Аксіологічні аспекти міфопоетичних образів української народної казки
Самостійна робота з естетики
Н.р.
Методичні рекомендації
Самостійна робота виконується у зошитах для практичних робіт. У чітко визначений розкладом час кожна група приходить на захист самостійних робіт. Теми 1,2,3 захищаються усно на першій зустрічі, теми 4,5 – на другій зустрічі викладач перевіряє конспекти та індивідуальні колекції ілюстративного матеріалу.
Тема 1. Драматичне.
План
- Конспект питання «Естетичний потенціал категорії «драматичне». Драматизм в різних видах мистецтва (за О. Кривцуном «Естетика», гл. 25 ФОРМЫ ХУДОЖЕСТВЕННОГО ДРАМАТИЗМА КАК ОТРАЖЕНИЕ СОЦИОКУЛЬТУРНЫХ ПРОТИВОРЕЧИЙ).
- Проаналізувати двапідпункти прояву драматичного у різних видах мистецтва, вказавши якими саме засобами автору вдалося створити драматичний ефект:
а) О. Рибніков, А. Вознесенський рок-опера «Юнона і Авось», 1981 р.
б) Микола Пимоненко картина «Жертва фанатизму»1899 р.
в) Олександр Мілов, скульптура «Любов», 2015 р.
г) Деніел Соуса, короткометражний анімаційний фільм «Дикий», 2012 р.
Тема 2. Поетичне та прозове.
1. Конспект питання «Роль «поетичного» та «прозового» в осягненні минулого і сучасності (за статтею С. Кагана «Поетичне та прозове»)».
2. Проаналізувати дваз підпунктів питання Реалізація поетичного в різних видах мистецтва, вказавши якими саме засобами автору вдалося створити поетичний ефект:
а) поетичне в кіно (поетичне в х/ф «Когда я стану великаном», 1978 р. реж. І.Туманян
б) поетичне в образотворчому мистецтві (натюрморти з атрибутами мистецтва, пейзажі, портрети в образах літературних героїв)
в) поетичне в музиці (лірико-елегічнічні жанри в музиці: романс, ноктюрн, цикли «пори року»),
г) поетичне в архітектурі ( на прикладі пейзажного парку, шекспірівського саду чи інших жанрів садово-паркового мистецтва)
Тема 3. Фантастичне та його модифікації.
1. Фантастичне як естетична категорія. Фантастичне в літературі та кіно – перелік найвідоміших творів.
2. Утопія та антиутопія. Аналіз твору Г. Данелія х/ф «Кін-дза-дза»).
3. Фейєрія як жанр. Феномен «казки для дорослих» (за статтями Каранди М.В. «Християнська аксіологія літературної казки ХІХ століття» або «Аксіологічні аспекти міфопоетичних образів української народної казки» або главами з книги Андрія Кураєва «Дать ли сказкам индульгенцию?»).
Література:
Основна
Бычков В. В. Эстетика. М., 2002
Кривцун А. В. Эстетика. М., 1999
Культурология ХХ века. Энциклопедия. Словарь. Т. 1-2. М., 1998.
Современная западная философия. Словарь. М.,1991.
Философская энциклопедия, т. 5. М.,1970.
Эстетика. Словаpь. М., 1989.
Додаткова
АЧКАСОВ Андрей Валентинович "ПОЭТИЧЕСКОЕ" II "ПРОЗАИЧЕСКОЕ" В ИСТОРИИ ЭСТЕТИЧЕСКОЙ МЫСЛИ. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата философских наук. – Санкт-Петербург 1996.
Башляр Г. Мгновение поэтическое и мгновение метафизическое // Новый рационализм. – М., 1987.
Каган М.С. Поэтическое и прозаическое/Каган М.С. Эстетика как философская наука. СПб., 1997. С. 161-164
Каранда М.В. Аксіологічні аспекти міфопоетичних образів української народної казки / електронний ресурс
Каранди М.В. Християнська аксіологія літературної казки ХІХ століття / електронний ресурс
Джерела
Довідка : Каган М.С.Родился 18 мая 1921 года в Киеве. советский и российский философ и культуролог, специалист в области философии и истории культуры, теории ценности, истории и теории эстетики. Доктор философских наук, профессор. Ветеран Великой Отечественной войны. Автор более 600 научных трудов, включая многие монографий, учебники и эссе.
Каган М.С. “Поэтическое и прозаическое”
Поскольку речь в обыденной жизни, в деловой сфере, в научной деятельности имеет прозаическую форму, а художественное слово было изначально поэтическим — и по своему эмоциональному содержанию, и по необходимой для его адекватного выражения метроритмической форме, порожденной его генетической связью с музыкой, — постольку понятийная антитеза “поэзия/проза” и производные от нее качественные определения “поэтическое/прозаическое” приобрели, как было уже отмечено, в эстетическом сознании европейского общества Нового времени расширительное значение – они стали метафорически обозначать противоположность жизненной реальности и идеального “мира”, созидаемого художественной фантазией, а затем и разные “состояния”, говоря языком Гегеля, самой реальности. Понятие “прозаическое” оказалось по понятным причинам связанным с достоверным изображением повседневной жизни в ее собственной форме, и такое ее изображение было признано эстетическим полноценным: сначала такое признание было ограничено пределами комического представления жизни в широком диапазоне его различных форм – от горького юмора до гневной сатиры, от бурлеска до гротеска, от иронии до сарказма, от шаржа до карикатуры, даже Сервантес не мог не погрузить трагическое содержание своего великого романа в стихию комизма, не говоря уже о непосредственно связанном со “смеховой культурой” Средневековья романа Ф.Рабле или же о произведениях, демонстративно названных их авторами “Комическим романом” (П.Скаррон) или “Буржуазным романом” (А.Фюретьер). Только в XIX в. равноценным комедиографическому стало трагедийное или трагико-комическое осмысление буржуазной действительности и прозаическая литературная форма романа и повести оказалась единственно адекватной в эстетическом отношении прозаическому же характеру изображаемой реальности.
Так в понятии “прозаическое” закрепилась его исторически сложившаяся художественная связь с низменным, уродливым, пошлым, вульгарным, бездуховным, эгоистическим, а тем самым и с комическим, антитеза же “прозаическое” – “поэтическое” сохраняла свою семантическую сцепленность с ценностной триадой “прекрасное – возвышенное – трагическое”. В классицистической эстетике эти связи были предельно жесткими, и только раскованность гения В.Шекспира позволяла ему соединять в одной драме поэтическую и прозаическую структуры диалогов.
Романтизм отверг классицистическое противопоставление прозаической реальности и поэтического мифа, но и не принял реалистической ориентации искусства XVI–XVIII вв. на воссоздание жизни в ее подлинных формах и ограничился тем, что вынес смысл антитезы “поэтическое/прозаическое” за пределы литературно-художественного творчества в эстетическое осмысление реальной жизни: здесь все проявления утилитарного, рассудочного, корыстного, делового получили обобщающее определение – “прозаическое”, а бескорыстное, душевное, сердечное в самом бытии человека стало именоваться “поэтическим” (логика такого переосмысления понятий состояла в том, что если реализм измерял содержание искусства мерами реальной жизни, то романтизм, напротив, жизнь мерил мерами художественного творчества). Так, если не высшим, то самым чистым проявлением “поэтического” в жизни оказывались сновидения; в “Евгении Онегине” прочно зафиксирована ассоциативная связь “поэзия – искусство—сновидение”: таков сон Татьяны, образно представивший романтический склад ее души в ту пору. Но и от своего имени А.Пушкин с легкой иронией, хотя и не без ностальгического оттенка, связывал эти два явления:
Быть может, в мысли нам приходит
Средь поэтического сна
Иная, старая весна…
Вы, сны поэзии святой!
Антитеза “поэтическое/прозаическое” сохраняла новообретенный ею эстетический смысл потому, что обладала содержанием, не схватывавшимся традиционными категориями эстетики. В самом деле, мог ли Г.Гегель обозначить этими категориями те качества “состояний мира”, которые он назвал “поэтическими” применительно к античности и “прозаическими” по отношению к современному буржуазному обществу? Точно так же А.Пушкину и В.Белинскому данные понятия стали необходимы тогда, когда надо было теоретически точно описать начавшийся в русской литературе радикальный перелом — становление реализма, вытесняющего романтический способ художественного творчества. Вот как говорилось об этом в пушкинском романе:
В ту пору мне казались нужны
Пустыни, волн края жемчужны,
И моря шум, и груды скал,
И гордой девы идеал.
И безыменные страданья…
Другие дни, другие сны;
Смирились вы, моей весны
Высокопарные мечтанья,
И в поэтический бокал
Воды я много подмешал.
Эта “вода”, нарушившая чистоту “поэтического” наполнения бокала, — жизненная проза, по ироническим словам самого Пушкина:
Тьфу! Прозаические бредни,
Фламандской школы пестрый сор.
Каган М.С. Эстетика как философская наука. СПб., 1997. С. 161-164
Марина Каранда
к. філос. наук, доцент кафедри філософії та культурології
Чернігівського державного педагогічного університету
імені Т. Г. Шевченка
ХРИСТИЯНСЬКА АКСІОЛОГІЯ
В ЛІТЕРАТУРНІЙ КАЗЦІ ХІХ СТОЛІТТЯ
Вивчення християнської аксіологічної символіки і семантики, контекстуально закладених в літературній казці авторів, які творили в річищі стилістичних пошуків ХІХ століття, є сьогодні достатньо актуальним. Адже на часі вивчення християнської етики в курсі загальноосвітньої середньої школи. З методичної точки зору теоретичні етичні викладки вчителя доречно підкріплювати матеріалом, спорідненим за світоглядною органічністю із мисленням дитини. Таким матеріалом і виступає літературна казка, яка в силу культурно-історичних чинників в ХІХ столітті ще міцно була укорінена в християнській аксіології.
Європейські автори чарівної казки ХІХ століття залишили нам у спадок достатньо розгалужений спектр проблем, які потребують естетичної і одночасно релігієзнавчої рефлексії. Це стосується у першу чергу різдвяної літературної традиції. Починається вона з британця Вільяма Мейкпіса Теккерея (1811-1863), який заснував «сучасну казку» у «Персні і троянді», склавши цей фейеричний сюжет для власних доньок і друзів напередодні Різдва Христового під час мандрівки до Рима. Автор «Ярмарку марнослав’я» не приховував, що мріє створити казку, яку прочитає і дитина, і доросла людина, а це під силу тоді, коли крізь казку проглядає притча. Теккерей писав: «Чи є у світі нові сюжети?... Образи і характери мандрують із однієї байки до іншої – боягузи і хвальки, кривдники та їхні жертви, шахраї та роззяви,… тартюфи,… коханці… Хіба не з перших сторінок людської історії беруть свій початок брехня і любов?». Різдвяну традицію плідно підтримує Чарльз Діккенс (1812-1870). Правда за жанровими ознаками він тяжіє до казкової повісті, але змістовно Діккенс класично розвиває різдвяну казку, особливо в «Різдвяній пісні у прозі» та «Цвіркуні на запічку». Проте найглибше вводить читача в зміст християнських цінностей, пов’язаних із святкуванням Різдва Христового неперевершений казкар-данець Ханс Крістіан Андерсен (1805-1875). В одному з андерсенівських шедеврів – «Сніговій королеві» – відслідковується християнський хронотоп (зав’язка відбувається напередодні свята, біля бабусі – носійки релігійної культури) і високий рівень художньої інтенційованості на проблему функцій зла (смертельна сила дихання і цілунків Снігової королеви, але безсилість перед головоломкою і людським коханням).
Творчість Х.К. Андерсена торкається також однієї з провідних християнських тем, такої як спокуса і духовна стійкість людини перед нею(Герда долає спокуси вічного спокою, що межує з атараксією, долає чари гедонізму, анархізму і спокусу фізичної немічності). Герою казки росіянина Антонія Погорєльського «Чорна курка або підземні мешканці», хлопчику Альоші, відома спокуса марнослав’ям. Хід думки А. Погорєльського парадоксально гомологічний творчості В. Гауфа (1802-1827), а точніше казці «Каліф-лелека», адже Альоша прагнув демонстрації не будь-якої чесноти, а блискучих знань, саме за блиском гносеологічним тягнеться і Каліф: знання мови тварин і птахів приносить не насолоду, а страждання. Оскар Вальд (1856-1900) у казці «Людина, яка вміла творити дива» конструює майже некласичну ситуацію, де людина посягає на статус теурга, тимчасово отримує дар вольовим зусиллям досягати матеріального втілення будь-яких бажань. При цьому свідком і коректором змісту «дивотворення» виступає священик. Але спроба повторити одне з біблійних див (зупинка часу, яку вимолив у Господа спадкоємець пророка Мойсея, Іісус Навін), вийти за рамки утилітарності, завершується повним фіаско головного героя, але і повною перемогою креаціоністської вихідної тези про тварність людини і її волі, обмеженість людської творчої сваволі трансцендентним порядком.
Навіть з казкового доробку Редьярда Кіплінга (1865-1936) можна виокремити тематику, укорінену в християнській аксіології. За радянської епохи в літературознавстві було прийнято наголошувати на дарвіністичних поглядах Кіплінга, але сьогодні не можна не помічати такої риси в казках відомого британського письменника, як апріорний розумний динамізм всього сущого, благоговійне схилення голови перед таємницею зародження нового життя («Мауглі» та інші «тваринні казки»). Дослухаємося до влучного вислову відомого християнського письменника Честертона: «особлива привабливість нових історій Кіплінга полягає у тому, що вони читаються не як казки, які дорослі розповідають дітям біля каміну, а як казки, які дорослі розповідали одне одному на світанку людства».
В літературній казці ХІХ століття достатньо рельєфно проступає релігійний мотив «Нареченої», як художньої проекції теологеми «Нареченої Ненареченної», жіночого особистісного начала, призначеного для духовного шлюбу із самим Богом, Іісусом Христом. С. Аксаков в «Червоненькій квіточці» геніально, продовжуючи пушкінську лінію «Нареченої», виписує безіменну купецьку доньку, яка залишає суєтний світ заради комунікації вищого порядку, спілкування духовного, яке неминуче виводить героїню до любові «всім серцем, всією душею, всім розумом своїм», як і заповідав Христос. Завершить цю лінію в російській казковій традиції дещо віддаленим асоціативним варіантом О. Грін. Мотив унаочнено образом мрійниці Ассоль, яка, неначе християнська блаженна, дочекалася свого містичного Судженого. Абсурдиськи-логізовано навертає до чистої і по-дитячому прекрасної «Нареченої» образ Аліси у «Задзеркаллі» Льюїса Керрола, особливо коли дівчинка, подолавши всі випробування стала Білою Королевою. «Наречена» варіюється образом духовно прекрасної дівчинки, здатної до порятунку родинного мікрокосму, яким є маленька Вірджинія в казці О. Вальда «Кентервільський привид». Чітко і ясно до релігійно-аскетичного сенсу мотиву «Нареченої» звертається Х. К. Андерсен в казці «Русалонька», ставлячи своїй героїні мету отримання душі та її безсмертя.
Таким чином, літературна казка ХІХ століття має стати предметом поглибленого естетико-релігієзнавчого аналізу для встановлення найширших інтерпретаційних можливостей і прояснення семантичного навантаження алюзій, ремінісценцій, парафразування біблійних сенсів чи сенсів, вкорінених у християнському переказі, максимально вивірених християнською аксіологічною традицією.
М.В. Каранда,к.філос.н., доцент
Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка,
м.Чернігів, Україна
Аксіологічні аспекти міфопоетичних образів української народної казки
Стаття присвячена аналізу аксіологічної складової вітчизняної міфопоетичної традиції на прикладі української народної казки. Зокрема, увага приділяється духовній семантиці ключових образів української народної казки як джерелу етнонаціонального виховання.
Ключові слова:народна казка, міфопоетичні образи, аксіологічна складова виховання.
Українська народна казка є невичерпним джерелом моральних та естетичних цінностей, тому при формуванні індивідуального світогляду молодої особистості важливо «прожити» ситуацію переоцінки змісту казки як такої, відсторонитися від дитячого наївізму і навчитися бачити приховані вічні сенси. Казкознавчі студії, корисні для обраної теми, починаються із класичних загальнотеоретичних фундаментальних праць О. Веселовського, Е. Мелетинського, В. Проппа.Українські фольклористи, у свою чергу, теж достатньо приділили уваги вивченню казки: О. Потебня, М. Грушевський, М. Сумцов заклали фундамент, який довибудовували А. Іваницький, М. Пазяк, О. Таланчук, М. Дмитренко, В. Качкан, В. Давидюк, В. Погребенник, В. Сокіл, С. Мишанич, О. Мишанич, М. Новикова, І. Денисюк, Г. Скрипник, П. Будівський, Ю. Брiцина, М. Гримич, В. Івашків, М. Іванків, Т. Голіченко, О. Ницевич, М. Федченко, М. Дяченко та інші.
Естетичний аспект казки вивчали І. Франко, та пізніше, з екстраполяцією марксистської методології на народну творчість, радянський теоретик фольклору В. Гусєв у праці «Естетика фольклору», який стверджував: «Естетика фольклору – це естетика колективної творчості, вона виражає колективно вироблені, широко прийняті народними масами, традиційні уявлення про прекрасне і потворне, піднесене й нице, трагічне й комічне. У фольклорі безпосередньо й активно виражається естетичний ідеал мас або точніше різних соціальних колективів, що утворюють народ на різних стадіях його історичного розвитку» [2, 268].
Помітну спробу пробитися до естетичної сутності народної казки крізь стіну соціологізаторських стереотипів у 80-90-х роках ХХ ст. зробила Л. Дунаєвська [3]. На естетичній функції фольклору вона наголошує у праці «Українська народна казка», для неї естетика: «виявляється у яскравому, динамічному зображенні подій, розважальності, гіперболізації фізичних та духовних якостей персонажів, тому психологічному впливові на слухачів, що викликає у них відчуття співпереживання, тривоги й радості» [3, 6].
Долучається до духовно-естетичного модусу буття української казки і сучасний львівський дослідник М. Чорнопиский, який наголошує на понятті «інформаційно-естетичний аспект форм індивідуального самовираження сучасної фольклорної пам'яті». Позиція автора коригується націоналістичною інтенцією. «Там, де йдеться про феноменальний витвір духовності етносу, нації, – а таким є народна казка, – там намагання розкрити сутність мистецького явища методом космополітичних універсалій марна» [7]. Він вважає, що для осмислення сутності народної казки як жанру фольклору у світовому казкознавстві ХХ ст. компаративістська, антропологічна, психоаналітична, структуралістська теорії створили тільки каталог художньої фактури творів, тільки передумови для дальшої праці. «Догматичні політичні концепції трактування народного мистецтва, насаджувані у ХХ ст. тоталітарними режимами радянської імперії та націонал-соціалістичної Німеччини, тим більше не дозволили науковцям наблизитися до розв'язання названої проблеми» [7]. Інструментарієм філософської антропології та філософії культури досліджуються метафізичні аспекти української казки в докторській дисертації В. Ятченка [8]. Автор показує можливості казки переінтерпретувати крізь призму світоглядної опозиції «людина – Бог» український суспільний та сімейний ідеал. В дисертації проаналізовано фольклорні тексти із репрезентацією українського стихійного філософування та зародження морального знання.
Виникає лакунарна можливість висвітлити цікавий, майже недосліджений бік проблеми: використання результатів фольклористичних та філософсько-культурологічних досліджень для викладання світоглядно позиціонованих предметів у ВНЗ.
Тож завданнями у цій статті постають: виявлення та систематизація конкретного змісту української народної казкової образності і сюжетики і методична транспозиція їх у лекційно-семінарські курси з філософсько-культурологічних дисциплін.
На основі історії питання та сучасного казкознавства, а також вважаючи методологічно продуктивним православне антропологічне вчення про образ Божий в людині зауважимо, що українська народна казка – це універсальний жанр фольклору, який упродовж свого культурного становлення став носієм та ретранслятором таких аксіом, як істина, софійність, розум, віра, надія, любов, креативність, совістливість.
Безперечно, в надрах сюжетики української казки не загубилися і такі моральні складові нашої ментальності як працелюбність, вірність і дружба, вдячність, милосердність, щедрість (душевна і матеріальна), краса (душевна, внутрішня і фізична, зовнішня), скромність, лицарська мужність.
Діаметральну протилежність цих та інших позитивних моральних якостей виразно віддзеркалюють казкові персонажі-антиподи, антагоністи: добротворці і злотворці, які своєю поведінкою, вчинками дають змогу реципієнту чітко визначитися зі своїми симпатіями й антипатіями.
Звернімо увагу на те, що діаметрально протилежні і душевно нелегкі для переживання морально-етичні екстремуми казка часто виражає у найлегшій для сприймання забавно-розважальній формі. В українській казці цьому служать «до прикладу» мовлені небиличні початки і кінцівки, подібного змісту повтори за ходом оповіді і майже постійна «приправа» усього добрим гумором. Згадаємо захмелілого вовка-рятівника, який співає на весіллі у таємній Сірковій гостині («Сірко»), хитрість цапа і барана перед вовками, які з переляку втекли від своєї каші («Цап і баран»), щоб побачити не тільки привабливість казкової оповіді, а й душевне урівноваження настрою слухача, добрий заряд для його морально-психологічного підсилення.
Онтологічна проблематика яскраво виражена у змісті казки «Курочка Ряба» і космогонічнічної казки «Яйце-Райце» – тут присутні і субстанційна проблема, і мотив квінтесенції Всесвіту в малій матеріальній оболонці – мікрокосмі за суттю.
Гносеологія та логіка у своїй народно-імпліцитній формі присутні непрямими алюзіями з українських народних казок «Семилітка», «Мудра дівчина», «Розум і щастя».
Очевидною і соковитою проступає антропологічна проблематика в казках «Ох» (мандрівка людини від лежня до легіня через екзистенційні метаморфози) та «Кривенька качечка» (тут відбувається порушення етапів антропогенезу, що призводить до похибки і остаточного зооморфізму героїні).
Навчатися аксіології можливо під впливом цілої низки казкових образів. Соціум, побудований на засадах соборності, здатен зберегти просторову цілісність, як приклад – казка «Рукавичка», де апріорно мале приміщення-рукавичка не рветься від семи співмешканців. Інша аксіологічна проблема піднімається в казці «Котик та Півник»: кривавій помсті немає місця в українській ментальності, а обрано мінімальну міру усмирення зла, тому Кіт легенько б’є лисенят «цок в лобок» та складає їх в «писану торбу» і до приходу матусі пропонує повисіти на вербі для перевиховання. Українська аксіологія має народну міру милосердя, споріднену з творчістю Ф. М. Достоєвського – це дитяча сльоза, як у казці «Кирило Кожум’яка», де тільки малі діти розчулили серце ремісника і спонукали до змієборства.
Суто естетичні проблеми теж притаманні українській народній казці. Наприклад, при викладанні теми «Проблема творчості» доречним є звернення до контекстуального аналізу казки «Колобок». У фабулі рефреном присутня художня діяльність – це пісенька героя-теурга, яка при ближчому погляді виявляється відносним засобом порятунку. Тема «Естетичні категорії» виразно підтримується казкою «Золоті черевички», де головна героїня Ганна-панна є абсолютною красунею, тож прекрасне репрезентоване у бароковому ключі, посилено архетипом «дивосаду» та антиномією золота і смоли як засобів досягнення соціальної досконалості.
Української народна казка виглядає найбільш органічним джерелом для формування культурологічних компетенцій студентства. При вивченні поняття «традиційна родина» доречним є звернення до казки «Як Іван гуси ділив», де символічно побут переображується у повчальний нарратив. Функції всіх членів панської родини герой-простолюдин вдало переніс на частини запеченої гуски. При потребі вдруге розв’язати логічну загадку герой застосовує символіку сакрального числа три і це веде до порозуміння. При поясненні студентам особливостей української родини слід звернути увагу на її схильність до матріархату, а отже фольклорний приклад – сватання Лисички до Пана Коцького – у такому зв’язку виглядає найтиповішим.
Поглиблює зміст теми «Сенс культури» апеляція до казки «Три золотокучеряві княжичі». Пропедевтично культура тлумачиться як друга природа, одухотворена людиною. В обраній українській казці культура будується жінкою, представленою несправедливо вигнаною дружиною. Героїня вчиться і віртуозно освоює одомашнення диких тварин, побудову міста, орне землеробство та садівництво. Результат не забариться і з’явиться чудесна яблунька, яка подарує жінці навіть гру на музичному інструменті – органі. Але найголовніше те, що героїня зростає і внутрішньо-культурно – вона вчиться і пробачає своєму чоловіку душевну короткозорість, довірливість наклепу.
Зазначимо головні теоретико-методичні підсумки аналітичного пошуку у царині конвергенції фольклору і рафіновано-раціональних світоглядно забарвлених дисциплін з програми ВНЗ, якими є філософія, культурологія, естетика.
Українська народна казка дозволяє черпати як міфологічні так і релігійні аспекти картини світу, що говорить про її поліадресатність.
Фольклорний і особливо казковий образ є естетико-когнітивним механізмом соціокультурної інтеграції і окремої особистості, і цілого регіону в певний культурний простір.
Етнічність в художньому єстві казки дуже рельєфна, тому світоглядні архетипи традиційної української культури у казці подані аксіоматично, що сприяє проростанню справжнього, глибинного, а не формального патріотизму.
Таким чином, українська народна казка виступає як універсальний, поліфункціональний та ментально інваріантний засіб національного виховання молоді та, зокрема, гуманітарно зорієнтованого студентства.
Література
1. Бойко С. М. Становлення і розвиток національної самосвідомості українського народу: ціннісний вимір. – Рукопис. Дис. ... канд. філос. наук: 09.00.12 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / С. М. Бойко. – К., 2005. – 204 с.
2. Гусев В. Эстетика фольклора / В. Гусев. – Ленинград: «Искусство», 1967. – 367 с.
3. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна проза (легенда, казка). Еволюція епічних традицій. – Рукопис. Дис. ... д-ра філол. наук: 10.01.07 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка / Л. Ф. Дунаєвська. – К., 1998. – 447 с.
4. Прокопова О. П. Методика вивчення української казки з опорою на розкриття її космогонічного походження. – Рукопис. Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.02 / АПН України; Інститут педагогіки / О. П. Прокопова. — К., 2007. — 181с.
5. Сухарев А.В., Калишенко В.Д., Лаврова В.А. Этнофункциональная концепция образования: опыт практического использования / А.В. Сухарев, В.Д. Калишенко, В.А. Лаврова // Вестник славянских культур. – М.: Гос. академия славянской культуры, 2009. – Том 2, – № XII, – С. 91-98. // режим доступу: Научная электронная библиотека eLIBRARY. RU http://elibrary.ru/defaultx.asp
6. Троїцька Т. С. Українська філософська антропологія як теоретико-методологічна основа професійної підготовки педагога. – Рукопис. Дис. … д-ра пед. наук: 09.00.10 / Т.С. Троїцька. – К., 2008. – 389 с.
7. Українська фольклористика [Текст] : словник-довідник / уклад., заг. ред. М. Чорнопиский. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2008. – 448 с.
8. Ятченко В.Ф. Метафізичні виміри української дохристиянської міфології. – Рукопис. Дис… д-ра філос. наук: 09.00.04 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка / В. Ф. Ятченко. – Київ, 2002. – 402 с.
Довідка: Андрій Кураєв (рос. Андрей Вячеславович Кураев; нар.15 лютого 1963, Москва) — російський громадський і церковний діяч, письменник, місіонер. Протодиякон Російської православної церкви Московського патріархату, Старший науковий співробітник катедри філософії релігії та релігієзнавства філософського факультету МДУ. Один з небагатьох видатних церковних діячів, хто засудив анексію Криму. Виключений з усіх релігійних і освітянських комісій та зі складу професорів Московської духовної семінарії.
Глави з книги «ДАТЬ ЛИ СКАЗКАМ ИНДУЛЬГЕНЦИЮ?» (критика и защита «Гарри Поттера»)
СКАЗКА – ГРОБНИЦА МИФА
Сказка, которая честно говорит о себе, что она – сказка, и должна быть судима по законам своего жанра. Вот когда Блаватская и Рерихи говорят, что богиня Изида принесла пшеницу землянам с Венеры и на полном серьезе уверяют, что этот факт подтверждается исследованиями ботаников (которые, мол, не нашли на земле предков пшеничных злаков) – вот тут действительно налицо хулиганское смешение мифа и науки. И поделом madame Blavatsky (Е. П. Блаватская) представлена в книжке о Гарри Поттере как «Кассандра Ваблатски».
Это закон религиоведения: миф умирает в сказке; сказка – это надгробный камень на могиле мифа. То, что когда-то было серьезно (и жизненно, и смертельно серьезно), становится сначала формальным, затем непонятным, потом странным, потом смешным, потом фантастическим и, наконец, сказочным. Человечество расстается с прошлым не только смеясь, но еще и рассказывая о нем сказки.
Так «баба Яга» когда-то была богиней, отвечающей за переход от жизни к смерти (и к новой жизни). В эпоху мегалита были распространены изображения «совиноглазой богини», которая спустя тысячелетия стала «бабой Ягой» сказок: «Круглый, часто напоминающий колесо с втулкой и спицами, глаз богини и связь с ней больших хищных птиц обусловлены плотоядением — саркофагией. Кельты по сей день именуют это существо Old Hag (Олд Хег) от древнекельтского «енгу», созвучного с самоедским «Нга». Так поныне называют богиню смерти зауральские угры. От этого же корня происходит и наша Баба-Яга. Ее обязательный длинный отвисший нос, который «в притолоку врос» — ничто иное, как воспоминание о клюве хищной птицы; ее склонность поедать «добрых молодцев» и «красных девиц», случайно оказавшихся в избушке на курьих ножках, — это саркофагия Матери-Земли, принимающей в себя умерших в превратившейся в избушку могиле, и, наконец, сова или филин, сидящий на плече Яги или на коньке крыши ее избушки — это священная птица «совиноглазой» мегалитической богини». Когда-то это было божество, подобное Харону греческой мифологии), связанное с т.н. «обрядами перехода» (испытания, инициации, совершаемые над юношами и девушками при их переходе во взрослое состояние). Но теперь миф обмелел. И стал просто сказкой.
Существо, прописанное в сказке – это существо, исключенное из реальной жизни и из реального культа. Ему не молятся и не приносят жертв (вновь вспомним, что в мирах Толкиена и Ролинг отсутствуют храмы и жертвы, приносимые пусть даже самым высоким персонажам; в «Сильмариллионе» Толкиена нуменорцы под воздействием Саурона пробуют ввести культ не-Творца – и в итоге их город гибнет).
Ребенок, играющий в сказку, всегда помнит, что он именно играет, что это «понарошку»...
КОГДА СТЫДНО БЫТЬ ПРАВОСЛАВНЫМ…
Это стыдно, когда видишь, что от имени твоей веры твои единоверцы говорят глупости. Нет, критическое отношение к «Гарри Поттеру» – не глупость. Просто, если уж читать эту книгу так, чтобы каждую строчку сказки сопоставлять с православным катехизисом, то пусть тогда такой аналитик и сам не выходит за рамки христианского учения и христианской этики.
Вот пример забвения христианских истин ради полемических нужд. В одной антипоттеровской статье упоминается сказка Урсулы ле Гуин “Волшебник земноморья”. И говорится: «среди предметов, которые изучались в школе волшебников, придуманной ле Гуин, была наука об истинных именах всех земных вещей и предметов, что давало неограниченную власть над ними тем, кто их знал. Гностические или нью-эйджеровские корни этого предмета очевидны». Странно, что монахиня не заметила библейских корней этого представления. Ведь идея о том, что знание имени есть получение власти над именуемым, встречается уже в библейском повествовании об Эдемском саду. Это один из самых традиционных мотивов христианской книжности: nomina sunt omina («имена суть предзнаменования»).
А критикесса, обнаружившая «метафизику Гарри Поттера», увидела сплошной оккультизм в том, что в сказке есть такие персонажи, как кошка, собака, птица феникс и единорог. Оправдывать кошек и собак я уж не буду. Посмотрим, в чем обвиняются волшебные животные: «Символ бессмертия, феникс издавна использовался в языческих, масонских и многих других инициациях… Единорог.Это красивое мифическое животное означает в оккультизме, просветленную духовную природу инициированного. Рог единорога служит символом «пылающего меча» для защиты эзотерической доктрины».
Тут забвению оказалась предана христианская традиция обращения с этими символами. Со временем феникс в ортодоксальной христианской проповеди, и в апокрифах стал символом именно Христа. «Есть птица в Индии, называемая феникс, и через пятьсот лет приходит она в древеса Ливанские и наполняет крылья свои благовониями, и извещает о том жреца Илиополя в месяце новомтНисане.. Извещенный же жрец приходит и наполняет алтарь виноградными дровами, а птица восходит на алтарь, и огонь его зажигает, и себя самое сжигает, А на другой день жрец, находит червя в пепле, и на второй день отрастают (на нем) перья, и оказывается он птичьим птенцом, и на третий день оказывается ставшим как прежде, и лобзает он жреца и улетает. Итак, если птица та имеет силу себя самое убивать и живорождать, (то) как (же) безумные люди негодуют, когда Господь наш сказал "Область имам положити душу Мою, и область имам (паки) прияти ее". Ведь феникс образ Спасителя нашего приемлет».
Так же был воспринят в христианскую символику и единорог. «Мой рог Ты возносишь, как рог единорога, и я умащен свежим елеем» (Пс. 91,11). Св. Иоанн Златоуст говорит, что «Единороги суть праведники, а Христос по преимуществу, потому что он одним рогом –крестом – победил враждебные силы» Св. Василий Великий объясняет, что когда Христос приносит себя в жертву, то именуется агнцем, «а когда нужно ему отмстить и низложить владычество, превозмогшее над родом человеческим, тогда называется сыном единорога...
...Как-то даже неудобно пояснять критику-гречанке, что в любой детской эпопее есть минута «катарсиса» - победа добра следует за казалось бы уже безнадежным триумфом сил зла. И все же – приходится напоминать ей этот термин греческой философии и драматургии, объясненный еще Аристотелем: катарсис есть очищение «путем сострадания и страха» (Поэтика 1449b28).
В тексте книги это менее заметно, а вот во второй серии фильма, снятой именно по второму тому сказки (это тот, что так впечатлил греческую Елену), замечательно именно быстрое чередование страшных и смешных эпизодов. Ребенок не успевает еще всерьез испугаться - а уже следует щадящая его психику развязка и шутка.
Конечно, легко давать советы - «Вообще в искусстве для детей должно быть как можно меньше ужасов, особенно снабженных физиологическими подробностями. Вспомните мнимую смерть Белоснежки или Спящей Красавицы, вспомните отрубленную голову богатыря, которую приставляли к туловищу и орошали живой водой. Где описание выпученных глаз и вывалившегося языка? Никакой патологоанатомии».
Но этих советов не слышал Джек Лондон. И те поколения подростков, что, не послушав благочестивых женских советов, успели получить уроки мужества при чтении его рассказов… Впрочем, тут трудно сказать: классические подростковые авторы не успели послушать советы наших педагогов, и потому так «лоханулись», или же эти педагоги в процессе своего воцерковления забыли, как выглядят детские сказки.
Ну что, казалось бы, может быть знакомее истории про «Золушку»?.. Но что же мы там читаем? Когда дело дошло до примерки туфельки – «Мать подала нож и говорит старшей дочери: А ты отруби большой палец; когда станешь королевой, все равно пешком ходить тебе не придется. Отрубила девушка палец, натянула с трудом туфельку, закусила губы от боли и вышла к королевичу. И взял он ее себе в невесты. Но надо было проезжать мимо могилы, а сидели там два голубка, и запели они: Погляди-ка, посмотри, а башмак-то весь в крови… Посмотрел королевич на ее ногу, видит – кровь из нее течет». Следующая сестра отрезала уже кусок своей пятки… А когда, наконец, принц нашел Золушку, то уже по дороге в церковь те самые голубки выклевали по глазу сестрам Золушки, а по дороге из церкви эти милые птички, ничего не делающие без повеления Золушки, окончательно ослепили ее сестриц… Про «Отрубленную руку» Гауфа и «Эликсир сатаны» Гофмана я вообще молчу…
...Ну, любят дети «страшное». Должны ли мы сами страшиться этой детской тяги, или, напротив, считать, что эта странная детская симпатия к страшилкам про «черную-черную комнату» есть один из способов их взросления и борьбы со страхами? Разве плохой девочкой выросла Таня Ларина? А ведь детство ее было «трудным»:
Дика, печальна, молчалива,
Как лань лесная боязлива,
Она в семье своей родной
Казалась девочкой чужой.
Она ласкаться не умела
К отцу, ни к матери своей;
Дитя сама, в толпе детей
Играть и прыгать не хотела
И часто целый день одна
Сидела молча у окна.
И были детские проказы
Ей чужды: страшные рассказы
Зимою в темноте ночей
Пленяли больше сердце ей.
Как видим, и в пушкинскую пору «страшные рассказы» находили место в детской жизни.
И в житиях святых есть подробности казаней, мук, страданий, рискующие оказаться излишними – если к ним прикоснутся те педагогини, которые считают, что ничто «острое» не должно касаться слуха православного ребенка.
...И тут уже мы подходим к гораздо более серьезному и печальному вопросу: ну, почему в православной среде сегодня принято всего пугаться (начиная с интернета, фотовспышек, ИНН, и кончая сказками)? Почему критерием ортодоксальности сегодня становится мера испуганности? Почему наши церковные пересуды и издания сегодня становятся школой злословия и ненависти, страха и осуждения? Почему все новое перетолковывается в возможно худшую сторону?
Странно: в советские времена христиане не боялись отдавать своих детей в пионеры, а сегодня боятся даже православных скаутских организаций. В советские времена не боялись, что в школе проходят советские мифы про историю, псевдо-героев, псевдо-вождей; сегодня все не-православное страшит...
Эти волны страхов, расходящиеся от некоторых церковных проповедников (и от всех приходских сплетниц) не есть ли симптом серьезной болезни?
Справедливо отвергнув передержки нашей публицистики по поводу сказки, люди уже несправедливо будут игнорировать и церковные предостережения, касающиеся реальных угроз и грехов: «Ну что вы мне говорите по поводу моего любимого экстрасенса! Что вас слушать – вы даже в Гарри Поттере колдуна увидели!».
Нет, не сказки Ролинг я защищаю. По прочтении выше упомянутых анти-ролинговских опусов мне кажется необходимым защитить честь своей родной Церкви – от имени которой говорят ложь и дурь. И неумностью своих протестов делают прекрасную рекламу хулимой ими сказке и приносят дополнительную прибыль ее издателям.