Професійна орієнтація молоді

Провідне завдання навчально-виховних закладів системи освіти України — підготувати конкретну людину до активної професійної діяльності у сфері матеріального й інтелектуаль­ного виробництва. Важливе місце у цій діяльності має посідати науково обґрунтована орієнтація молоді на певні види професій з урахуванням особистих інтересів та психолого-фізичних мож­ливостей людини.

Наприкінці 90-х років в Україні налічується понад 7800 назв професій. Можливості для професійного вибору досить широкі. Проте рівень профорієнтаційної роботи загальноосвітніх на­вчально-виховних закладів недостатній. Сучасний рівень ви­робництва, насиченість технікою вимагають серйозного підходу до претендентів на її освоєння. А понад половина випускників шкіл обирають спеціальність без знання справи, а нерідко і не мають психолого-фізіологічних можливостей для зайняття тією чи іншою спеціальністю.

Для кожної людини вибір професії — це вибір долі. І за­гальноосвітня школа має допомогти кожному вихованцеві обрати доцільну для нього професію.

Професійна орієнтація — це цілеспрямована діяльність ви­хователя, що передбачає надання допомоги вихованцеві у пра­вильному виборі професії. Це сукупність психолого-педагогіч-них, медичних та організаційних заходів впливу на вихованців з метою виявлення і формування їхніх професійних інтересів та здібностей і вплив на вибір професії відповідно до соціаль­но-економічних потреб, особистих схильностей, психічних і фізичних можливостей.

"У процесі профорієнтації варто дотримуватися певних прин­ципів: виховуючого характеру профорієнтації; політехнічної спрямованості профорієнтації; формування професійних намірів вихованців щодо економічних потреб держави з урахуванням особистих інтересів, психолого-фізіологічних можливостей; єдності виховного впливу школи, сім'ї та громадських факторів.

Професійна орієнтація складається з таких видів роботи: професійної інформації, професійної консультації, професійної адаптації, професійної діагностики, професійного відбору.

Профінформація передбачає ознайомлення учнів з різними професіями та з потребами у фахівцях певного профілю в країні. Цю роботу проводять учителі-вихователі впродовж усього періо­ду навчання учнів у школі. І передусім таку роботу варто про­водити з учнями середнього і старшого шкільного віку.

Професійна консультація спрямована на індивідуальні по­ради конкретній особистості щодо найбільш доцільних професій, які відповідають її інтересам, здібностям, психолого-фізичним можливостям. Профконсультації є кількох видів:, довідково-організаційні (дають відповіді школярам та їх батькам на пи­тання про можливості отримання певної професії в тому чи іншому навчальному закладі, про можливості оволодіння,пев­ною професією залежно від психолого-фізіологічних можливо­стей); медико-профілактичні (передбачають виявлення психо­лого-фізіологічних і медико-біологічних особливостей вихо­ванців і їх відповідність бажаній професії); психолого-педагогічні (сприяють вибору професії відповідно до інтересів і здібностей вихованців).

Профдіагностика передбачає вивчення усіх аспектів підго­товки школярів до тієї чи іншої професії: біологічні, психо­логічні, соціальні, економічні.

Професійний відбір спрямований на виявлення особливо­стей і якостей людини для отримання професійної освіти і за­няття певною професійною діяльністю. Цим мають займатися спеціально створені у професійних навчальних закладах при­ймальні комісії.

Професійна адаптація є важливим етапом фахової підготов­ки молоді до професійної діяльності й передбачає забезпечення умов для пристосування особистості до умов праці на певному виробництві чи в організації. У професійних навчальних закла­дах навчальними планами і програмами передбачено час і на­прямки роботи з адаптації майбутніх фахівців (різні види прак­тики, безпосередньої роботи в умовах конкретного виробництва).

Провідну роль у здійсненні профорієнтаційної роботи у за­гальноосвітніх навчально-виховних закладах відіграє класний керівник. Можна визначити параметри його діяльності у цьо­му напрямку: професійне інформування учнів; формування пізнавальних інтересів учнів з метою підготовки до вибору про­фесії; індивідуальна робота з учнями щодо вибору професії; ви­вчення інтересів, схильностей, професійних намірів учнів; надан­ня допомоги учням у самопізнанні; допомога в реалізації профе­сійних намірів; контроль за працевлаштуванням вихованців.

Для успішного проведення профорієнтаційної роботи в школі необхідно дотримуватись таких педагогічних вимог.

1. Педагоги повинні володіти методикою і технологією про­фесійної орієнтації.

2. У школі має бути науково обґрунтована система професій­ної орієнтації, яка охоплювала б учнів усіх класів.

3. Учителі-вихователі повинні володіти методами і методи­ками вивчення особливостей анатомо-фізіологічного і соціаль­но-психічного розвитку школярів та їх професійних намірів.

4. Знання вихователями характеристик найбільш пошире­них професій.

5. Обізнаність із професіограмами великої кількості професій, що є особливо важливими у суспільстві.

6.Наявність у регіоні спеціальних служб з проблем проф­орієнтації.

7. Розробка тестових методик для визначення професійної придатності вихованців до тієї чи іншої діяльності, викори­стання їх у процесі професійного відбору молоді для навчання у професійних освітніх закладах.

8. Озброєння батьків психолого-педагогічними знаннями у галузі профорієнтації.

9. Прогнозований, науково обґрунтований державний запит на певні професії та спеціальності.

10. Забезпечення шкіл, спеціальних служб, батьків достат­
ньою кількістю наукової літератури з питань професійної орі­
єнтації молоді.

Естетичне виховання

Гармонійний, всебічний розвиток особистості немож­ливий без її естетичної вихованості.

Естетичне виховання — педагогічна діяльність, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за за­конами краси.

«Краса, — могутній засіб виховання чутливості душі, — писав видатний український педагог Василь Сухомлинсь-кий (1918—1970). — Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без за­хоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яск­раве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкри­вається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти ста­єш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі, вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і пе­реконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе»1. Метою естетичного виховання є високий рівень есте­тичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності.

Естетична культура — сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійс­ності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.

її рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, сма­ків, потреб, ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, по­буті, людських взаєминах.

Естетична свідомість — форма суспільної свідомості, яка є худож­ньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, по­чуття, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних погля­дах та мистецькій творчості.

Структуру естетичної свідомості складають:

1. Естетичні сприйняття. Виявляються у спостереж­ливості, вмінні помітити найсуттєвіше, що відображає зов­нішню і внутрішню красу предмета, явища, процесу, від­чувати радість від побаченого, відкритого.

2. Естетичні почуття. Почуття насолоди, які відчу­ває людина, сприймаючи прекрасне в оточуючій дійснос­ті, творах мистецтва.

3. Естетичні судження. Передають ставлення особис­тості до певного об'єкта, явища. У педагогічній практиці недопустиме нав'язування учням вчителем своїх мірку­вань. Навпаки, він повинен допомагати їм виявляти са­мостійність при з'ясуванні естетичної вартості предметів.

4. Естетичні смаки. Постають як емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного. Мають вибірковий, суб'єктивний характер. Стандартних смаків не існує, вони пов'язані з індивідуальним баченням і сприйняттям.

5. Естетичний ідеал. Це своєрідний зразок, з позиції якого особистість оцінює явища, предмети дійсності. Ві­дображає уявлення про красу, її критерії.

Найважливішим завданням естетичного виховання є формування і розвиток естетичного сприйняття, яке скла­дає основу естетичного почуття.

Естетичне виховання є багатогранним процесом, осно­ву якого складають такі напрями:

1. Життя і діяльність дитини в сім'ї. Тут формують­ся основи естетичних смаків, почуттів, на що впливають організація побуту в оселі, одяг, взаємини в сім'ї, оціню­вання старшими краси предметів, явищ, безпосередня участь в естетичній діяльності тощо.

2. Виховна діяльність дошкільних закладів. Здійсню­ється через естетику побуту, систему спеціальних занять (музика, образотворче мистецтво, танці, ігри тощо).

3. Навчально-виховна діяльність загальноосвітніх за­кладів. Передбачає залучення учнів до оволодіння зміс­том навчальних дисциплін (мови, літератури, історії, пред­метів природничого циклу, музики, образотворчого мис­тецтва), позакласної виховної роботи (танцювальні гуртки, хорові колективи, студії образотворчого мистецтва та ін.). У школах створюють спеціалізовані гуманітарно-естетичні класи, що сприяє естетичному розвитку учнів.

4. Навчально-виховна робота позашкільних дитячих виховних закладів (будинки і палаци дитячої та юнацької творчості, студії, дитячі музичні та художні школи то­що). Діяльність спрямована на задоволення інтересів, роз­виток здібностей дітей, залучення їх до активної естетич­ної діяльності.

5. Діяльність професійних навчально-виховних закла­дів. Навчаючись у них, майбутні фахівці отримують есте­тичні знання, беруть участь у діяльності мистецьких ама­торських колективів, набувають вмінь естетичної діяль­ності.

6. Вплив засобів масової інформації. Діяльність їх по­єднує елементи багатьох видів мистецтва. Проте засилля в них «масової культури» ускладнює процес формування здорових естетичних смаків, потребує копіткої роботи ви­хователів, батьків, випереджуючого формування високих естетичних потреб, смаків, несприйняття потворного.

Фізичне виховання

Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнен­ня здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.

Його завданням є створення оптимальних умов для забезпечення оптимального фізичного розвитку особистос­ті, збереження її здоров'я, отримання знань про особли­вості організму, фізіологічні процеси в ньому, набуття са­нітарно-гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потенціальних мож­ливостей.

До основних засобів фізичного виховання в школі на­лежать:

— теоретичні відомості (гігієна загальна і фізичних вправ, відомості, необхідні для самостійних занять фізич­ними вправами);

— заняття гімнастикою (вправи, що сприяють за­гальному фізичному розвитку школярів: загальнорозви-

• ваючі, вправи на формування правильної постави, акро­батичні, танцювальні вправи, вправи на розвиток рівно­ваги, опорні стрибки);

— заняття з легкої атлетики (різні види бігу, стрибки в довжину й висоту, метання на дальність);

— рухливі ігри (розвиток в учнів кмітливості, сприт­ності, швидкості дій, виховання дисциплінованості);

— спортивні ігри (баскетбол, волейбол, ручний м'яч, футбол);

— лижна, кросова, ковзанярська підготовка, плавання.

У школі існують різноманітні форми фізичного вихо­вання: уроки з фізичної культури, фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі шкільного дня (фізкультурні хвилинки під час уроку, ігри та вправи на перервах і в режимі по­довженого дня), позакласна спортивно-масова робота (за­няття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання). Позашкільні виховні заклади здійс­нюють спортивно-масову роботу за місцем проживання уч­нів, в дитячо-юнацьких спортивних школах, дитячих клу­бах, туристських станціях, спортивних товариствах. Са­мостійно учні займаються фізичними вправами вдома, на пришкільних і дворових майданчиках, стадіонах, у пар­ках тощо.

Головним організаційно-методичним принципом здійс­нення фізичного виховання школярів є диференційоване застосування засобів фізичної культури на заняттях з уч­нями різного віку та статі з урахуванням стану їх здоро­в'я і рівня фізичної підготовленості. Важливе значення має регулярний лікарський контроль за здоров'ям шко­лярів.

Уроки фізичної культури є основною організаційною формою фізичного виховання школярів. їх проводять си­стематично протягом навчального року з урахуванням пори року для певної місцевості і стану навчально-мате­ріальної бази.

За структурою уроки фізичної культури складаються з трьох частин:

1. Підготовча (8—12 хв.). Учитель організовує учнів, пояснює завдання уроку, готує їх психологічно і фізіоло­гічно (розминка) до виконання завдань уроку.

2. Основна (25—ЗО хв.). Передбачає вивчення, удоско­налення, виконання на оцінку фізичних вправ, розвиток рухових якостей, формування правильної постави тощо.

3. Заключна (3—5 хв.). Учитель поступово знижує фі­зичне навантаження, приводячи організм учня у відносно спокійний стан, підбиває підсумки уроку, дає завдання додому.

Найчастіше використовують такі способи організації учнів на уроці фізкультури: фронтальний (одночасне ви­конання учнями вправ); потоковий (виконання учнями вправи по черзі один за одним); змінний (учнів поділяють на зміни, які по черзі виконують вправи); груповий (передбачає розподіл учнів класу на групи, кожна з яких займається окремою вправою); Індивідуальний (застосо­вується при виконанні учнями вправ на оцінку, при скла­данні навчальних нормативів); колове тренування (харак­теризується тим, що учні невеликими групами викону­ють певну кількість різних вправ послідовно, переходячи «по колу» від одного спеціально підготовленого місця для виконання певної вправи до іншого).

Позакласна робота з фізичного виховання учнів охоп­лює заняття фізкультурних гуртків і спортивних секцій, спортивні змагання, спартакіади школярів, фізкультурні свята, туризм.

Природні фактори є важливим засобом зміцнення здо­ров'я, загартування організму і підвищення працездат­ності дитини.

Загалом реалізація комплексу виховних завдань зво­диться до використання таких головних чинників:

— вивчення навчальних дисциплін (виявлення потен­ційних виховних можливостей предмета, включення їх у зміст уроку, реалізація під час його проведення, враху­вання вікових та індивідуальних особливостей учнів);

— позакласна та позашкільна виховна робота (підби­рають загальні методи, форми виховної роботи, які кра­ще підходять для певного напряму виховання та віку ді­тей);

— залучення учнів до різних видів практичної діяль­ності (сприяє формуванню навичок і звичок відповідної поведінки);

— залучення сім'ї і громадськості до реалізації вихов­ної роботи.