Жодну науку вільна людина не повинна вивчати як раб

16. Отже, лічбу та геометрію і всі підготовчі науки, які треба викладати до діалектики, слід пропонувати дітям, але спосіб викладання не повинен бути примусовим.

– Чому?

– Тому що жодну науку вільна людина не повинна вивчати як раб. Тілесні вправи, виконувані навіть проти волі, нітрохи не шкодять тілу, а в душі ніяка примусова наука не лишається міцно.

– Правда.

– Тому не силоміць викладай, мій любий, дітям науки, а з допомогою гри; тоді ти краще побачиш, хто до чого має нахил.

– Те, що ти кажеш, досить переконливо.

– Адже ти пригадуєш, ми говорили, що дітей треба водити і на війну, на конях, як глядачів, а якщо нема небезпеки, то підводити близько і давати їм спробувати крові, мов цуценятам.

– Пам’ятаю.

– І кожний, хто в усій цій праці, науках і небезпеках випередить інших, – має бути виділений.

– В якому віці?

– Коли вони звільняються від необхідних гімнастичних вправ, бо в цей час – чи триває він два чи три роки – вони не спроможні займатися нічим іншим; утома і сон ворожі навчанню; але в той самий час і це – чималої ваги випробування, яким хто виявить себе в гімнастичних вправах.

– Звичайно.

– А після того обрані з двадцятирічних дістануть більшу шану, ніж інші, і науки, що викладалися дітям без системи, для них мають бути систематизовані, щоб вони могли осягнути їхню взаємну спорідненість та природу існуючого.

– Так, тільки таке навчання буде міцне в кожного, хто його засвоїть.

– І крім того, воно – найкраще випробування, чи діалектик дана людина своєю природою, чи ні. Той, хто спроможний так осягнути науки з однієї точки зору – діалектик, хто неспроможний – не діалектик.

– Я згоден з тобою.

Не всі можуть бути допущені до міркувань

– Тобі доведеться, сказав я, стежити, хто з них виявить себе як здібний до цього, а також стійкий у наукових заняттях, стійкий на війні та в усьому, встановленому законами; таких ти повинен будеш після тридцяти років виділити з обраних і оточити їх ще більшою шаною; ти повинен будеш, випробовуючи їх за допомогою діалектики, дивитися, хто з них здатний, не покладаючись на зір та інші чуття, в союзі з істиною, звернутися до самого буття. Тут, мій друже, необхідна велика обережність.

– Чому ж?

– Хіба ти не помічаєш, яке велике лихо спіткало нинішню діалектику?

– Яке?

– Що діалектики повні беззаконня?

– Навіть дуже.

– Ти вважаєш, що з ними діється щось незрозуміле, і не виправдовуєш їх?

– Чому ж їх виправдовувати?

– Якби, наприклад, якийсь підкидьок був вихований у багатому й знатному домі, серед численних облесників, і, вирісши, довідався б, що він не походить від тих, хто називає себе його батьками, а своїх справжніх батьків не знайшов би, – можеш ти собі уявити, як би він ставився до облесників та своїх названих

батьків, поки не знав про обман, і після того, як довідався б? Чи ти хочеш почути, як я собі це уявляю?

– Хочу.

17. Я думаю, що він більше поважав би названих батька й матір та інших своїх гаданих родичів, ніж облесників, більше дбав би, щоб вони не зазнавали ні в чому нестатку, менше б робив і говорив їм щось супротивне законам і більше б слухався їх у важливих справах, ніж облесників, поки довідався б про правду.

– Мабуть, що так.

– А після того, як він дізнається про правду, я вважаю, його пошана до них і піклування зменшаться, і навпаки, посиляться ці почуття до облесників. Він коритиметься їм куди більше, ніж раніше, житиме за їх вказівками, одверто водячись з ними, а свого попереднього гаданого батька та інших гаданих родичів – якщо тільки в нього не виявиться винятково добра натура – він матиме ні за що.

– Все, що ти кажеш, дуже правдоподібне; але що спільного між цим прикладом і тими, що беруться до міркувань?

– Ось що: ми змалку маємо деякі погляди про справедливе й прекрасне, під впливом яких ми виховувались, як під впливом батьків, корячись їм і поважаючи їх.

– Так.

– Але ж є й інакше, протилежне цьому життя, воно обіцяє багато втіх; воно спокушає нашу душу й вабить до себе, але не переконуй хоч трохи розумних; вони поважають ті батьківські погляди і їм коряться.

– Так. ; – Так от, коли до людини, так налаштованої, з’явиться питання і спитає, що таке прекрасне, і коли вона відповість те, що звикла чути від законодавця, Розум їй заперечить, і багато разів, різним способом заперечуючи, переконає, що це так само прекрасне, як і ганебне, і так само щодо справедливості та добра і всього того, що вона особливо шанувала, – як ти думаєш, яка буде після цього її повага до цих речей і слухняність?

– Вона неминуче вже менше шануватиме їх і слухатиметься їх.

– А коли вона перестане вважати це вартим поваги і рідним, як раніше, а істини не знайде, – чи можливо, щоб вона звернулася до якого-небудь іншого життя, крім того, що її спокушає?

– Неможливо.

– І виявиться, я вважаю, що з людини, яка жила у згоді з законом, вона стане беззаконною.

– Неминуче.

– Це – природний стан тих, хто так приступає до міркувань, і, як я щойно сказав, до них треба ставитися поблажливо.

– І навіть із жалістю.

– А щоб тобі не довелося жаліти тридцятирічних людей, чи не слід з великою обережністю приступати до міркувань?

– Так, з дуже великою.

– Чи не полягає один з видів цієї обережності, якої треба постійно додержуватися, в тому, щоб не дозволити дітям набувати смаку до міркувань? Я думаю, ти помічав, що хлопчики, вперше скуштувавши міркувань, зловживають ними, мов грою, завжди користуючись ними, щоб суперечити; наслідуючи викривачів, вони самі викривають інших, відчуваючи, подібно до цуценят, втіху з того, щоб у розмові тягти й рвати кожного зустрічного.

– Авжеж.

– А взявши гору в суперечках з багатьма й самі бувши розбиті багатьма, вони дуже швидко приходять до того стану, що перестають вірити в те, в що вірили раніше; а наслідок цього – і вони самі, і все, що стосується філософії, здобувають в інших погану славу.

– Правда.

– А доросліша людина не захоче брати участь у такому безглузді; вона буде більше наслідувати того, хто бажає займатись діалектикою і пізнати істину, ніж того, хто бавиться й суперечить заради гри; і сама вона буде стриманіша, і заняття це зробить більш поважним, а не менш.

– Ти правильно кажеш.

– Чи не задля цієї обережності сказано і все те, що ми говорили раніш, що до міркувань повинні бути допущені тільки скромні й стійкі натури, не так, як це трапляється тепер, коли перша-ліпша людина, часто навіть зовсім нездатна, береться до них?

– Звичайно.