Українська література та мистецтво
В XIX – НА ПОЧАТКУ XX ст.
Найзначніші досягнення української культури XIX ст. пов’язані з розвитком літератури. Провідне місце у становленні нової української літератури належить творчості І.П.Котляревського. Поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник.
Період від появи «Енеїди» І.Котляревського до виходу в світ «Кобзаря» Т.Шевченка характеризується в українській літературі творчістю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ’яненка, П.П.Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки.
Великий вплив на українську літературу, насамперед на творчість Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, П.Куліша, О.Стороженка, мав М.В.Гоголь – один з найбільших світових письменників XIX ст. Про свою ідейну близькість до письменника говорив Т.Шевченко у вірші «Гоголю».
Символічно, що український потомствений дворянин М.Гоголь започаткував всесвітньо знамениту російську прозу «золотого століття», а українську – російська дворянка Марія Вілінська.
XIX ст. – це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї –Т. Шевченка. Не лише його молодий безсмертний «Заповіт, а й вся поетична збірка «Кобзар»
– це суцільний заповіт України, віра в неї, молитва за неї.
Книга стала явищем українського національного відродження.
Після смерті Т.Шевченка найпомітнішою постаттю в українській літературі став Пантелеймон Олександрович Куліш - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір – поема «Україна» – спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького (на зразок «Одіссеї» та «Іліади» Гомера). П.Куліш є автором першого українського історичного роману (як і першого зразка жанру роману в українській літературі взагалі) «Чорна рада»,
присвяченого подіям в Україні 1663 р., ґрунтовних науково-історичних праць «История воссоединения Руси», «Отпадение Малороссии от Польши». Письменник створив високохудожні переклади Біблії, творів В.Шекспіра. П.Куліша називали «паном української мови», який володів всіма секретами її багатства й сили. Він є одним із зачинателів української культурної критики,першим українським критиком-професіоналом.
Першою українською письменницею новітнього періоду була Марко Вовчок.
Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в українській літературі – «Інститутка», а за п’ять років до того у Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання».
Соціальну спрямованість мала творчість засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова. Він написав понад 100 байок, в яких висміював вади тогочасного суспільства.
Сатириком-гуманістом, автором дотепних і гострих поезій, які висміювали негативне у житті українського народу, картали тих, хто кривдив народ, був також Степан Руданський. Найбільшим досягненням поета є його співомовки, яких він написав понад двісті.
Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він захищав знедолених людей, а у повісті «Повія» змалював багатостраждальну долю жінки-селянки.
Прагнення народу до волі відобразив у своїх творах талановитий письменник-новатор Михайло Коцюбинський. У його творчості досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічної новели («Поєдинок»,«Цвіт яблуні», «Сніг» та інші.).
Видатною українською поетесою була Леся Українка. Вершиною її творчості є драма-феєрія «Лісова пісня». Багато досягла Леся Українка на ниві перекладу.
У XIX ст. жив і творив західноукраїнський письменник Юрій Федькович – зачинатель культурного відродження Буковини. Талант Ю.Федьковича І.Франко визначив як «переважно ліричний». Він написав близько 400 поетичних і 60 прозових творів. У найвідоміших з них – «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця» – прославляються народні ватажки – борці за щастя пригноблених людей.
З Галичиною зв’язане все життя великого письменника, вченого,громадського діяча Івана Франка. Він продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його літературна і наукова спадщина становить близько 5 тисяч найрізноманітніших творів. Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів.
У кінці XIX – на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукав нових засобів мистецького відображення світу.
Першим в українській літературі під гаслом модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний. Прихильники модернізму різко виступали проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою і висловились за аполітизм, «чисте мистецтво».
Набувало розвитку театральне мистецтво. Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного театру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г.Квітка-Основ’яненко.
У Полтавському і Харківському театрах працював основоположник сценічного реалізму в російському і українському театральному мистецтві Михайло Семенович Щепкін.
В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три постаті: Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький. Вони були водночас письменниками-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.
Великої шкоди театру завдав Емський акт 1876 р., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». Це призвело до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п’єси українською мовою. Лише у 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави українською мовою.
В 1882 р. М.Кропивницький створив в Єлисаветграді перший український професійний театр, національний театр світового рівня. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.
В 1907 р. М.Садовський заснував у Києві перший український професійний стаціонарний театр. У складі трупи були такі актори, як М.Заньковецька, Любов Ліницька, П.Саксаганський, М.Кропивницький, Іван Мар’яненко, Лесь Курбас.
Музичне мистецтво України XIX ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867 р. у Києві оперного театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка).
Автором першої за змістом української національної опери «Запорожець за Дунаєм» став відомий оперний співак (баритон) і композитор Семен Гулак-Артемовський– племінник письменника Петра Гулака-Артемовського.
Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький. Він є автором музики (слова написав П.Чубинський) до пісні «Ще не вмерла Україна»(1863), яка стала гімном борців за національне визволення України.
Цю музику Верховна Рада у 1992 р. затвердила як гімн України.
Найвищого розвитку українське музичне мистецтво XIX ст. досягло в творчості Миколи Віталійовича Лисенка – композитора, піаніста, музикознавця, музичного етнографа, диригента, педагога, громадського діяча. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професіональної музичної школи в Україні.
Своєю композиторською працею, зокрема операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М.Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва.
Центральним твором М.Лисенка, названим композитором народною музичною драмою, стала героїко-епічна опера «Тарас Бульба».
В Західній Україні плідне працювали композитори Денис Січинський– автор опери «Роксолана»,Філарет Колесса, Остап Нижанківський, Василь Барвінський, Йосип Витвицький, Сидір Воробкевич.
Серед архітектурних пам’ятників XIX – початку XX ст. значну цінність має оперний театр в Києві, побудований у 1897–1901 рр. за проектом архітектора Віктора Шретера. У 1862–1882 рр. за участю архітектора Олександра Беретті споруджено Володимирський собор у Києві. Значну художню цінність мають настінні розписи інтер’єру, виконані в 1885–1896 рр. українськими, російськими і польськими художниками В.Васнецовим, М.Нестеровим, М.Врубелем, В.Замирайловим, С.Костенком, М.Пимоненком, С.Яремичем, П.Сведомським, В.Котарбінським та іншими під керівництвом академіка А.Прахова. Створені образи князів Володимира, Олександра Невського, княгині Ольги, Нестора-літописця вражають своєю величністю і живою реальністю, національним забарвленням і подихом історії.
До кращих споруд Києва початку XX ст. відноситься будинок педагогічного музею (1909–1912) архітектора Павла Альошина. За проектом українського архітектора Генріха Гая у Києві збудовано перший в Україні критий (Бессарабський) ринок.
У 1884–1887 рр. за проектом австрійських архітекторів Германа Гельмера і Фердінанда Фельнера у формах ренесансу з елементами бароко збудовано в Одесі міський театр (нині – театр опери та балету).
Відродженню української культури та піднесенню її на новий, більш високий щабель, сприяла діяльність Василя Кричевського– архітектора, графіка, ілюстратора, майстра книги, живописця. Найбільші досягнення були у нього в оформленні книги, зокрема обкладинки, та в архітектурі. Серед його робіт – фасад і внутрішнє оформлення Полтавського губернського земства, будинок Лохвицького народного дому, комплекс гончарної майстерні в Опішні.
Набула розвитку монументальна скульптура. В 1853 р. в Києві на Володимирській гірці встановлений бронзовий пам’ятник князю Київської Русі Володимиру. Автори – скульптори В.І.Демут-Малиновський і П.М.Клодт, архітектор О.К.Тон. Скульптор Михайло Микешин, за походженням білорус, створив пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві.
Українські скульптори прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них – І.П.Мартос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії мистецтв. До найвідоміших його скульптурних робіт належать пам’ятники Мініну і Пожарському в Москві та Дюку де Рішельє в Одесі.
Світову славу здобув Михайло Паращук, котрий разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові. М.Паращуку також належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і С.Людкевича.
Чільне місце в українському живописі першої половини XIX ст.займає Т.Шевченко, який в 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та інші). Подорож в Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна».
Одним з провідних жанрів у творчості Т.Шевченка був портрет.Його пензлю належить близько 130 портретів, серед яких найбільш цікаві – автопортрети.
У живописі другої половини XIX ст. сюжети на українські теми знайшли втілення в полотнах Костянтина Олександровича Рутовського. Він відомий своїми ілюстраціями до творів М.Гоголя, Т.Шевченка, Марко Вовчок, а також до біографії Т.Шевченка.
Художня довершеність притаманна картинам співця природи і народного побуту України Миколи Пимоненка. Найбільш відомі його роботи – «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Сінокіс», «Проводи рекрутів».
Розвивався пейзажний живопис. Своє обдарування в ньому найбільше проявив Сергій Васильківський. Його полотна «Отара в степу», «Ранок», «Козача левада», «Степ на Україні», «В Запорізькому степу», «На Харківщині» – це своєрідний гімн українській природі.
Батальний живопис започатковує Микола Самокиш. Його перше полотно на цю тематику – «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцом». Найбільш відома з історичних полотен картина М.Самокиша «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким».
Майстром психологічного портрета був Олександр Мурашко. Він є автором відомої картини «Похорон кошового», для центральної постаті якої позував М.Старицький.
Багато зробив для України Ілля Юхимович Рєпін. Пензлю великого художника належать картини: «Українська селянка», «Портрет Т.Г.Шевченка», «Українське весілля» та багато інших.
Понад десять років (1880–1891) працював І.Рєпін над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».
Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах – Одесі, Києві й Харкові.