Процес виховання як базова категорія теорії виховання.

РОЗДІЛ ІІІ. ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ

ЛЕКЦІЯ 1

ТЕМА: СУТЬНІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРОЦЕСУ ВИХОВАННЯ

План лекції.

1. Процес виховання як базова категорія теорії виховання.

2. Особливості процесу виховання.

3. Етапи виховання (структура процесу виховання). Управління процесом виховання.

4. Рушійні сили процесу виховання.

5. Діагностика вихованості.

Процес виховання як базова категорія теорії виховання.

Виховання може мати більш чи менш чітко організований характер і здійснюватися в різних умовах: у сім’ї, дитячому садку, школі, літніх таборах відпочинку, позашкільних закладах і т.д.

Виховання, яке здійснюється в умовах навчально-виховних закладів спеціально підготовленими фахівцями, називають педагогічним процесом.

В попередніх лекціях ми відзначали, що педагогічний процес – це процес в якому шляхом цілеспрямованої взаємодії вихователів і вихованців досягається мета навчання та виховання – формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Всебічний розвиток особистості передбачає розвиток різних боків особистості, її фізичних і духовних сил, всіх її творчих, розумових здібностей та обдарувань, формування її почуттів, поглядів, переконань, ідеалів.Гармонійність розвитку потребує співвідносності зовнішнього та внутрішнього – відкидає розрив між свідомістю та поведінкою, словом та ділом. Та співвідносність розвитку всіх сторін особистості (розв’язання завдань морального, фізичного, естетичного, розумового, трудового виховання).

Розумінню суті виховання сприяє його порівняння з іншою складовою педагогічного процесу – навчанням. Взагалі поняття «виховання» і «навчання» тісно пов’язані. У народній педагогіці слова «виховувати» і «навчати» часто використовувалися як рівнозначні. Спроби ототожнити процеси навчання і виховання мали місце і в історії наукової педагогічної думки. Німецький педагог І.Ф.Гербарт навіть розробив теорію «виховуючого навчання». Дехто і сьогодні вважає , що достатньо лише добре організувати навчальний процес і всі виховні проблеми знімуться самі собою. Але це не так. Виховання – явище значно ширше, ніж навчання; воно включає і освіту, і розвиток особистості. Ще К.Д.Ушинський застерігав від ототожнення цих двох процесів. На його думку, високий рівень розумового розвитку не веде автоматично до моральної зрілості. Також і відомий вчений В.М.Бехтерев зазначав, що освіченість не гарантує вихованості, що є люди освічені, які відштовхують від себе навколишніх через невихованість.

Відмінність між процесами навчання і виховання пояснюється особливостями сприймання людиною світу. З одного боку, людина пізнає навколишній світ, а з другого – виробляє до нього ставлення.В основі пізнання лежить активність мислення людини.Ставлення ж до світузалежить від прагнень, переконань, інтересів , смаків, звичок, волі, характеру особистості. В основі вироблення ставлення до дійсності лежать почуття. Якщо навчання спрямоване на примноження людських знань (інструментальної сфери особистості) і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває мотиваційно-ціннісну, вольову сферу особистості, привчаючи її до роздумів, воно слугує облагородженню душевних почуттів, формуванню потреб, поглядів, переконань та зміцненню її волі. Звідси зрозуміло, що якою б освіченою не була людина, та коли її розум, світоглядні переконання не відзначаються певною гнучкістю, якщо її почуття залишаються на рівні грубого егоїзму, якщо вона, зрештою, не має своєї волі, ціннісних ставлень, то вся її освіченість з погляду загальної користі буде лише баластом, і не більше. Якщо, з іншого боку, людина з освітою протягом свого розвитку отримає невідповідне спрямування почуттів і волі, то її освіченість може стати лише засобом чи знаряддям до задоволення особистих пристрастей і в цьому розумінні слугуватиме лише формуванню шкідливого члена нашого суспільства.

Зрозуміло, усяка робота на уроці є завжди виховною, кожен урок несе свій виховний заряд, але, стверджував А.С.Макаренко, «зводити виховну роботу до освітньої я вважаю неможливим». І з цим важко не погодитися.

Поняття «виховання» у вище означеному контексті вживається у педагогічному значенні як цілеспрямована виховна робота педагогів у загальноосвітній школі з метою стимулювання активної діяльності вихованців по формуванню власної особистості, як процес цілеспрямованого, планомірного, систематичного формування позитивних якостей особистості.

Отже для реалізації загальної мети педагогічного процесу необхідно розуміти, знати теорію виховання та сутність й закономірності процесу виховання.(По аналогії із розумінням закономірностей процесу навчання, під закономірностями процесу виховання розуміємо: об’єктивні, стійкі зв’язки між педагогічними явищами і процесами, що зумовлюють ефективність процесу виховання).

Останнє є предметом вивчення окремого розділу педагогіки – теорії виховання.

Що ж таке є виховання як педагогічне явище, у чому полягає його сутність? Питання ці складні і їх трактування у педагогіці й сьогодні викликає певні труднощі, адже надзвичайно складним і багатогранним є той процес, що визначається цим поняттям.

У чому ж полягає сутність сучасної концепції виховання, якщо розглядати його як спеціально організований i свідомо здійснюваний процес?

Для цього з’ясуємо, що означає поняття «сутність». Дана філософська категорія відображує, по-перше, глибинні зв’язки та внутрішні відносини, які визначають основні риси та тенденції розвитку даного явища; по-друге, перехід зовнішнього (об’єктивного) у внутрішнє (суб’єктивне), тобто у свідомість людини. Отже, сутність означає сенс даної речі чи явища, те, чим воно є на відміну від усіх інших речей.

В основі виховного процесу лежить система виховних відносин, що забезпечує взаємодію вихователів і вихованців згідно із суспільно завданими цілями формування особистості. Будь-який тип виховних відносин завжди пов’язаний з прагненням змінити людину, вплинути на її внутрішню позицію, поведінку i діяльність, управляти формуванням її особистості. Намагаючись більш конкретно осягнути сутність виховання, американський педагог i психолог Эдвард Лі Торндайк писав: «Терміну виховання надають різного значення, але воно завжди вказує на зміни. Не можна виховувати людину, не викликаючи у ній змін». Учень взаємодіє з педагогом свідомо. Отже, виховні відносини завжди носять суб’єкт-суб’єктний характер. Коли мова йде про спеціально організовану виховну діяльність, то, частіше, вона асоціюється з деяким впливом на особистість, що формується.

Ось чому в деяких підручниках з педагогіки виховання традиційно трактується як спеціально організований педагогічний вплив на особистість, що формується, з метою розвитку у неї соціальних якостей i рис, що визначаються суспільством.

(Виховний вплив – це процес організації сумісної активності вихователя й вихованців і здійснення їхніх цілеспрямованих дій, які мають на меті зміну особистісних характеристик об'єктів виховного впливу (їхньої мотивації, потреб і установок, цінностей та рис характеру), а також перебудову поведінки останніх з огляду на характерні для певного суспільства уявлення про соціально зрілу, пристосовану до реальних суспільних умов особистість. Педагогічно ефективним вважається лише той вплив, який одна людина відчуває з боку іншої, що сприяє розвиткові її особистості або підготовляє його.

Кожному впливові притаманна низка ознак. З позиції наукового аналізу розглянемо зміст цього явища та його форми.

Зміст виховного впливу — це ставлення, погляди, переконання, цілі, принципи та стиль поведінки, які одна людина — вихователь (педагог або батьки) — хоче зробити прямо або опосередковано надбанням іншої людини — вихованця, учня, дитини. Цей особистісний зміст кожна людина — вихователь, взаємодіючи із вихованцями, впливаючи на них, зазвичай реалізує в певній формі за допомогою доступних йому засобів. Адекватний добір форм виховного впливу визначається як особистісними особливостями вихователя й дитини, так і виховною ситуацією, що склалася. З позиції вихователя, смисловий зміст і форма тісно взаємопов'язані, і вихованець мав би сприймати їх як одне ціле. Але на практиці вихованець зазвичай реагує спочатку лише на форму й, якщо вона не прийнятна, то або зовсім не сприймає змісту, або тлумачить його хибно.

Вплив не передбачає жодного насильства над особистістю дитини, він є благородним і за формою, і за змістом й здійснюється як взаєморозкриття суб'єктивних світів педагога та учня, в якому обидва щирі й обидва суб'єктивно цінні, проте спрямовує цей процес педагог. Реалізується вплив у зустрічі двох моделей розуміння світу, тлумачення смисло-відносин — моделі, властивої учневі, та моделі, яку педагог обрав для даної взаємодії. Вплив є результативним, якщо призводить до руху тієї чи іншої сфери світовідносин учня, збуджує до розвитку, до зміни, до пошуку перспектив.)

В інших пpaцяx слово вплив вилучається, як немилозвучне і як таке, що немов би асоціюється з примусом, тиском, а виховання визначається як управління розвитком особистості.

Проте, як перше, так і друге визначення відображують тільки зовнішню сторону виховного процесу, тільки діяльність вихователя, педагога. Miж тим, сам пo coбi зовнішній вплив не завжди веде до передбаченого результату: він може викликати у вихованця як позитивну, так i негативну реакцію, або ж бути нейтральним. Зрозуміло, що тільки за умови, що виховний вплив викликає в особистості внутрішню позитивну реакцію (відношення) і стимулює її особисту активність у роботі над собою, воно справляє на неї ефективний формуючий i розвивальний вплив. Але саме на цей аспект у наведених визначеннях сутностi виховання й не звертається уваги. Не висвітлюється й питання про те, яким має бути цей пeдaгoгiчний вплив, який характер він повинен мати, що дуже часто дозволяє зводити його до різних форм зовнішнього примусу, до різних проробок i моралізування.

Більшість науковців акцентують увагу на процесуальній стороні виховання, проте тлумачення даної ознаки неоднакове.

Частіше виховання розглядають як процес формування і розвитку особистості, що веде до певних змін у структурі особистості. В.О.Сухомлинський розглядає виховання як багатогранний процес духовного збагачення, оновлення і вихователів, і вихованців.

Bзaгaлі, процес – це сукупність закономірностей і послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату. Процесуальний характер виховання відображає його внутрішню сторону, глибокі якісні зміни, що відбуваються у духовному, фізичному та психічному станах особистості. Що передбачає послідовну зміну мети, завдань, змісту, методів, форм, умов виховання, необхідних для досягнення позитивних змін на шляху формування різнобічної й гармонійної особистості вихованця відповідно до суспільних вимог й індивідуальних здібностей, прагнень вихованця.

Взагалі сучасна педагогіка трактує процес виховання як складне і багатогранне явище. До визначення його суті існують різні підходи, комплексна реалізація яких забезпечує ефективність виховного процесу.

Відносницький підхід розглядає виховання як формування у школярів системи відносин(ставлень): світоглядних, моральних, пізнавальних, естетичних та ін.

Діяльнісний підхід характеризує виховання як включення школярів у різноманітнудіяльність, у ході якої формуються ставлення. Відповідно глибинна сутність виховання постає у вмотивованому включені особистості в різні види діяльності, завдяки чому вона оволодіває різними сторонами суспільного досвіду, які, у свою чергу, визначають її особистісне формування. Саме діяльність і ставлення до неї, активність особистості в цій діяльності виступають, як визначальні фактори виховання і розвитку особистості формування у неї стійких форм поведінки в суспільстві через навички та звички.

Особистісний підхід бачить процес виховання як розвиток і саморозвиток особистості ізврахуванням її індивідуальних особливостей, визначених на діагностичній основі, та можливостей її розвитку і саморозвитку. Особистісно зорієнтований – як створення умов для розвитку і саморозвитку особистості.

Системний підхід сприяє побудові цілісної системи виховання як сукупності усіх їхкомпонентів (явищ, процесів, впливів, етапів), взаємодія яких породжує нову системну якість. Він дає підстави говорити про необхідність створення виховної системи освітнього закладу. Виховна система – це школа, як цілісний соціальний організм. Саме виховна система визначає успіхи в діяльності навчально-виховного закладу. Найефективніше розвивається особистість у тих школах, де виховні системи спрямовані на моральне становлення учнів, формування у них критичного творчого мислення, відповідальності.

Реалізацію системи виховання забезпечує технологічний підхід – проектування способу організації процесу з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі, моделювання процесу, кінцевого результату, способів його досягнення, усієї системи виховання. Технологія – це визначення системи цілей, способів життя учнівського колективу, методів, прийомів, форм роботи, які приведуть до реалізації мети, на основі діагностики, творчості і наукового пошуку. Вперше термін "технологія" до виховного процесу застосував А.С.Макаренко, який вважав, що педагог повинен уміти «проектувати особистість», тобто чітко знати, які саме якості та властивості вихованця мають бути сформованими в процесі виховання.

Вище зазначене дозволяє визначити базову категорію теорії виховання – процес виховання.

Процес виховання – цецілеспрямована, динамічна взаємодія вихователя і вихованців, яка передбачає організацію та здійснення системи педагогічних впливів на свідомість, почуття, поведінку вихованців, що зумовлює їх власну активність щодо саморозвитку ставлення до дійсності (людей, до себе, сім’ї, праці, держави, природи, світу речей тощо) та суспільно значимих навичок і звичок поведінки відповідно до мети та завдань виховання підростаючого покоління в суспільстві.

Цілі виховного процесу досягаються шляхом планомірного і цілеспрямованого впливу на свідомість і поведінку вихованця з метою формування відповідних понять, почуттів, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, ставлень до дійсності, звички поведінки що забезпечують необхідні умови для розвитку його особистості, підготовки до суспільного життя і трудової діяльності. Виховання має готувати людину до виконання певних соціальних ролей, серед яких найголовнішими є: громадянин, працівник, сім’янин. Виховувати – означає готувати до активного життя в суспільстві.

З цього слідує, що сутністю процесу виховання – є організація життя вихованців, створення і зміна соціальних, психологічних, педагогічних умов їх особистісного розвитку, у яких одні процеси стимулюються, а інші гальмуються. Сприятливими умовами слід вважати педагогічно обґрунтовану організацію середовища, діяльності, спілкування, стимулювання тощо.

Враховуючи структуру особистості виховні впливи спрямовуються на досягнення позитивних (наближення до мети процесу виховання) змін в свідомості особистості, емоційно-почуттєвій сфері (ціннісні ставлення), навичках та звичках поведінки вихованця. Провідну роль відіграє розвиток їх свідомості.

Свідомість — властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленному накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Структурними елементами свідомості є відчуття, мислення, емоції, воля, самосвідомість. Свідомість відіграє провідну роль у діяльності й поведінці людини. Через свідомість учні в процесі навчання і виховання набувають знань, умінь та навичок, засвоюють досвід поведінки. Їх свідомість виявляється у ставленні до навчання та інших видів діяльності, до людей і суспільства загалом, до самих себе, навчальних та інших обов'язків.

Не менш важливі у формуванні особистості й почуття, в яких виявляється ставлення людини до навколишньої дійсності й до самої себе.

Почуття — психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб'єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Виховання свідомості та емоційно-почуттєвої сфери має поєднуватися з формуванням навичок і звичок поведінки.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію, раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

Звичка — схильність людини до відносно усталених способів дій.

Навички і звички поведінки формуються у процесі цілеспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій вони набувають необхідного досвіду поведінки. Тому важливо враховувати наявний у школярів досвід попередньої поведінки збагачуючи позитивне надбання й долаючи негативні звички. Формування навичок і звичок поведінки потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, відповідності їх рівневі розвитку учнів і є успішним лише за дотримання педагогами і батьками єдиних вимог до учнів.

У процесі виховання можуть формуватися й негативні звички через засвоєння дитиною хибного досвіду поведінки в середовищі з асоціальними цінностями, в якому вона в силу життєвих умов перебувала чи перебуває. Подолання таких звичок потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорінення передусім пов'язане із з'ясуванням причин появи, їх усуненням.

Ефективність процесу виховання залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.

Мотиви виховання — спонукальна причина дій і вчинків людини.

Внутрішні спонукальні чинники певних дій і вчинків людини, зумовлюються передусім анатомо-фізіологічними і соціально-психологічними потребами. Американський психолог Абрахам Маслоу визначив ієрархічну багатоступеневу піраміду потреб людини, усі компоненти якої перебувають у діалектичному взаємозв'язку . У цілому вони ніби програмують виховний процес. Якщо якась ланка випадає, порушується цілісність структури, а отже й програма виховного процесу.

7. Потреби естетичні(краса, упорядкованість, симетрія, системність, охайність, гармонія)

6. Потреба в знаннях і розумінні(допитливість, знання, розуміння навколишнього світу)

5. Потреба у самовдосконаленні, самореалізації(бажання стати кимсь, знайти справу до душі, прагнення до успіху)

4. Потреба в оцінці й повазі (само актуалізація) (престиж, статус у колективі, визнання, увага, достоїнство, розуміння)

3. Потреба у спілкуванні, прихильності й любові(сім'я, друзі, належність до певної групи однодумців)

2. Потреба у безпеці, в захисті від насилля і погроз(побутова стабільність, захищеність)

1. Потреби фізіологічні в їжі, воді, теплі, рухах, здоров'ї, житті, сні, захисту від стихійних сил тощо

У процесі виховання педагог має постійно дбати про формування у дітей певних мотивів самовиховання через актуалізацію необхідних потреб. Поступово в процесі засвоєння знань, набуття соціального досвіду кожна особистість самостійно починає усвідомлювати потреби, які стимулюють внутрішні спонукальні сили — мотиви, програмує процес самовиховання.