Тематичні та жанрові особливості нової дитячої літератури.

Марко Вовчок виступає як основоположник української революційно-демократичної прози для дітей та юнацтва, автор таких творів різних жанрів, як "Народні оповідання", "Рассказы из народного русского быта", "Кармелюк", "Невільничка", "Ведмідь", "Чортова пригода", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" тощо. На її думку, справжній письменник повинен своїми творами насамперед виховати "здорових, свіжих, міцних людей", що здатні "поглянути просто в очі суспільному злу". Українська дитяча література цього часу значно розширила свої тематичні та жанрові обрії. Так П. Куліш поповнює її поезіями, поемами, байками, оповіданнями та повістями на історичну та сучасну теми ("Неньчина пісня", "Чарований ключ", "Настуся", "Щиглик", "Орися" тощо). На основі народного гумору і сатири С. Руданський створює співомовки, героями яких нерідко стають діти. У той же час Л.Глібов стає класиком української байки, автором талановитих ліричних віршів та поетичних загадок і відгадок для дітей. Як дитячий письменник герої за творами Г. Квітки-Основ'яненка "Маруся", "Сердешна Оксана", "Сватання на Гончарівці". Значно глибше і багатогранніше, ніж у попередній період, ставиться і художньо осмислюється в українській дитячій літературі проблема виховання молоді. (П. Гулак-Артемовський "Батько та син", Є. Гребінка "Доктор").

Для української дитячої літератури дошевченківського періоду є також властивими зміни у жанрах, методах і стилях. Скажемо, переважаючою тенденцією у тогочасних віршованих творах було використання їх авторами традицій усної народної творчості та поезії бурлеску.

Прикладом може бути поема І. Котляревського "Енеїда", окремі фрагменти якої з часом стали дитячим читанням. Будуючи своєрідним переміщуванням на українську мову, вона насамперед є глибоко національна за об'єктом і засобами художнього відображення, за показом життя рідного народу, його побуту, дум, сподівань, кмітливості й дотепності. У цьому розумінні "Енеїда" є своєрідною енциклопедією для молоді середнього і старшого віку, становить органічну частину і національної дитячої літератури.

У цей же період змінюється та набуває нового характеру і жанр байки, адресованої дітям. Як правило, тепер вона віршована. її сюжети мають виразно громадське спрямування, навчання моралі та етики. Та й головними героями виступають сучасники - школярі, їхні батьки, вчителі, наприклад байки Є. Гребінки "Школяр Денис", "Хлопці", Л. Боровиковського "Петрусь", П. Гулака-Артемовського "Батько та син", причому байки цих авторів просякнуті українським фольклором і національним колоритом. Це збуджує у юних читачів почуття любові до рідного краю, формує у них естетичні смаки.

Справі переростання тогочасної української дитячої літератури у нову якість служили роздуми самих письменників, які писали про молодь. Принагідно вже зазначалось, що цих питань торкались І. Котляревський, Є. Гребінка, М. Шашкевич, Л. Боровиковський, Г. Квітка-Основ'яненко. Так, останній з них вважав, що у митця слова шлях до народності, реалізму та національної самобутності лежить через вивчення ним життя простого народу. У листі до видавців "Русского Вестника" Г. Квітка-Основ'яненко засвідчив, що прототипів для своїх героїв брав "У середовищі простих людей... Якщо помічу щось таке, пишу; от і виходять мої Марусі, Оксани, Мирони, Сотниківни і т.п.".

Навіть стислий огляд деяких граней нової української дитячої літератури дошевченківського періоду переконує в тому, що вже тоді був підготовлений грунт для переростання її в нову, вищу якість. Це відбулося з появою Т. Шевченка. Він став також основоположником нової української літератури для дітей. Його погляди на освіту й виховання мають революційно-демократичний характер. Зокрема, відомі такі крилаті висловлювання Кобзаря, які стосуються і дитячих письменників: "Щоб знать людей, то треба жить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним ".

Творчість Т.Шевченка вивела українську літературу на світові обшири, визначили її подальший шлях. Увійшовши до дитячого читання (вірші про матерів, дітей, пейзажна лірика), вона збагатила літературу для дітей ідеями вельми багатогранний Ю. Федькович (поезії "До школи", "Учіться", байки "Кінь", "Горда клячка", ""Медвідь у пасіці), казки "Чортівська бочка", "Від чого море солоне").

Проте справі розвитку української дитячої літератури всіляко переважала шовіністична політика царизму. Багато прогресивних письменників зазнавали політичного переслідування. їхні твори для молоді нівечилися цензурою або зовсім заборонялися.

Із 1850 по 1900 рік виходив 61 дитячий журнал, то відповідно на Україні рідною мовою видавалося всього кілька журналів та альманахів: "Наша хата", "Веселка", "Приятель дітей", "Бібліотека для молодіжі", "Молода Україна", "Дзвінок" (та і то більшість з них – на західній Україні).

У 70-90-х роках з'являється ціла кагорта передових національних майстрів художнього слова, які відзначили новий етап у розвитку дитячої літератури.

Леонід Іванович Глібов (1827–1893) – всесвітньо відомий український байкар – був також талановитим учителем. За походженням Л.І. Глібов із с. Веселий Поділ Хорольського повіту, а дитинство і юність пройшли в с. Горбах Кременчуцького повіту. Вихованець Ніжинського ліцею, учителював три роки в містечку Чорний Острів на Поділлі, а з 1858 р. – у Чернігівській гімназії.

Як типовий просвітитель-демократ, Л.І. Глібов критично ставився до тодішньої системи навчання і виховання, фізичних покарань учнів, приниження їхньої людської гідності; обстоював введення в народних школах нових, дієвих методів, нового змісту освіти, заснованого на передових досягненнях науки, підтримував і пропагував нові підручники, зокрема "Букварь южно-русскій" Т. Шевченка, "Арифметику (Щотницю)" Д. Морозова, граматики І. Деркача і Л. Ященка й інших прогресивних авторів.

Л.І. Глібов, мабуть, одним із перших в Україні висловив думку про необхідність поширення через пресу педагогічного досвіду, здобутків науки і культури. Відстоював необхідність створення мережі позашкільних і позакласних закладів на зразок "кіндер-клубів", які б здійснювали художньо-естетичне та моральне виховання молодого покоління. Він підкреслював роль особистості вчителя, його благородну місію, значення співробітництва школи, сім'ї і громадськості. Свої байки Л.І. Глібов адресував дитині, зазначаючи корисність їх змісту і для дорослих.

У газеті "Черниговский листок", заснованій з ініціативи Л.І. Глібова, яка виходила в 1861–1863 рр., учитель-байкар публікує цикл статей з питань національної педагогіки, у полеміці на сторінках газети відстоює право навчати і виховувати учнівську молодь рідною мовою, утверджує перспективу української літератури і літературної мови. Як активний діяч недільної школи, Леонід Іванович виступав у "Черниговском листке" за поширення грамотності серед народу. Порушував і деякі теоретичні питання освіти, систематично висвітлював роботу цих навчальних закладів, закликав місцеву інтелігенцію всіляко їх підтримувати – матеріально і морально.

У Чернігівському архіві збереглися документальні свідчення про те, як губернатор сповіщав попечителя Київського навчального округу про неблагонадійність Л.І. Глібова і заборону вчителеві-байкарю жити в губернському місті.

Павло Арсенович Грабовський (1864–1902) у педагогічних статтях "Про розвиток шкільної освіти в Ахтирському повіті Харківської губернії", "Дещо про освіту на Україні", "Дещо у справі жіночих типів" змальовує жалюгідне становище школи, яка не була фактором освіти, а несла безпросвітну темряву та неуцтво. Його непокоїло те, що школа служила не всьому народові, а тільки панівному станові. Він вважав, що освіта має бути вільною від релігійного й шовіністичного туману. Особливо різко критикує П.А. Грабовський ставлення держави до народного вчителя, якого переслідують урядники, духовенство, представники місцевої влади. Поет змальовує образи народних вчителів, які самовіддано трудяться на ниві народної освіти. У вірші "Трудівниця" він порівнює діяльність сільської вчительки з променем, який освітлює все дитяче життя.

Вагоме місце у поезії Павла Грабовського посідають вірші, присвячені дітям. У віршах "До дітей", "До школи", "Трудівниця" та ін. він показує свою глибоку любов та повагу до маленьких громадян, закликає вчителів виховувати їх чесними, корисними для суспільства.

Леся Українка – Лариса Петрівна Косач-Квітка (1871 – 1913), як і всі українські просвітителі-гуманісти, критикує систему освіти, якою не забезпечується навчання усіх дітей трудящих. У нарисі "Школа", опублікованому в журналі "Народ" у 1895 р., вона показує запустіння початкової школи на Волині, нестерпні злидні учительки цієї школи.

Змалку Л. Українка виявила зацікавленість шкільництвом, і ще юнкою, створюючи підручник зі стародавньої історії східних народів для меншого брата, вона правильно зрозуміла мету і завдання освіти, дидактичні функції і призначення навчальних книг.

Зростаючи як поет і просвітитель, Леся Українка розкривала численні соціально-педагогічні проблеми тогочасного суспільства, протестуючи проти експлуатації дітей ("В катакомбах"), проти відсталості українських церковнопарафіяльних шкіл (нарис "Школа"), проти заборони в школах кращих підручників для учнів і книг для читання (посібника К.Д. Ушинського "Родное слово", книг для читання Й.І. Паульсона та ін.). Леся Українка високо цінувала українського вчителя, роль друкованої книги у вдосконаленні кожним власних поглядів, прагнення ніколи не зупинятися на досягнутому.

Велику роль у становленні особистості дитини вона приділяє жінці-матері. Мати повинна не тільки дати життя дитині, а й виростити її свідомим громадянином, борцем за кращу долю свого народу. У колисковій пісні пророкує цей тернистий шлях:

Сором хилитися, Долі коритися! Час твій прийде з долею битися...

Ця думка стверджується у творі "Прокляття Рахілі", в якому жінка, що втратила своїх синів, застерігає Марію від такої ж долі і її сина Ісуса. Проте Марія благословляє Ісуса на подвиг в ім'я спасіння людей.

А мати здійняла свій погляд, повний мрії, До зірки, та зоря вже ледве променіла На сході заграва, мов кров'ю, червоніла.

Твори Лесі Українки відбивають світогляд українського народу і відповідно плекають його у молоді. Згідно з народними традиціями ставлення до природи поетеса обожнює її:

Натуро-матінко! Я на твоєму лоні

Дитячі радощі і горе виливала,

І матір'ю тебе я щиро звала,

З подякою складаючи долоні.

Ти іскру божую збудила в моїх грудях.

Леся Українка розглядає природу як джерело пізнання, мислення. Спостерігаючи взимку за пташкою, дитина ставить матері низку питань:

Мамо, чи кожна пташина в вирій на зиму літає?...

...Чом же вона не втіка? Нащо морозу чека?...

...Нащо ж співає? Чудна!..

Як неперевершений співець природи, поетеса прищеплює любов до довкілля, показує його безмежну красу, ніжно й образно змальовує об'єкти природи, називаючи їх "зіронька гожа", "веселеє сонечко ясне", "ясний місяченько", "ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце", "хвилечка перлиста", "проміння кохане", "стежечка злотиста", "сльоза промениста", "білесенькі квітки" тощо.

У багатьох своїх творах Леся Українка, звертаючись до дітей, застерігає їх від згубних дій у природі:

Крил не втинай сизокрилій голубці,

Хай вона вільно літа!

Вірші поетеси, зокрема "В дитячому крузі", є перлиною української поезії для дітей, плекають у юних читачів думку, любов до рідної домівки, краю, його природи.

Творчість Лесі Українки, незважаючи на тернистий шлях, сповнена оптимізмом, яким вона надихає юного читача.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Леся Українка вірить у те, що її бездольна мати, Україна, завдяки звитяжній праці своїх синів і дочок буде мати кращу долю:

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

Твори Лесі Українки – школа життя, джерело пізнання, мислення, глибокого патріотизму. Останній поетеса розглядає не в площині милування Батьківщиною та нарікання на її нещасну долю, а закликає молодь до праці, боротьби за нове життя:

...Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години.

Коли спадуть кайдани з нас.

...Нашо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

Цей заклик поетеси є як ніколи актуальним у наші дні розбудови незалежної України, за її висловом "зведення своєї власної хати, на своїй землі".

Педагогічні, філософські, соціально-естетичні погляди Лесі Українки стали значним внеском у царині становлення українського шкільництва, теорії і практики навчання і виховання учнівської молоді.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864–1913) з власного педагогічного досвіду глибоко знав і любив дітей, стан освітньої справи. У публіцистичних статтях "Шкільні справи", які публікувалися в житомирській газеті "Волинь", письменник показував масову неграмотність населення, безправ'я народних учителів, висвітлював догматичні методи навчання, зокрема принизливе ставлення вчителів до учнів тощо.

Художні твори М. Коцюбинського про дітей і для дітей спрямовані на перегляд змісту і форм трудового виховання, перебудову сімейного виховання на засадах національної етнопедагогіки, виключаючи з нього насильство, жорстокість ("Подарунок на іменини") тощо. М. Коцюбинський гнівно викривав негідні | вчинки вчителів і нікчемних учительок, батьків, у яких рівень педагогічної культури практично дорівнює нулю. До всього іншого М.М. Коцюбинський – викривач соціальної нерівності, такої згубної для дітей і дитинства ("Ялинка", "Маленький грішник" тощо). М. Коцюбинський виступав за вивчення дитячої психології, а діти, на його глибоке переконання, повинні навчатися рідною мовою на кращих художніх творах української класики і дитячого фольклору. І реалізувати на практиці такі грандіозні завдання можуть українські учителі, свідомі національного обов'язку, високоморальні й висококваліфіковані фахівці своєї справи.

І.Франко здійснив значний значні художні відкриття в галузі літератури для дітей. Йому належать цікаві роздуми про дитячу літературу й читання ("Женщина-мати", "Байка про байку"). Він надавав великого значення вихованню молоді, її громадській активності, високим моральним рисам.

Поштовхом до активізації діяльності І. Франка у сфері освіти й дитячої літератури було подвижництво його вчителя і наставника М. Драгоманова. Відомо, що вже у молоді роки Михайло Петрович започаткував українські школи грамоти в Києві, готував підручники українською мовою, опублікував статті "Народні школи в південно-західному краї" та "Педагогічне значення малоруської мови".

У цей період майже всі провідні українські письменники пишуть твори для дітей різного віку. Зокрема, І Нечуй-Левицький створює класичний образ сильної й мужньої молодої особи.

І. Манжура ввів у дитячу літературу образи наймитів і заробітчан ("Бурлак", "З заробітків") та збагатив її творами з фольклорними матеріалами різних жанрів ("Зайка та жаба", "Іван Голик", "Трьомсин-богатир", "Казка про хитрого Лісовика"), П. Грабовський дав взагалі для дитячого читання зразки громадянської та пейзажної лірики ("Надя", "Швачка", "Не раз ми ходили в дорогу", "Сироти", "До школи", "Я не співець чудової природи"). Вражає поетичністю і життєвою достовірністю цикл віршів Я. Щоголева про козаків, їх непомерклу славу ("Січ", "Запорізький марш", "Запорожець", "Козак", "Орел").

Однією з особистостей багатьох тогочасних творів для дітей було те, що на них позначався вплив прогресивних педагогічних ідей, фольклору, музичного, художнього і театрального мистецтв, саме такий характер мають твори поета і композитора С. Воробкевича, педагогів і громадянських діячі О. Кониського, М. Старицького, Олени Пчілки. Та серед цих митців слова, очевидно, найбільше виділяється Б. Грінченко. у різних жанрах він не тільки збагатив тематику й образи дитячої літератури ("Шматок хліба", "Удові", "Сестриця Галя", "Олеся", "Батько та дочка"),а й багато уваги приділяв видавничій справі.

З 1894 року в Чернігові з його ініціативи починає діяти видавництво, яке випускає переважно твори для дітей. За вісім років тут вийшло близько 50 назв книжок українською мовою: оповідання самого Б. Грінченка, нариси його дружини, письменниці М. Загірної, вірші та переклади П. Грабовського, оповідання для дітей М. Коцюбинського тощо. Зростання кількості і якості творів для дітей вимагало осмислення, про аналізування подальшого шляху розвитку. Так поступово народжується більш масштабна критика дитячої літератури. Збагачується бібліотека перекладеної літератури для дітей, зокрема з'являються українською мовою переклади творів О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Крилова, Жюля Берна, Г.К. Андерсена, братів Грім, Г. Бічер-Стоу, Марка Твена, Е. Амічіса, Р. Кіплінга, С. Томпсона, І. Чавчавадзе та ін. Значна частина цих перекладів уперше вийшла друком у видавництві дитячої літератури "Лан", що діяло на початку XX ст. у Києві.

Кінець XIX – початок XX ст. – новий період в історії української дитячої літератури. Він обумовлений складними політичними і культурними подіями.

Світових вершин у художньому дослідженні трагічної долі дітей досяг В. Стефаник. Він майстерно змалював драматичні картини з життя сільських дітей, різні грані їхніх характерів. Його твори, насамперед "Новина", "Клинові листочки", "Катруся", "Виводили з села", ввійшли у золотий фонд класичної дитячої літератури.

У тематику та образотворчі засоби торів дітей чимало нового внесли Олександр Олесь та В. Винниченко.

У створенні книг для дітей брали участь також письменники Л. Мартович, Н. Кобринська, М. Черемшина, М. Вороний, А. Тесленко, О. Кобилянська, Дніпрова Чайка, Б. Лепкий та ін.

Виразником національно-демократичної педагогіки початку XX ст. був Степан Васильович Васильченко (Панасенко) (1879–1932). Талановитий педагог і письменник, він у своїй творчості фокусував актуальні проблеми тогочасного шкільництва та педагогічної думки. У педагогічних працях "Народна школа і рідна мова на Україні", "Записки учителя", "Записки із життя сільських учителів" та ін., а також у своїх художніх творах "Над Россю", "З самого початку", "Божественна Галя", "Гріх", "Вечеря", в автобіографічному нарисі "Мій шлях" та багатьох інших С.В. Васильченко правдиво змальовує школу та її тогочасні проблеми. Педагог висміює русифікаторську політику царизму, стоїть за навчання дітей рідною мовою. Для цього він акцентує увагу на необхідності складання навчальних посібників рідною мовою, маючи за взірець відомі підручники К.Д. Ушинського, Б.Д. Грінченка.

У багатьох творах С. Васильченко порушував проблему народного вчителя. Він правдиво висвітлює різні сторони діяльності вчителів, показує залежність їхньої долі від злиднів, знущань чинів з "ґудзиками та кокардами", а також сільського начальства: учитель-трудівник постійно зазнає на собі їхнього свавілля, він завжди "загнаний, з вимученим обличчям, хворобливим блиском в очах, завжди мовчазний, завжди покірний".

Протестом проти переслідувань учителів, проти перебування їх у стані недоїдання та голоду прозвучало звернення просвітителя до можновладців: "Скиньте з нас" сумні шати, дайте нам працювати просто й чесно, дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками".

Васильченко у багатьох своїх творах виявив себе глибоким знавцем психології дітей і підлітків. Він показує, що селянські діти – розумні, кмітливі, працьовиті від природи, їм потрібні ласка, уважне ставлення з боку вчителя.

Таким чином, у кінці XIX на початку XX ст. українська дитяча література набула нової якості, розвиваючись на принципах народності, демократизму і гуманізму.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Назвіть історичні передумови розвитку нової дитячої літератури.

2. Як розвивалася дидактична література?

3. Назвіть перші дитячі періодичні видання.

4. Які нові імена письменників цього періоду вам відомі?

5. Назвіть нові жанри та теми дитячої літератури кінця XΙX ст.