Вибрані проблеми дидактики. сукупність ознак відставання конкретизується стосовно навчальних предметів

сукупність ознак відставання конкретизується стосовно навчальних предметів.

Причини відставання у навчанні поділяють на такі гру­пи: 1) недоліки фізичного та психічного розвитку(слабке здоров'я, нерозвинута пам'ять і мислення, відсутність на­вичок навчальної праці); 2) недостатній рівень вихованості(відсутність інтересу до навчання, слабка сила волі, недис­циплінованість, відсутність почуття обов'язку і відповідаль­ності); 3) недоліки в діяльності школи(відсутність у класі атмосфери поваги до знань, недоліки в методиці викладан­ня, недостатня організація індивідуальної та самостійної ро­боти учнів, байдужість і слабка підготовка вчителя); 4) не­гативний вплив атмосфери в сім'ї(низький матеріальний рівень життя сім'ї, негативне ставлення батьків до школи, відрив дітей від навчальної праці та ін.).

Дослідження переконують, що ці причини по-різному впливають на хлопців і дівчат. Так, серед невстигаючих майже 80% хлопців і 20% дівчат. Слабке здоров'я є голов­ною причиною неуспішності у хлопців удвічі рідше, ніж у дівчат. Недостатній рівень вихованості в хлопців трап­ляється втричі частіше, ніж у дівчат.

Залежно від виду відставання у навчанні проводять відповідну навчальну роботу з учнями щодо його усунен­ня. Подоланню епізодичного відставання сприяють: консультації з питань раціоналізації навчальної праці; по­силення контролю за щоденною працею учнів; своєчасне реагування на окремі факти відставання, виявлення їх причин і вжиття оперативних заходів щодо їх усунення; індивідуальні завдання з вивчення пропущеного; контроль за виконанням заданого. Для подолання стійкого відста­вання з одного предмета чи предметів одного профілю не­обхідні: вдосконалення методики викладання предмета; доступне розкриття навчального матеріалу, розвиток мис­лення учнів; диференціювання завдань з усунення прога­лин у знаннях; спеціальне повторення недостатньо засво­єних тем; заходи, спрямовані на розвиток інтересу до нав­чального предмета. Щоб подолати стійке і широкопрофіль-не відставання учнів, слід: вживати заходів щодо усунення епізодичного і часткового відставання; координувати дії всіх учителів з предметів, з яких учень не встигає.

У процесі подолання неуспішності загалом усувають прогалини в знаннях та навичках самостійної навчальної праці; розвивають в учнів увагу, уяву, пам'ять, мислення; долають негативне ставлення до навчання і виховують ін-

Теорія освіти і навчання (дидактика)

терес до знань; усувають зовнішні чинники, що призвели до неуспішності.

Один із шляхів подолання неуспішності — додаткові заняття з невстигаючими учнями.Такі заняття переважно індивідуальні, але іноді їх проводять з групою 3—5 учнів, які мають ті самі недоліки в знаннях. Більшість додатко­вих занять добровільні, але в окремих випадках вони є обов'язковими, їх проводять за призначенням вчителя. Для організації цих занять необхідно виявити причини неуспішність учнів, встановити, чого не знає кожен зних, детально продумати розклад занять, що повинен відпові­дати вимогам шкільної гігієни і не переобтяжувати учнів заняттями. Додаткові заняття недоцільно проводити одра­зу по закінченні уроків.

Із самого початку організації занять з невстигаючим учнем украй важливо завоювати його довіру, переконати в тому, що єдиною метою занять є допомога у навчанні, і таким чином пробудити в ньому віру у власні сили, бажан­ня працювати якнайкраще.

Методи і прийоми занять з такими учнями повинні бу­ти різноманітними і водночас суто індивідуальними.

З учнями, які повільно засвоюють суть матеріалу, не відразу знаходять спосіб розв'язання задач, працюють більше, повільнішими темпами. Перевіряючи виконане завдання, від учня вимагають пояснення, просять розка­зати правило, навести відповідний приклад. З часом педа­гог пропонує новий вид роботи з поступовим ускладнен­ням її від заняття до заняття.

Підсумок додаткових занять підводять після усунення відставання.

Подоланню неуспішності сприяють орієнтування педа­гогічного колективу на її профілактику,диференційова­ний підхід до учнів, концентрування уваги на вдоскона­ленні методики викладання складних предметів, система­тичне вивчення реальних навчальних можливостей учнів, ознайомлення вчителів з методикою подолання неуспіш­ності, єдність їх дій, забезпечення внутрішкільного кон­тролю за станом роботи з невстигаючими учнями.

Вирішальним у запобіганні й подоланні неуспішності учнів є належна підготовка вчителя до такого виду діяль­ності.Для цього він зобов'язаний: усвідомити державну значущість цієї проблеми; уміти встановити * діагноз за­хворювання» — причини неуспішності в кожному кон­кретному випадку; володіти методикою навчання таких учнів; підходити до них з «оптимістичною гіпотезою»; ви­являти терплячість, доброзичливість.

Вибрані проблеми дидактики

Певну роль у подоланні неуспішності школярів відігра­ють класи вирівнювання,укомплектовані на базі однієї або кількох початкових шкіл мікрорайону з дітей, які на час вступу до школи виявилися непідготовленими до сис­тематичного навчання у звичайних умовах, а також з чис­ла невстигаючих з основних предметів учнів першого і другого класів. У них спостерігаються затримка розвитку сприймання і мислення, послаблення пам'яті, нестійка увага, проте не настільки, щоб віднести їх до категорії де­фективних. Такі діти потребують посиленої уваги, особли­вих зусиль. За два-три роки інтенсивної роботи вчителя вони «вирівнюються» у знаннях зі своїми однолітками із звичайних класів і можуть разом з ними успішно продов­жувати навчання в середній школі.

Важливий чинник успішної роботи класів вирівнюван­ня — відносна однорідність складу учнів, порівняно одна­кова їх шкільна зрілість. Учителі мають можливість ма­неврувати навчальним матеріалом, використовувати його відповідно до обставин, що склалися під час вивчення тієї чи тієї теми; за необхідності — тимчасово сповільнити темп засвоєння навчальної програми як окремими учня­ми, так і класом загалом. Головним є належне засвоєння матеріалу кожним учнем, усунення прогалин у знаннях, розвиток уміння вчитися, що створює підґрунтя для швид­кого просування, в процесі якого усувається колишнє від­ставання. Певне значення має також наповнення класів ви­рівнювання (не більше 20 дітей). У таких класах працюють учителі високої кваліфікації, здатні творчо, залежно від умов, організувати пізнавальну діяльність учнів¹.

У зарубіжних країнах неуспішність учнів долають ін­дивідуалізацією навчання, створенням особливих класів вирівнювання. Для відстаючих готують програмовані по­сібники, створюють спеціальні комп'ютери для індиві­дуальної роботи.

Література

Дидактикасовременной школьї. — К., 1987.

Цетлин В. С.Неуспеваемость школьников и ее предупреждение. — М., 1977.

Чудновский В. 3., Юркевич В. СОдаренность: дар или испьітание? — М., 1990.

¹ Див.: Дидактика современной школьї / Под ред. В.А. Они-щука. — К., 1987. — С. 109—110.

3.

Теорія виховання

3.1. Суть процесу виховання

Процес виховання, його специфіка, компоненти і рушійні сили

Завдання виховання в школі реалізують у процесі нав­чання і в спеціальній виховній роботі з учнями в поза-урочний час у школі та за її межами.

Процес виховання — система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Він має свою специфіку, передусім цілеспрямований характер.Наявність конкретної цілі робить його система­тичним і послідовним, не допускає випадковості, епізо­дичності та хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості нале­жить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний вплив на неї передбачає не лише виховання по­зитивних якостей, а й подолання наслідків впливу нега­тивних об'єктивних чинників.

Процес виховання залежить від об'єктивних і суб'єк­тивних чинників.

Об'єктивними чинникамиє: особливості розбудови Ук­раїни взагалі та системи закладів освіти зокрема; перебу­дова економіки на ринкових засадах; особливості розвит­ку соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення сфери спілкування з іноземними громадянами; вплив природно­го середовища.

Суть процесу виховання

До суб'єктивних чинниківвідносять: соціально-педаго­гічну діяльність сім'ї та громадських організацій; навчаль­но-виховну діяльність закладів освіти в особі їх працівни­ків; цілеспрямовану діяльність засобів масової інформації; діяльність закладів культури; виховну діяльність поза­шкільних установ та діяльність церкви.

«Виховує, — писав А. Макаренко, — все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше — люди. З них на пер­шому місці — батьки і педагоги. З усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у незліченні сто­сунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітаєть­ся з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і мо­ральним зростанням самої дитини.

Увесь цей «хаос» не піддається начебто жодному облі­кові, проте він створює в кожен даний момент зміни в осо­бистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним — завдання вихователя»¹.

Ефективність процесу виховання значною мірою зале­жить від того, наскільки збігаються впливи організованої ви­ховної діяльності та об'єктивних умов. Результати цього про­цесу не настають одразу після застосування виховного впли­ву, вони дещо віддалені в часі. Виховний процес є двосторон­нім, тобто у ньому обов'язкова участь і взаємодія учителя-вихователя та вихованця.

Перебудова навчально-виховного процесу на демокра­тичних засадах передбачає створення умов для співпраці педагогів і учнів, за яких останні діяли б як суб'єкти влас­ного виховання.

У процесі виховання формується внутрішній світ дитини, проникнути в який дуже важко. Потрібні методики, які да­вали б змогу виявляти погляди, переконання і почуття кож­ного вихованця, щоб збагачувати внутрішній світ кожної осо­бистості й вносити в нього певні корективи.

Процес виховання характеризується розмаїттям зав­дань і напрямів, систематично поповнюється новими, що випливають з динаміки суспільно-економічного життя. Його ефективність значною мірою залежить від того, на­скільки виховання здатне передбачити необхідність роз­в'язання конкретних виховних завдань. Цей процес є не­перервним, у ньому канікул бути не може. Вільний від навчання час має бути заповнений корисними справами, які сприяють формуванню позитивних рис особистості. Це

¹ Макаренко А.С. Мої педагогічні погляди. Твори: У 7-мит. — Т. 4. — С. 20.

Теорія виховання

особливо стосується виховної роботи з педагогічно занедба­ними учнями, неповнолітніми правопорушниками. Вихо­вання — тривалий процес. Людина виховується з дитин­ства до зрілості. «Я продовжую ще вчитися, — писав К.-А. Гельвецій, — моє виховання ще не завершене. Коли ж воно закінчиться? Коли я не буду більше здатним до ньо­го: після моєї смерті. Все моє життя і є, власне, тривалим вихованням»¹.

Процес виховання складається з мети і завдання, змісту й методики організації виховного впливу, а також його ре­зультату та корекції. Щодо формування особистості струк­тура процесу виховання має такі компоненти: свідомість осо­бистості, емоційно-почуттєва сфера, навички та звички по­ведінки. Провідну роль відіграє розвиток її свідомості.

Свідомість — властива людині функція головного моз­ку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбу­ваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленному накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні від­носин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Структурними елементами свідомості є відчуття, мис­лення, емоції, воля, самосвідомість. Свідомість відіграє про­відну роль у діяльності й поведінці людини. Через свідо­мість учні в процесі навчання і виховання набувають знань, умінь та навичок, засвоюють досвід поведінки. їх свідомість виявляється у ставленні до навчання та інших видів діяль­ності, до людей і суспільства загалом, до самих себе, нав­чальних та інших обов'язків.

Не менш важливі у формуванні особистості й почуття, в яких виявляється ставлення людини до навколишньої дійсності й до самої себе.

Почуття— психічні стани і процеси, в яких відобра­жено емоційний бік духовного світу людини, її суб'єктив­не переживання подій та емоційне ставлення до навко­лишнього світу.

Виховання свідомості та емоційно-почуттєвої сфери має поєднуватися з формуванням навичок і звичок пове­дінки.

Навичка— психічне новоутворення, завдяки якому ін­дивід спроможний виконувати певну дію, раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих затрат фізич­ної та нервово-психічної енергії.

¹ Гельвеций К.-А. 0 человеке, его умственнмх способностях и его воспитании. — М., 1936. — С. 10.

Суть процесу виховання

Звичка— схильність людини до відносно усталених способів дій.

«Гарна звичка — це моральний капітал, — писав К. Ушинський. — Капітал звички від уживання зростає і дає людині можливість, як капітал матеріальний в еконо­мічному світі, дедалі плідніше використовувати свою най-дорогоціннішу силу — силу свідомої волі і зводити мо­ральну будову свого життя дедалі вище, не починаючи що­разу своєї будівлі з фундаменту і не витрачаючи своєї сві­домості і своєї волі на боротьбу з труднощами, які були вже раз переможені»¹.

Навички і звички поведінки формуються у процесі ці­леспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій во­ни набувають необхідного досвіду поведінки. Тому важли­во враховувати наявний у школярів досвід попередньої по­ведінки, збагачуючи позитивне надбання й долаючи нега­тивні звички. Формування навичок і звичок поведінки потребує поступовості й систематичності вправляння, по-сильності та доцільності поставлених вимог, відповідності їх рівневі розвитку учнів і є успішним лише за дотриман­ня педагогами і батьками єдиних вимог до учнів.

У процесі виховання можуть формуватися й негатив­ні звички через засвоєння дитиною хибного досвіду пове­дінки в ненормальному середовищі, в якому вона в силу життєвих умов перебувала чи перебуває. Подолання таких звичок потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорі­нення передусім пов'язане із з'ясуванням причин появи, їх усуненням.

Процес виховання — динамічний, неперервний, безу­пинний. Його рушійними силами є сукупність суперечно­стей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Розрізняють внутрішні й зовнішні суперечності.

Внутрішні суперечності:

а) суперечність між зростаючими соціально значущи­
ми завданнями, які потрібно розв'язати вихованцю, і
можливостями, що обмежують його вчинки та дії, спря­
мовані на їх розв'язання. Ця суперечність супроводжує
виховання особистості, тому її розвиток може призупи­
нитися, якщо не ставити перед нею нових ускладнених
завдань;

б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішні­
ми прагненнями вихованця. Виховний процес повинен бу-

¹ Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. Вибр. пед. твори: У 2-х т. — Т. 1. — С. 330.

Теорія виховання

дуватися таким чином, щоб його зміст або форми реалі­зації цього змісту не викликали спротиву вихованця. Зовнішні суперечності:

а) невідповідність між виховними впливами школи і
сім'ї. Нерідко батьки не дотримуються вимог, які висуває
до їх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність ви­
мог, що негативно позначається на вихованні школярів;

б) зіткнення організованого виховного впливу школи
зі стихійним впливом на школярів навколишнього світу.
Серед таких негативних чинників, — вуличні підліткові
групи, зарубіжні телефільми-бойовики та ін. Вирішення
цієї суперечності можливе лише за умови формування у
школярів внутрішньої стійкості й уміння протистояти не­
гативним явищам;

в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не зав­
жди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чо­
го в учнів формується ситуативна поведінка, пристосов­
ництво, безпринципність, що негативно позначаються на
виховному процесі взагалі;

г) суперечність, породжена тим, що окремі учні, які
мають досвід негативної поведінки, постійно конфлікту­
ють з педагогами, однокласниками, батьками. Йдеться про
сформований динамічний стереотип, який характеризуєть­
ся наявністю постійних, стабільних, стійких негативних
нервових зв'язків, що створює особливі труднощі у пере­
вихованні. Ця категорія школярів потребує спеціальної
виховної роботи.

Хоча зовнішні суперечності є тимчасовими, вони мо­жуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому ви­явлення їх і усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Але найважливіший чинник — профілак­тична робота щодо запобігання таким суперечностям.