір (від фр. souvenir — художній виріб, предмет як згадка про відвіду­вання країни, міста, а також про людину) серед культурних цінностей посі­дає важливе місце. Історія сувеніра сягає давнини і пов’язана з магічними обрядами. Щоб уникнути нещастя, люди навчилися зображати божество на амулетах і користувалися для цього звичними матеріалами — глиною, деревом, металом. Від покоління до покоління ці предмети передавали життєво важливу інформацію. Отож сувенір був родовою пам’яттю, яка пов’язувала членів роду, сім’ю.

У наш час сувенір не менш популярний. Пам’ятний знак, вимпел, не­величкий предмет, що нагадує про події, свідками яких ми були, фіксує їх у нашій свідомості. Переважно сувенір є предметом декоративно-ужит­кового мистецтва та художньої промисловості.

До сувенірів належать предмети з такими ознаками: оригінальні, худож­ньо оформлені у традиційному національному стилі; відображають націо­нальні особливості, видатні події, пам’ятні дати, досягнення науки, куль­тури, мистецтва, спорту. Тим вони виконують пізнавальну інформаційну, естетичну, комунікативну, виховну та інші функції в соціумі.

Поняття «сувеніри» та «вироби народних художніх промислів» тісно по­в’язані між собою. Власне, кожен виріб народних художніх промислів — сувенір. Але ж сувенір є відтворенням оригіналу масовим тиражем. Сувені­ри виготовляють виробництва різних галузей промисловості і підприємства народних художніх промислів. Сировиною для виготовлення сувенірів слу­гують ті самі матеріали, що й для виробів народних художніх промислів.

Сувеніри класифікують: за призначенням (пам’ятний предмет), за спо­собом використання (утилітарній декоративні); за матеріалом (з дерева, кістки, рогу, перламутру, кераміки, шкіри, хутра, тканини, ниток, металу, каміння і таке інше).

'Значне місце серед сувенірів належить /г/?ам/і</(іграшки-сувеніри, іграш­ки-забави. національні дерев’яні іграшки). Найпоширенішою є лялька- мотрійка. Серед керамічних іграшок — фігурки тварин, свищики, ляль­ки. Текстильні сувенірні іграшки (ляльки з тканини, ниток), ляльки в на­ціональному одязі.

Серед сувенірів — нафудні значки, сувенірні медалі, плакетки, барель­єфи, сувеніри-символи (герби міст, сувенірні ключі, брелоки, сувенірні скульптури та інше).

З дітьми дошкільного віку можна розглядати сувеніри, колекціонувати й виготовляти для подарунків батькам на честь свят та гостям — відвідувачам дитячого садка, друзям.

Оригінальна і зручна форма побутової речі, барвистість вигляду, ціка­вий орнаменте змістом особистісно-розвивального спілкування з дити­ною, а простота багатьох технік відкриває можливості для спільних занять дорослого і дитини в декоративно-ужитковій діяльності (виготовлення іграшкового посуду, меблів, сувенірів), у вигляді розписування виробів.

Театрально-декораційне мистецтво

Театрально-декораційне мистецтво є галуззю декоративного й декора­тивно-ужиткового мистецтв і визначається як мистецтво створення зоро­вого образу спектаклю за допомогою декорацій, костюмів, гриму, освіт­лення, постановчої техніки.

Елементи театрально-декораційного мистецтва (костюми, маски) запо­чатковані ще у старовинних, первісних обрядах, іграх, ритуальних танцях та дійствах.

У театрах Давньої Греції вже в V ст. до н. е. існували об’ємні декорації, які сполучалися з живописними. Принципи театру Давньої Греції були засвоєні театром Давнього Риму, де почала використовуватися завіса.

У Середньовіччі фоном для театральних постановок слугував інтер’єр або зовнішня стіна храму.

Доба Відродження започаткувала тип архітектурно-перспективної де­корації, яка зображала площу або вулицю. Вона створювалася за допомо­гою розписаних полотен, які натягалися на рами.

З початку XVII ст. почали використовуватися сценічні механізми — те- ларії, шо давали змогу здійснювати зміну декорацій на очах у публіки. Виникли сист еми куліс — кони-коробки, кулісно-арочні декорації.

На межі XIX—XX ст. відбуваються дослідження природи і специфіч­них законів сценічного мистецтва, створюється концепція театру як син­тезу мистецтв. Живописці В. Полєнов, В. Васнєцов, М. Врубель, В. Сєров, К. Коровій стверджували принцип поетично цілісного трактування спек­таклю, колористичної єдності декорацій та костюмів.

У XX ст. проблема співвідношення правдивості й театральності активізу­вала нові пошуки в театрально-декораційному мистецтві: образної та емоцій­ної виразності, узагальнено умовного відтворення життя засобами кольору і ліній, об’ємно-просторової форми. Театральні декорації збагатилися живо­писними панно, барельєфами, стилізацією, підкресленим висвітленням тех­ніки сцени. У жанрі театрально-декораційного мистецтва працювали О. Го- ловін, М. Сапунов, С. Судейкін, Л. Бакст, К. Малевич, П. Філонов, М. Реріх. Створені ними декорації вражають багатством живопису, фантазії, смаком, колористичною цілісністю сценічного середовища і костюмів. Вони ствер­джують значення художника як повноправного співавтора спектаклю.

Сучасне театрально-декораційне мистецтво оптимально використовує можливості гриму і боді-арту (розпис на тілі), різні фактури «нетрадиційних» матеріалів (рогожі, мотузки, залізо, скло, синтетичні матеріали — пінопласт, фольга, плівка, люмінесцентні фарби, колажі, фото- та кіно- проекції, складна освітлювальна апаратура, навіть лазерний промінь). Однією з головних проблем стає взаємозв’язок сценічного дійства з гля- дацьким залом: використовуються варіанти позаконової декорації, «сце- ни-арени», влаштування спектаклів у позатеатральних приміщеннях, про­сто неба, у церквах, храмах, античних спорудах (наприклад, в Колізеї, Херсонесі, Бахчисараї, Воронцовському, Лівадійському палацах).

♦ Розгляньте ескізи декорацій в мистецтвознавчій і довідковій літературі. Спробуйте попрацювати над власним проектом декорацій до студентської вистави, концерту, шоу; до вистави у дитячому садку за казкою. Вивчайте можливості залучення цього мистецтва до образотворчої діяльності дітей.

Оформлювальне мистецтво

Оформлювальне мистецтво — галузь декоративного мистецтва, яка здійснює тимчасове художнє оформлення будинків, вулиць, площ, територій, садів та парків у дні свят, а також оформлення вітрин, демонстрацій, свят­кових маршів, спортивних виступів, експозицій, виставок.

Оформлювальне мистецтво послуговується виражальними засобами архітектури, скульптури, живопису, графіки, театру, музики, кіномистец­тва, світлотехніки і дає змогу створити зразки масового синтезу мистецтв, які досягають яскравого емоційного впливу як на учасника дійства, так і на глядача.

Оформлювальне мистецтво глядач сприймає із середини багатоплано­вого простору (наприклад виставки) або сам стає учасником художньо оформленого дійства, що розвивається в часі та просторі (народні гулян­ня, колони демонстрації). Призначення цього мистецтва — швидко й го­стро відіукуватися на події сьогодення, прикрашати масові свята з усією динамічністю, забезпечувати відносно швидкий і переважно одноразовий огляд. Тому оформлення передбачає використання легких і мобільних матеріалів та конструкцій, гострих просторових і колористичних рішень, складних художніх ефектів (освітлення, феєрверк тощо).

Важливе місце в сучасному оформлювальному мистецтві посідає ро­бота з удосконалення методів музейної та виставкової експозицій, вивча­ються закономірності сприймання їх глядачем. Майстри оформлюваль- ного мистецтва прагнуть активізації глядацького сприймання, відтіняю­чи найважливіші та цінні експонати, суттєві риси твору і знаходять для цього найбільш вдалі поєднання експонатів (зокрема різних видів мис­тецтва, наприклад, живопису, скульптури, декоративно-ужиткового мис­тецтва).

♦ Спробуйте себе в ролі оформлювача. Виконайте вправи зі складання букетів, аранжування квітів. Погляньте на свою кімнату очима оформлювача і зробіть в ній зміни. Оформіть виставки дитячої творчості. Доберіть му­зичний ряд до експозиції творів живопису. Поекспериментуйте зі світловим оформленням скульптур. Виконайте творчий проект оформлення дитя­чого свята (наприклад, 1 червня — День захисту дітей), скористайтеся символікою кольорів.

Дизайн

Дизайн (від англ. desing — проектувати, креслити, задумувати, а також проект, план, рисунок) — термін, який визначає різновид художньо-про­ектної діяльності, художнє конструювання предметів, проектування ес­тетичного вигляду промислових виробів та раціональне формування цілісного предметного середовища. Як вид мистецтва виник у XX столітті. У ширшому визначенні дизайн — художнє оформлення середовища, інте­р’єру, де всі елементи (меблі, драпірування, освітлювальні прилади, деко­ративно-ужиткові вироби) вирішені в єдиному стилі і створюють ансамбль.

Методи дизайну пов’язують споживчі, утилітарні та естетичні характе­ристики предметів, об’єктів, які призначені для безпосереднього викори­стання людиною, з їхньою оптимальною структурою і технологією виго­товлення.

Сьогодні дизайн стає знаряддям конкурентної боротьби і часто під­міняється стайлінгом (від лат. stylus — стиль), тобто модернізацією продук­ції до рівня комерційної вигоди відповідно до моди (зміна тільки зовніш­нього вигляду).

Творчим процесом опікується дизайнер. Він активно співпрацює з інши­ми спеціалістами (інженером-конструктором, технологом, соціологом, психологом і т. ін.). Для художнього конструювання характерне моделю­вання об’єкта на всіх етапах його розроблення. Це дає змогу перевіряти та добирати оптимальні варіанти композиційних, колористичних, ерго­номічних та інших рішень; при цьому модель не є ілюстрацією до проекту (зразком кінцевого результату), а виступає ніби інструментом проекту­вання. Вона постійно модифікується в процесі роботи і стає еталоном до­слідного зразка виробу.

Синтез мистецтв

Види мистецтва — ланки єдиного суспільного явища, кожен з них на­лежить до мистецтва в цілому, як частина до цілого. Видові особливості мистецтва є специфічним виявом загального.

Розподіл мистецтва на види має закономірний характер.

♦ Дія розвитку художньої культури особистості однаково важливо розуміти і специфіку кожного виду, і їхню взаємодію. Особливо педагогу, у професійній діяльності якого мистецтво є чинником розвитку особистості дитини, а художня культура — компонентом освітнього процесу.

Синтез мистецтв (від грец. syntesis — поєднання, сполучення, органіч­на єдність художніх засобів та образних елементів різних мистецтв, у яких втілена універсальна здатність людини до естетичного освоєння світу).

У сучасній науці термін «синтез мистецтв» у широкому розумінні оз­начає взаємодію мистецтв усередині систем, а у вузькому — формування стійкого синтетичного утворення і синтетичних за своєю природою видів мистецтва. Насамперед у педагогіці синтез мистецтв розуміють як певне сполучення видів мистецтв, які вибрані для розв’язання тих чи тих зав­дань естетичного виховання з метою посилення впливу на учня. З огляду на це синтез мистецтв набуває певного теоретичного обґрунтування:

• синтез мистецтв як метод створення художньої картини світу;

• синтез мистецтв як єдність різних індивідуальних художніх прагнень;

• синтез мистецтв як могутній засіб різнобічного впливу на людей. Уособлення та синтез мистецтв завжди супроводжували розвиток ху­дожньої культури. Фундаментальним дослідженням з цієї проблеми є ро­бота М. Кагана «Морфологія мистецтв», де описано синтетичні структу­ри у мистецтві за характером зв’язків і за способом синтезування.

У роботі «Сучасний синтез мистецтв» О. Зись описав три типи синтезу мистецтв, які склалися історично:

• можливість поєднання різних видів мистецтв для підсилення образ­ної виразності (музика і живопис);

• як особливий тип художньої творчості (театр, естрада, цирк);

• взаємозбагачення мистецтв через переведення творів з одного худож­нього ряду в інший (опера на сцені і фільм);

В естетиці визначено способи синтезування мистецтв:

• супідрядність (один вид мистецтва домінує над іншим і співпрацює з ним);

• склеювання (колажне поєднання окремих елементів різних мистецтв);

• симбіоз (рівноправна взаємодія мистецтв, здобування користі один від одного);

• зняття (один вид мистецтва вбирає у себе інший);

• ретрансляційне сполучення (один вид мистецтва стає засобом пере­дачі іншого);

• розмивання кордонів між жанрами та видами мистецтв (музика і літе­ратура мають спільні риси: поетичність, ритм, мелодійсність).

Знання способів синтезування дасть змогу вам ефективніше використову­вати синтез мистецтв в освітньому процесі дошкільного закладу та в розвит­ку особистості дитини.

Рекомендована літератур-".

! АлехинА.Д. Изобразительное искусство:Художник. Педагог. Школа.—М., 1984. —

С. 61-103.

2. Асеев Ю. С. Шедеври світової архітектури. — К., 1982. — 87 с.

3. Базовий компонент дошкільної освіти в Україні — К., 1999. — С. 14, 21—37.

4. Борее Ю. Б. Эстетика. — М., 1998. — С. 276—290.

5. Борисовский Г. Б. Архитектура как искусство //Хрестоматия по эстетическому вос­питанию / Сост. С. П. Максимюк. — К., 1987. — С. 118—120.

6. Воронова О. П. Искусство скульптуры. — М., 1982. — 112 с.

7. Выготский J1. С. Психология искусства / Под ред. М. Г. Ярошевского. — М., 1987. — С. 11-83, 186-251.

8. Гутнов А., Глазычев В. Мир архитектуры. — М., 1990. — 350 с.

9. Драгунский В. В. Цветовой личностный тест: Практ. пособие. — Минск, 1999. — С. 3-21.

10. Карр-Гомм С. Словарь символов в искусстве: Иллюстрированный ключ к живопи­си и скульптуре: Пер. с англ.

11. ЛевчукЛ. Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика: Навч. посіб. — К.. 2002.-С. 128-226.

12. Ломоносова М. Т. Графика и живопись: Учеб. пособие. — М., 2002. — 206 с.

13. Макарова Е. Г. Освободите слона: Воспитание средствами искусства. — М., 1985. — 80с.

14. Народні художні промисли України: 36. наук, праць. — К., 1979. — 99 с.

15. Рисунок. Живопись. Композиция: Хрестоматия: Учеб. пособие / Сост.: Н. Н. Рос­товцев и др. — М., 1989. — 207 с.

16. Розенвассер В. Б. Беседы об искусстве. — М., 1979. — С. 31—62.

17. Романова Л. Знакомим детей с архитектурой //Дошк. воспитание. — 1998. — № 4. —

С. 26-30.

18. Тищенко Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України. — К., 1992,— 190 с.

19. Український живопис: Сто вибр. творів: Альбом / Авт.-упоряд. Ю. В. Величко. — К.: Мистецтво, 1989. — 191 с.

20. Чернецова Е. М. Искусство. Словарь-справочник. — М., 2002. — С. 457.

21. Эстетика: Словарь / Под ред. А. А. Беляева и др. — М., 1989. — С. 39.

Запитання і завдання для контролю

1. Складіть наочну модель, яка пояснювала б взаємозв’язки культури, освіти і мистец­тва в розвитку особистості.

2. Дайте характеристику поліфункціональності мистецтва в соціумі.

3. Доведіть, що поліфункціональністьє основою проектування інтегрованої технології образотворчої діяльності.

4. Визначте свій інтерес до певного виду образотворчого мистецтва, його історії і тео­рії. Сформулюйте тему та напишіть реферат.

5. Зробіть мистецький аналіз одного твору з кожного виду мистецтва (живопис, графі­ка, скульптура, архітектура, декоративне мистецтво).

6. Зберіть і репрезентуйте власну колекцію репродукцій творів образотворчого мис­тецтва.

7. Складіть словничок мистецтвознавчих професійних термінів.

8. Виконайте практикум зтехнік образотворчого мистецтва (малювання, ліплення, де­коративна діяльність, архітектурні проекти і макети тощо).

9. Напишіть художні твори (казка, історія, вірш) про види, жанри, зображувальні ма­теріали і приладдя образотворчого мистецтва.

Модуль 2

Теоретичні основи образотворчої діяльності дітей

2.1. Сенсомоторний розвиток як чинник та передумова образотворчості в період дошкілля

Фізіологія сенсомоторної діяльності дитини

Дитина є відкритою усьому світові. У період дошкілля вона засвоює великий обсяг інформації. Л. Толстой зауважував, що від п’ятирічної ди­тини до нього один крок, а від немовляти до п’ятирічної—велика відстань. Усе, що відбувається в безпосередньому оточенні малюка, перетворюєть­ся в його душі і відтворюється в діяльності та її продуктах.

Світ проникає у свідомість людини відразу після її народження. Це взає­мопроникнення виступає основою процесу розвитку особистості, форму­вання естетичної культури, образотворчості.

Сприймання — базовий пізнавальний процес, який зумовлений спільною роботою окремих органів чуття. Результатом спільної діяльності зору, до­тику, слуху, нюху, смаку та ін. є образи сприймання — своєрідні «картин­ки» реальності, які дитина відтворює у продуктах образотворчості — ма­люнку, зліпку, архітектурній споруді тощо.

Колір, звук, запах, смак, рух, форма як характеристики предметів, об’єктів і явиш навколишньої дійсності сприймаються, вивчаються та відчуваються дитиною завдяки рецепторам (від. лат. гесіреге — отримува­ти) і трансформуються в процес нервового збудження. Механорецептори відповідальні за рухові, тактильні відчуття. Вони розміщені у вухах, вес­тибулярному апараті, м’язах, суглобах, шкірі та внутрішніх органах. Хе­морецептори обслуговують нюхову та смакову чуттєвість. Вони переваж­но розміщені у мозку і реагують на зміни хімічного складу рідини організму. Зорові рецептори по суті також є хеморецепторами.

Тобто перші уявлення про світ, красу та мінливість природи, про мис­тецтво дитина отримує через рецептори. Для педагога є важливим уміння забезпечити дію рецепторів під час обстеження предмета, об’єкта чи яви­ща перед його зображенням. Він пропонує дитині торкнутися, понюхати, обвести пальчиком контур, спробувати на смак— активно і всебічно, ком­плексно вивчати об’єкт, пізнавати його риси, особливості і властивості.

Рецептори — перша частина периферичного відділу аналізатора, нер­вового апарату, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників,

шо надходять із зовнішнього та внутрішнього середовища організму лю­дини.

♦ Зверніться до підручників з анатомії та фізіології дитини і відновіть свої уявлення про складну й суто індивідуальну систему сприймання дійсності, краси і мистецтва, в якій беруть участь різні аналізатори. Зробіть висно­вок щодо способів збагачення уявлень дитини про світ, мистецтво. Згадайте роботи І. Павлова, який саме і ввів поняття «аналізатор», чим

допоміг не лише зрозуміти зміст понять «перцептивна культура», «есте­тична культура», а й визначити чинники та психолого-педагогічні умови розвитку образотворчості в період дошкілля. За І. Павловим, окрім рецеп­торів. до структури аналізатора належать провідні ии\яхи прямі (аферентні) та зворотні (еферентні), які забезпечують зв’язок з корою головного моз­ку — регулятором активності рецепторів. Третьою складовою аналізатора є проекційні зони.

Залежно від виду чуттєвості розрізняють зоровий, слуховий, нюховий, смаковий, тактильний, руховий аналізатори тощо. Майбутньому педаго­гу цікаво буде дізнатися, що поняття «чуттєвість», «чуттєвий» походять від грец. aisthetikos — той, що відчуває. Естетом називають людину, яка цінує витончене, є прихильником мистецтва, сприймає та пізнає світ за закона­ми краси і гармонії. Естетика — наука, що вивчає сфери естетичного як специфічного ціннісного ставлення людини до світу та визначення себе в ньому. За філософом О. Баумгартеном, естетика — наука про чуттєве знан­ня; за І. Кантом — наука про правила чуттєвості; заГ.-В.-Ф. Гегелем — філо­софія мистецтва.

Участь комплексу аналізаторів у пізнаванні дитиною світу, краси, мис­тецтва забезпечує роботу сприймання як цілісного відображення предме­та. ситуації, події, об’єкта, явища. Разом із процесами відчуття сприй­мання забезпечує безпосередньо-чуттєве орієнтування у світі — сенсорне (від лат. sensus — сприймання, почуття, відчуття). Його головними харак­теристиками виступають чуттєвість, чутливість.

♦ Спробуйте визначити специфіку цих понять, порівняйте їх, поміркуйте над ними, здійсніть самоаналіз.

Якегап пізнавання світу, сприймання завжди пов’язане з мисленням, пам’яттю, спрямовується мотивацією і має певне емоційне забарвлення (фр. emotion — хвилювання, від лат. emoveo — хвилюю, зворушую, приго­ломшую).

Педагогічні технології сенсомоторного розвитку дітей

в образотворчій діяльності

Сприймання дитиною дійсності, краси, мистецтва та себе в цьому інте­грованому просторі завжди супроводжується емоціями, почуттями, пере­живаннями, певними зовнішніми та внутрішніми мотивами. Ці мотиви визначає для себе сама дитина або педагог. У нього дуже відповідальна місія — навчити дитину «дивитися — і бачити», «слухати — і чути», «діяти — і творити». Що саме різнить ці процеси? Певний емоційний фон, чуттєве забарвлення, переживання, «проживання» краси, успіху, радості від спілку­вання з красою, відкриття краси для себе, власної свободи в образотвор­чості. Педагогу важливо подбати про емоційність сприймання дитиною предметів, об’єктів, явищ дійсності, природи, мистецтва, себе самої як автора художнього продукту, зображувальних матеріалів. Доцільними бу­дуть образне поетичне слово, музика, театралізація, «оживлення» пред­метів, об’єктів, матеріалів та ідентифікування себе з ними, зразок креа- тивної поведінки педагога, випереджальна позитивна оцінка — те, що допоможе дитині увійти у стан натхнення, осяяння, відкриття, бажання діяти творчо і самостійно. Саме на цій високій хвилі і розгортається про­цес образотворчості, співучасником якої є педагог.

Вирішальну роль у перевірці та корекції перцептивного образу (від лат. регсергіо — сприймання) відіграє залученість сприймання у процеси прак­тичної діяльності (спілкування — обговорення; образотворчість — малю­вання, ліплення, архітектурне проектування та макетування, декоратив­но-дизайнерська та інша діяльність). На цьому етапі домінантного зна­чення набувають еферентні (центробіжні), зокрема рухові, процеси, які підлаштовують роботу перцептивної системи під характеристики предме­та, об’єкта, явища.

♦ Докладніше про цей процес можна дізнатися із робіт О. Запорожця, О. Ле- онтьєва. Наприклад: Запорожець О. В. Вибрані психологічні праці: В 2 т. — Т. 1. —С. 91—100, 100—154; Леонтьєв О. М. Вибрані психологічні твори: В 2 т. - Т. 2. - С. 6-31, 43-50; 94-232.

Прикладами є рухи руки, яка обмацує предмет, рух очей, які простежу­ють видимий контур, напруження м’язів гортані, які відтворюють почу­тий звук, тощо. Педагог стимулює цю діяльність дітей власним прикла­дом або пропонує їм поекспериментувати самостійно.

Процеси сприймання предмета, об’єкта, явища перебувають під конт­ролем мети, що поставила сама дитина або педагог. У такому вигляді, тоб­то спрямовані та змотивовані процеси сприймання набувають характеру перцептивних дій. Вони забезпечують свідоме виокремлення того чи того аспекту чуттєво заданої ситуації, а також перетворення сенсорної інфор­мації, яке веде до побудови образу, адекватного предметному світові і зав­данням діяльності. Завдяки перцептивним діям відбуваються постійне порівнювання сприймання з оригіналом, перевірка та корекція образу. Подальший розвиток перцептивних дій супроводжується значним скоро­ченням моторних компонентів і набуває форм одномоментного акту «ба­чення». Ці зміни зумовлені формуванням у дитини розгалужених систем сенсорних еталонів та оперативних одиниць сприймання, які дають змогу перетворити сприймання з процесу «побудови образу» на більш елемен­тарний процес «впізнавання». Засвоюючи сенсорні еталони (колір, фор­ма, звук, запах, смак тощо), дитина починає користуватися ними як чут­тєвими мірками. Завдяки цьому зростає як точність, так і довільність сен- сорно-перцептивних процесів.

Окремі перцептивні дії у структурі сенсорно-перцептивного процесу (або їхній комплекс) дають змогу виділити інформативний зміст, за яким дитина може звіряти об’єкти, що сприймаються, з тими, які зберігаються в пам’яті (досвід), впізнавати їх і зараховувати до певної категорії (класу). Загальне, дифузне уявлення про предмет змінюється більш визначеним і детальним.

Педагогу важливо розуміти, що впізнавання на підгрунті узагальнених, со­ціально зафіксованих систем ознак предмета, об’єкта, явища, ситуації здійснюється дитиною швидше, ніж на підгрунті перцептивного научення. Взаємодія сприймання і пам’яті забезпечує категорізацію предметів, подій, явиш, ситуацій. Взаємодія сприймання імислення надає можливістьтрансфор- мації (перетворення) образу з метою доведення його до вигляду, зручного для обрання рішення. Ефект від сприймання в цих взаємодіях буде різний.

♦ Спробуйте змоделювати продукт образотворчості дитини як наслідок дії кожного з цих двох варіантів організації процесу сприймання. Підготуйтеся до дискусії з цього питання.

Сприймання не є пасивним копіюванням миттєвого впливу, це жи­вий, гворчий процес пізнання дійсності, природи, мистецтва та спосіб самовизначення. Емпіричне, тобто чуттєве, пізнання світу—головна особ­ливість та здатність дитини цього віку. Вона має бути реалізована через актуалізацію в педагогічних технологіях супроводження образотворчої діяльності в період дошкілля. Дитина чекає від дорослого не пояснень, а демонстрації ним ознак та властивостей предмета.

В образотворчій діяльності діти залучаються до джерел народної куль­тури, мистецтва художників, поетів, композиторів, навчаються бачити світ природи в колористичному багатстві і переносити свої враження у живо­писні картини, зліпки, створювати фігури в техніці паперової пластики; опановують прийоми фітодизайну і клаптикової аплікації тощо. В ній ре­алізується програма сенсомоторного розвитку особистості за певними ета­пами. Вчені вважають, що для образотворчості дітей 3—4 років особливо­го значення набуває сенсомоторний розвиток на рівні сенсорного і мотор­ного стимулювання. Ще незрілі аналізаторні системи потребують моторно­го забезпечення і, навпаки, для забезпечення цілеспрямованого руху потрібна сенсорна підтримка.

Для образотворчості дітей 4—5 років важливою стає сенсомоторна інте­грація (координація), більш тонке відпрацювання диференційованих рухів під контролем системи сприймання.

У 5—6 років провідним стає психосенсомоторнийрозвиток, збагачення функціонального сприймання психосоціальним досвідом та емоціями.

Однією з особливостей раннього розвитку дитини є сприймання роз­міру і просторового об’єму предметів. У перші роки життя дитина може і мусить не лише розрізняти розмір та об’єм предмета (маленький, вели­кий, короткий та ін.), а й визначати його фактуру (м’якість, жорсткість, щільність тощо). Дотикові обстеження предметів сприяють розвитку так­тильної чутливості. За допомогою цих рухів удосконалюється здатність дитини визначати вагу предмета та його структуру. З удосконаленням біма- нуального (обома руками) дослідження дитина може вивчати форму, об’єм предмета— так розвивається об’ємне сприймання.

Розвиток сенсорної системи тісно пов’язаний з розвитком моторної системи. Щоб взяти предмет однією рукою, дитина мусить бути «моторно готовою» до цього. Здатність до просторового бінокулярного зору (скоор­динованої роботи обох очей) також заснована на моториці. Для того щоб ефективно визначити форму, об’єм та розмір предмета, у дитини повинні бути добре розвинуті й скоординовані рухи м’язів обох рук, м’язів очей та м’язів шиї. Отже, три групи м’язів забезпечують функцію сприймання. Збагачення сенсорної та рухової активності збільшує кількість міжсинаптичних зв’язків у корі головного мозку, що відіграє велику роль у поліп­шенні функцій дослідження предмета, об’єкта, явища і зумовлює успіш­ність в образотворчій діяльності.