Педагогічна діяльність і теоретична спадщина В.Сухомлинського. Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р

Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. у с. Василівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після семирічної школи навчався в Кременчуцькому педагогічному інституті, але через хворобу перервав навчання і згодом продовжив його на заочному відділенні Полтавського учительського інституту, одержавши диплом учителя української мови і літератури. До війни працював учителем спочатку в рідному селі, а згодом в Онуфріївській середній школі, де його призначили завучем. У роки війни був на фронті, а після тяжкого поранення вчителював в Удмуртії. Після війни – заврайвно Онуфріївського району, з 1948 по 1970 рр. – директор Павлиської середньої школи. Він кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР, заслужений учитель, удостоєний звання "Героя Соціалістичної Праці". Помер 2 вересня 1970 р.

У застійні часи Сухомлинський удостоївся найвищих нагород соціалістичного суспільства. Сьогодні при перегляді подій того часу ставлення до діяльності та ідей Сухомлинського не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку. Найголовнішим у його житті була любов до дітей. У записних книжках Сухомлинського, які він вів все своє життя, 3700 сторінок, кожна з яких присвячена одній людині – його учневі: "Три тисячі сімсот людських доль... Кожна дитина була світом – цілком особливим, унікальним".

Сухомлинський є автором цілого ряду педагогічних праць: "Павлиська середня школа", "Серце віддаю дітям", "Сто порад учителеві", "Народження громадянина", "Батьківська педагогіка" і ін. Всього написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина Сухомлинського багатоаспектна, її пронизує проблема проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв’яжеться жодне виховне завдання. У Павлиській середній школі, якою керував педагог, виховна робота була спрямована на те, щоб дитині дати, перш за все, духовну повноту і насиченість життя.

Формування культури розумової праці школяра. Педагогом була запроваджена у Павлиській середній школі система розумового виховання, спрямована на піднесення в учнів життєвої цінності знань, на залучення їх до розумової праці, на вироблення у них вміння і бажання вчитися. Він закликав до створення у школі культу знань. У Павлиській середній школі учням прищеплювалась думка, що знання не путівка до вузу, а багатство, яке є необхідним незалежно від того, ким стане дитина.

Сухомлинський вважав, що успішне розумове виховання можливе за умови, коли вчитель на кожному уроці буде одночасно викликати в учнів жадобу до навчання і вчити їх вчитися. З цією метою у Павлиші практикувалися уроки думки, творчі завдання, створення високого інтелектуального фону, прищеплення любові до читання, створення гуманного і вимогливого підходу до оцінювання, вміла організація виконання домашніх завдань, виховання самодисципліни у розумовій праці. Останню Сухомлинський розглядав у тісному зв’язку із зміцненням здоров’я учнів, вважаючи, що у більшості випадків їх відставання у навчанні головною причиною є поганий стан здоров’я. Успіх у навчанні починається з турботи про те, як харчується і як спить дитина, яке її самопочуття, як вона грає, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі.

Переслідуючи ідею залучення учнів до розумової праці, Сухомлинський стверджував, що остання є не просто сидіння на уроці або дома за книжкою. Розумова праця – це зусилля думки. Мислення в учнів з’являється там, де є потреба відповісти на запитання, прагнучи до поєднання праці душі, мислення і рук. Важливе місце у цьому відводив проблемному навчанню, коли новий матеріал учитель подає як проблему, яку учні разом із ним повинні розв’язати.

Сухомлинський помітив, що думка в дітей починає працювати, якщо їх повести у ліс, на луг, в поле, і там ставити дітям тисячу запитань "чому", там чекати відповіді і добиватися її. Емоційна радість, спільне переживання краси, спільне прагнення зрозуміти і дають це бажання пробудження думки. З точки зору Сухомлинського, діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості. У зв’язку з цим він практикував у своїй роботі уроки думки. Це були уроки на природі, де дітям можна задавати тисячі питань. Урок в природу – подорож до джерела живої думки. Пробудженню думки сприяло бажання зрозуміти природні явища, спостереження за ними. Сухомлинський вважав, що праця думки неможлива без дитячої творчості. Він залучав школярів до складання казок, творів, самостійного вивчення окремих тем та ін.

Ідею перетворення освіти у важливу життєву цінність Сухомлинський тісно пов’язує з відсутністю чи наявністю в учнів інтересу до учіння. Він ставить вимогу, щоб учіння для учнів було радісною працею. Єдиним джерелом вогнику допитливості, жадоби до знань називає радість успіху у праці, а найголовнішим засобом досягнення цього вважав правильне оцінювання учнів. "Оцінка повинна винагороджувати працелюбство, а не карати за лінощі та нерадивість. Але не можна допустити, щоб оцінка балувала учнів, щоб не склалось легковажне ставлення до навчання. Дитина мусить усвідомлювати оцінку як результат розумових зусиль".

Інтерес до навчання, загальний розвиток учня неможливі, якщо у класі нема інтелектуального фону – постійного обміну знаннями в класі між учнями, якщо програмний матеріал не спирається на велику кількість матеріалу позапрограмного. Важливим джерелом інтелектуального фону є розвиток захоплень школярів. Кожний учень повинен мати свій улюблений предмет, де він знає більше за інших.

Велика увага у Павлиші приділялась читанню. Сухомлинський не уявляв собі повноцінного, всебічного розвитку підлітка, юнака, дівчини без того, щоб вони не мали своїх улюблених письменників. Обов’язковою вимогою до дітей було за шкільні роки перечитати 200 книг із золотого фонду світової літератури, а до педагогів ставив вимогу навчати школярів працювати з книгою.

У вихованні культури мислення певне місце відводилось шахам, які дисциплінують мислення, розвивають пам’ять, виховують зосередженість, цілеспрямованість.

Для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці.

На думку Сухомлинського, не можна зводити духовний світ маленької людини лише до навчання. Якщо учителі будуть прагнути до того, щоб всі сили школяра були поглинуті уроками, життя його стане нестерпним.

Виходячи з однієї з основних ідей своєї педагогіки – повноти щастя дитини – Сухомлинський вважав, що дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя – у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему Сухомлинський радить через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках.

Для переборення слабких сторін (в т. ч. і неуспішності з того чи іншого предмета) дитина черпає моральні сили у своїх успіхах в інших видах діяльності, де вона може найкраще проявити себе, розкрити свої духовні сили. Вихователі у Павлиші вбачали своє завдання, перш за все, у тому, щоб помітити у кожному вихованцеві все найкраще і розвинути його, не обмежуючись рамками шкільної програми.

Формування моральних переконань і вчинків. Сухомлинський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини.

Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних моральних знань: "Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре".

Сухомлинський не уявляв собі виховання без постійних розповідей вихователя про гарні вчинки людей, без пояснення правил моралі. Він складає хрестоматію маленьких повчальних розповідей, вишукує такі розповіді і історії в книгах, газетах, журналах. Проте найбільше боявся Сухомлинський, що розмови залишаться лише розмовами, перетворяться у пустослів’я. Якщо дітей схвилювало слово педагога, це хвилювання повинно обов’язково вилитися у справу, у роботу, у допомогу людям, школі, колгоспу. При такому поєднанні (слово учителя – схвильованість – спільна праця вихованців і вчителя) в дітей виникає почуття задоволеності.

У Павлиші милосердя, сердечність, благородство виховуються у дітей через свята Матері, Троянди, закладення саду вдячності (сад для старих людей). "Переживаючи безкорисливу радість творення добра, дитина здобуває дорогоцінне багатство душі, вона відчуває серцем, коли і де товаришеві, другові, любимій людині, яка живе поряд, треба допомогти".

Виховання естетичних цінностей і формування вміння створювати прекрасне. Естетичне виховання, на думку Сухомлинського, це – виховання красою, виховання прагнення жити за законами краси. Вказуючи на українську народну мудрість, яка гласить: "Тримаючи в руках скрипку, людина не здатна на погане", видатний педагог поставив у Павлиші провідним завданням естетичного виховання, образно кажучи, дати в руки кожній дитині скрипку, або навчити розуміти, цінувати і створювати прекрасне.

Естетичну насолоду школярі отримували в ході спостережень серед природи, де вони навчалися у молодшому шкільному віці творити казку... Дітям пояснювали, що людина стала людиною не тільки тому, що навчилася своїми руками робити знаряддя праці, а й тому, що навчилася цінувати і створювати красу навколишнього середовища. Уособленням останнього у Павлиській середній школі стали свята квітів – конвалій, тюльпанів, бузку, троянд, хризантем. Засобами естетичного виховання були також музика, живопис, краса образів художніх творів та казки.

Досягнення гармонії здорового тіла і духу. На думку Сухомлинського, фізична культура є елементарною умовою повноти духовного життя, інтелектуального багатства, облагородження всіх інших сфер людської особистості. Під його керівництвом фізичне виховання у Павлиській школі спрямовувалось, перш за все, на зміцнення здоров’я дітей, досягнення гармонії здорового тіла і духу.

Головними видами занять з фізичної культури Павлиська середня школа вибрала гімнастику і легку атлетику. Мета таких занять – виховати почуття краси рухів, силу, гармонійність, спритність, витривалість. Виникненню естетичного задоволення надається значення при виконанні таких вправ як біг, ходьба на лижах, плавання. На змаганнях з цих та інших видів спорту стало правилом враховувати красу, гармонію рухів, а швидкість вважалась другорядним елементом.

Спорт стає засобом виховання лише тоді, коли він – улюблене заняття кожного. На думку Сухомлинського, гармонія здорового тіла і духу неможлива без радості. Тим більше, що здоров’я дитини – це не просто комплекс санітарно-гігієнічних норм і правил, не зведення вимог до режиму, харчування, праці, відпочинку. Це, перш за все, – турбота про гармонійну повноту всіх фізичних і духовних сил, і вінцем цієї гармонії є радість творчості.

15.1. Демократизація суспільного життя в Україні у середині 80-х років та початок відродження національної школи. Закон України “Про освіту”

В кінці 80-х років, внаслідок перебудовчого напрямку політики М.Горбачова, в Україні відбувся ряд подій, які сколихнули національну самосвідомість українців. Прийнято Декларацію про державний суверенітет України, проголошено незалежність, прийнято Закон про мови, відбувся Перший Конгрес Міжнародної асоціації україністів, обрано Президента України, зрештою, що має особливе значення для освітян, розвитку шкільництва, прийнято закон «Про освіту», проведено Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, на якому затверджено державну програму «Освіта XXI століття».

4 червня 1991 р. було прийнято постанову Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Закону УРСР «Про освіту» (прийнятий Верховною Радою 3.05.91 р.).

У відповідності із Законом метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

В ст. 3 «Закону» визначається право на освіту незалежно від статі, расової, національної приналежності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:

— розгалуженою мережею НВЗ, заснованих на різних формах власності, наукових установ, закладів підвищення кваліфікації, перепідготовки кадрів;

— відкритим характером НВЗ, створенням умов для вибору профілю і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

— різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Для одержання документа про освіту громадяни мають право на державну атестацію.

В ст. 5 сформульовані основні принципи освіти:

— доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

— рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

— гуманізм, демократизм;

— пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами;

— органічний зв’язок з національною історією, культурою, традиціями;

— незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій;

— науковий, світський характер освіти у державних НВЗ;

— інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших країн;

— гнучкість і прогнозованість системи освіти;

— єдність і наступність системи освіти;

— безперервність і різноманітність освіти;

— відповідність освіти світовому рівню;

— поєднання державного управління і громадського самоврядування в системі освіти.

В ст. 8 йдеться про відокремленість НВЗ від церкви, про їх світський характер.

В ст. 9-15 мова йде про управління освітою і громадське самоврядування в системі освіти, повноваження органів державного управління освітою та місцевих Рад народних депутатів у галузі освіти.

В Законі «Про освіту» вперше йдеться про створення психологічної служби в системі освіти та про соціально-педагогічний патронаж, а також акцентується увага на медичному обслуговуванні, організації харчування у НВЗ, забезпеченні здорових і безпечних умов навчання і праці (ст. 21-23).

В ст. 25 «Структура системи освіти» перераховано структурні її компоненти:

— дошкільне виховання;

— загальну середню освіту;

— професійну освіту;

— вищу освіту;

— післядипломну підготовку;

— аспірантуру;

— докторантуру;

— підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів;

— позашкільне навчання і виховання;

— самоосвіту.

В ст. 26-44 йдеться про конкретну діяльність цих компонентів.

В розділі III «Учасники навчально-виховного процесу» йдеться про права та обов’язки вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, аспірантів, докторантів.

Всі вони мають право на:

— вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять;

— користування навчально-виробничою, науковою, культурно-спортивною, побутовою, .оздоровчою базою НВЗ;

— доступ до інформації в усіх галузях знань;

— участь у науково-дослідній, дослідно-конструкторській та інших видах наукової діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах;

— одержання направлення на навчання, стажування до інших закладів, у тому числі за кордон;

— продовження освіти за професією, спеціальністю відповідно до одержаної кваліфікації;

— особисту або через своїх представників участь у громадському самоврядуванні, в обговоренні, вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля;

— участь у добровільних самодіяльних об’єднаннях;

— безпечні і нешкідливі умови навчання і праці;

— забезпечення гуртожитками, інтернатами, стипендіями;

— трудову діяльність у позаурочний час незалежно від віку;

— перерву навчання у вищому навчальному закладі, професійному училищі;

— користування послугами закладів охорони здоров’я, засобами лікування, профілактики захворювань та зміцнення здоров’я;

— захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій адміністрації, педагогічних, інших працівників, які порушують права або принижують їх честь і гідність.

У відповідності із Законом забороняється відволікання учасників НВП за рахунок навчального часу на роботу і здійснення заходів, не пов’язаних з процесом навчання.

Обов’язки учасників НВП передбачають:

— систематичне й глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня;

— додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку НВЗ;

— додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

В ст. 49-53 йдеться про заняття педагогічною діяльністю, права і обов’язки педагогічних працівників, гарантії держави та заохочення їх.

Педагогічні працівники мають право на:

— захист професійної честі, гідності;

— вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи;

— індивідуальну педагогічну діяльність;

— участь в громадському самоврядуванні, виборах керівників НВЗ, якщо це передбачено їх статутами;

— користування подовженою оплачуваною відпусткою;

— пільгове забезпечення житлом у порядку, встановленому законодавством;

— одержання натуральної оплати у сільській місцевості на рівні працівників сільського господарства;

— підвищення кваліфікації, перепідготовку, вільний вибір змісту програм, форм навчання, організацій та установ, які здійснюють підвищення кваліфікації і перепідготовку.

Обов’язки педагогічних працівників:

— забезпечити умови для засвоєння вихованцями, учнями, студентами і т. п. навчальних програм на рівні обов’язкових державних вимог, сприяти розвиткові здібностей дітей, учнів, студентів;

— настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчесностей;

— виховувати повагу до батьків, жінки, культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, країни походження, державного і соціального устрою, цивілізації, відмінних від власних, дбайливе ставлення до навколишнього середовища;

— готувати до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;

— додержуватися засад педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента;

— захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню ними алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам;

— постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну і політичну культуру.

Держава забезпечує педагогічним працівникам:

— належні умови праці, побуту, відпочинку, медичне обслуговування, підвищення кваліфікації не рідше одного разу на п’ять років,

— правовий, соціальний, професійний захист;

— безплатне користування житловою площею з опаленням і освітленням у сільській місцевості, с. м. т. відповідно до чинного законодавства;

— компенсації при втраті роботи, у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, встановлені законодавством;

— виплату пенсій, в тому числі за вислугу років;

— встановлення середніх ставок і посадових окладів педагогічним працівникам народної освіти на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості (ст. 52) (у вузах — подвійна);

— при хворобі або каліцтві допомога виплачується до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

За досягнення високих результатів у навчанні і вихованні педагогічні працівники представляються до нагороджень державними нагородами, присвоєння почесних звань, відзначення державними преміями, іменними медалями тощо.

В ст. 54-55 йдеться про відповідальність батьків за розвиток дитини та їх права.

В розділі IV мова йде про фінансово-господарську діяльність, матеріально-технічну базу навчально-виховних закладів.

V і VI розділи присвячені проблемам міжнародного співробітництва.