Позитивна нейтральна негативна

Класифікація методів виховання.

У процесі розвитку педагогічної науки здійснювалися різні підходи до класифікації методів виховання, їх упорядкування.

Класифікація методів- це побудова за певною ознакою системи методів. Класифікація методів допомагає педагогу усвідомлено обрати і найбільш ефективно застосувати відповідно до завдань і реальних обставин ті чи інші методи виховання.

Найпоширенішими є класифікації методів російських вчених -педагогів Віталія Сластьоніна та Ю.К. Бабанського, згідно яких розрізняють такі групи методів:

I. Методи формування свідомості:

1.Переконання: ▫ роз’яснення ▫ розповідь ▫ бесіда ▫ лекція ▫ дискусія, диспут

2.Приклад. 3.Навіювання.

ІІ. Методи організації діяльності (формування суспільної поведінки):

1. Вправи:

▫ вправляння ▫ привчання ▫ гра ▫ доручення

2. Педагогічна вимога 3.Виховуючі ситуації

4.Суспільна думка 5.Переключення 6.Перспектива

ІІІ. Методи стимулювання:

1.Змагання 2.Заохочення 3.Покарання 4.“Вибух”

ІV. Методи самовиховання:

а)Самопізнання: б) Самоставлення в) Саморегуляція

самоусвідомлення самоповага самопідбадьорення

самоосвіта самооцінка самосхвалення

самоспостереження самонаказ

самокритика самообмеження

самоаналіз самоконтроль

особисті зобов’язання

І.Методи формування свідомості.

Вплив на свідомість - це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних.

Переконання.

Охоплює методи різнобічного впливу на свідомість, почуття, волю особистості з метою стимулювати позитивні вчинки,впевненість у суспільній необхідності і користі певного типу поведінки.

Кінцевим результатом переконання повинно бути формування міцної, глибоко осмисленої і емоційно пережитої точки зору з різних питань, як цементуючої єдності свідомості і поведінки.

Основним засобом переконання є слово вчителя, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вчителя не повинно бути жорстоким, грубим, холодним.

а) Розповідь використовується передусім у виховній роботі з дітьми молодшого і середнього шкільного віку. Основною функцією цього методу є те, що він слугує засобом поповнення знань моралі, вироблення в учнів правильних моральних понять. Яскрава емоційна розповідь здатна не тільки розкрити зміст морального поняття, а й викликати у вихованця позитивне ставлення до вчинків, які відповідають цій моральній нормі, вплинути на поведінку.

Вимоги:

1. Розповідь повинна відповідати соціальному досвіду школярів. У молодших класах вона коротка, емоційна, доступна, з невеликою кількістю дійових осіб; вона включає зіставлення фактів і деякі узагальнення. Розповідь для підлітків - більш складна, вона ставить перед ними завдання зіставлення вчинків і їх причин, спонукає задуматися над мотивами поведінки героїв, проявити самостійність у висновках і узагальненнях.

2. Розповідь супроводжується ілюстраціями, якими можуть бути твори живопису, фотографії, кінофільми, музичні записи тощо.

3. Для успіху сприймання використовувати відповідну обстановку: вогнище, квітучий сад, затишну кімнату щоб емоційний вплив розповіді підсилювався емоц. впливом оточуючого середовища.

4. Важливо потурбуватися про те, щоб враження від розповіді,почуття, які вона у дітей викликала, зберігались якомога довше.

б)Роз'яснення - метод емоційно-словесного впливу на свідомість вихованців. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки,режимних вимог школи, правових норм. Роз'яснення застосовують лише тоді, коли вихованцю дійсно потрібно пояснити нову незрозумілу моральну норму або виробити правильне ставлення до певного вчинку. Однак, роз'яснення не потрібне там , де йдеться про прості і звичні норми поведінки: не можна розмальовувати стіни, плювати, кричати і т. д. Тут необхідні категоричні вимоги. Пояснення повинно бути доказовим, логічним, переконливим.

Добре, якщо роз'яснення підсилюють показом, наочним демонструванням.

в) Бесіда - метод обговорення конкретних знань, фактів, подій, вчинків, який передбачає участь двох сторін - вихователя і вихованців.

ФронтальнаПозитивним у цьому методі є те, що учні приймають активну участь в обговоренні поставлених питань, осмисленні конкретних ситуацій.

Метою бесіди є поглиблення, зміцнення моральних, естетичних, соціальних понять, узагальнення і закріплення знань, формування у школярів відповідних ставлень до навколишньої дійсності, до себе.

Умови ефективності використання бесіди:

- актуальність обраної теми, яка повинна відповідати запитам учнів і виховним завданням.

- учні повинні мати певний обсяг інформації з проблеми;

- матеріал- цікавий, новий, враховуючи вік та особливості учнів;

- цікава постановка питань, переважно проблемного характеру, що викликають роздуми, розмови, викликають інтерес;

- позитивний емоційний фон бесіди (довір'я , відвертість,невимушеність, увага до відповідей );

- за необхідністю добирати, використовувати наочний матеріал;

- використання для повідомлення інформації у формі монологу не більше50% часу, відведеного на всю бесіду;

- підводити учнів до самостійного висновку;

- накреслювати конкретну програму дій.

Бесіду розподіляють на етапи:

1. Обгрунтування теми.

2.Діалог з дітьми.

3.Підсумки бесіди і прийняття конкретної програми дій.

Індивідуальна бесіда. Проводять її найчастіше в екстремальних ситуаціях (за наявності конфліктів, порушення дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'являє особливі вимоги до педагога, який повинен так організувати її, щоб учень усвідомив свої помилки ї у нього виникло бажання їх подолати.

г) Лекція - розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної проблеми. Лекції читають головним чином у старших, зрідка - в середніх класах. Лекція відкриває для учня можливості живого спілкування з людиною, грунтовно обізнаною з певним питанням, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть цікавити.

Успіх лекції передусім залежить від особистих якостей лектора, який повинен мати належну теоретичну підготовку, добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів.

ґ) Дискусійні методи.Створюють умови для висловлення власних поглядів і переконань, зіставлення їх з позиціями опонентів, обстоювання власної думки. Для них характерний вільний обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників. Диспут є складним методом і вимагає високого рівня професійної підготовки педагога і ретельної підготовки учнів.

У підготовчому етапі визначають тему, враховуючи значущість її для учнів, з'ясовують наскільки учні обізнані з нею, окреслюють коло питань для обговорення (доцільно не більше 5-6), розподіляють обов'язки, вибирають ведучого. Тему повідомляють за 3-4 тижні.

Основний етап передбачає розвиток дискусії на основі сформульованих питань, які мають стимулювати роздуми учнів над проблемою. Важливо, щоб під час диспуту учні уважно вислуховували винесені на обговорення думки, обстоювали свою позицію. Для цого слід дотримуватись таких правил: вільний обмін думками; в суперечці всі рівні; головне-факти, логіка, доказовість; непристойні жарти, образи забороняються; гостре, влучне слово схвалюється.

Ведучий теж повинен вміло керувати полемікою, щоб вона не перетворилася на беззмістовну балаканину. Він має вчасно і коректно зупинити тих, хто надто відхиляється від головного, допомогти тим, хто висловлює розумні думки, але не завжди вміє їх аргументувати, узагальнити.

Завершальний етап передбачає короткий аналіз диспуту, підведення підсумків, визначення дискусійних чи помилкових поглядів, заохочувальні оцінки.

Приклад.

Метод позитивного прикладу передбачає демонстрування взірця для наслідування. Його вплив базується на відомій закономірності—явища, які сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості. "Важко привести до добра моралізуванням , легше-прикладом", - говорив Сенека. Я.А. Коменський вказував: "Діти вчаться раніше копіювати, ніж пізнавати".

При застосуванні прикладу необхідно врахувати специфіку наслідування прикладу різними віковими групами. Молодші школярі, наслідуючи дорослих, набувають багатьох якостей поведінки. Тому, турбуючись про розвиток моральності дитини, важливо оточити її позитивними прикладами для наслідування. У середньому і старшому шкільному віці наслідування набуває вибіркового, свідомого характеру. Підліток все більше опирається на власний досвід, власні погляди і судження. Підлітки, учні старших класів критично ставляться до чужих вчинків, не завжди адекватно оцінюють їх, тому іноді наслідують не те, що не гідне цього.

Діти часто звертають увагу на порушників шкільного порядку, їх грубість , різкість вдавану сміливість. Учні з такими якостями часто займають роль лідерів у недисциплінова- ному і погано організованому класі. Відео зі сценами насильства дуже популярне на сучасних екранах. Тому вчитель повинен спрямувати наслідування учнів на позитивний приклад.

В той же час ізоляція від поганого зразка не завжди можлива, та й не завжди необхідна. Це може привести до відокремленого тепличного виховання.

Негативні приклади використовують при правовому, антиалкоголь- ному вихованні, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ, сформувати негативне ставлення до порушень, зла, аморальних вчинків.

У процесі виховання використовують різні приклади: батьків, вихователів, видатних людей, друзів, героїв книг, фільмів.

Найближчим, особливо для дітей молодшого віку, є приклад батьків: їхня поведінка, праця, погляди на життя становлять для дітей перше і визначальне джерело уявлень про моральні норми, якими треба користуватись. Як батько розмовляє з іншими людьми, що він говорить про них, як радіє і сумує , як поводиться з друзями, як сміється, що читає та ін., все це, писав Макаренко, доходить до свідомості і почуттів дитини, залишає слід у дитячому серці.

Вчитель теж є прикладом для дітей. Він виховує не тільки тоді, коли знаходиться в школі, а взагалі своєю поведінкою, нормами, яких дотримується у повсякденному житті. Тому батьки і вчителі повинні ставити до себе високі моральні вимоги і відповідно до них контролювати свою діяльність і поведінку.

Неабияке значення у вихованні відводиться прикладу кращих учнів. Але слід пам'ятати — якщо наводимо приклад кращих учнів, то загострюємо увагу не на іменах, а на хороших діях, мотивах, які до цих дій призвели, щоб не вносити в дитяче середовище ворожнечі, не протиставляти учнів один одному.

Навіювання.

Це вплив на психіку і поведінку непомітно для людини. Активна роль людини понижується.

Щоб навіювання було ефективне, повинен бути:

- яскравий зміст матеріалу;

- обставини без зайвих подразників (спокійна обстановка);

- емоційне ставлення педагога;

- позитивне ставлення до вчителя з боку учнів.

В залежності від мети навіювання є навмисне і ненавмисне.

За результатом- позитивне і негативне.

За способами впливу- пряме (команда, наказ, настанова) і опосередковане (через прийняття інформації,розповідь).

В.Леві у своїй книзі "Нестандартна дитина" розкриває основи навіювання, побажання до виховного навіювання.

1. Давати собі час .(Щоб задуматись, побачити те, що відбувається, не поспішати з висновками. Навчити витримувати паузи: орієнтація, а потім реакція).

2.Давати йому час. Не вимагати негайної дії

3.Не навіювати негативне

4.Навіюйте собі спокійне ставлення до проблем, але тільки не байдужість до дитини.

5.Навіювати собі позитивне ставлення до учнів

6. Не навіювати нереального.

7.Будьте впевнені

8.Давати відпочинок від навіювань, принаймні від одноманітних.

9.Поважати таємницю.

II. Методи організації діяльності (Методи формування суспільної поведінки).

Наукою про людину встановлена фундаментальна закономірність:розвиток людини, формування всіх її властивостей і рис відбувається в процесі діяльності. Тому діяльність відіграє вирішальну роль у формуванні позитивного досвіду поведінки особистості, її переконань, ставлень до навколишньої дійсності. У зв'язку з цим організація діяльності школярів розглядається як серцевина виховного процесу.

До цієї групи методів належать: вправи, виховуючі ситуації, педагогічна вимога, перспектива, суспільна думка, переключення.

1.Вправи, які застосовуються у виховному процесі у вигляді:

а)Вправляння і привчання

За визначенням А.С.Макаренка, виховання- це ніщо інакше, як вправляння, бо не можна виховати, наприклад, мужньої людини, якщо не поставити її в такі умови, коли б вона змогла проявити мужність.

Вправляння - поступове створення умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.

Застосування методу вправляння у вихованні не можна ототожнювати з вправами у процесі засвоєння основ наук. Термін "вправи" стосовно виховання має умовний ха- рактер. Зміст вправляння полягає не стільки в тому, щоб учень запам'ятав послідов- ність етапів своєї діяльності, а щоб норми моральних стосунків стали його звичкою.

У школі учень щоденно вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, навчальній, трудовій діяльності. Якщо у кожній сфері життєдіяльності він відчуватиме чіткі вимоги щодо виконання своїх обов'язків, це створить умови для щоденного вправляння в позитивній поведінці, вироблятиме відповідні навички і звички.

Привчання - організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми поведінки.

"Виховання, яке цілком оцінило важливість звичок і навичок, і споруджує на них свою будівлю, споруджує її міцно."-К.Д. Ушинський

Умови правильного застосування методу:

1. Розпочинати якомога раніше, чим молодший організм, тим швидше укорінюються у ньому звички.

2.У переважній більшості випадків вихованці повинні розуміти зміст тих дій, до яких їх привчають.

3. Більше і частіше виконувати.

4. Достатня кількість вправ (іх складність і кількість для різних дітей різна).

5.Повторювати для того, щоб не забути.

6.Спочатку турбуватись про точність виконання дій, а потім -про їх швидкість.

7.Контроль повинен бути доброзичливим, але строгим, обов'язково поєднуватись із самоконтролем.

Етапи вироблення навичок і звичок:

1)постановка виховної задачі і формув. в учнів потреби в тому чи іншому виді д-сті;

2)усвідомлення суті і значення якості, яку ми хочемо виховати;

3)практичний показ дії.

4)організація первинного відтворення учнями показаних дій;

5)систематичне виконання і достатня кількість, поступове удосконалення вправ.

6)нагадування і контроль;

б) Доручення-як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією метою педагог, учнівське самоврядування чи учнівський колектив дають йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків.

Застосовуючи цей метод, враховують індивідуальні особливості учнів. Слід мати на увазі і те, що в основі виконання доручень не можуть бути лише мотиви бажаного і привабливого. Доручення підбирають з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові необхідних вихованцеві якостей.

Доручення має бути посильним для учня. Нескладне завдання виховує впевненість у власних силах, непосильне-підриває віру в свої можливості. З часом доручення ускладнюють за змістом і методикою його виконання. Педагог повинен не лише дати дорученням й навчити учня виконувати його, допомогти йому довести справу до кінця. Розрізняють доручення:

- за кількістю учнів - індивідуальні, групові, колективні;

- за змістом - санітар, бібліотекар, зелені патрулі тощо;

- за тривалістю - довготривалі або постійні, тимчасові,епізодичні.

Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Обов”язкова звітність про виконання доручення.

в)Гра - один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними. Цінність цього методу полягає в тому, що в грі власною потребою дитини стають ті норми, наслідувати які ми хочемо її привчити.

Головною умовою успішного застосування ігор є активне залучення учнів не лише до гри, а й до процесу створення її. Існують різні методики організації та проведення ігор, але основні елементи їх спільні- розробка сценарію, розподіл ролей, визначення виховних цілей.

2. Виховуючі ситуації.Ситуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховного спрямування.

Ситуації можуть бути різноманітними- вони або самі виникають у процесі виховання (природні) або навмисне створюються вихователем.

Спеціальні ситуації можуть бути створені в будь-якому виді діяльності учнів. Наприклад, дитина невпевнено почуває себе в колективі. Знаючи про це, педагог повинен подбати про створення такої ситуації, яка б активізувала діяльність особистості, в якій можна було б виявити себе, переконатись у своїх здібностях, продемонструвати друзям свої успіхи.

Для створення виховуючих ситуацій педагог повинен:

а) визначити умови, необхідні для здійснення задуманого;

б) продумати свої дії та поведінку в новій ситуації;

в) сприяти виникненню в учнів нових почуттів, які породила дана ситуація, і які повинні стати основою мотивів поведінки і подоланнявласних недоліків.

В реальному житті і діяльності шкільного колективу постійно народжуються природні ситуації. В них виявляється і піддається перевірці на міцність уся система виховних відносин, що склалася, педагогічна майстерність педагога, бо виникають вони незаплановано і часто доводиться миттєво їх розв'язувати. Завдання педагога-вирішити виховну ситуацію так, щоб вона позитивно вплинула на вихованців.

З. Педагогічна вимога- метод впливу, за допомогою якого педагог викликає, стимулює або припиняє, гальмує дії вихованців.

"Школа, - писав А.С. Макаренко, - повинна з першого дня ставити до учня тверді , незаперечні вимоги суспільства, озброювати дитину нормами поведінки, щоб вона знала, що можна, а що - ні, що схвально і що карається". Зміст педагогічних вимог визначається Статутом закладу, Правилами для учнів.

Пред'явлені учням вимоги мають бути доцільними, зрозумілими і посильними. Водночас вони повинні випереджувати розвиток особистості, але їх висувають тоді, коли свідомість учня підготовлена до сприймання. Для цього пояснюють суть вимоги, переконують в необхідності й корисності її виконання. Водночас домагаються позитивної реакції колективу на вимогу, розраховуючи, що він підтримає педагога.

З дорослішанням учнів відповідно мають зростати вимоги до них. Водночас вимога має бути справедливою. За такої умови учень скоріше або ж і зацікавлено буде її виконувати. Завищена, дріб'язкова, формальна або суб'єктивістська вимога, яка є наслідком примх педагога, втрачає виховне значення і сприймається як несправедливе.

Вимога приносить виховну користь, якщо її висувають систематично і послідовно. Тоді вихованці постійно докладають зусилля для виконання правил поведінки. Вимога реалізується в різних формах.

Безпосередня Опосередкована(через актив, колектив,батьків,друзів)

Пряма непряма

позитивна нейтральна негативна

вказівка прохання порада натяк осуд

наказ довір’я умовна вимога вираз недовір’я

інструкція схвалення вимога в ігровій формі погроза

Прямі вимоги ставляться у діловому, рішучому тоні. Такі вимоги слід ставити на І етапі формування колективу. Коли вже сформувались стійкі, позитивні відносини між вчителем і учнем, між активом і членами колективу, поступово йде перехід до непрямих вимог.

4.Перспектива (прогнозування)-це постановка яскравих, привабливих цілей, які захоплюють вихованців і викликають у них бажання здійснити їх, створюють настрій радісного чекання. В основі цього процесу лежить прагнення особистості до майбутнього, до здійснення мрій, цілі, ідеї, проекту. Враховуючи цю властивість, ми досягаємо цілеспрямованості і доцільності діяльності.

Уміти прогнозувати - означає вміти мислити масштабно, комплексно, творчо. Всі ці якості необхідні педагогу, оскільки без прогнозування неможливо розвивати навчально-виховний процес, неможливо навчити дітей передбачати, ставити перед собою цілі на виконання яких буде спрямована енергія дитини.

Під час прогнозування важливо врахувати інтереси, потреби, нахили кожної особистості. Якщо життя дітей насичене цікавими справами, то кожна особистість сама визначить вид улюбленої справи згідно з її інтересами. Поступово вона сама навчиться передбачити свої особисті, індивідуальні перспективи. Плануючи діяльність колективу, слід врахувати особливості кожного віку, які визначають їхню перспективу: мрія - молодший шкільний вік; творча справа, інтерес - середній ; організація конкретних справ -властивість старшокласників.

А.С. Макаренко, розробляючи методику перспективних ліній, виділив близьку, середню і далеку перспективи.

Близька перспектива - це завтрашній день, який повинен здаватися обов'язково кращим від сьогоднішнього в дитячому колективі. Оскільки вона є зрозумілішою, доступнішою за інші її види, то ефективно впливає на свідомість дитини, стимулює діяльність, допомагає долати труднощі, рухатись вперед.

Близька перспектива є обов'язковою для кожної особистості. Діти не зможуть повноцінно жити, не бачачи попереду нічого радісного, захоплюючого, що спонукало б до діяльності.

Середня перспектива полягає в проектуванні подій, що дещо віддалені в часі. Чекання цих подій викликає в школярів піднесений настрій, спонукає до активної діяльності. Середня перспектива лягла в основу проектування колективних творчих справ.

Далека перспектива - це майбутнє закладу, колективу, особистості. Це те, до чого прагне особистість чи колектив протягом значного періоду, а інколи і протягом усього свого життя. Навчити школяра конструювати своє власне життя - важлива справа педагога, яка потребує великої мудрості. Наприклад, далекою перспективою школяра є його майбутня професія. Завдання педагога полягає у вивченні інтересів, здібностей, нахилів учня, наданні порад, допомозі у виборі професії та відповідного навчального закладу, де можна отримати бажаний фах.

5. Суспільна думка- це система загальних суджень людей, яка виникає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає спільне ставлення до різних явищ, подій, поведінки, вчинків. За своєю сутністю цей метод є колективною вимогою..

Громадська думка і думка особистості. Тільки в такій єдності цей засіб може бути використаний як метод виховного впливу, основний результат якого полягатиме в такій формулі: перетворення громадської думки в індивідуальну і індивідуальної в громадську. Особиста думка є складовою громадської. Тому основним завданням при використанні цього методу є формування думки особистості: системи поглядів, оцінних суджень, уміння висловлюватись, вести полеміку, критикувати і сприймати критику, прислухатись до думки інших, зіставляти, аналізувати їх, захищати свою думку . Поради щодо застосування:

1.Обговорювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства,самої особистості.

2.Розмова має спонукати вихованця самого назвати (зрозуміти) причину вчинку.

3.Визначати шляхи подолання недоліків.

4.Педагог не повинен надмірно втручатись в розмову, бо учні серйозніше сприймають настанови колективу, ровесників.

5.До обговорення негативних вчинків одних і тих самих вихованців не варто звертатися надто часто.

Громадська думка як метод виховання формується заздалегідь, не чекаючи прояву негативного явища.

А.С.Макаренко розробив 4 стадії розвитку суспільної думки.

I стадія - носієм здорової громадської думки є сам вихователь;

II стадія - передова меншість в особі активу;

III - більшість членів колективу;

ІV - весь колектив.

Кінцева мета - щоб передова думка колективу збігалась з думкою кожного його члена.

Переключення.

Суть його полягає в переключенні учня, колективу з одного виду діяльності на інший і формування нового стереотипу поведінки. Цей метод найкраще використовувати, коли необхідно, щоб в учня виник новий психічний стан.

Добре діє даний метод тоді, коли учитель наштовхується на впертість учня і прямі вимоги не дають результату. В таких випадках краще всього переключити увагу учнів на іншу діяльність, в процесі цієї діяльності спонукати його до усвідомлення допущених помилок.

Педагогічна дія одного методу зв'язана з тим, що переключаючи учня або цілий колектив на нові види діяльності, педагог збуджує нові переживання, створює нові установки поведінки і таким чином підсилює свою дію на свідомість, почуття і вольову сферу школярів.

III. Методи стимулювання

Педагогічне стимулювання спрямоване здебільшого на емоційну сферу особистості(емоції, почуття, переживання, настрій...) з метою формування сприятливого емоційного стану школярів. Будь-яка діяльність людини супроводжується як позитивними так і негативними емоційними станами. Якщо позитивні емоційні стани підвищують працездатність і життєдіяльність педагогів та учнів, то негативні, навпаки, їх знижують. Тому емоційна сфера в процесі організації діяльності школярів відіграє першочергову роль.

1.Змагання - це метод спрямування природної потреби учнів у самоутвердженні і здоровому суперництві на виховання потрібних їм і суспільству якостей.

Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, - вічні, вони - пружина розвитку. Даний метод забезпечує випробування людиною своїх здібностей, передбачає порівняння результатів, відчуття товариської взаємодопомоги, заохочення її учасників, сприяє розвитку духовних якостей дитини .

”+“ Позитивні сторони методу:

- Один із важливих способів організації і згуртування школярів.

- Вчить перемагати.

- Є стимулом розвитку моральної мотивації їх діяльності.

Щоб змагання несло позитивний заряд, слід вказати важливі вимоги щодо його організації:

1.Демократичний підхід до ідеї змагання (не нав'язувати).

2.Продумана організація змагання (визначити мету і завдання ,скласти програму, розробити критерії оцінок, створити умови для проведення, підвести підсумки і нагородити переможців).

3.Прилучення самих дітей до вироблення умов і встановлення нагород переможцям.

4.Змагання повинно бути досить важким, захоплюючим.

5.Гласність змагання.

6.Залучення учнів до аналізу змагання і підведення підсумків

7.Матеріальне і моральне стимулювання.

8.Пропонувати різнотипні форми змагання.

”─“ Метод змагання може мати і негативні впливи. Часто участь у змаганнях мотивується лише прагненням при будь-яких обставинах перемогти, отримати матеріальне заохочення або загальне визнання. Подібні мотиви ведуть до нездорового суперництва, породжують розлад, егоїзм, зловтіху над невдачами інших. Тому педагогу слід ретельно все продумувати, дотримуватись умов організації змагань.

Формами індивідуального змагання є предметні олімпіади, конкурс дитячих творів, малюнків, виставки, індивідуальні види спортивних змагань тощо. Формами колективного змагання є ігри, конкурси, олімпіади, фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки, вікторини та інше.

2. Заохочення - це спосіб позитивної оцінки дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення. Саме в цьому полягає сутність психологічного впливу заохочення: відчуття задоволення, радості, визнання, старань, досягнень зміцнює впевненість у своїх силах, викликає приплив енергії, піднесений настрій і готовність до дальшої роботи, забезпечує хороше самопочуття.

Заохочення має виховну силу тільки за дотримання певних умов:

1. Об'єктивність заохочувального впливу. Не підкріплене справжніми успіхами заохочення негативно впливає як на особистість, так і на оточуючих Необ'єктивність оцінки результатів призводить до конфліктних ситуацій. Тому дуже важливо правильно оцінювати поведінку і заохочувати лише за серйозні успіхи і досягнення.

2. Опора на громадську думку. Часто найпрестижнішими для школяра є громадське визнання. Більш ефективний вплив заохочення справляє за умови, якщо оцінка педагога збігається здумкою дітей.

3. Гласність заохочення. Передбачає оприлюднення результатів ,підсумків змагання, особистих досягнень учня. Засоби гласності-шкільне радіо, преса, грамоти, медалі тощо- сприяють заохоченню великої кількості дітей, формують у них прагнення бути схожими на кращих.

4. Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів.Наприклад, діти молодшого шкільного віку мають більшу потребу в заохоченні, схваленні вчинків, ніж старшокласники.Учнів невпевнених у своїх силах, несміливих теж необхідно підхвалювати. При цьому вчителю необхідно піклуватися про те, щоб ніхто з учнів не був обійдений спільною увагою. Але й не потрібно зловживати заохоченням, бо воно може породити зазнайство, самозаспокоєння.

5. Своєчасність заохочення. Часто похвала справляє особливий ефект, коли дитина ще не досягла помітних успіхів у поведінці, але виявляє прагнення до цього. Відзначення хоча б незначних позитивних змін, невеликої перемоги учня над собою підвищує його самоорганізацію.

6. Оцінювати не тільки результат, а й мотиви і способи діяльності, що призвели до позитивних зрушень. Треба привчатидітей цінити сам факт схвалення, а не вагомість нагороди. Учень не повинен чекати нагороди за найменший успіх.

7. Рівномірне чергування методів заохочення.

Види заохочення: Позитивне ставлення. Схвалення. Право відкрити подію. Похвала. Подяка. Нагорода. Доручення. Зняття покарання. Природний наслідок. Заохочення "авансом".

3.Покарання— спосіб негативної оцінки дій та вчинків з метою припинення або недопущення в майбутньому.

Умови ефективності застосування покарання:

1.Учень повинен розуміти за що його покарано, за які вчинки.

2.Справедливість покарання. Несправедливі покарання можуть створити конфліктну ситуацію, привести до того, що дитина втратить віру в свої сили.

3.Опора на громадську думку колективу - обов'язкова умова успішного застосування методу. Якщо колектив не згоден з покаранням вчителя, то покараний учень викликає в товаришів співчуття, вважає себе жертвою вчительської несправедливості - тоді покарання не принесе користі.

4.Врахування вікових та індивідуальних особливостей, ситуації,стану учня.

Як вважав А.С.Макаренко, "...не можна дати загальних рецептів у питанні про покарання. Кожний вчинок є завжди індивідуальний. У деяких випадках найправильнішим є усне зауваження навіть за дуже серйозний вчинок, а в інших випадках - за незначний вчинок треба суворо покарати."

5.Карай, але поважай. Покарання має бути гуманним, таким, що не ображає людську гідність, грунтуватись на добродушності педагога і повазі до особистості дитини.

6.Використовувати різноманітні види покарань і знати їм міру.

Види покарань

* "Природний наслідок"(насмітив - прибери);

* Обмеження (обмеження щодо отримання певних благ:можливості поїхати на екскурсію, тимчасова заборона відвідуванняспортивної секції);

* Осуд, попередження, догана з визначенням певних строків на виправлення;

* Зміна ставлення (більш суворий тон вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд);

* Запис в щоденник, зниження оцінки за повенку (найчастіше запорушення правил поведінки, режиму закладу);

* Виключення зі школи - найсуворіше покарання.

4."Вибух."А.С.Макаренко назвав його доведенням конфлікту до останньої межі. Використовують цей спосіб для перевиховання учнів на підставі глибокого знання їх індивідуальних особливостей, володіння належною технікою його застосування. Мета його полягає у несподіваному створенні таких педагогічних обставин, за яких швидко і докорінно перебудовується особистість. Він постав як миттєве руйнування негативних якостей у процесі бурхливих емоційних переживань. "Вибух" не обов'язково намічає гнів і вираз незадоволеності.

Отже, "вибух" характеризується - несподіваністю, раптовістю впливу, сильним емоційним враженням, при умові - найвищої обережності вчителя і його педагогічної майстерності.

ІV. Методи самовиховання

Найвищий результат виховної діяльності вчителя - це формування у дітей прагнення до зміни своєї особистості, рис характеру, поведінки, тобто виникає потреба, бажання до самовдосконалення. У статті "Виховання і самовиховання" В.О.Сухомлинський писав:"Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться правильно вдивлятись не лише в світ, що оточує його, айв самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим."

Самовиховання — це активна робота особистості над вдосконаленням самого себе або це систематична і цілеспрямована діяльність особистості, спрямована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних.

Самовиховання починається з самоусвідомлення - усвідомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності.

• Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості. Збагачення знань особистості відбувається через

Самоосвіту, джерелами якої є наукова література, пізнавальне спілкування з людьми, екскурсії, робота на комп'ютері.

Самоспостереження. Виявляє себе як спостереження індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почуттями. Грунтується на загальній спостережливості. З урахуванням цього педагог повинен формувати в учнів здатність бачити переживання людей, розуміти їх.

Самокритика. Означає процес опрацювання результатів самоспостереження. Дитина не тільки розмірковує, а й критично оцінює себе, своє становище в суспільстві, пририді, колективі сім'ї.

Самоаналіз. Людина завжди має зосереджуватись на головній причині, яка зумовлює певну поведінку.

• Самоставлення — ставлення людини до самої себе.

Самоповага — особисте оцінне судження, виражене в позитивному, ставленні індивіда до самого себе. Вона формується на основі усвідомлення особистістю своїх чеснот, результатів діяльності, ставлення оточуючих і виявляється в самооцінці. Самооцінка — оцінювання особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей. Самооцінка буває правильною (адекватною, коли думка людини про себе збігається з тим, ким вона насправді є ) і неправильною (неадекватною, коли людина оцінює себе необ'єктивно, її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші). За ступенем адекватності самооцінка буває об'єктивною, заниженою, завищеною..

• Саморегуляція - здатність людини керувати собою. Щоб організувати саморегуляцію, необхідно навчити спеціальним прийомам роботи над собою.

1.Самопідбадьорення- звернення до себе з метою зміцнення впевненості у собі.

2. Самосхвалення- переконання себе в чому-небудь.

3.Самонаказ- це веління самому собі - дієвий засіб для вироблення вміння управляти собою навіть у найскладніших ситуаціях.

4.Самообмеження- здатність відмовитись від бажаного. Це сприяє набуттю досвіду людяності, одержанню влади над собою, подоланню жадібності,егоїзму.

5.Самоконтроль- це свідоме регулювання своєї поведінки, її мотивів. Передбачає самоаналіз, самооцінку, самокритику, самообмеження. Перетворившись на звичку, він стає особливо ефективним. Тому роль педагога полягає у формуванні в учнів систематичного самоконтролю за зовнішнім виглядом, культурою мови, поведінки тощо. Великою є роль совісті у механізмі самоконтролю, особливо тоді, коли вчинок здійснюється на одинці з собою, без свідків.

6. Особисті зобов 'язання (обіцянка) - це перелік добровільних завдань самому собі на певний період часу. З віком особисті зобов'язання повинні ускладнюватись.

Отже, становлення особистості - постійний труд душі людини. В.О. Сухомлинський у статті "Виховання і самовиховання" вказує: "Виховання, яке спонукає до самовиховання - це і є по моїй глибокій переконаності справжнє виховання".

Народна мудрість говорить так: "Перемогти самого себе - сама нелегка перемога".

Підводячи підсумки, слід підкреслити, що охарактеризовані методи виховання не вичерпують всього багатства педагогічного впливу на учнів. Тим більше, що метод сам по собі не може бути ні хорошим, ні поганим. Педагогічна майстерність приходить до того вихователя, який шукає і знаходить оптимальну відповідність методів виховання закономірностям, віковим та особистісним особливостям.