Особливості виховання на різних етапах розвитку первісного суспільства.
І Заліковий модуль
1. Визначити особливості виховання в первіснообщинному суспільстві.
Основні теорії походження виховання
Існує ряд теорій про походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Г. Спенсер, Ш. Летурно) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу. З позицій психологічної теорії (П. Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Релігійна концепція (К. Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. Представники трудової теорії (Ф. Енгельс, Л. Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці. Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.
Особливості виховання на різних етапах розвитку первісного суспільства.
В історії виховання відправною точкою стала педагогічна практика первісних людей. Повністю реконструювати цей феномен сьогодні досить важко. Єдині доступні нам джерела – речові знахідки археологів. Але вони недостатні для отримання вичерпної інформації. Дослідники також відтворюють виховну практику первісних людей шляхом аналогій, використовуючи етнографічні дані про найбільш відсталі у своєму розвитку племена, що подекуди ще зустрічаються на Землі.
Існування первісного ладу вимірюється сотнями тисяч років. У своєму розвитку він пройшов кілька періодів: первісне стадо, родова община, розклад первісного ладу. Виховання підростаючого покоління на кожному його етапі мало свої особливості.
За первісного стада, коли тільки завершується процес біологічного становлення людини, ніяких організованих форм виховання ще нема. Не існує диференціації виховних впливів морального, трудового, тим більше інтелектуального спрямування. Виховання відбувається стихійно і обмежується прямим відтворенням небагатого суспільного досвіду.
Епоха родового устрою характеризується значним розширенням суспільного досвіду та перетворенням людських стад у сталі колективи родичів – роди, племена. У людей з’являються релігійні уявлення.
Первісна родова сім’я спочатку ділилася на три вікові групи: перша – діти i підлітки; друга – дорослі, повноправні учасники життя i праці; третя – люди похилого віку, старики. Кількість таких вікових груп з часом збільшувалася. Для багатьох первісних родів перехід у групу дорослих супроводжувався спеціальними актами, які дістали назву “ініціація“.
Вікова ініціація – перша в історії педагогіки iнституалiзована форма виховання дітей. Вона являє собою систему випробувань та церемонію посвяти підлітків у повноправні члени колективу, чому передує досить тривала спеціальна підготовка.
Мета виховання у цей період полягала у передачі підростаючому поколінню трудових навичок, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів.
Єдиною виховною інституцією виступає ціла община. Виховання є суспільним, спільним і однаковим для всіх. Функція вихователя поступово закріплюється за групою стариків, які були носіями i хранителями колективного досвіду. Часто роль вихователів виконували і старші діти.
Існували лише вікові i статеві відмінності у вихованні дітей. Виховання здійснювалося шляхом прямого включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих i мало практичний характер. Воно було природним і вільним. Діти сприймали його як невід’ємну частину їх дійсного сьогоднішнього життя, а не як підготовку до життя майбутнього.
На останніх етапах матріархату з’явилися перші в історії заклади для життя i виховання підростаючих людей – будинки молоді. Вони були окремими для хлопчиків i дівчаток. Тут діти під керівництвом старійшин роду готувалися до життя та праці.
До найперших в iсторiї людства організаційних форм виховання належать: дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, ритуалiзованi обряди, усна творчість первісних людей. Особливе значення надавалося дотриманню встановлених заборон — табу.
Епоха розкладу первісного ладу характеризується виникненням сусідських общин, поступовим встановленням патріархальних суспільних стосунків і моногамної сім’ї, становим і майновим розшаруванням суспільства.
Виховання у цей час починає складатися як особлива суспільна функція i набирає деяких організованих форм. Разом з первісним колективом ще одним виховним інститутом поступово стає сім’я. На зміну єдиному, колективному i рівному для всіх поступово приходить станово-сiмейне виховання, яке диференціюється для кожного стану згідно його ідеалів. Поступово втрачаються безпосередні зв’язки між дитиною i суспільством. Виховання все більше втрачає свій природовiдповiдний i ненасильницький характер.
Розширюються релігійні уявлення людей, зростають відомості з астрономії, історії, медицини, ускладнюється досвід виконання сільськогосподарських робіт. Зростання об’єму людських знань разом із становим розшаруванням суспільства породили відокремлення розумового виховання від фізичної праці і необхідність організації спеціального навчання. Причому розумове виховання стає монополією панівної групи людей, оскільки саме в їхніх руках зосереджувалися такі знання. Все це також привело до появи людей, для яких виховання стає сферою їхньої професійної діяльності.
Виховання не могло сформуватися до тих пір, поки не виникла людська психіка. Виховання є цілеспрямлваним процесом впливу на психіку та поведінку дітей, процесом керівництва їхнім розвитком, залученням до соціального досвіду. Воно передбачає наявність цілі, що визначає дії вихователя у цьому напрямку, добір засобів, форм і методів педагогічної діяльності. Тому завершення біля 40-35 тис. років тому формування людини сучасного фізичного типу, яка мала знання, жила первісними общинами, знаменувало завершення становлення виховання, перетворення його у цілеспрямований процес. Головним фактором виникнення виховання був постійний ріст і ускладнення соціального досвіду, перш за все – досвіду виробничого.(три поділи праці ). Важливим етапом у становленні виховання стала поява сім’ї як соціального інституту. У 9-8 тисячоліттях до н.е. в ряді регіонів світу, відбуваєься соціальне і майнове розшарування первісного суспільства (по часу співпадає з початком обробки металів). Сім’я стає основною соціальною одиницею. Відповідно виховання з загальною, рівною, общинною перетворюється у станово- сімейне. Діти виховувались перш за все на прикладі батьків. Виховання представників різних страт – вождів, жерців, воїнів, інших общинників – мало свої відмінності. В сім’ях еліти збільшується строк дитинства і збільшується виховний вплив на підростаюче покоління. Діти зі слів батьків, шляхом наслідування сприймали досвід та інформацію попередників. Цей досвід оцінювався як таемниця і чародійство. Тому діям, пов’язаним з вихованням надавали магічного змісту. Появаігенезаорганізованихформвиховання. Люди первісної епохи при передачі досвіда користувалися певними дидактичними прийомами, котрі вироблялися під впливом умов життя і тому спочатку мали примітивний і неусвідомлений характер. Основним прийомом емоційно-психологічного впливу дорослих було механічне повторення. Йшов час. По мірі ускладнення життєдіяльності з’являються зачатки організованих форм виховання. Поступово воно зосереджується в руках у спеціально призначених особ. У первісних общинах мисливців строк дитинства обмежувався віком від 9 до 11 років. Самих молодших хлопчиків і дівчаток віддавали під нагляд жінок, котрі навчали їх навичок трудової діяльності. У цей час діти багато33 часу проводили в іграх, імітуючи життя дорослих. Старійшини і жреці слідкували щоб діти не порушували усталених в общині заборон (табу). З раннього дитинства діти отримували правдиві і неспрощені відомості про життя дорослих, про їхні взаємини і заняття. З самого початку вони засвоювали знання, вміння і навички, необхідні для здійснення різних видів діяльності, вчились будувати свої взаємини як дорослі люди, засвоювали норми і цінності, прийняті всім колективом. Це мало своїм наслідком раннє соціальне визрівання дітей у первісних общинах. До 9-11 років вони, як правило, не тільки набували найважливіших знань, умінь,навичок,але й вели себе майже як дорослі люди. Саме в цей час дітей починали готувати до вікових ініціацій – церемоній посвяти в дорослі повноправні члени первісного колективу. Надалі відбуваються певні зміни, пов’язані з розшаруванням общини в добу неоліта. Колективна традиція виховання наприкінці первісно-общинного ладу призвела до появи “будинків молоді” для дітей і підлітків. По це були попередникі шкіл, Організовані для виховання суспільної людини, навчання її відповідним трудовим навичкам, вмінням, обрядам. Починають залучатися фізичні покарання. Основною формою Виховання залишаються ігри і спільні заняття. В умовах матріархату до 7-8 років хлопчаки і дівчата виховувалися разом під керівництвом жінок, в більш пізньому віці – окремо. У патріархальному-родовому ладі дома молоді стають окремими. Виховання хлопців повністю переходить до старійшин і жреців. Згодом з’являються окремі будинки молоді для бідних і багатих членів общини. Закінчувалося виховання процедурою ініціації – посвятою у дорослі, яку проходили підлітки незалежно від статі у 10-15 років. У хлопців ініціація була більш довготривалою і складною. Ініціація проводилася у вигляді культового обряду, супроводжувалась піснями, танцями і т.д. Їй надавався магічний характер. Ініціації не можна зводити тільки до виховних функцій. По-перше, ініціація була проявом первісного світогляду, в якому людина інтерпретувалась як маленька частка могутньої природи і мета ініціації вважалась у залучені за допомогою магії допомоги могутніх сил природи; По-друге, виховна мета – закріпити в жорсткій формі неодхідний комплекс знань, вмінь і навичок, без якого неможливе повноцінне життя члена первісного колективу. На заключення слід наголосити, що виховання, яке зародилося в надрах первісного суспільства (найдовготривалішого періоду в житті людства ), не зникло з історичної сцени. Воно стало вихідною точкою всього наступного розвитку педагогічного процесу. Багато положень цієї моделі виховання збереглися у складі народної педагогіки. До них відносяться: єдність життя і виховання, раннє залучення дитини до виробничих процесів, велика роль громади у вихованні дітей тощо
2. Визначити загальні тенденції організації виховання і навчання у цивілізаціях Стародавнього Сходу.
Стародавній Схід – умовна назва країн, які існували у IV-I тисячол. до н. е. на території Південної Азії i частково у Північній Африці. На західному краї цієї території знаходиться Єгипет, на східному – Китай. У древньосхiдних країнах виховання підростаючого покоління вже чітко виділяється як самостійна соціальна функція суспільства. Найголовнішою його ознакою у цей період була поява спеціальних навчально-виховних закладів – шкіл, де відбувалося систематичне навчання дітей. Появі шкіл сприяло створення різних систем письма (шумерське, єгипетське, китайське i т. д.) та накопичення наукових знань, що розвивалися завдяки запитам виробництва (побудова складних споруд, іригаційних систем), військовим, медичним, релігійним і ін. потребам. Перші школи виникли у III-II тисячол. до н. е. у таких державах як Шумер, Єгипет, Індія, Китай. Навчання з цього часу стає основною, але не єдиною, стороною виховання. Школи у Шумері виникли у середині III тисячол. до н. е. Шумер – рання рабовласницька держава, яка існувала з V до кінця II тисячол. до н. е. на території Дворіччя (між річками Тигр i Євфрат). Шумери перетворили піктографічне письмо у клинопис, який являв собою передачу інформації за допомогою комбінації різноманітних вертикальних і горизонтальних клиновидних рисок. Ця система письма була складною і тяжкою для вивчення. Вона нараховувала біля 600 знаків. Школи у шумерів виникали з метою підготовки писарів – людей, які вміли користуватися клинописом. Власної назви вони не мали і називалися “будинки глиняних табличок“, вчитель – “батько будинку глиняних табличок“, учень – “син будинку глиняних табличок“. Це тому, що писали шумери на глиняних табличках (по мокрій глині). Тексти на знайдених вченими глиняних табличках свідчать, що у шумерських школах вивчали відомості з ботаніки, зоології, географії, математики, астрономії. Школи у Єгипті також виникають у III тисячол. до н. е. Приблизно у цей час тут з’являється і писемність. Єгиптяни використовували для письма папірус. Саме письмо було ієрогліфічним, тобто – “священним“ (ієрогліф – священний знак). Воно було надзвичайно складним (нараховувало близько 700 різних ієрогліфів).
У Єгипті існували двірцеві школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних службовців. Найпершими тут виникли, як i в Шумері, школи для писарів. Учень спочатку вправлявся у письмі на глиняних табличках або навощених дощечках і тільки тоді, коли набував достатніх4 навичок, йому давали папірус. Писарі використовували спрощений варіант письма – ієратичне. Лише у школах для жерців вивчали ієрогліфічне письмо, яке вважалося священним. У цих школах все огорталося містикою і таємничістю, тут передавали уміння відправляти релігійні культи, а також повідомляли наукові відомості з математики, астрономії, географії і медицини, які трималися у таємниці від інших людей. У II тисячол. до н. е. виникають перші навчальні заклади у Китаї. Про них дізнаємося з найдавніших китайських записів, зроблених на кістках і панцирах черепах. На рубежі II i I тисячол. до н. е. з’являються літописи на бамбукових і дерев’яних дощечках. Важливі документи з VIII ст. до н. е. записували на дорогому шовку. У I ст. китайці навчилися виготовляти папір. У Стародавньому Китаї писали ієрогліфічним письмом, яке нараховувало кілька десятків тисяч ієрогліфів. Навчання грамоти тривало багато років, воно було доступне лише дітям чиновників і багатіїв. Першими китайськими школами були общинні школи, які згодом поділялися на центральні і місцеві. Для підготовки різних чиновників відкривалися спеціальні навчальні заклади: юридичні, математичні, медичні, художні. З розвитком науки у Китаї виникають вищі аристократичні школи, де навчали, передусім, ораторському мистецтву, філософії, релігійної моралі, астрономії, медицини тощо. Крім державних існували також приватні школи. Першу приватну школу відкрив Конфуцій. Основу навчання складали "шість мистецтв": стрільба з лука, управління конем, музика, письмо, арифметика, етикет. Вивченню письма і рахунку не надавали такого особливого значення як всім іншим дисциплінам. На рубежі I i II ст. н. е. у Китаї вперше було запроваджено систему державних екзаменів на зайняття державних посад: хто хотів у майбутньому стати вченим або чиновником, повинен був складати ряд екзаменів впродовж кількох років. Тому вся розумова освіта, як правило, спрямовувалася на підготовку до здачі цих екзаменів. У II тисячол. до н. е. виникли школи в Індії. Про їх існування свідчать Веди – найдавніший пам’ятник релігійної індійської літератури. Веди були складені санскритом – стародавньою індійською мовою. В Індії була розвинута усна традиція, яка до останнього часу залишалася її характерною рисою. Вже у III ст. до н. е. тут існували два алфавіти – кхароштхі та брахмі. Останній є джерелом всіх пізніших індійських алфавітів. Матеріалом для письма в Індії служило пальмове листя. На півночі країни для письма використовували внутрішню сторону берести. У Ведах збереглися відомості про школи для двох вищих станів ("варни"): школи брахманів та школи кшатріїв. На час навчання учні жили у будинку вчителя. Навчання у школі тривало 10-12 р. Для учня день розподілявся на дві частини. Частина дня виділялася для виконання різних господарських обов’язків у домі вчителя, обумовлених при вступі дитини до школи. Інша частина дня призначалася для шкільних занять. Заняття полягали, передусім, у заучуванні напам’ять віршів, гімнів й інших релігійних текстів. Письмо у школах прививалося, як і у суспільстві в цілому, дуже повільно. У різні періоди у древньоіндійських школах вивчалися: граматика, література, математика, історія, медицина, етика, танці, музика, філософія, красномовство.
3. Визначити загальні тенденції розвитку теорії і практики античного виховання. Порівняти Спартанську та Афінську системи виховання.
Античність (Стародавність[фр.]) – якісно новий етап розвитку стародавнього суспільства(VIIIст. до н. е.).Становлення і розвиток античної (давньогрецької та давньоримської) культури характеризувались створенням нових політичних систем (демократія), широкого вжитку набули товарно- грошові відносини, великої ролі набули міста. В цілому суспільства динамічно розвивалися в межах рабовласницького ладу, широкого розвитку отримали гуманітарні сфери науки, мистецтво і виховання. Географічно античний світ пов’язаний з басейном Середземного моря.
Умовно можна виділити 3 періоди античності:
1. Грецький (IX-IV ст. до. н. е.)
2. Елліністичний (IV-II ст. до. н. е.)
3. Давньоримський(II ст. до н. е.-V ст. до н. е.)
Вважають, що предтечею античної Грецької цивілізації була Крито-Міненська культура (30-11 ст. до н.е.). Є відомості, що саме в цей час тут виникла писемність. Спочатку у вигляді криптографії, згодом-у вигляді складового письма. Центри навчання писців були в храмах і палацах царів. Саме тут було закладено традицію писати зліва-направо, зверху-до низу, відокремлювати нові рядки і заголовні літери. Наступним етапом генези системи освіти став Гомерівський період (архаїчний). (IX-VIII ст. До н.е.). Джерелами для вивчення виховання в цей період є поеми Гомера “Одіссея” та “Іліада”. Герої Гомера отримували виховання під наглядом наставників-старців. Вони вчилися красномовству, вивчали міфологію та свій родовід, володіли музичними інструментами, були фізично загартовані, гарні воїни. Слід наголосити, що для античності в цілому характерно зовсім інше трактування природи людини, аніж на Сході. В силу певних природно-географічних, етнічних та соціальних причин в Греції утвердився погляд на людину як дієву, сильну, прекрасну істоту та необхідність розвитку гармонії душі та тіла. Про це вже свідчить антропоморфність богів у Грецькій міфології. Особливого розвитку виховання і зародження педагогічної думки в Стародавній Греції пов’язано з класичним періодом, що характеризувався розвитком міст-полісів. Поліс консолідував громадян в економічному, політичному, військовому і культурному житті. Цьому сприяли: Розповсюдження рабства, гостра військово-політична боротьба між самими полісами. Держава починає турбуватися про виховання своїх громадян. Освіта вважалася необхідним правом і обов’язком вільного громадянина. Оскільки обмеженість природних ресурсів і гостра конкуренція викликали грецьку колонізацію, освіта розглядалася не тільки як шлях досягти високої політичної кар’єри (особливо у демократичному полісі), але й як необхідний засіб для життя на достатньому рівні. За свідченням Плутарха, важливість освіти підтверджує те, що навіть під час війни поліси не припиняли навчання в школах. Анаксагор (перед смертю): “Нехай в день моєї смерті у школярів не буде занять”. Школи були невеликими(20-50 учнів і один вчитель). Розміщувались в будинках вчителя, або на вулиці. Вікового поділу не було. Займалися весь день з перервою на обід. Канікул не було , вихідні на свята. Вчителям платили дуже мало. Книжок майже не було. Початкова освіта займала 6-8 років. Вчили читати, писати, лічити, основам музики. Музики вчилися вголос, по складах, згодом гарні фрази “Гарний той, хто справжня людина у всьому”. Писали на вощинах дощечках (абаках) заточеними паличками(стилом). Співали хором. Економічний i культурний розквіт держав Стародавньої Греції датується VI-IV ст. до н. е. Добре відомі дві виховні системи тогочасної Греції: спартанська(Спарта – головне місто Лаконiї) й афінська (Афiни – головне місто Аттики). Спільні риси афінської і спартанської виховних систем: – призначалися тільки для заможного повноправного населення; – зневажливе ставлення до фізичної праці і до людей праці (неповноправного населення та рабів).
Особливості спартанської виховної системи. Виховання у Спарті мало яскраво виражений військово-фізичний характер. Його головним завданням виступала підготовка мужнього, фізично розвинутого, здорового, загартованого i витривалого воїна – захисника земельної аристократії. Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам. До 7 років здійснювалося сімейне виховання. З 7 і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу ефебів (“ефебiя“ – молода людина, молодість) і несли гарнізонну військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років. Залежно від року навчання дітей в агелах ділили на окремі загони. Керівник агелу – пейдоном – спеціальна посадова особа від держави. До виховної діяльності залучалися найбільш спритні і розумні юнаки віком 15-17 років. Їх називали iренами. Устрій життя в агелах був повністю побудований за військовим зразком. Все виховання спрямовувалося на вироблення беззаперечної слухняності, розвиток витривалості і засвоєння науки перемагати. На першому місці стояли фізичне виховання і військові вправи. Багато уваги приділялося таким військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці. Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання. Про особливості спартанського виховання досить яскраво свідчить стародавній історик Плутарх у своїх “Порівняльних життєописах”. Одним із найбільш важливих напрямків розумового виховання в агелах вважалося уміння юнаків коротко і влучно відповідати на поставлені запитання ("лаконічна мова"). З 15-річного віку юнаки отримували право носити зброю і приймати участь у так званих криптiях – нічних облавах на ілотів. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування – агони. Виховання дівчат у Спарті мало чим відрізнялося від виховання юнаків.
Особливості афінської виховної системи. Тут виховання мало виражений індивідуалістичний характер. Афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям "калокагатiя" (внутрішня і зовнішня досконалість). Ідеальна людина – той, хто прекрасний тілом i душею. Сімейне виховання для хлопчиків тривало до 7 років, а для дівчаток – до заміжжя. Виховання дiвчаток було обмеженим i замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень – гінекеях. Хлопчики після 7 років починали відвідувати школу. З метою уникнення небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував спеціально приставлений раб – педагог (з гр.: “пайс“ – дитина, “аго“ – веду за руку) Школа (“схоле“) з грецької означає спокій, дозвілля. У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, а ще далі – i шкільні заняття взагалі. Школи були приватними i платними. Окремо існували мусичнi i гімнастичні (палестри) школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а другі – таку ж культуру тіла. Відвідування мусичної школи припадало на вік з 7-16 р.; у 12-16 р. хлопчики займалися паралельно ще й у гімнастичній школі. У подальшому (16-18 р.) найбільш забезпечена частина молоді поступала до державних гiмнасiїв – навчальних закладів підвищеного типу. Весь освітній шлях закінчувався 2-рiчною ефебією (18-20 р.) – військовою службою. Мусична школа (з гр.: “мусична“ – мистецтво муз) мала два відділи – граматиста i кiфариста. Тут заняття проводили вчителі – дидаскали (“дидаско“ – я вчу). У школi граматиста навчали читати, писати i рахувати. У процесі навчання грамоти застосовувався "буквоскладальний метод". Для письма використовували навощені дерев’яні дощечки, по яких писали загостреними паличками – стилем. Вивчали всі чотири арифметичні дії. Рахувати вчилися за допомогою пальців, камінчиків та рахувальної дошки (абаки). Цифри позначалися за допомогою букв алфавіту. У школі кiфариста давалася літературна i музична освіта. Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному супроводі. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі. Тісно з музикою стояло навчання співу. У гімнастичній школі – палестрі (палестра – майданчик для занять гімнастикою) хлопчики займалися системою фізичних вправ, які отримали назву п’ятиборство. Сюди входили: біг, боротьба, стрибки, метання диска i метання списа. Крім цього, у систему фізичних вправ школи входило і плавання. На чолі цієї школи стояв учитель – педотриб – спеціаліст з усіх видів гімнастики. Гiмнасiй – державний навчальний заклад підвищеного типу в Афінах. У V-IV ст. до н. е. тут нараховувалося три гiмнасiя, що утримувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i Кiносарг. Тут молодь досконало вивчала філософію, політику, ораторське мистецтво, літературу, а також продовжувала займатися гімнастикою.