Д.скарлатті. соната к.159
А іноді тематизм другої сонати підготовлюється тематизмом попереднього твору цілковито явно (див. дві h-moll’ні сонати К.376 та К.377). Установлення різноманітних рис тематичної схожості між парними сонатами ставить цікаву задачу для кожного виконавця, який захоче зіграти сонати у вигляді пар, позначених автором (для виявлення цих пар доцільно скористатися будь-яким видавництвом Urtext’у, де сонати розташовані саме у такій послідовності). Слід, проте, мати на увазі, що риси циклічності у сонатах Скарлатті все ж таки виражені не настільки чітко, щоб групування їх по будь-якому іншому принципу виявилося художньо невиправданим. Такі групування бували вдалими у програмах клавесиністів і піаністів в минулі часи. Немає сумніву, що пошуки у цьому напрямку можуть виявитися плідними і в майбутньому.
Сонати Скарлатті виділяються свіжістю, нерідко гостротою мелодійної та гармонійної мови. Як і в п’єсах французьких клавесиністів, в них використовується багато прикрас. Але якщо у Куперена орнамент надає мелодії вишукану похітливість, то у Скарлатті він зазвичай посилює грайливо-заповзятий тон музики, підкреслює характерні місця у мелодії та гармонії (сильні долі, опорні точки), надає музичній лінії конструктивну ясність. Завжаючи на це і відбір мелізмів специфічний. Скарлатті використовує не стільки прикрасу типу групетто, скільки форшлаги та трелі. Вказані художні задачі вимагають відповідного виконання мелізмів: їх треба грати «пружньо», темпераментно, з типовим для італійців brio («з вогником»).
Скарлатті не виписував розшифровки прикрас; у деяких повторюваних місцях не виписані навіть самі позначення прикрас; складної та розгорнутої системи знаків та таблиць їх розшифрування, яку можна знайти у німецьких та французьких клавесиністів ХVІІІ ст., у Скарлатті, отже, немає. Суперечливим у нього є іноді питання про використання трелі: слід її грати з верхньої допоміжної чи з головної ноти? Судячи з різних джерел у ХVІІ ст. трель розшифровували з головної ноти, але вже у трактатах 20-х років ХVІІІ ст. її приписують грати по французькому зразку – з верхньої допоміжної. Існують відомості, однак, що всупереч теорії у першій половині ХVІІІ ст. у Італії грали трель з головної ноти (свідчення Тартіні).
Таким чином, як і в інших суперечливих питаннях орнаментики, при виконанні сонат Д.Скарлатті слід завжди виходити з характеру самої музики. Іноді трель з верхньої допоміжної звучить більш у стилі Скарлатті, посилюючи властивий його музиці гумор, але у багатьох випадках природніше починати її з головної ноти.
Від прикрас, які мали назву aччaкатура (аччaкатура (від іт. acciaccare – давити, роздавлювати) представляє собою непідготовлене затримання у вигляді секунди до акордового звука), ведуть своє походження сміливі для свого часу гармонії Скарлатті. Деякі з них є провісниками гостродиссонуючих співзвуч музики ХХ століття і часом навіть близькі до кластерів.