Культура України в період становлення рад. влади

Перша св., а потім гром. війни дорого коштували Україні. Промисловість було вщент зруйно­вано, виробництво товарного продукту скоротилося май­же в 9 разів. Збір зерна не перевищував 25 % до­воєнного валового збору. Вартість карбованця знизилася в 13 разів. Людські втрати сягали 3—5 млн чол.

Одразу після революції селяни одержали землю, але згодом з ними почала вестися справжня війна. Голов­ний удар було націлено проти сел. повстанських рухів. Незважаючи на те, що у боротьбі проти поміщиків інтереси селянства збігалися з інтересами нової влади, після розгрому всіх військ. угруповань багнети Чер­в. Армії вперлися в сел. груди. Це, власне, і був початок конфліктів, репресій, мас. депортацій, штучного голоду, коли під вивіскою політики "ліквідації куркуля як класу", суцільної колективізації йшло зни­щення селянина, який становить хребет нації.

Політику нівелювання більшовики вели і щодо інте­лігенції. Гасло "пролетаризація інтелігенції" означало стирання різниці між фіз. і розумовою працею, що було максимально прийнятним для "відданих" малоосвічених пролетарів. Процес пролетаризації інтелігенції розпочався в перші роки рад. влади. Дієвим кро­ком до цього було скасування в 1919 р. усіх дипломів, наук. ступенів, звань, одержаних у цар. Росії.

Визначальним принципом "культ." політики більшовиків стало,

по-перше, знищення попередніх набутків культури на тер. Росії — нац., класових, релі­г. — і створення єдиної пролетарської культури, яку згодом на­звали соціалістичною. Таким чином, "нова культура", за висловом М. Горького, мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за змістом.

По-друге, ідеологічним підґрунтям нової культури декларувався марксизм, що означало матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці та колективізм в етиці.

По-третє, верховенство науки над реліг. догмами.

По-четверте, парт. керівництво всіма культ. проце­сами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слух­няного людського масиву.

УКРАЇНІЗАЦІЯ

Встановлення рад. влади в Україні про­ходило під гаслами соц. справедливості та інтернаціоналізму. Їх абсолютизація при одночасному ігноруванні при­родного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади й затьмарена ідеєю св. революції більшість у Рос. ком. партії виявилася нездатною оцінити хід подій, усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко за­охочуючи такі тенденції, ком. партія жорстоко придушувала будь-які прояви нац. специфіки як ворожої "інтернац. пролетарській справі". Нищівній критиці піддавалися комуністи, які ви­ступали на захист нац. інтересів союзних республік, обстою­вали право на вільний розвиток ек., культ. і дух. життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), кол. члени Укр. ком. партії (боротьбис­ти), Укр. ком. партії (укапісти) та ін., котрим офі­ц. пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної нацональності для роботи у держ. апараті, управлінні нар. господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих рос. шовіністів, супротивників курсу партії на "коренізацію'.

Серед них парт. керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, рос. культура рев., прогресивна; виразником її було місто, тоді як укр. культу­ра — сільська, контррев. Тому укр. культура в перс­пективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв рос. шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Каганови­ча, другим секретарем став І. Клименко.

Одним із головних напрямків українізації визначено розширення сфери користування укр. мовою в держ. і парт. уста­новах.

Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси укр. мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав посаду. З 1925 р. введено обов'язкове вживання укр. мови в держ. діловодстві, а з 1927 р. — у партійному.

Це швидко дало результати. Якщо в 1922 р. укр. мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Кількість українців у партійно-держ. апараті збільшилася вдвічі.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням культ. революції, гол. напрямком якої була ліквідація неписьменності.

Різко збільшився обсяг видань укр. преси. На початку 30-х рр. він становив майже 90 % усіх період. видань республіки.

Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період украї­нізації став часом розквіту літ. та мист. угруповань.

Проте політика коренізації, як і нац. політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях парт. керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм.

Прагнення вел. і малих народів до нац. відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ.

В Україні це почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників держ. органів О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов'яз­ком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнула­ся боротьба проти всього народу.

НАЦ. МЕНШИНИ

практиці нац.-держ. будівництва

У 20-ті рр. в Україні було створено першу правову базу для вирішення проблем соц.-ек. та культ. розвитку нац. меншин.

Одним із перших актів став декрет України "Про заходи забезпечення рівності мов і про сприяння розвитку укр. мови" від 1 серпня 1923 p., який підтверджував рівність мов усіх нац.стей, що населяли Україну.

Першочергова увага зверталася на розширення мережі нац. шкіл, організацію навчання дітей рідною мовою.

Уже в 1929/30 навч. році в республіці діяло 1539 шкіл з рос. мовою на­вчання, 786 — єврейською, 628 — нім., 381 — пол., 121 — молд., 73 — болг., 16 — грецькою, 15 — чес., 10 — узб., 8 — тат., 2 — ассірійською. Підготовку вчителів та ін. спеціалістів здійснювали кілька нац. інсти­тутів і 9 нац. секторів (факультетів) інститутів нар. осві­ти, а також 8 пед., 19 індустріальних, 18 сільськогосп. технікумів та 14 нац. відділень ін. технікумів.

Культ.-освітню роботу провадили понад 600 нац. бібліотек, майже 100 клубів, понад 350 сіл. будинків культури та 300 хат-читалень. Функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри.

Мо­вами нац. меншин у республіці виходило близько 500 газет і понад 100 журналів.

На випуску літератури спеціалізувалось окреме держ. видавництво — Держнацменвидав.

У системі Академії наук діяли Інститут єврейської культури та Інститут пол. культури.

ОСВІТА

Уряд України не розробляв свою законодавчу базу, а спи­рався на декрети, вироблені Наркоматом освіти у Москві, було також створено Нар. комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями культури.

Батьки вимагали гарантувати розвиток нац. школи.

У лю­тому 1920 р. ВЦВК видав декрет "Про застосування в усіх установах укр. мови нарівні з великоруською", в якому зазначалося, що жодна перевага великоруської мови неприпустима. Нар. коміса­ріат почав підготовку працівників освіти з обов'язковим вивченням укр. мови й українознавства.

У 1919—1920 pp. учителі для роботи в школі обиралися.

У поста­нові Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. "Про вибори шк. пра­цівників" вказувалося, що пед. персонал шкіл повинен користуватися довір'ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен пе­ред народом у формі виборів на посаду.

Д\ля перепідготовки вчителів було створено короткострокові пед. курси, а також пед. школи, учительські та пед. інститути.

У 1919 р. педкурси пра­цювали в 45 містах України. Згодом мережа пед. курсів і пед-шкіл розширилася.

Водночас уряд України вживав практичних заходів з метою полегшення тяжкого матер. становища вчителів, що склалося в роки гром. війни. У червні 1920 р. Раднарком Ук­раїни підвищив їм зарплату, зобов'язав місц. органи влади надавати матер. допомогу із гром. фондів.

Влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, мас. за­хворюваннями.

В Україні в 1922 р. налічувалося близько 1,5 млн без­притульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі бу­динки.

Так, якщо в 1921 р. налічувалось 806 дит. будинків, то в 1923 р. — 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У ди­т. будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання дітей-сиріт.

Із поліпшенням ек. становища республіки збільшувались асигнування на освіту. За 1923—1926 pp. вони збільшилися майже в 7 разів, що давало можливість розширювати навч.-матер. базу й збільшувати кількість шкіл та учнів.

Якщо на 1 січня 1923 р. в Ук­раїні було 17110 шкіл, у яких навчались 1417,8 тис. школярів, то в 1926 р. - 17632 школи і 2105,7 тис. учнів. Але на кінець відбу­довного періоду ще понад 40 % дітей шк. віку залишалося поза школою, особливо в сіл. місцевості, хоча кількість шкіл тут збіль­шувалася швидше, ніж у містах.

Будуючи нову школу, влада дбала про забезпечення її учителями. Їх готували курси, педшколи та інститути, збільшився і поліпшився їх склад. Якщо в 1922—1923 pp. у школах України було 46 тис. вчителів, то в 1925-1926 pp. — 52 тис.

У др. пол. 20-х рр. було запроваджено всеобуч. У поч. школі в 1927 р. ним охоплювалось до 65 %о дітей шк. віку, а в 1929 р. — 71 %. Особливо повільно запроваджувалось заг. навчання на селі.

Основним типом загальноосв. школи в Україні лишалася семи­річна трудова школа.

Починаючи з 1928/29 навч. року вел. частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-за­водські семирічки (ФЗС),а в селах - у школи колгоспної молоді (ШКМ). У центрі уваги органів нар. освіти постали питання тру­д. виховання і політехн. навчання.

У жовтні 1930 р. Наркомосвіти України скликав Перший Всеукр. з'їзд з питань політехн. навчання. З'їзд прийняв пра­вильні рішення, але на практиці вони не виконувались. Навч. про­грами, плани, підручники були недосконалими і часто змінювалися. Це негативно позначалось на підготовці учнів, особливо при вступі до сер. і вищої спец. школи, на вихованні кваліфікованих кадрів.

По-іншому складалася система освіти в зах. регіонах України. З перших рр. встановлення пол. влади в Галичині гол. завданнями шк. адміністрації стали обмеження мережі укр. шкіл і їх полонізація. Пол. шк. адміністрація провадила по­літику повної централізації, заміни укр. учителів на польських, обов'язкового введення пол. мови. У сер. 20-х рр. укр. школи перетворено на двомовні.

Кількість укр. шкіл поступово зменшувалась, а польських збільшувалась, з часом укр. було лік­відовано повністю.

СЕРЕДНЯ, СПЕЦІАЛЬНА І ВИЩА ШКОЛАОрганізація вищої і сер. спец. освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення гром. війни.

Більшість населення не мала загально­осв. знань, необхідних для вступу до вузу, а тому при вищих навч. закладах створювалися підготовчі курси, що готували контин­гент студентів для вузів, — робітничі факультети. Набирали на них за рекомендаціями парт., рад., профсп. організацій, ко­мітетів незам. селян, військ. частин.

На кін. 1921 р. налі­чувалось 12 робітфаків, а в 1925 р. — вже 31, де навчалося близько 7,5 тис. студентів. Понад 90 % робітфаківців становили робітники і селяни, їм видавалися стипендії, обмундирування, вони постачалися за нормами тилового червоноармійського пайка, забезпечувалися гурто­житками і користувалися безоплатним проїздом залізницями. Усіх, хто закінчував робітфаки, приймали до вищих навч. закладів відповідних профілів без вступних іспитів.

У 1920—1921 pp. на базі сер. техн. та агроном. шкіл було організовано технікуми з метою підготовки кадрів сер. ква­ліфікації для всіх галузей нар. господарства. Так, в 1921 р. на­лічувалось 145 технікумів, а в 1922 р. частину з них було віднесено до розряду вищих навч. закладів, що готували кадри вузької спеціа­лізації, а частину реорганізовано в профшколи; проведено реформу ви­щих навч. закладів — університетів та інститутів. Так, із при­родничих та іст.-філол. факультетів було створено інститу­ти нар. освіти (IHQ) з факультетами соц. і проф. виховання (соцвиху і профвиху). Мед. факультети виокремлювались у мед. інститути (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав). Реоргані­зовано було також муз.-драм. та худ. інститути, створено низку сільськогосп. вузів, техн. вузи, інститути політехн., технологічний, гірничий та ін.

Усього в 1927/28 навч. році в Україні було 39 вищих навч. закладів, у яких навчалося 29141 студент.

Починаючи з 1929 р. було проведено уніфікацію сер. спец. та вищої освіти по всій країні. Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а сер. - технікуми за галузевим принципом; вони передавалися у відання відповідних наркоматів та відомств. За Наркоматом освіти залишалось програмно-методичне керівництво навч. процесом.

З метою підготовки кадрів сусп. наук та соц.-ек. дисциплін в Україні в цей час було створено Соціалістичну акаде­мію, Інститут червоної професури, Ком. університет, які мали готувати викладачів суспільствознавчих дисциплін для всіх навч. закладів,

НАУКА

Для організації наук. роботи в загальнореспубл. масштабі в 1921 р, у складі Укрголовпрофосвіти Наркомосу було створено Наук. комітет, якому підпорядковували­ся веі наук. установи республіки.

На Всеукр. академію наук (ВУАН) покладалася координа­ція роботи наук. установ республіки та окремих учених, надавалося право присвоювати вищі наук. звання, було передано в її відання наук.-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні.

У трьох її відділах — іст.-філол., фізико-матем. та соц.-ек. — в 1922 р. працювало понад 30 наук. установ.

Більш плідною була іст.-філол. секція, де продуктивно працювали Інститут укр. наук. мови, Етнографічна та Архео­логічна комісії.

В 1921 р. організовано Археолог. інститут. Членами секції були історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблін, О. Гермайзе, Д. Яворницький, літературознавці С. Єфремов та В. Перетц, етнограф А. Аобода, філолог і сходознавець А. Кримський, мистец­твознавець О. Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал "Україна". М. Грушевський продовжував працювати над багатотомною "Історією України-Руси".

У фізико-матем. відділі ВУАН налічувалось найбільше ака­демічних кафедр — 30. На св. рівні провадилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов), експерименталь­ної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Тут працювали відомі хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський та ін.

У соц.-ек. відділі ВУАН плідно працював під кер. М. Птухи Демограф. інститут — перша у світі наук.-дослідна установа з демографії, де творчо працювали вчені К. Воблий, який започаткував вивчення ек. географії Украї­ни, та історик права М. Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник укр. школи фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог П. Тутковський. Вони вивча­ли природу України, її клім. особливості, геологічну будову, флору і фауну, продуктивні сили республіки та їх використання з метою піднесення ек. країни.

Академія наук допомагала в налагодженні роботи кафедр, об'єдну­вала і спрямовувала роботу наук. установ периферії.

Успішно розвивались мед. та біологічна науки. Д. Заболотний, О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладій, М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теорет. дослідженнями. Вел. практичним досягненням в Україні стало те, що вже на сер. 20-х рр. було ліквідовано холеру, віспу, чуму. У листопаді 1922 р. у Києві відкрито Наук.-досл. інститут тубер­кульозу, вчені якого, зокрема Ф. Яновський, завдяки вакцинації домо­глися успішної профілактики цього захворювання.

24 липня 1925 р. ЦВК СРСР ухвалив постанову про Академію наук як вищу всесоюзну установу. У результаті ВУАН втрачала свою самостійність, перетворювалась на філіал АН СРСР.

Крім установ Академії наук наук.-дослідну роботу проводили галузеві наук. інститути. На кінець 1928 р. в Україні налічувалося І 38 наук.-досл. установ, у яких працювало 3658 наук. співро­бітників і навчалось близько тисячі аспірантів. Вибори нових академіків відбулись у 1929 р., О. Богомольця обрано академіком за спеціальні­стю патофізіологія, О. Динника — механіка, Є. Ор­лова — хімія, О. Леонтовича — фізіологія, О. Палладіна — біохімія, Є. Патона — електрозварювання, Г. Проскуру — аерогідродинаміка, А. Сапєгіна — ботаніка, Д. Третьякова — зоологія, М. Федорова — гірнича техніка, О. Шліхтера — економіка, П. Тичину — літерату­рознавство, Д. Яворницького — етнографія.

У зв'язку з реконструкцією нар. господарства широко розгор­талася наук.-дослідна робота в галузях техн. наук — металургії, машинобудуванні, енергетиці, буд. техніці. Створюється низка нових наук. установ. Є. Патон у 1928 р. організував кафедру інженерних споруд (розпочалися наук. дослідження в галузі електрозва­рювання). Створюються кафедри гірничої механіки, техн. аерогід-родинаміки, Всесоюзний наук.-досл. інститут кам'яновугільної промисловості в Харкові з філіалами в Донецьку, Тулі, Свердловську й Новосибірську, Наук.-досл. інститут промислової енергетики та автоматизації електричних установ. Організовано наук.-дослідні інститути металів у Харкові (1928) та Дніпропетровську (1929).

Для забезпечення механізації сіл. господарства в 1929 р. у Харкові відкрито Укр. наук.-досл. інститут сільськогос­п. машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. — Укр. наук.-досл. інститут механізації сіл. господар­ства. Широко розгорнулися роботи в галузі генетики й селекції. Тут працювали А. Сапєгін, В. Юр'єв, які вивели цінні сорти пшениці, яч­меню, вівса, кукурудзи.

ЛІТЕРАТУРА

Становлення укр. рад. літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітни­ми літ. групами й течіями, що в порев. час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об'єднанні письменницьких організацій були політ. й естет. пролеткультівські настанови. Згодом вони почали домагатись "автономії" від держави, проте більше шкодили справі культ. будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від "бур­жуазного" суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою.

Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, укр. письменники вже в роки гром. війни дали зразки справжньої поезії, зокрема "На майдані", "Псалом залізу", "Сійте", "Як упав же він" П. Тичини, "Удари молота і серця", "Червоні зорі" В. Еллана-Блакитного, "Закзик", "Гартована поезія", "Червоний заспів" В. Чумака, "Відплата", "Червона зима" В. Сосюри, "Світло зі Сходу", "Гудок" М. Терещенка, "Мої коломийки" І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли вел. вплив на шир. загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розви­ток укр. літератури.

З'явилися сотні нових творців: А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Яновський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скляренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літе­ратуру незадовго до революції або в роки гром. війни: П. Ти­чини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін.

Центрами літ.-мист. життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, проф. спілки.

З'являються літ., драм., муз. гуртки, Лише в Києві у 1921 р. вони працювали більш як у 30 клубах.

Створюються і проф. літ. та мист. об'єднання, зокрема спілка сел. письменників "Плуг", яка ставила за мету, "грунтуючись на ідеї тісного союзу рев. селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створен­ня нової, соціаліст. культури і ширити ці думки серед сел. мас України без різниці нац.стей", а також спілка пролетарсь­ких письменників Гарт".

Спроби партії об'єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літ. дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники під приводом боротьби за високу худ. якість літератури, за звільнення її від малоталановитих людей створили нову літ. організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ).

Вони стояли на позиціях самобутності укр. нац. духов­ності та європ. традицій.

Існували й інші літ. об'єднання. У січні 1927 р. під знаком об'єднання літ. сил навколо актуальних завдань соціаліст. будівництва було створено Всеукр. спілку пролетарських письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об'єднання комсом. письменників "Молодняк", створене в Києві наприкінці 1926 р.

Під постійною парт. критикою була група письменників, що стояли на близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літ. організаціях "Аспіс" (1923), "Ланка" (1924—1926) і "Марс" (май­стри рев. слова), яка проіснувала до 1934 р.

Якщо загалом характеризувати літ. напрямки того часу, то мол. покоління письменників насамперед було пов'язане із символіз­мом і футуризмом. Названі літ. напрямки не дають повної кар­тини розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літ. руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення.

Провідним жанром перших рр. рад. влади залишалася поезія. Поряд з її подальшим розвитком із сер. 20-х рр. почали з'явля­тися прозові твори широкого епічного плану — романи й повісті.

Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман "Мати"), Б. Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм рома­ном "Смерть" (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Ук­раїні. До цього періоду належить роман "Міжгір'я" Івана Ле, "Чорне озеро" В. Гжицького, в яких нац. питання в перші роки рад. влади стало першоплановим.

Найталановитішим письменником цієї генерації був Ю. Яновський, відомий романами "Майстер корабля", "Чотири шаблі", де вишуканою мовою змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які нагадують запорожців.

Драм. твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана ("Родина щіткарів" і "Підземна Галичина"), А. Головка ("В червоних шумах"), В. Минка ("Лісові круки"), Д. Бедзика ("Шахтарі"), І. Микитенка, О. Корнійчука та інших авторів свідчили про бурхливий розвиток укр. драматургії, театр. мистецтва.

На поч. 20-х рр. на зах.укр. землях також активі­зується літ. життя.

У Львові в 1922 р. створилися дві літ. групи: перша — "Логос", що об'єднувала поетів катол. на­прямку — В. Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука (об'єднав їх журнал "Поступ");

друга — при журналі "Митува". До неї входили мол. літератори.

Невдовзі було створено об єднання при журналі "Літ.-наук. вісник", який відновив свою діяльність у 1922 р. турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому жур­налі друкувалися Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Мар­ко Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Лятуринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.

ТЕАТР

20-ті рр. позначилися інтенсивним розвитком театр. мистецтва.

Наркомос України в 1923 р. мав на обліку понад 500 театрів, куди входили театри для дітей.

Репертуар театр. колективів становила укр., рос. й заруб. класика — п'єси І, Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки,1. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова.

Із кожним роком дедалі вагоміше місце починає посідати укр. рад. драматур­гія, яку репрезентували І. Кочерга ("Фея гіркого мигдалю"), Є. Кротевич ("Син сови", "Сентиментальний чорт"), Я. Мамонтов ("Веселий хам", "Коли народ визволяється", "До третіх півнів").

У театрах поряд з митцями старшого покоління впевнено завойову­вали сцену мол. актори — І. Замичковський, О. Сердюк, Н. Ужвій, К. Осмяловська, П. Нятко, К. Кошевський, І. Мар'яненко, О. Вату-ля, А. Бучма, Ю. Шумський та ін.

Театри ім. Т. Шевченка та ім. І. Франка досягли високого худ. рівня, постійно користувалися вел. любов'ю у глядача.

Теат­ру ім. І. Франка як одному з провідних у республіці, поборнику peaлістичних принципів мистецтва було присвоєно звання Держ. драм. театру.

На поч. 1920 р. серед провідних театрів України найяскравіше вирізнявся театр "Березіль", кер. якого був Лесь Курбас. Втілен­ням творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснював у різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному "Чорна Пантера і білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драм. етюди" О. Олеся), нар. гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністичному ("Йола" (~'. Жулавського). Етапною в творчості митця і в історії укр. театру стала вистава "Гайдамаки" за поемою Т. Шевченка. До складу нього театру входили актори А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар'яненко, И. Гірняк, В. Чистяков, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін.

Одним із провідних осередків укр. театр. життя був Львів. Тут у 1920 р. зусиллями Г. Нички створено укр. неза­лежний театр. Режисером його у 1921 р. став О. Загаров, який при­їхав з Наддніпр. України разом із дружиною М. Марською, ар­тисткою київ. театру. Він познайомив публіку з новим укр. і зах.європ. репертуаром. Ядром драм. ансамблю були визначні актори М. Крушельницький, М. Бенцаль з дружиною, Г. Борисоглібська, Г. Савичева, Б. Блавацький, Л. Лісович та ін. У 1922 р. фін. скрута змусила О. Загарова залишити театр, і трупу очолив И. Стадник. Театр продовжував працювати, роз'їжджа­ючи гал. містечками з опереточним репертуаром. Цього часу працювали й ін. театри, зокрема "Богема" П. Сороки у Львові, роз'їзні театри О. Карабіневича, Л. Кемеровського і В. Миткевичевої.

КІНО

Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно.

В Україні було здійснено низку організ. заходів, спря­мованих на його подальший розвиток.

У березні 1922 р. було створено Всеукр. фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів.

Тоді ж при Наркомосвіті республіки було створено Гол. комітет контролю за ре­пертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об'єднано в Радкіно.

На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мист. рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі відтворювала рев. ідеї. Дещо поліпшилося становище у 1923—1924 pp.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведен­ня в репертуар соц. тем, пов'язаних з нац. проблемами. Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вийшла низка фільмів з іст. ("Тарас Трясило") та побутовими сю­жетами ("Микола Джеря" за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького, "Борислав сміється" І. Франка, "Fata morgana" M. Коцюбинського).

Більшість худ. фільмів розповідали про рев. боротьбу в роки гром. війни та іноземної інтервенції. Це були переваж­но екранізовані літ. твори. Серед кінофільмів за спеціально на­писаними сценаріями найпомітнішим став фільм "Остап Бандура" (Од. кінофабрика, реж. В. Гардін, сценарист М. Майський, у головній ролі М. Заньковецька). Він разом з докум. кіно­стрічкою "Асканія Нова" демонструвався на Паризькій виставці 1925 p., чим був покладений початок шир. виходу рад. кінофільмів на заруб. екрани.

Популярними укр. реалістичними фільмами 20-х рр. ста­ли "Два дні" режисера Г. Ставового (1927), "Нічний візник" Г. Тасіна (1928) та двосерійний фільм "Тарас Шевченко" П. Чардиніна, го­л. ролі в яких зіграли А. Бучма, І. Замичковський. "Тарас Шев­ченко" з успіхом йшов на екранах Чехословаччини, Канади, Голландії.

На вищий рівень вивів укр. кінематограф О. Довженко. Пер­ший свій фільм "Звенигора" він зняв у 1928 р. Наступні "Арсенал" і "Земля" митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у не­переможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеол. схему тієї пори. Фільм "Земля" був неоднознач­но сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося заг. захоплення твором на Всесв. виставці у Брюсселі (1958), його було визнано і внесено до першого десятка "кращих фільмів усіх часів і народів". Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету. Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу — він намагався поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією, і своє бачення сучасності. Фільми "Аероград", "Щорс", "Мічурін" були популярними і водночас хибували пустоцвітами та необ'єктивністю ви­світлення іст. подій.

Співець романтики життя і краси опинився в полоні жорстокої реальності, з якої так і не зумів вирватися.

МУЗИКА

Період 20-х рр. був одним із найінтенсивніших у розпитку укр. музики.

У вел. містах Украї­ни створювались оперні та муз.-драм. театри, філармонії.

Зу­силлями композиторів мол. покоління вирішується одне з невирішуваних в умовах царизму завдань — вивести укр. музику з провінціалізму і відірвати її від вокальної однобічності.

Почали цей рух композитори старшого покоління — М. Леонтович, Я. Степовий і К. Стеценко.

Займаючи посаду завідувача секції музики при Всеукр. комітеті мистецтв, Я. Степовий зосереджує увагу па створенні першого укр. оперного театру. З допомогою органів освіти К. Стеценко із захопленням організовує кілька хорів з метою зробити їх проф., розгортає активну діяльність, пов'язану із за­снуванням нотної друкарської справи. М. Леонтович плідно працює над створенням муз. творів.

Але рання (майже одночасна) смерть цих зачинателів нової укр. муз. культури обірвала їхні плани.

Визначними постатями муз. кіл Києва стали А. Ревуцький, автор симфонії і багатьох фортепіанних творів;

Б. Лятошинський, май­стер композиції та аранжувань, представник модерного напрямку в укр. музиці. Він написав три симфонії, два концерти для форте­піано з оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Фран­ка, М. Рильського, робив обробки нар. пісень, писав музику до фільмів, зінструментував оперу М. Лисенка "Тарас Бульба", як педа­гог разом з А. Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів.

Серед творців модерної музики плідно працювали В. Косенко, ком­позитор і піаніст; М. Вериківський, диригент, що писав симф. та хорові твори, балетну музику; В. Костенко, автор опер "Кармелюк", "Кочубеївна", "1917", "Карпати", монографії про укр. музику.

У ці самі роки творили Г. Хоткевич, К. Богуславський, М. Фоменко та ін.

Провідною у творчості композиторів була обробка нар. пісень і створення мас. пісні. З'являються перші твори укр. ро­мансу.

Багато працював композитор П. Козицький, який написав кілька вокальних композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та ін. поетів, симф. твір-сюїту "Козак Голота", присвячену нар. героєві Устиму Кармелюку.

Посилюється інтерес людей до творчості. При культосв. закла­дах, профспілках створюються сотні, а згодом тисячі хор. і муз. колективів, відкриваються концертні зали. Широкого розмаху на­буває концертна діяльність, провідне місце належить хор. колекти­вам, насамперед капелі "Думка" (створена в 1920 p.), яка за роки відбудовного періоду об'їздила всю Україну, Дон, Кубань, Грузію, Азербайджан. У 1929 р. капела виїжджала з гастролями до Франції, де її концерти пройшли з величезним успіхом.

У цей період активно працюють провідні гал. композитори С. Людкевич та В. Барвінський. У др. пол. 20-х рр. до них долучи­лися композитори мол. генерації Б. Кудрик, Н. Нижанківський, Р. Сімович, А. Рудницький, М. Колесса, А. Лисько, В. Вітвицький. Інтенсивне муз. життя викликало потребу створення організації проф. музикантів, нею став Союз укр. проф. му­зик (СУПРОМ), який видавав журнал "Укр. музика"; працю­вали муз. видавництва "Торбан", "Диригентський порадник" та інші, у яких виходили друком нотні видання.

ОБРАЗОТВ. МИСТЕЦТВО

Як і в літературі, музиці, театрі та інших сферах культ. будівництва, мистецтво у цей період було відносно вільним і мало регламентувалося. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх рук.

Першим кроком у цьому напрямку стала організація держ. керівництва мистецтвом.

При Наркомосі було створено Всеукр. відділ мистецтв з окремими комітетами: образотв. мистецтва та охорони пам'яток мистецтва і старовини. У його відання передавали­ся всі іст. та мист. цінності, було націоналізовано музеї, му­з. колекції. Сюди ж перейшла Укр. Академія мистецтв. Наркомосу були підпорядковані також худ. училища, технікуми і про­мислові школи. Поряд з вивченням клас. мистецтва актуальним стало мистецтво пропаганди, що слугувало виключно інтересам партії. Це політ. плакати, сатирична графіка, наочна агітація.

Помітний вплив на розвиток укр. образотв. мистецтва справляла створена Асоціація художників Черв. України (АХЧУ),

яка гол. своєю метою проголосила відбиття сучасності. Аналогіч­не іа своїм спрямуванням було товариство ім. К. Костанді в Одесі. Інший характер мала Асоціація рев. митців України, створе­на іі 1925 р. Вона об'єднувала митців різних напрямків, які декларува­ли реалістичні традиції і орієнтувалися на новітнє зах.європ. мистецтво.

Групою, що цікавилася передовим модерним малярством, було Об'єднання суч. митців України (ОСМУ), організоване А. Петрицьким. На позиціях реалістичного мистецтва стояло активне в 1928— 1930 pp. Об'єднання мист. молоді України (ОММУ), до якого належали переважно студенти худ. інститутів.

Почав відроджуватися світський монумент. живопис, у якому найпомітнішою постаттю був М. Бойчук. Він орієнтувався на зразки стародавнього Єгипту, Італії, Візантії, Київ. Русі. "Бойчуківці" брали участь у монументально-декорат. оформленні укр. павільйону на першій Всесоюзній сільськогосп. виставці у Москві 1923 р.

Розпочалося становлення станкового живопису, до якого митці фор­малістичного спрямування ставилися негативно.

До кращих належать твори Ф. Кричевського. Триптих "Життя" (1928) приніс художнику визнання на міжнар. виставці у Венеції. Високим рівнем відзначаються також його полотна "Довбуш" та "Переможці Врангеля".

У станковому жи­вописі працював М. Самокиш. Він написав полотна "Бій Богуна з поль­ським магнатом Чарнецьким", "Бій за прапор", "Атака" та ін. Багато художників присвятили свої картини темам індустріалізації країни.

Окреме місце у розвитку укр. портрета займає творчість А. Петрицького, який у 1932—1933 pp. виконав близько 150 портретів укр. письменників та діячів культури і мистецтва.

У жанрі пейзажу пра­цювали митці старшого покоління. Багато зробив для його розвитку М. Бурачек, якого називали "співцем укр. природи".

Живопис Галичини представляли насамперед художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, О. Курилас, Л. Гец, А.Монастирський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін.

Успішно розвивалася графіка; популярними стають офорт, гравюра на дереві, ліногравюра та літографія.

Нових вершин сягає мистецтво оформлення книги, що було викликано збільшенням обсягу книгопродукції України.

Крім І. Іжакевича, О. Сластіона, які раніше працювали в цьому напрямку, вел. успіхів досягай митці школи Г. Нарбута — Л.Лозовський, М. Кирнарський, Л. Хижинський, М. Алексеева. Вико­нувані ними ілюстрації та обкладинки досить повно розкривали зміст і стилістику літ. твору.

Укр. художники, зокрема К. Трутовський, А. Ждаха, О. Сластіон, О. Налепинська-Бойчук, І. Падалка, І. Іжакевич, В. Касіян, М.Дерегус зробили значний внесок у розвиток графічної Шевченкіани.

Буквально з перших днів революції скульптори включилися до ре­алізації плану монументальної пропаганди, проголошеної в декреті від 14 квітня 1918 р. "Про зняття пам'ятників, споруджених на честь царів та їх слуг і вироблення проектів пам'ятників Рос. соціаліст. революції". У списку, доданому до декрету, було зазначено осіб, яким передбачалося встановити пам'ятники першочергово; серед них були прізвища двох геніїв укр. народу — Т. Шевченка та Г. Ско­вороди. Ці пам'ятники було встановлено у Москві — за проектом С. Волнухіна, у Ленінграді — за проектом латв. скульптора Т. Тільберга. В Україні також починається реалізація монумент. пропаганди — встановлюється погруддя Т. Шевченка у Києві (робо­ти Ф. Балавенського) і Ромнах (роботи І. Кавалерідзе). Пізніше спо­руджуються стаціонарні пам'ятники Кобзареві в Києві (1939), Каневі (1939), Харкові (1935). Б. Кратко виконав погруддя Г. Сковороди, встановлене у с Сковородинівці. О. Сокол — автор монумента "Роз­кутий Прометей", встановленого у Дніпродзержинську.

АРХІТЕКТУРА

Перед архітекторами України в 20-ті рр. по­стала низка важливих завдань, які випливали з пошуків створення проектів нових і модерних будівель. Певна частина архітекторів стояла на позиціях відродження укр. нац. стилю, а інші орієнтувалися на зразки Зах. Європи. У цей час виникають різні арх. угруповання, серед яких досить сильне Товариство суч. архітекторів України (ТСАУ).

Наочним зразком стилю конструктивізму став зведений у Харкові в 1925—1929 pp. адм. ансамбль Держпром (архітектори С. Серафимов, Ф. Фельгер, С. Кравець).

Іншою прикметою укр. архітектури став її мас. характер. Йшлося про зведення вел. кількості типових житлових і гром. будівель, а також досі небачених нових споруд, що мали засвідчувані сучасність і оригінальність будівництва. Широко практикуються арх. конкурси, які стимулювали нові пошуки. Найпомітніші споруди, зведені у стилі конструктивізму, — електростанція і кінофаб­рики в Києві.

Частково у стилі укр. модерну в Києві у 1927—1933 pp. збудовано залізн. вокзал (арх. О. Вербицький). У 1925 — І929 pp. побудовано кілька палаців культури, будинків рад, робітни­чих поліклінік. Окремо розгорнулося пром. будівництво —Дніпровська гідроелектростанція (Дніпрогес).