Хворий перестає бути заразним після 5-7 днів хвороби

Поширенню вірусу сприяють: висока скупченість людей, незадо­вільні побутові умови, низька санітарна культура дорослих та дітей, хронічні хвороби, відсутність імунітету, екологічні фактори, важка праця, переохолодження тощо.

Сприйнятливість людей до вірусу грипу, особливо дітей та людей похилого віку, надзвичайно висока. Найчастіше епідемії грипу вини­кають і поширюються в осінньо-весняний період. «Воротами» інфекції є слизова оболонка верхніх дихальних шляхів, носоглотки, трахеї і т. д., де вірус розмножується.

Після захворювання на грип в організмі формується імунітет, який існує протягом 1-2 років до грипу А і 3-4 роки до грипу В. При цьому наявність імунітету до одного із штамів вірусу не забезпечує захисту від інших.

Грипозна інфекція пошкоджує захисні механізми, викликає усклад­нення, сприяє загостренню хронічних процесів. Досить частим ускладненням,

особливо у дітей, може бути пневмонія, набряк легень, отит, гайморит, нефрит, неврит, міокардит, пригнічення психічної діяльнос­ті, менінгіт; можуть виникати некротичні ділянки в печінці та нирках.

Інкубаційний період розвитку хвороби - від 12-ти годин до 3-х днів, частіше 1-2 дні. Захворювання починається раптово. Клінічні ознаки: лихоманка, підвищення температури до 38—40 °С; ознаки за­гальної інтоксикації: інтенсивний головний біль в лобній ділянці, біль в очах при їх рухах, сльозотеча, підвищена чутливість до світла, біль у м'язах та м'язова слабкість, запаморочення, пітливість, подразнення у горлі та біль, охриплість голосу, кашель, сухість у роті, погіршення нюху, відсутність апетиту, поганий сон, дратівливість, можлива задиш­ка, носові кровотечі, біль у серці.

Грип може мати перебіг у легкій, середній та тяжкій формах. Можливий нетиповий перебіг з нормальною або субфібрильною (37-37,2 °С) температурою. При огляді хворого відмічають почервоніння горла, вологість шкіри, аритмію. Можуть бути ознаки грипозної пнев­монії. Тяжкий перебіг хвороби, особливо у дітей, іноді супроводжуєть­ся набряком легень (при температурі 40 °С: дихання поверхове, часте - 40-60 вдихів за хвилину, задишка, ціаноз, порушується серцево-су­динна діяльність). Висока температура у дітей інколи супроводжується судомним синдромом, що небезпечно для життя.

Температура тримається 3-4 дні й поступово знижується до норми. Якщо вона утримується або підвищується, слід думати про ускладнен­ня. Стерті та безсимптомні форми грипу межують з вірусоносійністю. Діагноз грипу встановлюють на підставі клінічних ознак, епідеміоло­гічного стану, вірусологічних лабораторних досліджень.

Лікування хворих на грип із типовим перебігом проводять у до­машніх умовах, а із тяжким станом, з ускладненням та малих дітей - у стаціонарах. Незалежно від складності захворювання хворі повинні до­тримуватися постільного режиму, а також мають бути ізольованими від членів сім'ї до повного зниження температури. Лікування хворих на грип повинно бути раннім, комплексним, спрямованим на збудника та патологічний процес. Необхідно враховувати вік хворого та наявність хронічних захворювань (нефрит, ревматизм, інфаркт тощо). В першу чергу, застосовують препарати, що діють на збудника, - вакцини, ліку­вальні сироватки, гамма-глобуліни, інтерферон, лаферон, а також різні хімічні препарати: ремантадин, антигрипін тощо. їх бажано приймати в перші 2 доби.

При підвищенні температури до 38-39 °С розмноження вірусу в організмі припиняється, він втрачає свою токсичність і гине. Інколи

хворі або лікарі застосовують ліки, які знижують температуру тіла, але це невиправдано.

Слід пам'ятати, що при температурі тіла 38 °С в організмі від­бувається інтенсивне утворення інтерферону й умови для життє­діяльності вірусу стають несприятливими. Інтерферон - це речо­вина білкової природи, що забезпечує неспецифічний імунний захист від вірусних інфекцій.

Використовувати ліки, що знижують температуру тіла, необхідно лише увипадках, коли температура занадто висока (вище 39 °С) або її тяжко переносить хворий, особливо діти. Для зниження температури краще обтирати тіло розчином столового або фруктового оцту, прийма­ти до 2 л на добу гарячих напоїв (відвари лікувальних трав та квітів липи; чай з лимоном, малиною, калиною).

Велике значення в лікуванні хворого мають симптоматичні засоби: лікувальне харчування і вітамінотерапія. Зокрема вітамін С, що підви­щує опірність організму, потрібно приймати в досить великих дозах (по 0,5 г 3 рази на день).

Антимікробне лікування призначають для попередження усклад­нень, що можуть бути спричинені бактеріальними інфекціями. Профі­лактику грипу поділяють на загальну та специфічну.

Загальна профілактика включає проведення санітарно-гігієнічних та оздоровчих заходів: загартування, заняття фізкультурою і спор­том, раціональне харчування, а також уникнення контактів із хворими і переохолоджень.

Специфічна профілактика спрямована на підвищення опірності організму - це вакцинація і прийом препаратів, що обумовлюють не­сприйнятливість організму до вірусних інфекцій. Важливим компонен­том профілактики є обмеження поширення інфекції за рахунок ізоляції хворих, використання респіраторів, проведення дезінфекцій у примі­щеннях, карантинні заходи в дитячих садках, школах, лікарнях тощо.

Атипова пневмонія (5АК8)

Захворювання під назвою «важкий гострий респіраторний син­дром»), або «атипова пневмо­нія» було вперше виявлено в листопаді 2002 р. в провінції Китаю - Гу-андонге. За даними ВООЗ, це був початок епідемії невідомої раніше хвороби. До середини лютого було зареєстровано вже декілька сотень хво­рих. Захворювання швидко поширилось в інші країни, такі як Іспанія, Словенія, Таїланд, СІЛА, Італія, Румунія. В кінці березня 2003 р., за

даними ВООЗ, налічувалося 1408 хворих на атипову пневмонію (53 по­мерло). У квітні хвороба вже була зареєстрована в 22-х країнах світу. На даний час кількість людей, що захворіли, сягає майже 10 тис, а кіль­кість померлих перевищує 700.

Китайським лікарям вдалося виділити від перших хворих невідо­мий раніше короновірус, який у кінці березня експерти ВООЗ визнали збудником атипової пневмонії.

Пізніше експериментально довели, що ген виявленого вірусу не схожий ні на один відомий вірус людини або;тварин і він є новим представником групи короновірусів. Цей штам був увічнений як штам Урбані - на честь італійського лікаря, який вивчав цей вірус, багато спілкувався з хворими, заразився та помер під час роботи.

Встановлено, що короновірус атипової пневмонії містить моле­кулу РНК. Його форма під електронним мікроскопом нагадує корону, що і зумовило назву цієї групи. Стійкість вірусу невисока й у зовніш­ньому середовищі при кімнатній температурі він гине протягом 3-4-х годин, а при температурі 56 °С - за 15 хвилин.

Типова короновірусна інфекція клінічно проявляється грипо­подібним захворюванням та шлунково-кишковими розладами. Серед­ня та тяжка форми хвороби, головним чином, пов'язані із розвитком пневмоній. Небезпечним для життя є набряк легень. Вірус уражає аль­веолярний епітелій. Вже через 5-7 діб від початку хвороби спостері­гається розвиток тотальної пневмонії. Віруси призводять до розпаду уражених тканин, а після видужування на місці пошкодженої тканини в легенях з'являються фіброзні рубці. В гострий період хвороби значно підвищується проникність клітин легеневого епітелію, що викликає порушення водно-сольового балансу і зумовлює набряк легень.

Найбільш небезпечна властивість короновірусів - це здібність уражати макрофаги, що веде до зменшення кількості лімфоцитів в організмі і в особливо важких випадках призводить до розвитку лімфопенії. Короновіруси можуть блокувати первинну неспецифічну імун­ну відповідь організму людини, пригнічуючи синтез інтерферону і тим самим знижуючи імунітет.

Підозра на розвиток хвороби у людини, яка знаходилась у контакті з хворим на атипову пневмонію, може виникнути за наявності:

- підвищення температури тіла до 38 °С і вище;

- респіраторних порушень - кашлю, гіпоксії, задишки, дихальної
недостатності (в 10-20 % випадках виникає необхідність штучної вен­тиляції легень);

- рентгенологічних показників пневмонії;

- зниження кількості лейкоцитів та лімфоцитів, а інколи і тром­боцитів у крові.

Обстеження хворого повинно включати рентгенологічне дослі­дження легень, бактеріологічне та серологічне дослідження крові й ви­ділень епітелію дихальних шляхів.

Атипова пневмонія найчастіше передається повітряно-крапельним шляхом, але можлива передача повітряно-пиловим або контактним шляхами. Найбільше наражаються на небезпеку члени сім'ї хворого та медичний персонал.

Поширення атипової пневмонії за межі країни відбувається завдяки пересуванню хворих, у яких хвороба ще не проявилась. Інкубаційний період розвитку 5АК8 становить від 2 до 12 діб.

Незважаючи на зусилля вчених усього світу, ще не знайдено засо­бів специфічної профілактики та лікування атипової пневмонії.

Хворі із симптомами цієї хвороби підлягають лікуванню в стаціо­нарі, ізольовано від інших, під постійним наглядом лікарів. Лікування в основному зводиться до активної неспецифічної антивірусної терапії і спрямоване на підсилення імунних можливостей організму.

В Китаї експериментально проводили лікування антитілами, отри­маними із сироватки крові людей, які перехворіли на атипову пневмо­нію. Але фактично ні одна країна світу ще не має ефективної вакцини проти короновірусу. Тому основна увага лікарів сьогодні спрямова­на на профілактичні заходи, що мають обмежити поширення 8АК.8. ВООЗ розроблено рекомендації щодо попередження захворювання на атипову пневмонію.

При контакті з хворим протягом всього періоду хвороби і 10 діб після його одужання необхідно дотримуватися таких правил:

- часто і ретельно мити рук з милом гарячою водою або обробляти
їх спиртовим розчином;

- уникати доторкань до обличчя та очей;

- користуватись одноразовими гумовими рукавицями під час гігіє­нічного обслуговування хворого;

- надівати захисну маску та окуляри під час знаходження в одному
приміщенні з хворим;

- проводити дезінфекцію речей, що використовує хворий;

- всі виділення хворого треба обробляти дезінфікуючими розчи­нами;

- якщо людина, яка була у контакті з хворим, помітила у себе зазна­чені вище симптоми, необхідно негайно повідомити про це лікаря;

- особам, які перехворіли на атипову пневмонію, забороняється
протягом 10 днів після зникнення ознак хвороби відвідувати роботу,
учбові заклади і місця скупченості людей;

- населенню слід утриматися від поїздок у країни, де зареєстровані
випадки атипової пневмонії;

- представникам відповідних служб усіх країн світу посилити спо­стереження за переміщенням людей в різних видах транспорту (осо­бливо в літаках) для запобігання поширенню 8АК.8;

- при виявленні осіб із симптомами атипової пневмонії необхідно
негайно ізолювати їх та оточуючих, провести обстеження й утримувати
в карантині протягом 10 діб.

При появі нової інфекційної хвороби, як правило, захисна функ­ція імунної системи організму значно послаблена. Тому загроза 8АК.8 дуже серйозна. Вона потребує уваги й активних дій лікарів усього сві­ту, а також санітарно-просвітницької роботи серед населення.

Туберкульоз

Туберкульоз (від латинського tubеrсиlит — горбик) - інфекційне захворювання, що викликає запальний процес, який супроводжується утворенням дрібних горбиків переважно в легенях та лімфатичних вуз­лах. Хвороба має схильність до хронічного перебігу.

Туберкульоз (сухота, чахотка) одна з найбільш поширених хво­роб, яка відома ще з давнини. Лікарі стародавніх Греції та Риму, зо­крема Гіппократ, описували клінічну картину легеневої чахотки, а Аристотель підкреслював її підвищену заразність. Встановлено, що давньоєгипетські мумії, вік яких понад 4 тис. років, мають кістки, ура­жені туберкульозом.

Туберкульоз був дуже поширеною і страшною хворобою з високим відсотком смертності. Та розвиток медицини у другій половині XX ст. майже вирішив цю проблему в країнах Європи і Північної Америки. Переломним моментом у боротьбі з туберкульозом стало відкрит­тя в 1944 р. стрептоміцину американським бактеріологом Салманом Ваксманом, за що він отримав Нобелівську премію. Однак значний ре­зервуар цієї інфекції залишився в слаборозвинутих країнах світу.

Ще 15 років тому здавалося, що туберкульоз переможено. Та в се­редині 80-х захворюваність на нього швидко пішла вгору. Хвороба «під­няла голову» не тільки в країнах, що виникли на території колишнього Радянського Союзу, де причиною можна було б вважати загострення соціально-економічних проблем, а і в розвинутих країнах. Туберкульоз

перетворився на нову чуму XXI століття. Кожної секунди у світі збуд­ник туберкульозу вражає одну людину, а кожні 10 секунд від нього помирає одна людина. В даний час на туберкульоз страждають 50-60 млн людей. Внаслідок різкого збільшення захворюваності ВООЗ у 1993 р. проголосила туберкульоз глобальною небезпекою.

Відповідно до критеріїв ВООЗ та динаміки захворюваності на ту­беркульоз Україна з 1995 р. увійшла в число країн, охоплених епідемією туберкульозу. З 1990 по 2000 рр. захворюваність на туберкульоз у нашій країні збільшилася майже у два рази (з 32,0 до 60,0 осіб на 100 тис. на­селення). Всього в Україні майже 30 тис. хворих на туберкульоз і більше ніж 100 тис. Інфікованих.

У квітні 1999 р. Постановою Кабінету Міністрів затверджені Комп­лексні заходи боротьби з туберкульозом в Україні. Але, незважаючи на всі зусилля лікарів, кількість хворих неухильно зростає.

Що ж відбулося, чому хвороба, яка вважалася майже ліквідованою, знову швидко поширюється? Можна виділити три основні причини, що зумовлюють цей процес в Україні:

1 - патогенні бактерії змінюються під впливом зовнішніх факторів,
зокрема, має місце підвищення стійкості бактерій, що викликають ту­беркульоз, до дії лікарських препаратів;

2 - не діє система контролю за поширенням цієї хвороби, не існує
статистичного контролю за хворими на туберкульоз з урахуванням ре­зультатів лікування, як це прийнято в усьому світі;

3 - погіршились побутові умови життя, відбулося зниження життє­вого рівня населення, погіршилося харчування, виникла необхідність
вимушених міграцій.

На фоні утруднення епідеміологічної ситуації щодо туберкульозу у світі з початку 90-х років дуже актуальною стала проблема стійкості мікобактерії туберкульозу до лікарських препаратів. Тому в структурі загальної епідемії варто виділяти епідемію хіміорезистентного ту­беркульозу. Так, у хворих на туберкульоз легень хіміорезистентність сягає 81 %.

Нинішню епідемію називають триєдиною. В ній умовно виді­ляють три взаємопов'язаних епідемії:

Перша - це традиційна епідемія, що стосується так званого типо­вого туберкульозу, який був поширений ще у повоєнні роки. Він добре піддається лікуванню. Серед усіх хворих на туберкульоз питома вага цієї епідемії має тенденцію до зменшення.

Друга — це епідемія, обумовлена хіміорезистентним туберкульо­зом, вона поширюється швидкими темпами і створює велику небезпеку.

Ефективність лікування низька, смертність висока. Таких хворих налічується до 40 % від загальної кількості й цей відсоток продовжує збільшуватись.

Третя - це епідемія туберкульозу і СНІДу, а також туберкульозу у ВІЛ-інфікованих. Таких хворих 20-30 % і їх кількість має тенденцію до зростання.

Шляхи зараження на туберкульоз.

Туберкульоз - інфекційне захворювання, яке спричиняється міко­бактеріями туберкульозу. Вони були відкриті Р. Кохом у 1882 р., тому мають назву БК - бацили Коха. Останні нерухомі, не мають капсул, дуже стійкі - при температурі 100 °С зберігають життєздатність до 5 хвилин. У сухій мокроті вони живуть до 10 місяців, при низькій тем­пературі збудник зберігається довгий час. Мікобактерії туберкульозу зберігаються в навколишньому середовищі в різних місцях від 1-А до 8-12 місяців. Вони не бояться кислот, спирту, низьких температур, три­валий час зберігаються у ліжку, паперах, у кімнаті, де знаходився хво­рий, на посуді та особистих речах хворого, в молочних продуктах від хворої на туберкульоз худоби. На мікобактерії згубно впливають пре­парати, які містять хлор, ультрафіолетові промені знищують їх через декілька годин.

Зараження туберкульозом у 90—95 % випадків відбувається через дихальну систему аерогенним шляхом: під час розмови, спілкування з хворим, при кашлі, через заражені предмети побуту. Можливе інфіку­вання через травну систему в разі, коли інфекція потрапляє в організм із харчовими продуктами від хворих тварин або через їжу, заражену хворою людиною. Отже, шляхи передачі такі: повітряно-крапельний, повітряно-пиловий, контактно-побутовий, харчовий та інколи через плаценту. Основним джерелом інфекції є хворі люди, домашні твари­ни, здебільшого корови.

Більшість людей, заражених збудником туберкульозу, залишаються здоровими внаслідок імунітету - вродженого або набутого після вакци­нації БЦЖ. Достатня опірність організму, особливо при зараженні ма­лою дозою збудника, дає можливість побороти хворобу. Але під впли­вом несприятливих умов: порушенні нормального харчування, тяжких захворювань, незадовільних побутових і виробничих умов, дії алкоголю тощо - стійкість організму знижується й інфекція може активуватись.

Первинне зараження частіше відбувається в дитячому віці. Міко­бактерії туберкульозу, які попали в організм, поширюються різними шляхами - лімфогенним, гематогенним, бронхолегеневим. У легенях виникають окремі або множинні горбики. Якщо мікобактерії не виходять

за межі горбиків, то процес називають закритим - виділення ор­ганізмом інфекції з мокротою не відбувається. Така людина незаразна. При клінічно вираженій формі туберкульозу відбувається розпад леге­невої тканини і збудник виділяється з мокротою. Цю форму називають відкритою. Для оточуючих такий хворий дуже небезпечний.

Існують два основні чинники, що визначають індивідуальний ри­зик зараження: концентрація мікобактерій у зараженому повітрі та три­валість перебування людини у цьому середовищі. Найбільший ризик інфікування - від осіб, що виділяють бактерії, значно менший - від хворих на позалегеневий туберкульоз.

Ознаки туберкульозу. Залежно від форми туберкульозу, шляхів за­раження та імунних властивостей організму можливі різні прояви за­хворювання. Але найбільш постійною ознакою туберкульозу є кашель, який супроводжується виділенням мокроти. Спостерігаються горлові кровотечі, задишка та біль при диханні. Підвищення температури тіла може бути незначним (37,1-37,2 °С) або сягати 39-40 °С. У хворого спо­стерігається слабкість, блідість, пітливість, особливо вночі, він втра­чає апетит і худне.

Перебіг хвороби можливий від легкої форми, коли людина нічого не підозрює, до тяжкої - коли смерть наступає через декілька місяців. Останнім часом збільшилася кількість хворих на туберкульоз із нети­повим перебігом та кількість хворих похилого віку, що раніше було рідкістю. Це призводить до несвоєчасної діагностики хвороби, тяжких ускладнень та смерті. Сьогодні в Україні помирає кожен третій із хво­рих на туберкульоз (у 2000 р. - 22,3 людини на 100 тис. населення).

В дитячому віці туберкульозна інфекція найчастіше проявляється у вигляді загальних розладів: слабкість, стомлюваність, відставання у вазі та рості. Поведінка дитини змінюється, вона стає кволою, дратів­ливою, плаксивою, не проявляє активності в житті дитячого колективу. При медичному обстеженні відмічаються зміни лімфатичних вузлів - вони значно збільшені, ущільнені, спаяні між собою. Це свідчить про те, що туберкульозна інфекція гніздиться в лімфатичній системі. Такий стан називають бронхоаденітом і розглядають його як прояв первинно­го туберкульозу. В дітей значно частіше, ніж у дорослих, зустрічаються нелегеневі форми цієї хвороби. У період статевого дозрівання часто відбувається загострення перебігу туберкульозу.

Факторами ризику інфікування і захворювання дітей на туберку­льоз є контакт із хворими на відкриту форму туберкульозу, відсутність або неякісне проведення вакцинації (ревакцинації") БЦЖ, часті гострі респіраторні захворювання, несприятливі соціально-побутові умови.

Наявність трьох і більше факторів ризику інфікування є безумовним показанням до більш ретельного обстеження дітей з метою виключен­ня прихованої форми туберкульозу.

Профілактика захворювань на туберкульоз включає три аспекти - соціальний, санітарний і специфічний.

Соціальна профілактика - це сукупність державних заходів, спря­мованих на поліпшення стану здоров'я населення: розвиток трудового законодавства, законодавства про охорону здоров'я, поліпшення матері­альних умов життя, підвищення рівня санітарної культури населення.

Санітарна профілактика включає заходи, спрямовані на попере­дження зараження туберкульозом:

- ізоляція хворих на відкриту форму туберкульозу, їхня госпіталі­зація і лікування;

- постійне обстеження осіб, які контактують із хворим;

- проведення один раз на рік флюорографічного обстеження на­селення, особливо осіб, які живуть у гуртожитку, працюють у дитячих
закладах, пов'язані з виготовленням та продажем харчових продуктів;
для дітей та підлітків необхідно проводити щеплення;

- здійснення санітарно-просвітницької роботи з населенням, осо­бливо з дітьми і підлітками.

Кожна людина повинна пам'ятати, що:

- збудник хвороби передається від хворого на відкриту форму ту­беркульозу і кожен такий хворий заражає за рік 10-20 осіб;

- збудник туберкульозу є в організмі кожної людини, а захворю­вання є наслідком зниження імунітету;

- здоровий спосіб життя забезпечує підвищення імунітету і тим
самим опірність щодо туберкульозу;

- дотримання санітарно-гігієнічних умов значно знижує вірогід­ність захворювання на туберкульоз.

Специфічна профілактика туберкульозу (БЦЖ-вакцинація). Уведення вакцини БЦЖ (імунізація) спричинює вироблення в орга­нізмі специфічних захисних механізмів - імунітету. Поствакцинальний імунітет при цьому зберігається протягом 5 років (цей термін зале­жить від якості вакцини, техніки вакцинації, індивідуальних особли­востей організму).

Уведення вакцини БЦЖ дітям раннього віку дозволяє запобігти розвитку важких форм туберкульозу - дисемінованого й міліарного туберкульозу, туберкульозного менінгіту. Імунізація цією вакциною

практично не впливає на захворюваність на туберкульоз дорослого на­селення.

В Україні БЦЖ-вакцинацію проводять всім новонародженим на четвертий день у пологовому будинку, а ревакцинацію здійснюють у 7, 12 та 17 років, а потім, до ЗО років, — через кожні 7 років.

Протипоказаннями до БЦЖ-вакцинації є природжені вади розви­тку, пологові травми, гострі інфекційні захворювання.

Ослабленим дітям уводять менш активну вакцину - БЦЖ-М.

Дітям, народженим від матерів, які хворіють на туберкульоз і виді­ляють мікобактерії туберкульозу, до вакцинації проводять туберкуліно­ву пробу. Якщо результати проби позитивні (тобто дитина інфікована), але ознак захворювання немає, вакцинацію не проводять і призначають хіміопрофілактику.

1.2.6. Інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом

Інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, або венеричні хвороби, викликають більше ніж 20 збудників. Всі вони до­сить заразні та швидко поширюються, особливо серед окремих груп населення (наркоманів, алкоголіків, повій тощо). Увага суспільства до проблеми венеричних хвороб обумовлена їх поширеністю, тяжкими наслідками для здоров'я хворого і впливом на нащадків.

За класифікацією ВООЗ, хвороби, які передаються статевий шля­хом, поділяють на такі групи:

- «класичні» венеричні хвороби - це сифіліс та гонорея (існує ще
декілька хвороб, поширених переважно у тропічних країнах, напри­клад м'який шанкер);

- інфекції, що передаються статевим шляхом з переважним ура­женням статевих органів (хламідіоз, трихомоніаз, мікоплазмоз, гені­тальний герпес);

- інфекції, що передаються статевим шляхом з переважним ура­женням інших органів (СНІД, гепатит Ь).

Джерелом зараження венеричними хворобами є хворі люди, а чин­никами, що сприяють їх поширенню, - пияцтво й алкоголізм, наркома­нія, дошлюбні (особливо ранні) та позашлюбні статеві зв'язки, значна міграція населення тощо.

Медико-соціальні дослідження свідчать про тенденцію до підви­щення сексуальної активності молоді в усьому світі. Це результат надмірно

високої інформатизації через ЗМІ, які спекулюють на сексі, фор­муючи до нього неадекватний інтерес. У той же час, більшість молодих людей залишається безграмотною, не маючи необхідних медико-біологічних знань, що стосуються статевих відносин, профілактики ве­неричних захворювань та інших питань щодо взаємовідносин статей, зокрема, морально-етичних та психологічних. Крім того, вживання алкогольних напоїв, наркотиків, вплив молодіжної субкультури, незахищені статеві стосунки, більш висока сприйнятливість до інфекцій призводять до підвищеної захворюваності молоді та людей активного репродуктивного віку.