Ознайомтесь, визначте основні групи орфограм (написань) за лінгвістичною природою та запишіть, які групи правил відносяться до кожної групи

Відомо, що український правопис не однорідний за своєю лінгвістичною природою. У ньому виявляються фонетичний, морфологічний, семантичний, або диференційний, та історичний принципи письма.

За фонетичним — пишуться слова, у яких написан­ня букв відповідає літературній вимові і перевіряється нею безпосередньо: мама, небо, сонце, трава, ліс.

За морфологічним — написання окремих букв не відповідає літературній вимові, але перевіряється нею опосередковано з[е"]мля — землі — земля. За цим принципом діє правило однакового позначення мор­фем — кореня, префіксів, суфіксів.

За історичним — буквене позначення звуків не можна пояснити правилами сучасного правопису. Це переважно вживання звуків е, и в ненаголошених по­зиціях, які не можна перевірити: криниця, пшениця, кишеня. Такі написання склалися історично.

За семантичним — слова пишуться на основі розуміння їх лексичного значення чи граматичних ознак орел (птах), Орел (місто), не писав (частка не з дієсловом) і недописав (не пишеться разом, оскільки дієслово позначає незакінчену дію).

Який же з принципів має найбільший вияв у сис­темі українського правопису? Спеціальне дослідження правописного матеріалу, який вивчається у початкових класах, засвідчило, що фонетичні написання тут становлять 73 % усіх написань, морфологічні — 16 %, семантичні — 11 %. Історичні — то окремі слова, які належить запам'ятовувати.

Фонетичному принципу відповідають правила вжи­вання м'якого знака, апострофа, подвоєння букв, пра­вопис відмінкових закінчень іменників (крім закін­чень іменників II відміни в родовому відмінку однини, де діє семантичний принцип) та прикметників, а та­кож особових закінчень дієслів (крім закінчень -емо, -имо в ненаголошеній позиції та дієслівних форм на -шся, ться).

За морфологічним принципом позначаються ненаголошені е, и в корені та в зазначених вище дієслівних формах.

До семантичних, або диференційних, належать усі написання слів як лексичних одиниць окремо чи ра­зом, залежно від їх значення. За семантичним принци­пом вживаються велика буква, частка не з дієсловами, написання прийменників, закінчення іменників II відміни у родовому відмінку однини (вживання за­кінчень -а, -я, -у, -ю залежить від значення слова).

Серед орфографічних правил української мови є й такі, що охоплюють як фонетичне, так і морфологічне написання. До них належить правило вживання префікса з- (с-) та правило позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних. Так, в українській мові загальноприйнятим є вживання префікса з- неза­лежно від вимови. В одних випадках звук [з] на місці префікса вимовляється чітко: зробив, зліпив, а в інших, зокрема в позиції перед [ч] і [ш], уподібнюється шиплячим: зчистити — [шч]истити, зшити [ш:]ити, а перед [ж] — як [ж: ] зжити — [ж:]ити.

Отже, написання префікса з- у зазначених випадках відповідає морфологічному принципу, за якого морфе­ми позначаються однаково, незалежно від їх вимови. Однак перед глухими [к], [п], [т], [х], [ф] дзвінкий [з] на місці префікса оглушувався і вимовлявся як звук [с], що з часом знайшло своє відображення і на письмі. Та­ким чином, вживання префікса с- відповідає фонетич­ному принципу.

Так само фонетичний (у більшості випадків) і морфологічний (в окремих словах) принципи знаходять своє застосування у правилі про позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних.

Якщо порівняти український і російський правопи­си, то стане зрозуміло, що в російському переважають морфологічні написання. Збігається більшість семан­тичних написань (крім закінчень іменників II відміни, вжитих у родовому відмінку однини), а також позна­чення ненаголошених [е], [и], хоч у російській мові це правило поширюється і на ненаголошені [о], [а].

Як уже зазначалося, більшість фонетичних напи­сань в українській і російській мовах мають роз­біжності, зумовлені не стільки різними принципами письма, скільки відмінностями у фонетичних систе­мах обох мов.

У методиці прийнято вважати, що фонетичні напи­сання є одними з найпростіших, найлегші для за­своєння, тобто український правопис відносно легкий. Однак ця думка підтверджується лише тоді, коли діти добре володіють нормами літературної вимови. У нашому ж випадку на грамотність письма впливає не­достатнє володіння орфоепічними нормами та небага­тий словниковий запас, а часто ще й недостатня сформованість умінь вживати деякі букви українського алфавіту. Крім того, на формування орфографічних умінь впливає той факт, що багато правил лише част­ково збігається за змістом в обох мовах, тому має вели­кий вияв інтерференція. Саме ці чинники утруднюють процес формування орфографічних умінь та навичок, і їх має враховувати методика.