Лекція ІІІ. Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики сучасної України
План
1. Стан і перспективи освітньої галузі України на рубежі ХХ-ХХІ ст.
2. Становище у науковій галузі та перспективи міжнародного наукового співробітництва.
3. Техніко-промислова політика незалежної України.
1). Незалежна Україна успадкувала від СРСР високий освітній потенціал: 93% зайнятого населення на початок 1990-х рр. мали середню або вищу освіту. У 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України “Про освіту”, що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Його реалізація була тісно пов’язана зі зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень економіки.
На основі закону “Про освіту” прийнято закони прямої дії, зокрема “Про загальну середню освіту”, нормативно-правові акти про різні типи шкіл і форми навчання. Вперше в Україні були розроблені стандарти загальної середньої освіти.
На початку ХХІ ст. в Україні працювало 21,3 тис. денних загальноосвітніх навчальних закладів різних ступенів із контингентом 6,7 млн. учнів, 248 середніх вечірніх (заочних) шкіл (114,3 тис. учнів). Для розвитку здібностей обдарованих дітей відкрито 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів тощо. Викладання основ шкільних наук здійснюється за 135 навчальними програмами.
Разом з тим, освіта в Україні потребує реформування не лише за кількісними, але й за якісними параметрами. Її вдосконалення відбувається з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду, результатів педагогічних експериментів, що цілком відповідає міжнародним тенденціям в освіті й сприяє інтеграції в світовий і європейський освітянський процес. В основу розроблення державного стандарту покладено принцип українознавчого спрямування змісту освіти, де пріоритет має суспільно-історичний процес становлення української нації в контексті розвитку світової науки та культури.
На початку ХХІ ст. в Україні продовжувала поглиблюватись політика, спрямована на розширення сфери використання української мови як державної, задоволення потреб і прав молоді щодо вивчення рідної мови. Тільки в 1999/2000 н.р. додатково було відкрито 60 шкіл з українською мовою навчання, 166 російськомовних шкіл реорганізовано в українськомовні. У російськомовних закладах відкрито 2,7 тис. класів з українською мовою навчання. Всього на початку ХХІ ст. українською мовою навчалося 4,5 млн. учнів (67,4%) — проти 49,3% в 1991 р.
Для задоволення мовних потреб осіб інших національностей в Україні функціонує 2,4 тис. шкіл із російською мовою навчання, 11 — молдавською, 107 — румунською, 67 — угорською, 9 — кримськотатарською, 3 — польською, 2,3 тис. шкіл — з двома та трьома мовами навчання. Учні мають можливість вивчати як рідну болгарську, гагаузьку, новогрецьку та інші мови національних меншин.
В усіх регіонах України працюють відділення Малої академії наук, які охоплюють значну частину обдарованої учнівської молоді. Щорічно провадяться всеукраїнські олімпіади та інші змагання серед учнів. Багатьом їх учасникам перемоги в цих змаганнях відкрили шлях до участі в міжнародних олімпіадах із математики, фізики, хімії та інформатики. Тільки на початок 2000 р. українські школярі вибороли на цих змаганнях 102 медалі різного ґатунку.
Водночас стан загальної середньої освіти характеризується існуванням складних проблем. Економічні труднощі країни позначаються на стані матеріально-технічної бази середньої освіти. Особливо це характерно для сільської місцевості, де понад третина шкіл — малокомплектна. Організація навчального процесу ускладнюється незадовільним забезпеченням закладів освіти засобами навчання, комп’ютерами, наочними посібниками, навчальною літературою. Існують значні недоліки в реалізації повної загальної обов’язкової середньої освіти. На початок 1999/2000 н.р. не були охоплені навчанням 10,3 тис. випускників 9-х класів.
На початку ХХІ ст. зі зміцненням матеріально-технічної бази освітніх закладів розпочався досить тривалий процес поетапного переходу на 12-річну структуру загальноосвітньої середньої школи. На початок 2006/2007 н.р. Міністерством освіти і науки України були підготовлені й запроваджені державні стандарти загальної середньої освіти, які включали, зокрема, низку критеріїв дійового механізму атестації та акредитації закладів освіти, системи тестування й моніторингу якості загальноосвітньої підготовки учнів. З метою забезпечити рівні права випускників загальноосвітніх середніх шкіл при вступі до вузів, в Україні відбувається поступова заміна випускних іспитів на тестування за єдиним загальнодержавним зразком.
Важливою ланкою системи безперервної освіти є професійно-технічна, яка спрямована на формування кваліфікаційного рівня особистості, створення національного виробничого потенціалу, що бере участь у технологічному оновленні виробництва. Україна успадкувала досить розвинуту систему професійно-технічної освіти, яка відповідала потребам економіки країни на межі 1980-1990-х рр. Так, у 1991 р. функціонувало 1246 професійно-технічних училищ із контингентом учнів понад 600 тис. осіб, але підготовка робітничих кадрів була спрямована у той період здебільшого на задоволення потреб військово-промислового комплексу, машинобудування. Внаслідок чого у 1990-ті рр. в Україні позначився дефіцит кваліфікованих фахівців у соціальній сфері, готельному господарстві, у сфері туризму, бізнесу побуту, комунальній службі.
З початку 1990-х рр. в Україні розпочала здійснюватись власна політика в галузі професійно-технічної освіти, спрямована на виведення її на рівень розвинутих країн світу. Указом Президента України від 8 травня 1996 р. було затверджено Основні напрями реформування професійно-технічної освіти України на 1996-2000 рр. На його виконання органами управління профтехосвітою на місцях професійно-технічними навчальними закладами, науково-методичними установами здійснено систему заходів, що дало змогу розпочати реформу цієї ланки освіти.
На початок ХХІ ст. система профтехосвіти України налічувала 977 державних професійно-технічних закладів, де понад 500 тис. випускників загальноосвітніх шкіл оволодівають більш як 500 робітничими професіями (70% учнів ПТУ одночасно з професією здобувають повну середню освіту).
Подальший процес оптимізації мережі навчальних закладів та структури підготовки фахівців здійснюється на підставі спеціалізації навчальних закладів за професійним спрямуванням відповідно до потреб ринку праці й суспільства, враховуючи загальнодержавні й регіональні потреби в кваліфікованих кадрах. Проте у реформуванні професійно-технічної освіти здійснено лише частину запланованих кроків. Через недостатнє фінансування не вдається повністю реалізувати програму реформування професійно-технічної освіти.
Систему вищої освіти України на початку 1990-х рр. утворювало 910 навчальних закладів: 735 технікумів і училищ, 15 коледжів, 156 університетів, академій та інститутів. Ці заклади були нерівномірно розташовані на території України, концентрувалися в основному в індустріальних центрах. Зокрема, недостатня кількість навчальних закладів для забезпечення освітнього рівня населення була в Житомирській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Чернігівській та Закарпатській областях. Систему освіти країни визначав відомчий, а не загальнодержавний підхід. Саме на цій основі в першій половині 1990-х рр. формувався основний зміст освіти, перелік спеціальностей, обсяг держзамовлення за кожною з них. Звідси випливали суттєві диспропорції обсягів підготовки спеціалістів за основними галузями знань. Досить зазначити, що частка природничих та інженерних спеціальностей в Україні у той час становила 52%, тоді як у Канаді — 16%, США — 17%, Франції — 19%. Тільки 7% загального обсягу становила підготовка з права та інших соціальних наук (Канада і Франція — 21%, США — 30%).
Відомча розпорошеність навчальних закладів призводила до дублювання підготовки, зниження економічної ефективності управління системою освіти. Це, в свою чергу, загострювало проблему працевлаштування працівників вузів за отриманим фахом. За тих конкретних обставин держава була змушена започаткувати реформи, з метою трансформації ефективної в минулому системи для задоволення потреб ринкової економіки та відкритого суспільства. Це завдання розв’язувалося в умовах, коли крім фінансових труднощів, існувало чимало об’єктивних і суб’єктивних проблем, основними з яких були: брак науково обґрунтованої методики визначення потреб у фахівцях відповідного профілю; несформованість ринку праці як основи для прогностичних оцінок потреби в тих чи інших спеціалістах; брак відповідного фінансування.
Перехід від закритого суспільства до відкритого, коли з’явилися можливості для використання потенціалу, накопиченого світовим співтовариством, вимагав перегляду окремих стандартів освіти й утворення ефективної системи контролю її якості, щоб забезпечити визнання українських документів про освіту світовою спільнотою.
Більшість проблем вищої освіти була зумовлена процесами, які відбувалися поза її сферою. Але незважаючи на це, вища школа України мала досить високий потенціал, де було сконцентровано близько 50% науковців країни. Тому суть реформ, що розпочалися в галузі вищої освіти, визначалася такою метою:
— збереження досягнень минулого й одночасне приведення системи освіти у відповідність до нинішніх соціально-економічних вимог;
— забезпечення умов для перспективного розвитку вищої освіти в процесі входження України в систему міжнародної співпраці.
За мету ставилося збереження основних стратегічних показників: кількість студентів на 10 тис. населення, відповідність термінів навчання на кожному освітньо-кваліфікаційному рівні й стандартів, прийнятих європейським співтовариством, визнаних у світі університетських, природничих та інженерних, гуманітарних, наукових і педагогічних шкіл України.
Початок реформування освіти в країні припадає на період упровадження закону “Про освіту” (1991). Було введено нові структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, перелік напрямів підготовки та спеціальностей, за якими вона здійснювалася; визначено статуси вищих навчальних закладів нового типу — галузевих університетів, академій, коледжів. Розроблялися та впроваджувалися нові навчальні програми, формувалися нові принципи й цілі освіти. Це, в свою чергу, дало можливість створити вищі навчальні заклади недержавної форми власності.
Але швидка зміна принципів господарювання, економічна нестабільність призвели до принципових змін у застосуванні положень закону “Про освіту”. Це, в свою чергу, зумовило повільне просування реформ, несприйняття частиною науково-педагогічної громадськості їх основних положень та перспектив. Тому ще однією метою реформування вищої освіти було створення необхідної законодавчої та нормативної бази, з урахуванням соціально-економічної ситуації в державі. Були врегульовані такі важливі питання, як порядок створення, ліквідації, ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів; структура закладу та управління ним; порядок прийому на роботу й звільнення керівників і працівників; порядок організації навчального процесу, забезпечення студентів стипендіями, працевлаштування випускників.
В умовах реформування вищої освіти була створена Державна акредитаційна комісія, запроваджена структура освітньо-кваліфікаційних рівнів, переглянуто порядок створення закладів освіти. Тепер незалежно від форм власності, потребу в них визначає Кабінет Міністрів України. Вищі навчальні заклади країни отримали дозвіл приймати студентів понад план державного замовлення з частковою або повною оплатою свого навчання.
Для прискореного проведення реформ було запроваджено ряд стратегічних заходів: введення нового переліку напрямів підготовки та спеціальностей, запровадження нових механізмів формування державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою, з урахуванням державно-регіонального підходу. Було ліквідовано 7 малопотужних навчальних закладів, а натомість створено вищі та професійно-технічні навчальні заклади через об’єднання та перепрофілювання малопотужних і однопрофільних; на базі окремих закладів створені філії, застосовано принципово новий підхід: включення до складу вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації технікумів та коледжів із правами структурного підрозділу (104).
У результаті мережа професійно-технічних училищ на початок 2000 р. в Україні скоротилася на 151 одиницю й нараховувала 995 закладів. Мережа вищих навчальних закладів І та ІІ рівнів акредитації скорочена на 179 одиниць і становила 658 навчальних закладів (592 — державної форми власності). На початку ХХІ ст. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів, 206 із них — державної форми власності.
Діючий перелік напрямів підготовки спеціалістів приведено у відповідність до вимог Міжнародної стандартної класифікації освіти. Це сприяло входженню України в міжнародну систему обліку й статистики. Враховувався також попит населення та ринку праці на ту чи іншу спеціальність і необхідність збереження визнаних в Україні та в усьому світі наукових шкіл, які забезпечують пріоритетність нашої держави в певних галузях науки й техніки. Новий перелік містить 275 спеціальностей молодшого спеціаліста (замість 525) та 268 спеціальностей рівня “спеціаліст”, “магістр” (замість 514 попереднього переліку).
Крім того, було переглянуто структуру державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою з метою приведення обсягів підготовки для кожного з профілів у відповідність до запитів і можливостей держави, потреб ринку праці та окремих громадян. При цьому залишилися незмінними обсяги підготовки зі спеціальностей, що необхідні для забезпечення виконання загальнодержавних та регіональних цільових програм, враховано замовлення галузевих міністерств і відомств.
В умовах фінансових негараздів вдалося зберегти обсяги підготовки спеціалістів із фундаментальних природничих наук, в яких Україна мала визнання в світі, та кадровий потенціал, необхідний для розв’язання стратегічних завдань для розвитку держави. Загалом же комплекс заходів системного реформування вищої освіти України дозволив зберегти її потенціал на рівні розвинених країн Європи.
Вдалося повніше задовольнити попит населення на ринку праці, перепрофілювати освітні установи на підготовку фахівців для ринкової економіки та управління. За рахунок скорочення підготовки фахівців інженерно-технічного профілю на 17% збільшено план прийому на спеціальності “Правознавство”, “Менеджмент”, “Економіка”, “Міжнародні відносини”, “Українська мова і література”. Вдалося усунути дублювання підготовки для впровадження ступеневої освіти й інтегрованих навчальних планів, що дозволило скоротити для певної частини студентів термін отримання повної вищої освіти на 1-1,5 роки.
Органічною складовою освітньої діяльності є науково-дослідна робота в системі вищої освіти. Вона провадиться викладачами в рамках другої половини робочого дня та в наукових підрозділах вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. У 97% вищих навчальних закладів ведеться підготовка аспірантів, у 67% — докторантів. Тут захищається понад 60% докторських і кандидатських дисертацій, більш як половина Державних премій України в галузі науки й техніки присуджується за роботи, виконані за участю науковців вищої школи.
Реформування національної системи освіти неможливе без її входження в міжнародний освітній простір. Тому особлива увага приділяється розвитку міжнародної співпраці в галузі освіти, базою для якої є здійснення міждержавних, міжурядових та відомчих міжнародних угод. Україною укладено понад 70 міжнародних угод у царині освіти, а ще десятки перебувають на стадії доопрацювання та узгодження із зарубіжними партнерами.
Заклади освіти України щорічно відряджають за кордон для навчання, стажування, підвищення кваліфікації, участі в наукових форумах і на оздоровлення понад 50 тис. учнів, студентів, аспірантів і науково-педагогічних працівників. Майже така сама кількість іноземців прибуває в Україну. Постійно підтримуються й розширюються контакти з понад 50 міжнародними урядовими та неурядовими організаціями, програмами, фондами: Радою Європи, ЮНЕСКО, Інформаційною службою США, фондом Фулбрайта, Німецькою службою академічних обмінів, Британською Радою. Освіта України активно використовує можливості, які відкрились із вступом до Ради Європи. Втілюється в життя низка важливих програм, спрямованих на реформування галузі, впроваджуються європейські стандарти в освіті.
На сучасному етапі вища освіта України активно інтегрується в європейський освітній простір завдяки залученню до Болонського процесу. Він спрямований на формування єдиного відкритого європейського простору у сфері освіти, стимулювання мобільності і створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців у межаї європейського регіону, впровадження кредитних технологій на базі європейської системи трансферу кредитів. У зв’язку з проголошенням Україною наміру приєднатися до Європейського Союзу система вищої освіти потребує докорінного реформування.
Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 р., проте її передісторія сягає 1954 р., коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн. Ідеї освітньо-культурного об’єднання європейських країн загалом, та університетів зокрема, отримали своє продовження у Великій Хартії університетів, що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом 1986 р. усім найстаршим європейським університетам.
Велика Хартія була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоньї 18 вересня 1988 р. для відзначення 900-ї річниці Болонського університету – найстарішого університету Європи. Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим, оскільки Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій.
У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій вищої освіти Європи, яку підписали 43 країни (Україна в тому числі). 25 травня 1998 р. міністри освіти Франції, Італії, Великої Британії та Німеччини на конференції, присвяченій 800-річчю Паризького університету, підписали Сорбонську декларацію “Про гармонізацію європейської системи вищої освіти”, завдання якої – створення відкритого європейського простору вищої освіти. Основна ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі кваліфікацію та право продовжувати навчання за програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди. Таким чином, поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у сфері вищої освіти європейських країн. Україна була і є активним учасником цих процесів.
19 червня 1999 р. міністри освіти 29 європейських країн підписали Болонську декларацію, головною метою якої проголошувалась побудова до 2010 р. загальноєвропейського простору вищої освіти (The European Higher Education Area), в якому викладачі та студенти зможуть безперешкодно пересуватися, а їхні кваліфікації будуть визнаватися. Ці два документи, що стали виявом розуміння спільних проблем і прагнення до побудови європейського простору вищої освіти, формально започаткували Болонський процес, що охопив сьогодні більшість країн Європи.
Основні положення Болонської декларації включають в себе побудову Європейської зони вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування; формування та зміцнення інтелектуального культурного, соціального та науково-технічного потенціалу європейських країн; посилення міжнародної конкурентоспроможності систем вищої освіти; підвищення ролі університетів у розвитку загальнокультурних цінностей.
З метою досягнення цілей загальноєвропейського освітнього простору заплановано:
1. Введення дворівневого навчання у вищих навчальних закладах. Перший рівень – 3-4 роки, завершується отриманням студентами ступеня “бакалавр”. Другий – один-два роки, передбачає отримання ступеня “магістр”. Після завершення другого циклу навчання передбачено можливість отримання ступеня “доктор”.
2. У системах вищої освіти країн-учасниць Болонської декларації заплановано впровадження технології кредитно-трансферної акумулюючої системи (ECTS). Передбачається введення уніфікованої системи обліку трудомісткості різних видів навчальної роботи студентів у кредитах.
3. Контроль якості підготовки фахівців має здійснюватися шляхом об’єктивної оцінки професійних умінь відповідно до стандартів транснаціональної освіти.
4. Результатом процесів модифікації освітнього середовища має стати зростання професійної та соціальної мобільності випускників вищих навчальних закладів у межах Європи.
5. За рахунок уніфікації процесу підготовки фахівців академічні ступені та кваліфікаційні рівні будуть єдиними для європейських країн.
6. Із запровадженням нововведень передбачається зростання привабливості європейської освіти та інтересу до вищої освіти в цілому.
Вища школа України для входження до Болонського процесу потребує певних реформ. В Європі вищу освіту здобувають приблизно один з 10 випускників школи, а магістерську ступінь отримують не більше 10-15% випускників бакалаврату. Вищі навчальні заклади України сьогодні приймають на навчання до 70% випускників шкіл.
Сьогодні вітчизняний диплом не визнається в Європі, наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть влаштуватися на роботу за фахом. Найбільше не влаштовує закордонних працедавців низька дієвість знань наших фахівців, тобто здатність використовувати набуті знання на практиці. Річ у тім, що вітчизняні навчальні заклади забезпечують 4 рівні підготовки фахівців з вищою освітою: заклади І-ІІ рівнів акредитації готують молодших спеціалістів і бакалаврів; заклади ІІІ-ІV рівнів — бакалаврів, спеціалістів і магістрів. За кордоном цього не розуміють. Отже, існує потреба уніфікації освітньо-кваліфікаційних рівнів, з метою переходу на двоступеневу систему освіти відповідно до європейських стандартів.
Рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 р. та від 24 квітня 2003 р. з 2003/2004 н.р. в українських вузах розпочався педагогічний експеримент щодо впровадження кредитно-модульної системи у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації. Другий етап експерименту (2005-2008 рр.) передбачає внесення змін до експериментальних матеріалів та їх апробація на більшому масиві учасників експерименту.
Ще однією перешкодою на шляху входження України до Болонського процесу є недостатній рівень автономії вітчизняних університетів. Тому дуже важливо прийняти відповідні рішення щодо надання провідним університетам України автономії та академічних свобод на рівні європейських критеріїв і стандартів, звичайно, підвищивши рівень відповідальності цих закладів перед суспільством.
Отже, система освіти України перебуває на етапі глибокого реформування. Цей процес відбувається в умовах розвитку ринкової економіки, децентралізації управління, боротьби за утвердження цінностей демократичного суспільства.
2). Одним з пріоритетних напрямів державної політики в сучасній Україні є розвиток науки, яка має відігравати надзвичайно велику роль у зростанні економічного потенціалу держави. Разом з тим, після проголошення незалежності України у сфері наукового розвитку проявились певні негативні тенденції, які потребували швидкої ліквідації. Зокрема, орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень, що було наслідком нагромадження серйозних проблем у середині 1990-х рр. Понад 90% нових технологічних розробок, здійснених академічними вченими, не впроваджувалось у виробництво.
Суттєвою вадою сфери науки в Україні новітнього періоду є її поділ на академічну, вищих навчальних закладів та галузеву. Низький рівень фінансування створює великі труднощі у матеріально-технічному та кадровому забезпеченні науки. Окремі науково-дослідні інститути втратили за останні роки понад половину свого кадрового складу.
На 1994 р. загальна чисельність наукових кадрів в Україні становила близько 300 тис. осіб, що було вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори та кандидати наук. Однак наукова віддача цих спеціалістів була набагато нижчою, ніж у Західній Європі, Америці та провідних країнах Далекого Сходу. Стало помітним падіння професіоналізму частини наукових співробітників. Давалися взнаки брак творчих дискусій, здорового суперництва та певна ізоляція від європейської та світової науки.
Недостатня технічна спорядженість наукових лабораторій та соціальна незахищеність наукових працівників призвели до зростання виїзду вчених за межі країни для роботи за контрактом на тривалий час, а то й назавжди. Щороку в результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків.
Зростає й внутрішній перерозподіл кваліфікованих спеціалістів. Понад 20% науковців до кінця 1990-х рр. перейшли на роботу до комерційних структур. Низький рівень оплати праці, соціальна незахищеність учених знизили в суспільстві престижність їхньої праці, що позбавило багатьох талановитих молодих людей стимулів до занять науковою діяльністю.
Але значна частина академічних учених самовіддано працює на ниві вітчизняної науки, що дає надію на швидкий вихід країни з кризи. Перебудовується робота Національної академії наук. На початку ХХІ ст. були визначені фундаментальні проблеми, що потребують ґрунтовного наукового аналізу: енергозабезпечення, розроблення й управління інформативних технологій, випереджального зростання вартості робочої сили, земельної власності, включення землі в товарні відносини, правового регулювання стосунків між її власниками та тими, хто на ній працює.
Одночасно з вирішенням завдань науково-прикладного характеру зростає увага до фундаментальних досліджень. Відбувається перегрупування наукових сил. Розгорнула діяльність Українська наукова асоціація (УНА), покликана сприяти відродженню української науки й виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, ряд інших галузевих академій. Засновані й розгорнули свою діяльність декілька інститутів та центрів як громадських об’єднань науковців, наукових товариств тощо. Сучасна наука України представлена більш як 300 тисячами науковців, з яких 90 тис. — доктори і кандидати наук.
На межі ХХ-ХХІ ст. в Україні, незважаючи на економічні труднощі, відбувається процес реформування академічної науки. Зокрема, було створено Державний фонд фундаментальних досліджень, який втілює демократичну ідею конкурсного фінансування досліджень.
За роки незалежності центром фундаментальної науки в Україні продовжувала залишатись Національна академія наук, при якій діє велика кількість різноманітних науково-дослідних підрозділів. Але їх діяльність за останні півтора десятиріччя дещо змінилась: крім виконання замовлень державного характеру, вони виконують також і приватні. На рахунку учених НАН України 90% всіх зроблених фундаментальних відкриттів країни. Але ці досягнення припадають на період значних економічних труднощів 1990-х рр. ХХ ст., які зумовили недостатній рівень фінансування наукових робіт. У найближчі роки заплановано довести фінансування науково-технічної сфери до 1,7% ВВП, з метою наближення до рівня країн ЄЕС, які визначили на 2010 р. сумарне фінансування науки за рахунок усіх джерел у розмірі 3% ВВП.
На сьогоднішній день в Україні існує декілька концепцій пріоритетних напрямків розвитку науки: екологічно чиста енергетика та ресурсозберігаючі технології; перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв’язку, а також виробництво, переробка та збереження аграрної продукції.
За роки незалежності українські науковці мають чимало здобутків. Зокрема, створено перший в Україні комп’ютер швидкістю в сотні мільярдів операцій за секунду; георадар, який “бачить” на десятки метрів під землею; нову ультразвукову апаратуру для виявлення дефектів у трубопроводах та інших великогабаритних об’єктах у процесі їх експлуатації. Вченими Інституту “Трансмаг” та Інституту проблем ринку і економіко-екологічних проблем НАН України (м.Одеса) розроблена оптимальна траса для високошвидкісного наземного транспорту (ВШНТ) в Україні.
28 січня 2000 р. створена громадська наукова організація “Інститут авіаційно-космічних досліджень імені І.Сікорського”, яка діє відповідно до Закону “Про об’єднання громадян” для цілеспрямованого розвитку аерокосмічної науки, захисту фахових інтересів, взаємної координації науково-дослідних робіт. Інститут, у рамках співпраці з Національним космічним агентством України, бере участь у проведенні державної та науково-технічної політики з розвитку аерокосмічної науки і техніки.
Про престиж української науки свідчить велика кількість спільних проектів із зарубіжними науковими центрами (кількість угод за останні роки зросла у 20 разів). Сьогодні НАН України підтримує широкі міжнародні зв’язки з багатьма країнами світу (Францією, Австрією, Бразилією, Італією, Китаєм, Угорщиною, США, Швецією, Великою Британією тощо). Відчутну допомогу українським ученим надають іноземні фонди, зокрема, Міжнародний науковий фонд, Асоціація сприяння науці нових незалежних держав (INTAS) тощо.
Однією з важливих характеристик, які дозволяють оцінити науковий рівень вищої школи, є існування в її межах наукових шкіл з притаманними їм специфічними традиціями і зв’язками, серед яких пріоритетним є зв’язок з процесом навчання студентів. Нові спеціальності у вищих навчальних закладах виникають і успішно розвиваються там, де функціонують наукові школи. Розвиток наукових шкіл не може відбуватись окремо від розвитку навчальних закладів, особливо університетів. Саме наукові школи здатні організувати поки що недостатній взаємозв’язок між університетською освітою і фундаментальною наукою, забезпечити тим самим єдність наукової і навчальної роботи. Існування наукових шкіл — одна з умов прогресу науки, цілеспрямованого формування творчих наукових кадрів.
Наукові роботи професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів користуються авторитетом як серед вітчизняних, так і серед закордонних колег. Теми досліджень працівників вищої школи різнопланові, охоплюють широке коло наукових проблем. На базі багатьох університетів та академій Києва, Харкова, Львова, Одеси з’явилися і функціонують відомі наукові школи. Вони мають багаті традиції і сьогодні виконують цілу низку замовлень як вітчизняних, так і іноземних державних і приватних структур.
3). Факторами, які сприяють впровадженню основних засад техніко-промислової політики, насамперед є такі: розвиненість транспортної мережі; здатність промисловості випускати великий асортимент продукції. Фактори, які у минулому не сприяли впровадженню основних засад техніко-промислової політики: 80% підприємств України до 1991 р. працювало на потреби військово-промислового комплексу; відсутність законодавчої нормативної бази для функціонування в умовах ринкової економіки; відсутність чіткої програми дій щодо реформування економіки; тривала економічна криза.
Особливо негативно вплинули на техніко-промислову політику держави зміни у демографічній ситуації, що стались у суспільстві України за останні півтора десятиріччя. На момент проголошення незалежності чисельність усіх зайнятих у народному господарстві республіки становила 25 млн. чоловік. При цьому 72% працездатного населення були зайняті у виробничій сфері, близько 28% — у невиробничій.
Аналіз сьогоднішнього економічного стану різних галузей промисловості свідчить про те, що вірогідним напрямком його розвитку є поступове піднесення технологічного розвитку машинобудування, металургійної та хімічної промисловості, де рівень рентабельності майже сталий, як і рівень прибутку. У цих галузях промисловості найбільша кількість підприємств впроваджує нові технологічні процеси та освоює випуск нових видів продукції, що також пов’язано з удосконаленням технологій. З відносно сталою рентабельністю працюють також фармацевтична, деревообробна та целюлозно-паперова галузі промисловості.
І все ж питання впровадження науково-технологічних розробок у виробництво на сьогоднішній день ще залишається до кінця невирішеним. Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. Через недостатнє використання сучасних вітчизняних досягнень науки і впровадження їх у виробництво Україна втрачає щорічно близько 50 млрд. грн. Кількість підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, постійно зменшується і становить нині всього 12-13%.
Водночас про позитивну тенденцію останніх років свідчить те, що в обсязі експорту технологічних послуг у 1998-1999 рр. майже половину складали науково-дослідні та дослідно-конструкторські послуги. Так, у межах співробітництва Україна — ЄЕС започатковано три проекти технічної допомоги “Твіннінг”, що мають на меті впровадження засад європейської транспортної політики, підвищення безпеки дорожнього руху та приєднання України до європейських авіаційних правил.
Україна, володіючи значним науково-технічним потенціалом, пропонує міжнародній спільності співпрацю в галузі авіакосмічних технологій (проект “Морський старт”, спільне виробництво літаків АН-148, АН-70 тощо), ресурсо- та енергозбереження (економічні теплоенергогенеруючі технології), розробки нових речовин та матеріалів, захист природних екосистем та багато іншого.
Україна розвиває співробітництво у космічній галузі з Аргентиною, Казахстаном та рядом інших країн. Уряди України і Аргентини, зокрема, підписали угоду про співробітництво у сфері використання космічного простору у мирних цілях. Ця угода дозволяє українським фахівцям брати участь у реалізації аргентинської космічної програми, навчаючи їхніх спеціалістів. Існує також домовленість про те, що у 2009 р. український ракетоносій виведе на навколоземну орбіту аргентинський супутник. Під час україно-казахстанських переговорів сторони висловили зацікавленість у розвитку співробітництва в галузі супутникової навігації, визначили напрямки співробітництва з підготовки та перепідготовки фахівців аерокосмічного профілю для Республіки Казахстан. Підписані також домовленості між Національним космічним агентством України і представниками Національного центру космічних досліджень Франції (CNES) і Міжнародної асоціації сприяння співпраці з ученими нових незалежних держав колишнього СРСР (INTAS) щодо реалізації спільних проектів з розробки космічних технологій з використанням механізмів конкурсів INTAS. Українська сторона внесла на розгляд INTAS пропозицію про те, що в окремих проектах наша держава може бути єдиним учасником консорціуму зі сторони СНД у разі представлення необхідного обґрунтування.
Одним з визначних показників могутності держави є стабільний розвиток промисловості. Вона є інтегратором науково-технічних досягнень, рушієм трансформаційних перетворень держави. Тільки з допомогою промислових інновацій можлива ліквідація істотного відставання України з продуктивності праці у промисловому виробництві, сільському господарстві, оновлення енергопотужностей та транспортних засобів. Нові технології дадуть Україні змогу зменшити енерговитратність та матеріалоємність продукції, вдосконалити засоби комунікації, комунальну та побутову сфери.
Інноваційний розвиток передбачає перенесення акценту з традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, проведення політики ресурсо- та енергозбереження тощо.
Функціонування промисловості, розширення її можливостей здійснюється шляхом ширшого використання новітніх наукових досягнень та технологічних розробок. Це досягається завдяки формуванню цілісного промислово-науково-технологічного комплексу, здатного до саморозвитку, що повністю забезпечує внутрішні потреби країни у промисловій продукції та її експорт. Основними рисами такого комплексу є наука як безпосередня продуктивна сила, конкурентноздатна продукція, освоєння ринків збуту, об’єднання промислового, торгового та фінансового капіталу, розвинена зовнішня торгівля, державний захист національного товаровиробника тощо. Створення комплексу з такими визначальними характеристиками є сьогодні пріоритетом державної промислової політики.
У 1990-ті рр. ХХ ст. в умовах переходу до ринкової системи господарювання, фактичного розриву традиційних кооперативних зв’язків, зміни характеру ринків збуту та необхідності протидії кризовим явищам закладалась правова основа нової промислової політики держави. Зокрема, було прийнято Закон “Про власність”, а згодом Державну програму приватизації майна державних підприємств, яка протягом 12 років змінювалась та доповнювалась. На перше десятиліття ХХІ ст. пріоритетним визнано структурну перебудову промисловості та розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави, її вихід до 2010 р. у число провідних технологічно розвинених країн світу.
За останнє десятиріччя динаміка розвитку промисловості значною мірою визначалась зростанням машинобудування (на 11,9%), металургії та обробки металу (на 8,6%), харчової промисловості та переробки сільськогосподарської продукції (на 7,1%).
Зростанню обсягів виробництва сприяло покращення кон’юнктури, у тому числі цінової, на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також проведення підприємствами більш виваженої маркетингової політики, зокрема технічно-організаційних заходів щодо зменшення споживання енергоносіїв та виробництва конкурентоспроможної продукції.
Впродовж 2006 р. відбулися позитивні зрушення, що відобразили нові пріоритети в енергетиці. Поступово нарощувався видобуток власних енергоносіїв, зокрема: вугілля — на 1,8% (порівняно з відповідним періодом 2005 р.), нафти разом із газовим конденсатом — на 6,3%, природного газу — на 1%.
Однією з найважливіших властивостей економічно незалежної держави є здатність створювати та ефективно використовувати власні технології на основі розвиненої фундаментальної і прикладної науки. Без інтеграції науки, освіти з виробничим потенціалом проблема подолання економічної кризи практично не має перспективи вирішення.
Для подальшого розвитку держави, враховуючи технологічний, інтелектуальний і виробничий потенціал України, виділяються сім стратегічних напрямів: літакобудування, біотехнології, ракетоносії, комп’ютерні системи, телекомунікації, зв’язок, супутникові технології. Створення державних науково-технічних програм під ці напрямки та надання ресурсів і пільгового кредитування може бути побудоване на засадах комерційних ефектів. Вони є частиною системи стратегічних ефектів, де поряд з економічними критеріями враховуються також національно-стратегічні, геоекономічні, культурологічні тощо.
Завдання подальшого розвитку пріоритетних напрямів економіки України можуть бути вирішені за умов концентрації фінансових ресурсів і фондових активів на найефективніших напрямах промислового розвитку, які забезпечують або швидку окупність вкладених коштів, або можливість виходу на світові ринки. Першочерговим кроком у цьому напрямку є здійснення комплексу заходів зі стимулювання внутрішнього і зовнішнього потенційного інвестора, а також посилення ефективності управління державним майном. Важливим елементом промислової та зовнішньоекономічної політики України є розробка заходів і макроекономічних умов щодо підвищення конкурентоспроможності національних промислових товарів. З огляду на це виділяються такі напрями промислової політики держави, як її регулююча роль, забезпечення національних інтересів, соціальна спрямованість перетворень у промисловості, інноваційний характер розвитку промисловості, пріоритетний розвиток науки.
При розробці стратегії розвитку промислової політики Україна орієнтується на високорозвинуті країни, головними статтями експорту яких є високотехнологічна продукція, а не сировина. Така промислова політика дає змогу отримувати набагато вищі прибутки на міжнародних ринках, стимулювати інноваційну діяльність внутрішніх виробників та підвищувати добробут населення країни.
Пріоритетні галузі економіки за таких умов перетворюються на експортні, тому більшість учасників української економічної діяльності повинні переглянути своє ставлення до власної експортної політики. У сучасних умовах вона часто розглядається як можливість швидко отримати прибутки у грошовій формі, адже кількість останніх є надзвичайно обмеженою в реальному секторі. За таких обставин вивозиться саме та продукція виробництва, яка не потребує значних витрат на технологічний цикл. Крім того, експортери працюють за умов постійної зміни “правил гри” і не можуть розраховувати на сталий рівень прибутку.
За таких умов вирішення завдань промислово-технологічної політики повинно забезпечуватись зміною податкової системи, державними гарантіями вітчизняним та іноземним кредиторам, розбудовою провідних для України галузей промисловості з доведенням їх до світового рівня, розвитком підприємництва, вдосконаленням мережі науково-технічного та науково-технологічного забезпечення та охороною інтелектуальної власності.
Отже, за часи незалежності пріоритетними напрямками освітньої, наукової та технічно-промислової сфери були трансформація в нову суспільно-політичну систему західноєвропейського зразка, перебудова навчальних програм, реструктуризація загальноосвітньої, професійно-технічної та вищої школи, перехід на 12-річний термін навчання у середній школі та двоступеневу систему підготовки спеціалістів з вищою освітою в нових історичних умовах. У цей час формувалися пріоритети наукової сфери, здійснено її перебудову, що незважаючи на економічну нестабільність, має вагомі здобутки. Впровадження наукових досягнень у виробництво у складних економічних умовах реструктуризації вітчизняної економіки дало можливість зберегти й розвинути її пріоритетні напрями. Негативним супутнім фактором зазначених процесів є недостатній рівень фінансування, що не дає можливості швидко досягнути світового рівня розвитку освіти і науки.