Сутність і структура процесу навчання. Поняття методів навчання, їх класифікація

Методи та форми організації навчання

У вищій школі

1. Сутність і структура процесу навчання.

2. Поняття методів навчання, їх класифікація.

3. Загальна характеристика форм організації навчання у вищій школі.

Ключові терміни та поняття: навчання, викладання, учіння, функції навчання, структурні компоненти процесу навчання, закони дидактики, об’єктивні та суб’єктивні закономірності навчання, рушійні сили навчального процесу, принципи навчання, оптимізація навчального процесу, інтенсифікація навчального процесу, модульно-рейтингова система, модуль, рейтинг, принципи навчання, функції навчання, методи навчання, словесні методи, наочні методи, практичні методи, лекція, бесіда, диспут, розповідь, підручник, комп’ютер, засоби навчання, форми організації навчання, проблемна лекція, візуальна лекція, лекція вдвох, лекція із заздалегідь запланованими помилками, курсова робота, дипломна робота, семінар, лабораторні роботи, практикум, колоквіум, види практики.

Сутність і структура процесу навчання. Поняття методів навчання, їх класифікація

Навчання – це процес засвоєння студентами інформації у вигляді знань, умінь і навичок за допомогою викладача як організатора цього процесу. Процес навчання за своєю сутністю є рухом, шляхом пізнання від незнання до знання, від неповного до більш повнішого, ширшого й точнішого знання. У процесі навчання формуються пізнавальні, практичні вміння і навички, відбувається розвиток і виховання студентів.

Поняття «навчальний процес» охоплює усі компоненти навчання: викладача (форми, методи і засоби навчання, які він використовує); студента(працює під його керівництвом на занятті та самостійно вдома); забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Навчальний процес є активною взаємодією між викладачем і студентом, яка складається із двох взаємопов'язаних процесів – викладання й учіння.

Викладання– це діяльність викладача в процесі навчання, під час якої він ставить перед студентами пізнавальні завдання, повідомляє нові знання, організує спостереження, лабораторні й практичні заняття, керує самостійною роботою, перевіряє якість знань, умінь і навичок. Результативність процесу залежить і від умінь, старань педагога, і від старань студента щодо засвоєння знань, тобто від ефективності учіння.

Учіння – цілеспрямований процес засвоєння студентами знань, оволодіння уміннями й навичками. У широкому значенні учіння є оволодінням суспільним досвідом із метою його використання у житті. Викладач може навчати безпосередньо або опосередковано (через систему завдань).

Структура процесу учіння передбачає ряд взаємопов’язаних компонентів: сприймання (безпосереднє, опосередковане), розуміння (усвідомлення, осмислення, осяяння), запам’ятовування, узагальнення і систематизацію, застосування, дієву практику як поштовх до пізнання і критерій істинності здобутих знань.

Структурно процес навчання утворюють такі компоненти:

– цільовий – формування мети вивчення матеріалу на занятті, навчального предмета та освітньої мети навчального закладу;

– стимулюючо-мотиваційний – спонукання студентів до активної пізнавальної, діяльності, формування у них відповідної мотивації;

– змістовий – оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників, а також продуманість змісту кожного заняття;

– операційно-дієвий – підбір прийомів, методів, форм і засобів навчання;

– контрольно-регулюючий – контроль за засвоєнням знань, сформованістю умінь та навичок;

– оцінно-результативний – виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного студента, причин неуспішності і їх усунення.

Основними функціями процесу навчання є:

1. Освітня функція – базова і передбачає засвоєння студентами системи наукових знань, формування умінь і навичок.

2. Виховна функція спрямована на формування наукового світогляду студентів шляхом засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство і людину, виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості.

3. Розвиткова, особливо для духовного, психічного і фізичного розвитку студента, має глибокий соціально психологічний і педагогічний зміст. Зміст і мета освіти – забезпечення постійного розвитку студента, його духовне становлення, гармонізація відносин із особою та іншими, із соціальним оточенням. У такий спосіб освіта на державному рівні створює умови для розвитку і саморозвитку, виховання і самовиховання, учіння і самоучіння усіх і кожного.

4. Функція самовдосконалення має забезпечити постійну самоосвіту студентів, самовиховання, систематичне формування навичок і вмінь учіння, а також мотивацію навчально-пізнавальної та майбутньої професійної діяльності. Виокремлення цієї функції означає орієнтацію освіти на європейський і світовий освітні рівні.

Навчальний процес має свої закони та закономірності, які визначають порядок досягнення цілей і завдань навчання, сприяють ефективному управлінню навчальної діяльності, надають можливість передбачити результати, обґрунтувати та оптимізувати зміст, методи й форми навчання.

Закони дидактики – це її об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносні стійкі зв’язки, які виявляються під час організації та проведення навчального процесу.

У вітчизняній дидактиці діють такі закони:1. Закон соціальної зумовленості цілей, змісту і методів навчання. 2. Закон виховного і розвиткового навчання. 3. Закон зумовленості навчання характером діяльності студентів. 4. Закон цілісності та єдності дидактичного процесу. 5. Закон єдності та взаємозв’язку теорії і практики навчання.

Специфіка дидактичних закономірностей полягає у тому, що вони відображають стійкі залежності між усіма елементами навчання – діяльністю викладача, діяльністю студента і об'єктом засвоєння, тобто змістом навчання. Знання закономірностей навчання сприяє глибшому пізнанню його принципів.

Навчання здійснюється на основі обґрунтованих і перевірених практикою дидактичних принципів. Зумовлені закономірностями і завданнями виховання й освіти, принципи навчання визначають його спрямованість, зміст, організаційні форми і методи.

Принцип навчання (дидактики) – твердження, що визначає зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи вузу.

Сучасна дидактика розглядає такі принципи:

1. Принцип науковості передбачає вивчення студентами системи наукових тверджень і використання у навчанні методів, близьких до тих, які застосовуються у певній науці. Цей принцип вимагає розкривати причинно-наслідкові зв'язки явиш, подій, процесів, проникати в їх сутність, демонструвати могутність людської думки.

2. Принцип систематичності й послідовності передбачає системність роботи викладача, врахування пройденого матеріалу при вивченні нового, розкриття нового матеріалу частинами, фіксування уваги студентів на основних питаннях, продумування системи занять, показ внутріпредметних і міжпредметних зв'язків, систематичне відвідування занять, послідовність виконання домашніх завдань, постійне повторення навчального матеріалу.

3. Принцип доступності означає, що навчання ефективне за умови, коли його зміст, форми, методи відповідають віковим особливостям студентів, їх розумовим можливостям. Реалізація принципу передбачає дотримання правил «від простого до складного, від відомого – до невідомого», від «близького – до далекого».

4. Принцип зв'язку навчання із життям реалізують, спираючись на життєвий досвід студентів, застосовуючи набуті знання у діяльності, розкриваючи їх практичну значущість.

5. Принцип свідомості й активності студентів випливає з мети і завдань національної школи та тих особливостей, які передбачає осмислений підхід до опанування знань. Свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем її активності.

6. Принцип наочності вимагає будувати процес навчання на основі живого сприймання студентами предметів і явищ об'єктивної дійсності. Адже чуттєве сприймання навчального матеріалу сприяє формуванню чітких образів уяви, активізує розумову діяльність, є дієвим засобом усвідомлення матеріалу, і залежно від характеру відображення навчальних об'єктів

7. Принцип міцності засвоєння знань, умінь і навичок. Знання, уміння та навички є міцними, якщо вони утворюють систему, яка постійно оновлюється, уточнюється і закріплюється (запам’ятовування нового матеріалу в поєднанні з пройденим; активізація студентів під час повторення; нове групування матеріалу з метою його систематизації; виділення при повторенні головних ідей; використання під час повторення різноманітних методів, форм і підходів; самостійне творче застосування знань; постійне повернення до раніше засвоєних знань).

8. Принцип індивідуального підходу до студентів дає змогу в умовах колективної навчальної роботи кожному йти своїм шляхом. Реалізовуючи його, враховують рівень розумового розвитку кожної дитини, її знання, уміння, пізнавальну, практичну самостійність, інтереси, наполегливість, працездатність. Педагог має не тільки добре знати особливості навчально-пізнавальної діяльності своїх студентів, а й уміти надати їм допомогу, організувати індивідуальну роботу з тими, хто її потребує.

9. Принцип емоційності ґрунтується на тому, що в процесі пізнавальної діяльності у студентів виникає певний емоційний стан, почуття, які можуть сприяти або заважати успішному засвоєнню знань. Сприяють активізації жвавий, образний виклад навчального матеріалу; оптимістична довершеність та логічність подання інформації, використання цікавих прикладів; застосування наочності й комп'ютерної техніки; почуття виконаного обов'язку; мова, ставлення викладача до студентів, його зовнішній вигляд та ін.

Принципи навчання тісно взаємопов'язані і зумовлюють один одного. Жоден із них не може бути використаний без урахування інших. Тому у процесі навчання необхідно керуватися усіма принципами.