Теорія розвиваючого мислення

Теорія розвивається навчання почала формуватися в 1970-і роки в роботах Л. В. Занкова, Д. Б. Ельконіна, В. В. Давидова. Найбільш фундаментально ця проблема викладена у працях В. В. Давидова. Слід зазначити, що вперше ідею розвитку висунув швейцарський педагог І.Г. Песталоцці, який писав, що прагнення до розвитку закладено в людині від народження. Тому метою виховання має бути гармонійний розвиток природних сил та здібностей дитини. Німецький педагог А. Дістервег розробив дидактику розвивається навчання у вигляді 33-х правил.

Розвивальне навчання особливо сприяє розвитку таких психічних процесів, як спостереження, увагу, мислення.

Концепція В.ВДавидова - ДБ.Ельконіна. У 60-их роках був утворений науковий колектив під керівництвомпсихологів В.В.Давидова і Д.Б.Ельконіна. Основне завдання колективу - встановлення ролі і значення молодшого шкільного віку у розвитку дитини.

Учені виявили, що традиційне початкове навчання не забезпечує повноцінного розвитку більшості молодших школярів. Воно спрямоване не на створення необхідних зон найближчого розвитку, а на тренування і закріплення тих психічних функцій, які виникли і почали розвиватися ще у дошкільному віці (чуттєве спостереження, еклектичне мислення, утилітарна пам'ять та інше). Тому вчені зробили висновок про необхідність організації навчання, здатного створити необхідні зони найближчого розвитку, які з часом перетворювалися б у необхідні новоутворення.

Нове навчання повинно орієнтуватися не тільки на ознайомлення з фактами, а й на пізнання відношень між ними, причиново-наслідкових зв'язків, на перетворення самих відношень в об'єкт вивчення. Це забезпечить виникнення і розвиток таких нових психічних новоутворень, як: абстрактно-теоретичне мислення; здатність до довільного (тобто усвідомленого і цілеспрямованого) управління поведінкою; активність і суб'єктність учня в навчальній діяльності.

Вихідне концептуальне положення розвиваючого навчання В. В. Давидова і Д . Б. Ельконіна формулюється так: основою такого навчання є зміст навчальних предметів. Навчальну діяльність учнів передбачається будувати відповідно до способу викладу наукових знань, коли мислення учнів нагадує мислення вченого, який звертається до змістового абстрагування, узагальнення, теоретизування і под.

В основі теоретичної свідомості і мислення людини, відзначає В.В.Давидов, лежить змістове узагальнення. Людина, яка аналізує певну систему предметів, що перебувають на стадії розвитку, може виявити генетичні витоки цієї системи, її суттєву основу. Виділення і фіксація цієї основи і є змістовим узагальненням даної системи. Опираючись на це узагальнення, людина здатна мисленнєво простежити погодження окремих і одиничних особливостей системи.

В.В.Давидов виділяє такі основні відмінності емпіричного і теоретичного мислення:

- емпіричні знання є результатом порівняння предметів і уявлень про них, а теоретичні знання виникають у процесі аналізу їхніх функцій;

- у процесі емпіричного порівняння відбувається виділення формальної якості, загальної для всіх предметів, а теоретичний аналіз дозволяє відкрити реальні відношення в системі предметів чи явищ;

- емпіричні знання, опираючись на спостереження, відображають в уявленнях зовнішні властивості предметів, а теоретичні знання - їх внутрішні відношення і зв'язки;

- процес конкретизації емпіричних знань полягає у доборі ілюстрацій, прикладів, що входять до відповідного класу предметів, а конкретизація теоретичних знань - у виділенні і поясненні особливих і одиничних проявів цілісної системи; - необхідним засобом фіксації емпіричних знань е слова - терміни, а теоретичні знання виражаються за допомогою способів розумової діяльності, а пізніше - ще й різними символо-знаковими засобами. В основі розвиваючого навчання учнів (за В.В.Давидовим - Б.Д.Ельконіним) лежить теорія формування навчачьної діяльності і її суб'єкта в процесі засвоєння теоретичних знань шляхом виконання аналізу, планування і рефлексії. Тобто, йдеться не про засвоєння учнем знань і умінь взагалі, а саме про засвоєння, яке здійснюється у формі специфічної навчальної діяльності. У процесі її реалізації учень оволодіває теоретичними знаннями. Він йде від конкретного образу до формування абстрактного поняття. При цьому наступне теоретичне відтворення конкретного здійснюється зворотним шляхом - рухом думки від абстрактного до конкретного.

Набуття потреби в навчальній діяльності, відповідних мотивів сприяє зміцненню бажання вчитися. Саме бажання і уміння вчитися і характеризує молодшого школяра як суб'єкта навчальної діяльності.

Концепція особистісно розвиваючого навчання В.В.Давидова - Б.Д. Ельконіна спрямована передусім на розвиток творчості.

Принциповою новизною концепцій навчання Л.В.Занкова, В.В.Давидова і Д.Б .Ельконіна є те, що в них уперше засвоєння і розвиток розглядаються не як два процеси (хоча і тісно пов'язані між собою, але різні за своїми джерелами, механізмами, закономірностями), а як дві взаємозумовлені сторони єдиного процесу зміни учня. Саме такий підхід створює реальну можливість переходу від традиційних моделей навчання до моделі навчання, яка забезпечує розвиток учня як суб'єкта учіння.

Обидві системи розвиваючого навчання сьогодні забезпечені навчальними програмами й підручниками і знайшли широке застосування в школі, зокрема, початковій. Спроби застосування принципів розвиваючого навчання в середній ланці і в старшій школі поки що не одержали масового поширення.

Наявність теоретично обгрунтованих і експериментально перевірених моделей дали можливість їх авторам розробити методи і форми організації розвиваючого навчання в умовах масової школи, створити його технологію.

Завдяки цьому розвиваюче навчання стало відкритим для рядового вчителя. При бажанні і наполегливості кожен учитель може оволодіти технологією розвиваючого навчання і стати його майстром. Саме акцент на майстерність учителя, а не на його мистецтво, робить розвиваюче навчання здобутком масової загальноосвітньої школи. Звичайно, це не обмежує творчі можливості. Багато вчителів, які працювали декілька років у межах цих концепцій, знайшли себе і створили унікальні авторські зразки.

Розвиваюче навчання формує спочатку здібність учителя до педагогічної творчості, потім нахили до нього і нарешті - потребу в ньому. Це дає підстави сподіватися, що в міру засвоєння розвиваючого навчання учителями педагогічна творчість стане нормою роботи і дозволить вирішити складні проблеми вітчизняної школи.