Проаналізувати розвиток проблеми естетичного виховання в історії педагогіки.

До питання естетичного виховання науковці зверталися впродовж усієї історії розвитку цивілізації.

Античність. Паростки осмислення питання естетичного виховання можна простежити ще у розробках античних філософів. Так, відомий афоризм Сократа «Пізнай самого себе» можна вважати провісником ідеї естетичного виховання взагалі і його наріжного принципу – самопізнання та самовдосконалення зокрема.

Своєрідну позицію щодо цієї проблеми займав учень Сократа – Платон, який наголошував на доцільності тільки такого мистецтва, що сприяє і «виховує бадьорість духу у громадян».

Проте найцікавішою видається концепція послідовника Сократа і Платона – Арістотеля. Не використовуючи безпосередньо відповідної термінології, філософ водночас звертався до питання удосконалення як конкретної особистості, так і суспільства в цілому. Введене давньогрецьким мислителем у теоретичний ужиток поняття «мімесис» відкрило перед ним можливість спонукати митців зображувати дійсність не тільки такою, якою вона є насправді і якою її бачить художник, а й якою вона має бути.

У зв'язку з аналізом проблеми естетичного виховання цікавою видається ще одна ідея Арістотеля. Згідно з його концепцією наука і мистецтво належать до галузі теоретичного розуму, але філософ чітко розмежовував об'єкти їх дослідження, наголошуючи, що історик осмислює те, що дійсно відбувалося, а поет – що мало б відбутися. Звідси – відомий вислів Арістотеля: «Поезія більш філософічна і серйозніша за історію: поезія говорить про більш загальне, історія – про одиничне». На думку античного філософа, найефективнішим засобом естетичного виховання є мистецтво – духовна пам'ять людства. Саме ця орієнтація з урахуванням специфіки історичного контексту простежуватиметься у наступні періоди розвитку цивілізації.

Середньовіччя. Ця доба є оригінальною моделлю проблеми естетичного виховання. Спираючись на ідеї давньогрецьких мислителів, середньовічні філософи вважали митця посередником між «божественним логосом» і людиною. Цілком природно, що саме на мистецтво було покладено найвідповідальніше завдання – духовно-естетичне виховання, яке мали виконати два найголовніші види мистецтва доби середньовіччя: архітектура та поезія. Мистецтво архітектури повинно було естетично виховувати широку аудиторію: «Собор мав стати Біблією для неписьменної людини», поезія ж була орієнтована на еліту і через «насолоду слуху і розуму» давала уроки моральності.

Відродження. Новий етап осмислення проблеми естетичного виховання пов'язаний з добою Відродження. Аналіз специфіки її інтерпретації вимагає врахування двох важливих моментів.

По-перше, великого значення у відповідний період набуває переорієнтація поглядів щодо феномену митця: «О. Шастель дуже слушно... вказує на образ Великого митця, котрий підкорює собі простір шляхом накладання на нього різних форм і образів».

Отже, у добу Ренесансу митець фактично втрачає свою залежність від бога і його феномен набуває власної самоцінності, а мистецтво відповідно перестає бути «тінню від тіні буття». Звідси – зміна парадигми в естетичному вихованні – орієнтація на світську культуру, а головне – зосередження уваги на реальній людській особистості, що стала об'єктом художньої інтерпретації в геніальних творах Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Дюрера та ін.

По-друге, важливою складовою специфіки естетичного виховання доби Ренесансу стає його гуманістична орієнтація. У цьому сенсі значний інтерес викликає науковий доробок іспанського філософа X. Л. Вівеса, який у своїх працях запропонував «комплексну модель» естетичного виховання людини, залучивши досвід педагогіки та етики. X. Вівес розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що ґрунтується на поступовому розвитку її природних здібностей. Виховання та освіта мають, на думку філософа, йти від простого до складнішого, ставити зрозумілу кінцеву мету.

Новий час. Якщо практика естетичного виховання у добу Відродження мала елітарну спрямованість, то епоха Нового часу орієнтувалася на широку аудиторію. В цей історичний період було закладено основу естетичного руху, що досягає свого апогею у XVIII – на початку XIX ст. і отримує назву Просвітництво. Цей часовий проміжок заслуговує особливої уваги щодо аналізу проблеми естетичного виховання.

Одним з фундаментальних естетичних понять, з яким активно працює просвітницька філософія і що посідає важливе місце в структурі цієї проблеми, є естетичний смак, який аналізується в теоретичних роботах І. К. Готшеда «Книга про німецьке віршування» (1751), Д. Юма «Про норму смаку» (1740), К.-А. Гельвеція «Про людину, її розумові здібності та її виховання» (1773) та ін. Характерною особливістю доби Просвітництва було регулювання відносин між мистецтвом і аудиторією, активізація процесу її естетичного виховання.

Усі наукові пошуки, що велися у цьому напрямі впродовж століть, підготували грунт для введення у теоретичний ужиток поняття «естетичне виховання». Це зробив Ф. Шіллер у своїй відомій праці «Листи про естетичне виховання людини». У розділі «Мистецтво як естетичне явище», аналізуючи основні поняття внутрішньої структури мистецтва, ми підкреслювали вагомий внесок Шіллера у розробку проблеми художнього образу і наголошували на неординарності та симптоматичності ситуації, коли практик мистецтва теоретично осмислює і аналізує фундаментальні мистецькі поняття, залучаючи досвід своєї творчої лабораторії. Ф. Шіллер стверджував, що мистецтво має сформувати всебічно розвинену гармонійну особистість, і оперував при цьому поняттям «цілісна людина».

Про прорахунки й утопічність ідей Ф. Шіллера щодо заходів естетичного виховання йшлося неодноразово у теоретичних розробках XIX–XX ст., адже з плином часу ідеалістичність шіллерівської позиції виявила себе досить чітко. Проте новий історичний період переконливо засвідчив, що помилки великого митця та теоретика були «високоморальними». Ф. Шіллер намагався естетично удосконалити людину, встановити взаємозв'язок між мистецтвом і аудиторією.

Друга половина XIX – XX століття. Ситуація, що склалася з проблемою естетичного виховання у другій половині XIX – XX ст., виявилася значно складнішою. Здавалося б, що вже розроблено і введено у науковий обіг поняття «естетичне виховання», існують численні розробки у цьому напрямі, але новий історичний період перевів проблему «естетичного виховання» в іншу площину, вимагаючи від дослідника враховувати його специфічні особливості. Пояснюють цю ситуацію принаймні три причини.

Перша причина – це соціально-політичні катаклізми: революції та війни, що не сприяли процесу «естетичного виховання».

Друга причина – пов'язана із стрімким науково-технічним прогресом (НТП) та абсолютною залежністю від нього людини. Щодо цього цікавою, хоча і, безперечно, дискусійною, видається позиція засновника психоаналізу 3. Фрейда – людини, яка модернізувала мислення XX ст. Він вважав, що «якби не було залізниці, що долає відстань, дитина ніколи б не залишала рідного міста, і ми тоді не мали б потреби у телефоні, щоб почути її голос. Якби не було відкрито пароплавне сполучення через океан, то відповідної морської пригоди не здійснив би мій друг, а мені не потрібний би був телеграф, щоб отримати від нього заспокійливе повідомлення».

Водночас на початку XX ст. чітко простежується тенденція зближення мистецтва і НТП, що, з одного боку, призводить до виникнення нових художніх течій (футуризм, кубізм), а з іншого – зумовлює появу нового виду мистецтва – кінематографа.

Вивчення логіки розвитку проблеми «естетичного виховання» відкриває можливість прослідкувати ще одну цікаву закономірність, яка безпосередньо пов'язана з феноменом видової специфіки мистецтва. В кожний історичний період функцію естетичного вдосконалення особистості було покладено на конкретні види мистецтва.

Так, у добу античності її виконували література і театр; в епоху середньовіччя – архітектура і поезія; Відродження асоціювалося з живописом та скульптурою; Новий час – з музикою та театром. Як бачимо, до XIX–XX ст. у межах видової структури мистецтва функціонує принцип певної гіпертрофії, що не передбачає цілісного естетичного сприйняття світу. Проте поява на перетині двох століть кінематографа (синтетичного виду мистецтва) вирішує цю проблему і стає найефективнішим засобом естетичного (чи антиестетичного) виховання в умовах XX ст.

Третя причина, що вплинула на специфіку естетичного виховання у зазначений період, була, як це не парадоксально, пов'язана з яскравим мистецьким рухом. Він стимулював виникнення великої кількості художніх напрямів, що сформувалися у межах двох методологічних систем: реалістичної та нереалістичної. Ця проблема вже розглядалась у першому розділі навчального посібника, проте питання естетичного виховання вимагає ще раз звернутися до неї.

Складна, але надзвичайно творчо активна ситуація, в якій опинилося мистецтво, у другій половині XIX–XX ст. сформувалася не сама по собі. Вона була підготовлена могутнім процесом, що відбувався у галузі філософії і зумовив активізацію ірраціоналістичного напряму, представленого Ф. Шеллінгом, А. Шопенгауером, Ф. Ніцше, А. Бергсоном, 3. Фрейдом та ін. Філософія ірраціоналізму мала безпосередній вплив на художні пошуки нереалістичного мистецтва й зумовила процес його елітаризації.

Основи теорії елітарності, закладені Ф. Шеллінгом, у подальшому були розвинені у роботах його послідовників (концепція розподілу на «людей генія» і «людей користі» А. Шопенгауера, ідея «винятковості митця» А. Бергсона та ін.) і зумовили процес нівелювання ідеї «естетичного виховання».

У зв'язку з цим показовими видаються вислови видатних митців XIX–XX ст. Так, «однією з улюблених ідей Дега була ідея про непотрібність робити мистецтво доступним нижчим класам». А метр сюрреалізму С. Далі запропонував своїм сучасникам і залишив майбутнім поколінням сповідь, що має красномовну назву «Щоденник одного генія». Митець розпочинає його з думки, що за часів Французької революції виникла «ця дурна ... мода, коли всі ... вважали, ніби генії... – це людські істоти, більш чи менш схожі на всіх інших звичайних смертних». Однак, на нашу думку, і цю, й інші ідеї С. Далі відповідно до її тональності слід сприймати як відверте провокування, зумовлене бажанням геніального художника привернути увагу аудиторії до свого мистецтва, «нав'язати» їй свою модель світосприйняття, здійснюючи у такий спосіб своєрідний акт естетичного виховання через сюрреалістичне мистецтво.

Цікавою видається і позиція французької письменниці, представниці школи «нового роману» Наталі Саррот (нар. 1902), яка відверто саркастично ставилася до бажання простих смертних інтелектуально удосконалюватися, про що писала: «І таких... було багато – зголоднілих і немилосердних паразитів, п'явок, які... мусолили сторінки Рембо, тягнули сік з Маларме, передавали із рук у руки «Улісса» чи «Нотатки Лауридис Бригге», поганячи їх своїм огидним розумінням». Але пройде час і вже покрита сивиною Н. Саррот, відповідаючи з екрана телебачення на запитання щодо її розуміння проблеми «естетичного виховання», скаже, що їй соромно і боляче говорити на цю тему, оскільки з-під її пера вийшов «Тропізм XI».

Треба схилити голову перед людиною, яка самотужки намагається збагнути світ Джойса і Маларме. У цьому вислові французької письменниці простежується цікава думка про необхідність у самовихованні та самовдосконаленні, що перегукується з відомим афоризмом Сократа, з якого ми починали аналіз цієї проблеми.