Інструкція до проходження діалектологічної практики

Студенти записують лише українське мовлення, яке є типовим для обстежуваного ареалу.

Перед збором матеріалу студент повинен ознайомитись із мовними особливостями регіону загалом і відповідного населеного пункту зокрема, а також бути добре обізнаним з матеріальною і духовною культурою населення обстежуваного регіону.

Дуже важливим є добір інформаторів. Ними повинні бути типові носії говірки обраного для обстеження населеного пункту, які довго не перебували поза своїм говірковим оточенням, не працювали тривалий час в інших селах або містах, люди з добрим слухом, без мовних вад, розвиненим мовним чуттям, які були б у змозі розповісти, чим говірка їхнього села відрізняється від говірок сусідніх сіл, що її споріднює і з якими саме селами, що в цій говірці вже зникає і які саме явища з’явилися порівняно недавно. Оповідач повинен також бути знавцем матеріальної і духовної культури своєї місцевості. Не лише сам інформатор, а також його батьки повинні бути уродженцями цього села. Студенти повинні збирати діалектні матеріали за спеціально розробленим питальником. Для забезпечення повноти, правильності відповідей на всі питання доцільно обрати декількох оповідачів. При цьому записується діалог / полілог між самими інформаторами, у ході якого уточнюються і доповнюються відомості. Зібрані матеріали повинні відображати динаміку мовних змін у системі говірки, тому необхідно добирати інформаторів із різних вікових груп, але не молодших за 14-16 років.

Перед заповненням питальника студентові-практикантові треба у доступній формі детально розповісти своїм інформаторам про значення для науки діалектологічних досліджень, пояснити, що народна мова зазнає змін, спричинених багатьма факторами.

З метою досягнення більшої достовірності відповідей важлива співпраця двох збирачів, один з яких веде бесіду, а інший записує матеріал.

У випадку, коли оповідачі не можуть дати відповіді або вона видається не зовсім переконливою, треба за допомогою додаткових питань з’ясувати справжню ситуацію в обстежуваній говірці (відповіді нема, бо нема поняття; немає родової (загальної) назви, а вживають лише видові найменування; поняття нема, але назва відома з сусідніх говірок чи літературної мови тощо).

Усе записане треба паспортизувати.

Записувач діалектного матеріалу весь час повинен дбати, щоб зібрати найтиповіше для місцевої говірки. Отже, він не повинен вдаватись до підказування (безпосереднього чи навідного) певних форм чи слів.

Записувач матеріалу особливу увагу має звернути на повноту розповіді, детальний опис дії, явища, обрядових символів, їх ролі і значення. Тому вважливо, щоб студент уміло керував розповіддю діалектоносіїв, ставив їм доречні запитання типу: Коли це відбувалося? Для чого? Чому не можна робити? Хто виконує ту чи іншу дію? тощо.

За допомогою питальника студент з’ясовує лексичний склад говірки, а також формулює додаткові навідні питання для підтримування бесіди і заохочення інформатора.

Остаточний запис зібраного матеріалу здійснюється фонетичною транскрипцією лише після зіставлення його з аудіозаписом, перевірки й уточнення.

Після записаних матеріалів студент подає їхній лінгвістичний аналіз за такою орієнтовною схемою:

1. Говірка мешканців с. .... має ознаки …. наріччя, належить до ….. говору.

2. В обстежуваній говірці наявні такі фонетичні риси: (наявність / відсутність дифтонгів; наближення ненаголошених Е до И, И до Е, И до І, А до О перед Ў; О до У; О до А; звужені голосні Ê, Î, Ô; наявність фонеми Ы; перехід Е в І, А в Е, И, І; наявність / відсутність чергувань голосних, приголосних; м’якість шиплячих приголосних, препалатальний Л^•; перехід НЬК в Й; наявність / відсутність африкатів; ствердіння суф. СЬК, ЗЬК, ЦЬК; наявність / відсутність переходу Ф у ХВ, КВ); протеза, афереза, метатеза, епентеза, гіперизм; особливість наголосу тощо.

3. Морфологічні риси: (хитання в роді і числі іменників, особливості відмінкових закінчень іменників, прикметників, займенників; фонетична специфіка прикметників і числівників; наявність / відсутність приставного Н в особових займенниках; наявність / відсутність енклітичних форм займенників, дієслів; інфінітивні суфікси на -Т, -ТЬ, -ТИ, -ЧИ; наявність / відсутність чергувань приголосних у дієслівних формах; специфіка вираження часових форм дієслова; особливості прислівника типу тут / тута, там / тама тощо).

4. Синтаксичні риси: (особливості прийменникових словосполучень типу пішов на/по рибу; пляшка під/на молоко; думав за/про тебе; покласти до кишені / у кишеню; ходив до школи / у школу; старший від / за мене / старший ніж / чим я; вживання конструкцій на позначення часу типу: після обід / обіда / обіду / по обіді; в п’ять годин / о п’ятій годині; восени / осінню; специфіка сурядних / підрядних сполучників тощо).

5. Лексика: виписуються слова із текстів орфографічно і фонетичною транскрипцією з наголосом, відповідно до тематичних груп із збереженням нумерації у групах питальника. Записуються випадки, коли нема реалії, зазначеної у питальнику або нема назви для наявної реалії. Студент обов’язково записує виявлені додаткові лексеми із поясненням їх значення. Виявлені характерні фразеологізми, прислів’я, приказки також записуються орфографічно і спрощеною фонетичною транскрипцією із тлумаченням їхнього значення.

Фонетична транскрипція

Усі записи треба подавати фонетичною транскрипцією, у якій, крім звичайних букв української азбуки (а, б, в, г, ґ, д, е, ж, з, и, і, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш), використовують ще такі знаки:

іе – нелабіалізований дифтонг переднього ряду;

уо, уі, уи, уе – лабіалізовані дифтонги переднього ряду;

ÿ – лабіалізований [і]: [кÿн′], [стÿл];

ы – нелабіалізований звук середнього ряду високого піднесення;

а^о – лабіалізований [а]: [за^оўтра];

е^и – звук вищого піднесення і вужчий, ніж [e] ; середній між [е ] та [и ], але ближчий до [е ]: [се^ило];

ê – закритий і напружений голосний е [дêн′] ;

и^е – звук нижчого піднесення і ширший, ніж [и], середній між [и] та

[е], але ближчий до [и]: [ви^ешневиǐ];

и^і – звук, проміжний між [ и ] та [і ], але ближчий до [ и ]: [ми^ін′і];

і^и – звук, проміжний між [ і ] та [и ], але ближчий до [ і ]: м’і^ин′і];

о^у – звук проміжний між [о ] та [ у ], але ближчий до [о ]: [ко^ужух];

ў – нескладовий [у ]: [воўк], [ходиў];

ǐ – нескладовий [i]: [краǐ], [|син′іǐ];

дз – передньоязиково-зубна дзвінка африката: [дзелениǐ];

дж – передньоязиково-ясенна дзвінка африката: [ходжу];

з^с, ж^ш, б^п, д^т тощо – частково оглушені дзвінкі приголосні: [хл′іб^п];

с^з, ш^ж, п^б, т^д тощо – частково одзвінчені глухі приголосні: [молот^д’ба].

Довгу вимову приголосних та голосних позначають двокрапкою: [жит′:а], [|з′іл′:а].

Напівм’якість приголосних позначають знаком апострофа: (’) [б’ілиǐ].

М’якість приголосних позначають знаком мінути ( ′) праворуч угорі після літери: л′, с′, р′.

Місце наголосу виділяють довгою вертикальною рискою, яку ставлять перед знаком приголосного, що передує голосному наголошеного складу, а коли в наголошеному складі немає попереднього приголосного, то безпосередньо перед літерою голосного:[′муха], [го′дина].

У разі записування ілюстрацій (речень, тексту) коротку паузу позначають знаком (/), а довгу паузу в кінці фрази - знаком (//), питальну інтонацію - знаком запитання (?).

Власні назви (імена, прізвища, прізвиська, назви міст, сіл, кутків, річок, урочищ, гір тощо) треба писати з великої букви.

Перед записом інформантам можна поставити завдання типу:

1. Опишіть найпоширеніші звичаї, обряди, традиції у вашому селі (оглядини, заручини, сватання, колядування, святкування Великодня тощо).

2. Опишіть процеси праці у сільському домашньому господарстві (збирання врожаю, випічка хліба, догляд за свійськими тваринами чи птахами і т.п.).

3. Розкажіть про історію вашого населеного пункту чи вашої сім’ї.

Студент записує 3-5 текстів зв’язного мовлення різної тематики (див. темарій) спрощеною фонетичною транскрипцією з обов’язковою паспортизацією (прізвище, ім’я, по батькові інформанта, вік, адреса).

Для повноти відповіді опитуваних студенту радимо скористатися питальником.