Принципи, що стосуються вихователів та методики їх виховної діяльності.

Принцип гуманізму і демократизму в поєднанні з високою вимогливістю та повагою до особистості вихованця. Його сутність грунтується на взаєморозумінні й гуманізмі спільної діяльності вихователів і вихованців, на єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є їх плідний і творчий союз, всебічний і гармонійний розвиток особистості вихованця та полягає у єдності вимог вихователів до вихованців, гуманне ставлення до воїнів, повага їхньої думки.

В.О.Сухомлинський зазначав, що виховання – це перш за все людиноведення. Всю його багатогранну творчу спадщину пронизують ідеї справжнього гуманізму, він звертав увагу на піклування людини про людину, відповідальність людини за людину, відповідальність людини перед суспільством. На його думку, гуманізація обумовлена моральними нормами та цінностями становлення людини в суспільстві – доброзичливим ставленням до людей, колективу, живих істот, суспільства, взаємодопомогою, співучастю, співпрацею, гармонією колективного, культурою людських стосунків і культурою розуміння ролі своєї особистості в цих стосунках. Гуманність – це справедливість, доброзичливість і чуйність, поєднання поваги й довіри до вихованця з розумною й тактовною вимогою. Гуманність він убачав у піклуванні про духовне збагачення вихованця, в допомозі йому самореалізуватися у взаєминах з природою і навколишнім середовищем. У статті “Людина – найвища цінність” він закликав педагогів, щоб кожна грань їхньої педагогічної діяльності відкривалася “на тлі головного – поваги людської гідності, піднесення Людини” [8, с. 3].

Він не тільки теоретично обґрунтував необхідність гуманізації освіти і виховання, але і створював умови для вихованців для творення добра іншим людям. На думку В.О.Сухомлинського, найпрекраснішою і найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя піклуванню про щастя інших, яка дбає про інших без розрахунку на похвалу чи винагороду, для якої творення добра стало звичкою, нормою поведінки. Стосовно до себе він підкреслював: “Що найголовнішого було у моєму житті? Без вагань відповідаю: “Любов до дітей” [9, с. 7].

Інші основні аспекти гуманізації навчання і виховання у спадщині В.О.Сухомлинського:

гуманізм взаємин у колективі, між вихователем і вихованцем, між старшими і дітьми, який тримається на їх духовній спільності;

утвердження людини найвищою соціальною цінністю;

намагання задовольнити різноманітні потреби людини;

виховання у дітей моральної культури, загальнолюдських норм поведінки;

уміння педагога дорожити дитячою довірою, оберігати беззахисність дитини, бути для неї прикладом добра й справедливості;

милосердя тощо.

Науковий термін “гуманізація” (у перекладі з латинської мови humanus – людяний) означає олюднення техніки, праці, побуту тощо. У словнику іншомовних слів термін ”гуманізація” трактується так: “Ставлення до людини, як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей” [5, с. 187].

На початку 80-х років ХХ ст. принцип гуманізму розглядався як основний аспект у створенні змішаних людино-машинних систем, як допоміжна ланка педагогічної психології в умовах технізації навчального процесу. Розвиток терміну продовжувався і набирав певних рис відповідно до розвитку педагогічної науки. Наприкінці 80-х років науковий термін ”гуманність” подавався як принцип світогляду, в основі якого лежить переконання у безмежних можливостях особистості, її здатності до вдосконалення, до вимог особистої волі та захисту громадянських прав.

На початку 90-х років ХХ ст. поняття ”гуманність” розумілось як повага до людей, до їх гідності, піклування про їх добробут.

В умовах відродження і розбудови національної системи освіти Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ ст.”) передбачає гуманізацію та гуманітаризацію освіти як важливий принцип реалізації цієї програми [4, с. 9]. Гуманізація військово-професійної освіти полягає в утвердженні особистості військовослужбовця як найвищої соціальної цінності, у найповнішому розкритті її здібностей і задоволенні різноманітних потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків воїна і навколишнього середовища на основі набуття широкого кола різноманітних гуманітарних знань. Вся виховна робота у Збройних силах України має підпорядкуватися завданням формування і постійного самовдосконалення громадянина незалежної України.

Демократизм у вихованні визначається тими змінами, що відбуваються як у суспільному житті України, різновидом якої є військова служба, так і в педагогічній науці.

Наша система виховання сформувалась під впливом загальної радянської школи, яка мала, в основному, авторитарний характер. Тому військова педагогіка стала ”безсолдатною” наукою, де все було правильно і обґрунтовано, окрім почуттів і переживань солдата – вихованця, який є рівноправним учасником процесу виховання, і, врешті-решт, цей процес повинен функціонувати не для вихователів, а навпаки – для вихованців.

Демократизація суспільного життя детермінує демократизацію служби у Збройних силах України, яка, у свою чергу, справляє безпосередній позитивний вплив на зміст і процедуру військово-педагогічного процесу. Демократизація навчально-виховного процесу передбачає оновлення змісту військової освіти, перебудову процесуальної сторони навчально-пізнавальної діяльності військовослужбовців, характеру військової служби. Демократизація процесу виховання означає:

1) поворот до військовослужбовця, тобто до вихованця;

2) подолання формалізму і бюрократизму у виховному процесі;

3) співробітництво вихователів і вихованців, де останній є повноправним його учасником і творцем власного самовдосконалення;

4) колективний аналіз результатів самовиховання вихованців і добір найбільш оптимальних умов його вдосконалення.

В основі демократизації процесу виховання у Збройних силах України мають бути основні положення педагогіки співробітництва, гуманістичної педагогіки, особистісно-орієнтованого виховання, коли об’єкт виховання перетворюється в його суб’єкт. Практика роботи сучасних педагогів-новаторів Ш.О.Амонашвілі, І.П.Волкова, В.Ф.Шаталова та інших, а також результати наукових досліджень доводять, що демократизація процесу освіти та виховання сприяє розвитку у вихованців бажання вчитися і займати самовихованням; формуванню і розвитку позитивно спрямованої мотивації службової діяльності; формуванню відповідального ставлення як до процесу, так і до результатів власної діяльності; розвитку творчих здібностей; зміцнює союз між вихователями і вихованцями; формує всебічно гармонійно розвинуті особистості, які знають, чого бажають у житті, та намагаються повноцінно реалізуватися у суспільному житті.

Отже, демократизація виховного процесу повинна ґрунтуватися на спільній взаємопов’язаній діяльності вихователів та вихованців, яка базується на демократичних принципах спілкування. Власне, стиль спілкування військових педагогів у першу чергу визначає спрямованість навчально-виховного процесу.

Дуже вдало про суть поваги до особистості вихованця висловився А.С.Макаренко: якомога більше вимог до людини, але разом з тим, якомога більше поваги до неї. Повага до особистості вихованця і висока вимогливість до неї передбачають опору на позитивне в душі вихованця, віру в його можливості та творчий потенціал, турботу про його розвиток. Повага і вимогливість тісно взаємопов’язані. Повага проявляється в доброзичливості до воїна, у чуйності та увазі до його потреб і проблем, у турботі та допомозі, довірі і тактовності. Але в той же час, враховуючи специфіку та особливості діяльності військовослужбовця, до нього мають бути висунуті чіткі та безкомпромісні вимоги щодо виконання службових обов’язків, правил поведінки.

Основні вимоги цього принципу:

виховання у військовослужбовців людяності і доброти, формування норм і правил воїнського етикету;

виховання у них свідомого ставлення до військової служби взагалі та до вимог військової дисципліни зокрема;

виховання на кращих традиціях Українського народу і воїнського етикету;

дотримання правил загальнолюдського спілкування і впровадження у життєдіяльність військових підрозділів кращих звичаїв і правил народу України й воїнського етикету;

ставлення до людського життя і особистої гідності вихованця як до найвищої цінності тощо.

Принцип опори на позитивні якості у військовому колективі та особистості воїна. Він вимагає зосередження основної уваги вихователів на позитивних якостях вихованця, їх зміцненні і розвитку з метою творчого вдосконалення позитивних якостей і нівелюванні негативних. Для цього у вихованців слід формувати віру у власні сили та здібності, розвивати активність, ініціативу і самостійність. Головними прийомами та способами у такому вихованні є не примус і погрози, а переконання, приклад, які спираються на позитивну мотивацію військової діяльності та досягнення успіхів у майбутньому. Таким самим чином слід працювати і з військовим колективом, який окрім самовдосконалення має міцний виховний вплив на своїх членів.

Принцип сполучення комплексного, диференційованого та індивідуального підходу у виховній діяльності. Смисл цього принципу полягає у тому, що військовий педагог, виходячи з колективного характеру діяльності військовослужбовців і враховуючи індивідуально-психічні їх особливості, може і повинен застосовувати різноманітні методи та форми виховних впливів як під час здійснення планових виховних заходів, так і непланованих. Дитина формує себе зсередини, – зазначав С.Френе, – і цей процес суворо індивідуальний.

Впроваджуючи вимоги цього принципу в процес виховання, військовий педагог повинен мати на увазі труднощі, з якими він буде зустрічатись у своїй діяльності.

1. Процесуальний бік виховання передбачає переважно колективну форму виховних заходів, яка не завжди враховує індивідуально-психічні нахили, здібності, зацікавлення і потреби вихованців.

2. У військовому підрозділі відбувають службу воїни з різним рівнем освіти, інтелектуальних і фізичних здібностей, різною мотивацією до цієї служби. Досвід свідчить, що в останні роки спостерігається зниження рівня освіти у призовників, послаблення стану здоров’я. У той самий час збільшується кількість призовників, які мають негативне ставлення до військової служби, досвід вживання алкогольних напоїв, наркотиків, приводи до міліції тощо, що, м’яко кажучи, не сприяє їх позитивному ставленню як до навчально-пізнавальної діяльності, так і виховних заходів.

3. Воїни мають різний життєвий досвід і, відповідно, різні мотивації до військової служби, майбутньої цивільної діяльності.

4. Військова діяльність – це колективна форма людської діяльності, де вище ціниться не індивідуальна військова майстерність, а колективна. Цього вимагає характер сучасної війни та використовуваної на ній бойової техніки і зброї. Тому командири повинні намагатися згуртовувати військові підрозділі, формувати в них позитивний морально-психологічний клімат, перетворювати їх у справжніх суб’єктів виховання власних членів.

5. Військово-професійна діяльність – це такий вид діяльності, який вимагає великих інтелектуальних, емоційно-вольових, фізичних зусиль військовослужбовців. Сучасні воєнні конфлікти свідчать про їх велике морально-психологічне навантаження. Тому військові педагоги повинні добре знати духовні можливості кожного воїна, рівень розвитку всіх сфер особистості. Це їм допомагає правильно визначити стратегію виховної діяльності, причини успіхів і невдач вихованців, вибирати оптимальні прийоми та способи впливу на них.

Отже, знання військовими педагогами суперечностей цього принципу сприяє об’єктивному їх розв’язанню. Класичні приклади умілого використання цієї методики – це молодіжний колектив у А.С.Макаренка, учнівський колектив В.О.Сухомлинського і різні варіанти педагогіки співробітництва сучасних педагогів-новаторів.

Основні положення цього принципу:

організація колективної діяльності з урахуванням особливостей психології військового колективу і психіки вихованця відповідно до вимог психолого-педагогічної науки, військових статутів та інструкцій, особливостей і психологічного змісту сучасної війни;

диференціація змістовного компоненту виховного процесу, виходячи як з колективних, так і індивідуальних потреб вихованців;

всебічне вивчення і знання індивідуально-психічних особливостей вихованців та їх урахування під час організації та проведення як колективної, так і індивідуальної виховної роботи;

оптимальне сполучення колективних та індивідуальних форм і методів виховної роботи у військовому підрозділі;

широке залучення воїнів до самовиховання та їх озброєння його дієвою технологією і методикою;

надання переваги таким методам виховання, які спираються на педагогіку співробітництва, особистісно-орієнтовану педагогіку;

знання різноманітних проявів соціально-психологічних явищ у військовому колективі під час здійснення навчально-виховного процесу і уміле керування ними у виховних цілях;

педагогічний аналіз результатів виховання з наступним коригуванням тощо.

Принцип єдності, погодженості та спадковості виховних впливів, зусиль і дій. Єдність виховної діяльності досягається загальним цілеспрямованим підходом усіх категорій вихователів до вирішення виховних задач. Здійснення виховного впливу з єдиних підходів на цілі та задачі виховання, єдиних принципів і методів педагогічного впливу, єдиних вимог і критеріїв оцінки положення справ у підрозділі – у цьому полягає смисл єдності у вихованні військовослужбовців. Все це, безумовно, не обмежує творчу ініціативу вихователів у виборі оптимальних заходів, прийомів і способів виховного впливу, їх неповторності та унікальності.

Як свідчить досвід, зусилля вихователів не будуть мати ефективність, коли вони не скоординовані. Тому їх треба узгодити як за змістом, так і за часом, місцем, методами і формами виховних впливів з урахуванням індивідуально-психічних особливостей вихованців, їх попереднього життєвого досвіду, мотивації до військової служби, специфіки діяльності конкретного військового підрозділу.

І.Кант щодо спадковості виховання казав, що виховання є мистецтвом, використання якого повинно вдосконалюватися протягом багатьох поколінь, і тому кожне покоління, озброєне знаннями попереднього, може краще здійснювати виховання, яке пропорційно й доцільно розвиває природні здібності людини і таким шляхом веде весь рід людський до його призначення.