У системі післядипломної педагогічної освіти 1 страница

Якісне реформування вітчизняної системи освіти неможливе без удосконалення такої її складової, як післядипломна педагогічна освіта, основним завданням якої є підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Коли йдеться про підвищення кваліфікації, насамперед маються на увазі якісні зміни у професійній компетентності вчителя. Поняття «професійна компетентність» - явище багатоскладове. Це сукупність знань і вмінь, необхідних для ефективної професійної діяльності: вміння аналізувати, передбачати наслідки професійної діяльності, використовувати (застосовувати) необхідну інформацію.

У результаті вдосконалення професійної компетентності народжується таке явище, як професійна майстерність, яка тісно пов’язана із педагогічною творчістю.

Педагогічна майстерність – це комплекс особистісно-ділових якостей педагога, що гарантує продуктивність його діяльності та забезпечує ефективність взаємодії з усіма суб’єктами процесу освіти (дітьми, колегами, батьками). Головними ознаками професійної майстерності вчителя є бездоганне вміння навчати учнів, формувати в них позитивні риси особистості, розвивати їхні творчі здібності та нахили.

Педагогічна майстерність включає в себе професійні знання, педагогічну культуру, педагогічну техніку, педагогічний досвід, задатки, здібності, гуманістичну спрямованість, вміння, спілкування. Будь-яка майстерність, у тому числі і педагогічна, проявляється та вдосконалюється лише в діяльності, причому до особливістю педагогічної діяльності є те, що її результати помітні не відразу, а це може негативно позначитися на ставленні педагога до своєї праці. В.О.Сухомлинський зазначав: „Ткач уже через годину бачить плоди своєї праці. Сталевар через кілька годин радіє з гарячого потоку металу – це вершина його мрії, хлібороб через кілька місяців милується колосками, жменею зерна, вирощеного в полі... А вчителеві треба працювати роки і роки, щоб побачити те, що він замислив; ні в кого так часто не гостює почуття незадоволення, як у вчителя...” (Сухомлинський В.А. Как воспитать настоящего человека.- К.: Рад. Шк., 1975.- с.171.)

В оволодінні педагогічною майстерністю можна виокремити кілька рівнів:

- елементарний – наявні окремі якості професійної діяльності: володіння знаннями для виконання педагогічних дій, предметом викладання; продуктивність навчально-виховної діяльності є низькою;

- базовий – володіння основами педагогічної майстерності : педагогічні дії гуманістично зорієнтовані, стосунки з учнями і колегами розвиваються на позитивній основі, добре засвоєно предмет викладання, навчально-виховний процес організовано методично впевнено і самостійно;

- досконалий – чітка спрямованість дій учителя, їх висока якість, діалогічна взаємодія у спілкуванні, учитель самостійно планує і організовує свою діяльність на тривалий проміжок часу, маючи на меті розвиток особистості школяра;

- творчий – ініціативність і творчий підхід до організації професійної діяльності, учитель самостійно конструює оригінальні педагогічно доцільні прийоми взаємодії, діяльність будує, спираючись на рефлективний аналіз, сформовано індивідуальний стиль професійної діяльності.

Основою педагогічної майстерності є професійні знання, які забезпечують глибину, грунтовність, поміркованість дій, відображають рівень теоретичної підготовки власне з предмета та методики його викладання, а також із педагогіки, психології.

Як ми зазначали, поняття професійної майстерності тісно пов’язане з педагогічною творчістю. В.О.Сухомлинський визначав педагогічну творчість як особливу галузь педагогічної науки, що займається виявленням закономірностей формування творчої особистості. Інші ж учені (В. Кан-Калик, М. Никандров, Л. Рувинський ) розглядають педагогічну творчість як пошук учителем нових рішень у постановці нових завдань, застосування нестандартних прийомів діяльності. І, нарешті, педагогічний словник визначає педагогічну творчість як оригінальне та високоефективне вирішення вчителем навчально-виховних завдань, збагачення теорії та практики виховання і навчання.

Поняття педагогічної творчості включає в себе творчу педагогічну діяльність учителя і творчу навчальну діяльність учня в їхній взаємодії та взаємозв’язку, тобто педагогічна творчість – це особистісно орієнтована розвивальна взаємодія вчителя та учня, яка зумовлюється певними психолого-педагогічними умовами і забезпечує подальший творчий розвиток особистості і рівня творчої діяльності вчителя. Інакше кажучи, ефективність формування творчої особистості учня напряму залежить від творчої діяльності педагога, його професійної майстерності. Добре відомо, що навчити творчості може тільки творча особистість, яка наділена яскраво вираженими креативними рисами, розвинутою творчою уявою, фантазією та інтуїцією, схильністю до педагогічних інновацій, розвиненістю продуктивного мислення, здатністю до комбінування, свободи асоціацій. Творчий педагог створює в класі атмосферу, що передбачає схвалення, підтримку пошукової активності учнів, ініціативи, оригінальності та самостійності у вирішенні навчальних завдань, розробку і конструювання нових форм навчальної взаємодії, широкого застосування інтерактивних технологій навчання, спрямованих на розвиток творчої особистості.

Як зазначає дослідник проф. В. Загвязинський: „Навчити творчості вчителя можна й необхідно...”, а Платон у свій час сказав: „ Майстрами не народжуються, ними стають”. Тривалий час побутувала думка, що здатність до творчості, іншими словами, творчі здібності, це щось на кшталт вроджених рис, вони або є, або їх немає. І коли йшлося про творчість, то завжди поряд уживалося дієслово „розвивати”. Сучасні наукові дослідження спростовують цю думку і наголошують, що творчість можна не тільки розвивати, творчості можна й навчати. Так, зокрема, вчені В. Андрєєв, А. Бертон, Л. Виготський, Г. Костюк, С. Рубінштейн та ін. наголошують, що навчання творчості і продуктивного мисленню можливе, воно зумовлене дією „механізму переносу”, тобто вправляння в творчій діяльності в одній галузі може бути перенесене на іншу галузь.

Навчання ж педагогічної професійної творчості зумовлене, насамперед, дією „механізму наслідування”, основний принцип якого полягає в тому, що наслідування творчої діяльності в процесі підвищення професійної компетентності переходить у власну творчість

Учительська професія поєднує в собі дві спеціальності. Кожен учитель є спеціалістом з того предмета, який він викладає, і, крім того, - педагогом-вихователем. Невипадково Л. Толстой рекомендував учителеві глибоко знати і любити свій предмет, щоб знаннями виховувати учнів. Знання чинять позитивний виховний вплив на учня тільки за певних умов: коли вчитель зуміє створити на уроці відповідний емоційний настрій, впливаючи не тільки на розум, а й на емоційну сферу учнів; коли учні усвідомлять необхідність у знаннях не тільки на сьогодні, а й для майбутнього.

Професійним обов’язком учителя є постійне підвищення кваліфікації, удосконалення професійної компетентності. Це – головна умова творчої діяльності і зростання педагогічної майстерності. Основи для формування професійної майстерності педагогів закладаються під час їхньої підготовки у вищих навчальних закладах. Продовжується формування педагога-майстра у процесі самостійної практичної діяльності. Це передбачає як засвоєння нових досягнень психолого-педагогічної науки в процесі самоосвіти, так і аналіз та осмислення власного досвіду роботи і досвіду колег. Невипадково видатні педагоги минулого підкреслювали, що вчитель залишається вчителем, поки самостійно вчиться.

Учитель також має бути різнобічно ерудованою людиною. Окрім глибоких знань зі свого предмета, він повинен володіти грунтовними знаннями з питань політики, філософії, права, мистецтва, літератури, сучасних досягнень науки і техніки. Така енциклопедичність знань допоможе вчителю працювати з батьками учнів, які мають освіту з різних галузей знань, відповідати учням на запитання, що виникають у зв’язку з інформацією, яку вони отримують із засобів мас-медіа.

Ураховуючи викладене вище, перед сучасною системою післядипломної педагогічної освіти постає декілька основних завдань, пов’язаних із підвищенням професійної компетентності вчителів, формуванням їхньої педагогічної майстерності та педагогічної творчості, підвищенням рівня професійних знань та загальної ерудиції.

Система післядипломної освіти має бути гнучкою, динамічною та включає такі форми:

- системне самостійне навчання (самоосвіта );

- підвищення кваліфікації (різне за тривалістю );

- перепідготовка;

- стажування;

- навчання у цільовій аспірантурі та докторантурі;

- дистанційна освіта.

Нині майже всі економічно розвинені країни переходять або вже перейшли у системі підготовки та підвищення кваліфікації кадрів на кредитно-модульну систему навчання, засновану на професійній компетентності. Ця форма навчання перебуває в руслі концепції „навчання протягом усього життя”. Її мета – підготовка та перепідготовка висококваліфікованих фахівців, здатних адаптуватися до ситуації, що змінюється у сфері праці з одного боку і продовжувати професійну освіту і зростання – з другого. Такий підхід до навчання дає змогу створити в кожного вчителя відчуття успішності, котре породжує сама організація навчального процесу на курсах підвищення кваліфікації, у межах якої вчитель має можливість сам керувати своїм навчанням, що привчає його бути відповідальним за його результат, а в цілому – за власний професійний та особистісний розвиток і кар’єру. Водночас такий підхід дає змогу оптимально поєднати теоретичну і практичну складові навчання, аудиторну, самостійну та індивідуальну роботу, інтегруючи їх. При цьому він забезпечує переосмислення місця і ролі теоретичних знань у процесі освоєння професійних компетенцій, упорядковуючи і систематизуючи їх, що в кінцевому результаті підвищує мотивацію вчителів у їхньому освоєнні.

Найбільш складним в упровадженні кредитно-модульної системи навчання є відхід від стереотипів у принципах організації процесу навчання на курсах підвищення кваліфікації педагогічних кадрів й усвідомлення нової ролі викладача, який у межах зазначеної системи повинен відмовитися від звичної для себе ролі лідера й перейти від тези „навчити” до тези „дати змогу навчитися”. Отже, відмовившись від звичної ролі „транслятора” знань, викладач стає організатором навчання. Його основне завдання полягає в тому, щоб стимулювати активну позицію вчителя на курсах підвищення кваліфікації й спонукати його до самостійного (самокерованого) удосконалення своєї професійної компетентності. При цьому під час організації процесу підвищення кваліфікації необхідно враховувати, що люди навчаються по-різному – кожна людина з огляду на свої психологічні особливості буде навчатися за певним стилем. У цьому випадку потрібно відмовитися від практики „трансляції” знань учителям і дати їм можливість самостійно шукати інформацію й освоювати її. Часом викладачам видається, що буде швидше й надійніше, якщо вони самі пояснять учителям так, як, на їхню думку, це потрібно знати. Слід підкреслити, що швидкість у такому разі – непереконливий доказ, оскільки рівень „засвоєння” знань буде доволі низьким (за деякими оцінками досліджень, наприклад, у шкільній практиці – 15-20 відсотків). Надійність теж доволі спірна. У сучасному світі викладач не може бути єдиним джерелом новітнього знання, оскільки він фізично не в змозі постійно оновлювати власні знання з усієї галузі, у якій він вважається фахівцем. Система ж післядипломної освіти має бути зорієнтована на кращі зразки сучасних знань й практики.

Змістові модулі в системі післядипломної педагогічної освіти формують у вчителя уміння креативно мислити, орієнтуватися в інформаційному середовищі, самостійно конструювати свої знання, аналізувати результати діяльності та практично використовувати їх у роботі, створювати власні проекти та презентації.

Усі змістові модулі, які пропонуються вчителям на курсах підвищення кваліфікації, поділяються на три групи, що вмотивовано завданнями удосконалення професійних знань із різних наукових галузей:

- професійно орієнтовані модулі (для обов’язкового опрацювання);

- професійно орієнтовані модулі (за вибором);

- факультативні модулі (за вибором).

Окремо слід сказати про „контролюючий модуль”, який включає оцінку освоєних компетенцій. Оцінка засвоєння модуля припускає демонстрацію або підтвердження того, що учасники курсів підвищення кваліфікації засвоїли необхідні компетенції, сформульовані у завданнях з кожного конкретного модуля, і можуть здійснювати всі необхідні дії у межах цієї компетенції.

Таким чином, ми розглянули загальні проблеми, пов’язані зі шляхами удосконалення професійної компетентності, формуванням професійної майстерності і педагогічної творчості в системі післядипломної педагогічної освіти.

Наше суспільство, роблячи крок до цивілізації інформаційних технологій, усе гостріше відчуває потребу в людях, які матимуть фундаментальні знання в різних галузях життєдіяльності й умітимуть адаптувати їх до постійно змінюваних умов своєї життєдіяльності, будуть активно розбудовувати суспільну інфраструктуру з використанням найсучасніших технологій, тобто будуть компетентними людьми.

Особливої уваги педагогів потребують обдаровані діти, які демонструють небуденні творчі здібності та мають значний природний потенціал.

Реалізація потенціалу обдарованих учнів є актуальним завданням сучасної освіти, яке визначає основні напрямки щодо роботи з такою категорією школярів. Головна мета цієї діяльності – впровадження ефективних методичних засобів та технологій пошуку, навчання, виховання й самовдосконалення обдарованих дітей.

Проблема творчого розвитку особистості в сучасному світі стоїть гостро. Для сучасної стратегії розвитку національної школи характерним є зростання уваги до особистості школяра, максимального розкриття його обдарування, інтелектуального розвитку, що забезпечує пріоритетність розвитку творчих рис. За останні роки інтерес до проблеми творчості значно зріс, а в умовах закладів нового типу він є особливо актуальним. В Концепції Миколаївської гімназії №4 одним із пунктів зазначено, що «педагогічні працівники гімназії зобов`язані розвивати пізнавальні і творчі здібності учнів».

Метою сучасного уроку стало вже не нагромадження знань, а пошукова діяльність, спрямована на формування умінь та навичок щодо орієнтації в інформаційному просторі. Тому нового звучання набуває не стільки констатація проблеми, скільки доцільність та шляхи її розв`язання: проблемне навчання знову актуальне. Ще Конфуцій говорив: «Жити – значить мати проблеми,вирішувати їх, значить рости інтелектуально». Вирішення проблем – це рух, незмінний супутник розвитку

Саме тому мені хотілося б поділитися з вами тими надбаннями, які я з моїми учнями напрацювали за останні три роки, тому що третій рік я працюю над проблемною темою: «Розвиток творчих здібностей учнів на уроках зарубіжної літератури засобами проблемного навчання». І це дало мені змогу побачити наскільки талановиті мої учні, зрозуміти, наскільки велике їхнє бажання розвивати свої здібності, наскільки безмежні їхні можливості.

Тому метою своєї роботи бачу: шляхом дослідження інтелектуальних та творчих особистісних якостей гімназистів домогтися диференціації, впливу на розвиток кожної дитини з урахуванням її інтересів, мотивів, системи цінностей; стимулювати розвиток здібностей кожної особистості; залучити її до систематичної науково-дослідницької, пошукової, експериментальної роботи; виховувати активну творчу особистість, яка вміє бачити, ставити і вирішуватинестандартні проблеми. Тому що без вирішення проблем, говорити про розвиток особистості неможливо.

Творчість - це спосіб самовираження, саморегуляції людини, світобачення як засіб пізнання світу через творче сприйняття і практичне перетворення діяльності

Учитель – творець гармонійно поєднує ремесло і творчість: нестандартність роботи, артистизм, поетичність мови, талант у спілкуванні з дітьми.

У своїй роботі, опираючись на педагогічну спадщину доктора філологічних наук, професора М. Ф. Гетьманця, доктора психологічних наук І. С. Якиманської, використовую технологію особистісно зорієнтованого навчання. Я – прихильник розвитку індивідуальних пізнавальних здібностей кожної дитини. Прагну максимально виявити, ініціювати, використати індивідуальний (суб`єктивний) досвід дитини, допомогти особистості пізнати себе, самовизначитися і самореалізуватися.

Урок літератури повинен викликати колективне художнє переживання і обмін естетичними емоціями, дати імпульс внутрішній роботі думки учнів, підготувати до діалогу з письменником. Як досягнути цього? (Додаток №1 «Формування творчої людини засобами літератури»).

Найважливішим засобом розвитку особистості, її життєвої компетентності, на мій погляд, є діяльність: навчити і виховати можна лише в дії. Б. Шоу зазначав: «Єдиний шлях, що веде до знання – це діяльність».

Урок літератури є співтворчістю вчителя й учня, діяльність яких ґрунтується на взаємодії й діалозі, що забезпечує найбільшу сприйнятливість і відкритість до впливу один на одного. Тому я вважаю, справжня суть роботи з розвитку творчої особистості учня полягає в організації життя дитини, де однією з важливих функцій є стимулювання позитивної мотивації кожного учня в процесі організації різних видів діяльності. (Додаток №2 «Методи і способи стимулювання творчої активності»). Виходячи з цього твердження, моделлю такої роботи має стати: «Творчість. Лідерство. Компетентність. Успіх».

Творчість як процес має певні етапи: 1) підготовчий період. Створення проблемної ситуації, постановка проблеми, її аналіз; 2) процес вирішення проблеми; 3) період творчого процесу – інсайт (осяяння) - результат активності підсвідомих сил.

Узагальнюючі етапи творчої діяльності: вивчення проблемної ситуації та усвідомлення проблеми; формулювання гіпотези; доведення гіпотези.

Вдосконалюючи технологію навчального дослідження, на уроках використовуємо дослідницький цикл, який включає такіетапи: накопичення фактів, висунення гіпотези, перевірка істинності, побудова теорії, вихід в практику. Така форма організації навчального процесу ставить учнів в умови, близькі до умов наукової роботи, що найкраще сприяє розвитку творчих здібностей. Щоб стимулювати творчу активність школярів, я використовую такі методи і прийоми як розвиток творчого інтересу, використання цікавих аналогій, створення ситуацій емоційного переживання, метод відкриття, створення ситуації вибору, самостійна дослідницька робота. А також різні види творчо-розвивальних технологій. (Додаток №3).

Творча діяльність, як правило, «починаєтьсяіз проблеми або запитання, ізподиву, здивування, із суперечності». Усвідомлення суперечностей викликає проблемні ситуації, у результаті яких формується проблема. Тому одним із найбільш частіше використовуваних мною підходів, для створення творчого завдання, є створення парадоксальної ситуації. Парадоксальність ситуації формується шляхом спеціального провокування, яке викликають суперечності.

На уроках літератури такі суперечності можуть виникнути між первісним суб`єктивним враженням і об`єктивним змістом твору; суперечності, що притаманні самому конфліктові твору; в оцінюванні твору різними письменниками, критиками тощо. У такий спосіб проблемне викладання включає такі фрагменти діяльності учнів і вчителя, як організація проблемної ситуації і формування проблем, індивідуальне або групове вирішення проблем учнями, перевірка отриманих рішень, а також систематизація, закріплення і застосування знову придбанних знань у теоретичній і практичній діяльності.

В умовах функціонування такої системи різні види навчальної діяльності реалізуються на уроках відповідних типів, які дають учням змогу брати активну участь у навчальному процесі, виробляти вміння самостійно набувати знання, узагальнювати, порівнювати, робити висновки, застосовувати знання в нестандартних ситуаціях.

Нестандартний урок заставляє учнів активно переживати, включатися в роботу, співпрацювати з учителем, тобто проявляти якості, необхідні для творчої діяльності. Створення проблемних ситуацій на нестандартних уроках вимагає від вчителя володіння спеціальними методичними засобами.

1. Випереджувальне домашнє завдання. Воно дозволяє поставити науроці навчальні проблеми, до яких учні вже підійшли самостійно, зіткнувшись з труднощами в процесі виконання домашнього завдання.

2. Постановка попередніх завдань на уроці. Такі завдання ставлять перед учнями до вивчення нового матеріалу. Вони активізують увагу й мисленнєву діяльність учнів під час сприйняття нового, роблять сприйняття більш цілеспрямованим і підвищують цікавість до пізнання. (Додаток №4).

3. Використання життєвого досвіду учнів. Розуміння неточностей своїх уявлень викликає потребу в нових знаннях.

4. Вирішення експериментальних і пізнавальних теоретичних задач. Така проблемна задача дозволяє учневі отримати нові знання і нові засоби пізнання.

5. Завдання з елементами дослідження. Вони необхідні учням для самостійного вирішення проблемних питань, викликають проблемні ситуації і залучають учнів до методів наукового дослідження.

6. Створення ситуації вибору. Така ситуація виникає в разі зіткнення декількох точок зору.

7. Виконання практичних завдань. Проблемні ситуації виникають, коли учням пропонують виконати дії, які, на перший погляд, не викликають затруднень.

8. Постановка проблемних питань і організація дискусій. Питання буде проблемним, якщо для учнів воно нове, цікаве і містить в собі суперечності.

Слід відзначити, що головне, щоб у процесі вирішення творчого завдання, виникла проблема – конфліктна ситуація.

Тобто проблемне навчання активізує мислення, спрямовує особистість на творчий пошук істини в процесі навчальної діяльності, залучає її до пошукової діяльності, яка, по-перше, стимулює творчу діяльність, по-друге, сприяє засвоєнню осмислених знань на практиці, по-третє, створює умови для розвитку пізнавальних інтересів. Пошуково-дослідницька праця передбачає активну мовленнєво - мислительну діяльність учнів, посилення ступеня їхньої пізнавальної самостійності. Саме дослідницька діяльність допомагає закласти глибоку основу підготовки учнів, широко використовувати їхні індивідуальні можливості, залучити їх до творчості через пошук шляхом розв\язння проблемних ситуацій.

Методика проведення пошуково – дослідницької діяльності повиннапоступово ускладнюватися. Це ускладнення досягається за рахунок застосування певних прийомів, зокрема: прийому тимчасових обмежень, що ґрунтується на врахуванні суттєвого впливу часового чинника на розумову діяльність; прийому раптових заборон (заборона використовувати будь – яку довідникову літературу); прийому нових варіацій (вимога до учнів виконати вправу по-іншому); прийом інформаційної недостатності (проблемне завдання подається з неповною кількістю даних, необхідних для виконання) тощо.

У процесі дослідницької діяльності формуються дослідницькі вміння, які можна розглядати як більш високий творчий рівень розвитку загально навчальних умінь. Найважливішими дослідницькими вміннями треба визнати вміння бачити протиріччя, формулювати проблему, ставити мету й завдання дослідження, висувати гіпотезу, вибирати й використовувати методи, збирати й аналізувати інформацію, самостійно планувати гіпотезу, обґрунтовувати власну точку зору, оцінювати власну діяльність.

Для того, щоб дослідницька робота не переобтяжувала школярів, а стала цікавою і, навіть, необхідною, доречно враховувати напрямки профільного навчання учнів. Так, у класі педагогічного профілю можна запропонувати теми для дослідження, корисні майбутнім вчителям: «Габріель Гарсіа Маркес: письменник та батько», «О. Пушкін про проблеми виховання»; а для школярів, які планують стати юристами цікавою для дослідження буде тема: «Статус жінки та її боротьба за власні права у драмі Г. Ібсена «Ляльковий дім».

Структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді такої схеми:

Обґрунтування актуальності теми дослідження

Визначення об\єкта і предмета дослідження

Постановка мети і конкретних завдань

Відпрацювання гіпотези і теоретичних положень

Вибір методів дослідження

Обробка й критичний аналіз результатів дослідження

Формулювання висновків

Оформлення списку використаних джерел.

Все більшого значення набуває розвиток таких властивостей особистості, які дають можливість творчо використати здобуті знання. А здатність творити можна розвинути.

Тому на своїх уроках я постійно підтримую творчість. Так на уроках у 5 класі використовую такі прийоми та форми роботи: уроки - рольові ігри, літературні екскурсії, уроки – КВК, уроки – театралізації; інтерактивні методики (захист проекту групою чи поодинці, де учням можна запропонувати різні завдання: створення кросвордів, ребусів, літературних задач за змістом твору, оформлення книжечки чи газети із власними віршами або творами, що вивчаються, інсценізації). На уроках узагальнення проводимо парад літературних героїв.

Широко застосовуються і такі види нестандартного уроку, як мандрівка, знайомство, усний журнал, застереження. Декілька прикладів з досвіду.

Урок-мандрівку доцільно проводити в середніх класах. Особлива атмосфера загадковості, бажання зрозуміти вчинки героя панує на уроках-подорожах до країни ліліпутів (6кл), на острів скарбів (6кл). Цікавим, дієвим та результативним буде й урок-подорож на острів Відчаю (Д. Дефо «Робінзон Крузо»), на якому діти об`єднуються в групи-екіпажі, в кожному з яких повинні бути обрані «капітан», «екскурсовод», «художник», «літописець», «кравець», «кухар», що отримують відповідні індивідуальні, диференційовані, особистісно зорієнтовані завдання.(Додаток №5). В 6 класі продовжую використання ігрових технологій, доповнивши навчання творчими завданнями проблемного характеру, наприклад: «Що є головним секретом розвитку людства?» (під час вивчення роману Д. Дефо «Робінзон Крузо»).

Щодо організації роботи в старших класах, то ігрові технології можна замінити діяльністю літературно – дослідницьких груп, семінарами, програмами, дискусіями чи диспутами з розв’язанням проблемних задач. Фіналом може стати урок – захист власних проектів. Надзвичайно цікаві творчі конференції, на яких учні доповідають про свої дослідження.

Уроки-диспути як активізація мислення учнів, виховання культури спілкування. Головна мета уроку-диспуту – розв’язання складних морально-філософських питань. На початку уроку кожен учень отримує пам’ятку для учасника диспуту. (Додаток №6. Пам’ятка учасника диспуту).

З метою досягнення атмосфери співробітництва, відкритості, взаємоповаги, наголошую, що кожен учень має право висловити власну думку, навіть якщо вона не збігається з думками інших. У таких уроках пізнання істини беруть участь усі учні. Початок розмови повинен бути обов'язково емоційним, налаштовувати на небайдуже обговорення питань, запалювати вогник до полеміки. (Додаток №7).

Такі хвилини живого, безпосереднього спілкування з дітьми особливо цінні, бо саме тоді відкривається їхній багатий внутрішній світ, пробуджується особисте «я», бажання творити. Як засвідчує моя практика, ефективність диспуту визначається такими умовами: