Та витратами, зумовленими народженням та похованням 1 страница

Передмова

Економічні процеси в Україні здебільшого набува­ють позитивного характеру. Починаючи з 2000-го року, відбувається збільшення промислового виробництва в межах 12–16%, сільського господарства — 8–12%, товарів народного споживан­ня — 21–26%. Всі ці показники повинні, у першу чергу, відобразити підвищення життєвого рівня та со­ціальних гарантій для народу України. Проте реалії свідчать, що да­на низка економічних проблем ще залишається невтішною.

Соціальне страхування є важливою складовою соціального захисту населення.

Саме в умовах трансформації економічних підвалин суспільства відповідне страхування забезпечує не тільки грошові виплати у разі настання страхових випадків, а й ство­рює правові та економічні умови для стимулювання ефективної праці. Саме у цьому періоді створюється нова система грошо­вих стосунків, необхідність якої об'єктивно випливає із функцій демократичної держави з соціально орієнтованою економікою ринкового типу.

Світовий досвід показує, що життєздатність такої системи базується на існуванні певних умов.

По-перше, необхідність фінансових ресурсів, що дозволяють юридичним та фізичним особам взяти на себе витрати на стра­хування. Розміри таких витрат значною мірою залежать від суб'єктивних дій політичних сил, що перебувають при владі.

По-друге, існування зрілої соціальної політики, яка є однією зі складових економічної політики, одночасно виступаючи га­рантом забезпечення ефективної реалізації цілей інших складових економічної політики, а також забезпечення соціального захисту тих верств населення, індивідів, які потребують саме захисту, підтримки з боку всього суспільства. Адже багатовікова відсутність власної державності та героїчна боротьба за неї породили не в одному поколінні українців культ держави, готовність жертвувати заради неї, непохитну віру в її всесильність.

По-третє, забезпечення відповідної правової бази, що гарантується прийняттям законодавчих актів, інших нормативних документів щодо реалізації соціальної політики, які б, що найголовніше, у своїй взаємодії усували відповідні суперечності.

Аналізуючи ці умови, варто підкреслити принципи систем­ної парадигми, головними серед яких є посилена увага до взає­модії між різними сферами функціонування суспільства (по­літикою, економікою, культурою, ідеологією) та усвідомлення реального життя у його цілісності настільки глибоко, наскільки це можливо.

Соціальне страхування передбачає такі важливі види еконо­мічної підтримки громадян, як грошові виплати, компенсація, витрати на лікування, реабілітацію, перепідготовку та переква­ліфікацію, а також профілактику. Таке страхування здійснюється одночасно з соціальною допомогою та соціальним забезпечен­ням як важливими формами соціального захисту громадян, од­нак відрізняється від них джерелами формування фінансових ресурсів, принципами їх організації, видами та формами виплат грошових коштів.

Нині в Україні система державного соціаль­ного страхування складається з пенсійного страхування, стра­хування з тимчасової втрати працездатності, страхування на ви­падок безробіття та страхування від нещасного випадку на ви­робництві. Передбачається запровадити обов'язкове медичне страхування.

Фінансова наука в Україні стрімко розвивається у різновекторних напрямах, одним із яких є проблеми страхування.

Метою дисципліни «Соціальне страхування» є набуття та засвоєння знань з організації та фінансового забезпечення со­ціального страхування.

У процесі викладання дисципліни вирішуються такі завдання:

—дослідження економічної сутності соціального страхування та визначення його місця у соціальному захисті населення України в умовах трансформаційних перетворень суспіль­ства;

—окреслення механізму державного регулювання соціально­го страхування, його позитивні моменти та наслідки;

—висвітлення принципів та умов здійснення окремих видів страхування, а також характеристика соціальних виплат і послуг, що надаються за рахунок коштів страхових фондів;

—набуття навиків з управління соціальними страховими фон­дами;

—ознайомлення із досвідом держав з розвиненою ринковою економікою з метою його можливого використання в Ук­раїні за умов максимального врахування національних осо­бливостей;

—на основі ґрунтовних теоретичних знань та вмінь вирішен­ня практичних завдань та ситуацій – розроблення напрямів удосконалення системи соціального страхування.

«Соціальне страхування» як навчальна дисципліна дає студен­там теоретичні знання та практичні навики із розрахунку страхо­вих виплат та надання соціальних послуг, управління рухом коштів у системі страхових фондів і здійснення державного фінансового контролю за їх цільовим використанням. Чим більше держава набуває соціально-орієнтованих рис, тим більше їй по­трібно фінансових ресурсів і тим ретельніше вона повинна регу­лювати грошові стосунки, які забезпечують соціальні гарантії на­селення.

Отже, настала нагальна потреба в роботі, яка б задовольни­ла вимоги сьогодення в докорінній перебудові підготовки фахівців-фінансистів. Саме вони на практиці реалізують соціаль­ну політику держави та реально забезпечують соціальні гарантії населенню.

Феномен нових трансформаційно економічних процесів пов'язаний в першу чергу зі зміною пріоритетів та еквівалентів економічного, соціального і політичного розвитку.

Парадигма суспільної еволюції полягає в різносторонньому спектрі форм здійснен­ня соціальних виплат населенню, які можна розподілити відпо­відно до їх природи і функціонального призначення. Критерієм такої класифікації будуть переваги в цих виплатах економіч­ного чи соціального моменту. Незважаючи на тісний взаємозв'я­зок економічних і соціальних відносин у суспільстві, шляхом аналізу можна чітко розмежувати економічні відносини індивідів як учасників процесу виробництва та їх соціальні відносини як членів суспільства.

Умовні позначення

МОП— Міжнародна організація праці.

ВВП— валовий внутрішній продукт.

АР Крим— Автономна Республіка Крим.

УТОГ— Українське товариство організації глухих.

УТОС— Українське товариство організації сліпих.

МСЕК— медико-соціальна експертна комісія.

ЛКК— лікарсько-консультативна комісія.

ФСС ТВП— Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

ФСС НВВ— Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань України.

ФСС ВБ — Фонд загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування на випадок безробіття.

НЕП— нова економічна політика.

ОМС— обов'язкове медичне страхування.

ДМС— добровільне медичне страхування.

ЗОДСМС— загальнообов'язкове державне соціальне медич­не страхування.

НПФ— недержавний пенсійний фонд.

РФ — Російська Федерація.

СПД— суб'єкт підприємницької діяльності.

1.2 Необхідність та економічний зміст соціального страхування

Держава гарантує кожному громадянину право на працю, задовольняє потреби у здобутті освіти, охороні здоров'я, підго­товці кадрів, забезпечує мінімальний рівень заробітної плати, пенсії, соціальних виплат.

У ст. 46 Конституції України закріп­лено право громадян на соціальний захист, що передбачає «Право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втра­ти працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом».

Реалізація такого права на практиці — це забезпечення достатнього рівня добробуту громадянам дер­жави, що відповідає міжнародним умовам, а саме: ст. 22 «Загаль­ної декларації прав людини» та ст. 9 «Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права» від 16 грудня 1966р., з якої випливає, що держави, беручи участь у даному пакті, визнають право кожної людини на соціальний захист, включаючи соціаль­не страхування.

Відповідно до правових актів Міжнародної організації праці (МОП) основою сучасного соціального захисту є дев'ять основ­них видів соціальних допомог:

- медичне обслуговування;

- допомога за умови хвороби, безробіття, старості, у зв'язку з нещасними випадками на виробництві;

- родинна допомога;

- допомога за умови вагітності та пологів;

- допомога за інвалідністю;

- допомога у разі втрати годувальника.

У багатьох країнах світу діє система взаємодоповнюючого соціального захисту, що містить у собі такі складові елементи:

- державне соціальне забезпечення;

- корпоративні соціальні програми;

- індивідуальне (приватне) страхування.

На сьогодні функціонують чотири моделі соціального захисту:

- соціально-демократична модель скандинавських країн (держава бере на себе значну частку відповідальності за соціальний захист населення);

- модель неоліберальна (США) (проблеми щодо соціального захисту між підприємцями і найманими працівниками розв'язуються переважно за участю профспілок);

- модель неоконсервативна (Німеччина) базується на змішаному державно-приватному розв'язанні соціальних проблем (відповідальність окремого підприємця замінена системою обов'язкової колективної відповідальності під контролем держави);

- система Бевериджа (Англія, Ірландія) (головним завданням держави є захист мінімальних доходів громадян [57, 156]).

Розглянувши ці моделі, можна дійти висновку, що система соціального захисту населення в Україні найбільшою мірою відповідає німецькій моделі.

Слід виокремлювати основні складові со­ціального захисту населення України:

1) соціальне забезпечення;

2) соціальна допомога;

3) соціальне страхування.

Соціальне забезпечення— це надання певним категоріям громадян соціальних виплат за рахунок коштів бюджетів.

Соціальні виплати малозабезпеченим сім'ям, сім'ям з дітьми, жертвам війни чи політичних репресій за умови трансформаційних пере­творень економіки є необхідними та доцільними. Однак вони залежать як від економічної політики уряду, стану державного бюджету, так і від механізму їх надання. Зменшення фінансових можливостей держави може призвести до затримки чи зменшення розмірів соціальних виплат. Встановлення завищеного рівня таких виплат негативно впливатиме на працевлаштування окремих осіб.

Вперше поняття «соціальне забезпечення» було застосовано у законодавстві США в 1935 р., а потім прийнято для постійного використання МОП. Ряд вчених-економістів у поняття соціального забезпечення включає страхування, забезпечення та допомогу.

Радянська фінансова наука, в якій поняття «соціальне забезпечення» розглядалося у широкому розумінні як сукупність усіх видів забезпечення непрацездатних членів суспільства, а у вузькому — забезпечення за рахунок коштів бюджетів пенсією певних категорій громадян, допомогою малозабезпечених сімей, утримання притулків для старих та інвалідів. Однак за радянської влади соціальне страхування було монополією держави і мало вигляд соціальної допомоги. Наявність страхування і забезпе­чення як двох самостійних форм залишалася декларативною. Соціальне страхування не грунтувалося на страхових принци­пах, а повністю керувалося державою. Тому застосування по­няття «соціальне забезпечення» у вузькому та широкому ро­зумінні було наслідком соціально-економічної політики командно-адміністративної системи.

Останнім часом стара система соціального захисту населен­ня була частково зруйнована. Соціальне забезпеченнязалишилося еле­ментом соціального захисту, що здійснюється відповідно до чин­ного законодавства у формі соціальних виплат певним катего­ріям громадян за рахунок коштів державного бюджету. У законі про Державний бюджет України та рішеннях місцевих рад, органів місцевого самоврядування на кожний рік закладаються окремі види та розміри соціального забезпечення за рахунок бюджетних коштів, виконання яких покладено на управління праці й соціального захисту населення державних адміністрацій.

Система соціальної допомогитакож побудована на фінансуванні за рахунок податків, інших надходжень до державного бюджету. Однак ці кошти направляються не фізичним особам, а підприєм­ствам і організаціям як компенсація недоотриманих доходів. Со­ціальна допомога надається у формі житлових субсидій, різного роду пільг і зорієнтована на індивідуальну потребу громадянина.

Соціальне страхування— це важлива складова частина со­ціального захисту населення, центром якого є людина та її по­треби, а якість їх задоволення впливає на соціально-економіч­ний розвиток держави.

Соціальне страхування створює умови для відтворення робочої сили та захисту громадян у разі виникнення певних страхових випадків: втрати працездатності, втрати го­дувальника, безробіття, нещасного випадку на виробництві, до­гляду за дитиною, вагітності та пологів тощо.

Необхідність соціального страхування зумовлена такими причинами:

—наявністю громадян, котрі не беруть участі у суспільно-ко­рисній праці, а тому не можуть утримувати себе за рахунок заробітної плати;

—наявністю громадян, котрі є дієздатними, але не мають мож­ливості її реалізувати.

Система соціального страхування включає в себе соціальні, економічні, фінансові та правові аспекти.

Соціальні аспекти полягають у створенні всеосяжної та уні­версальної системи захисту всіх верств населення від усіх чин­ників нестабільності. Наявність такої системи свідчить про ефек­тивну соціальну політику держави, спрямовану на задоволення потреб громадян.

З економічної точки зору соціальне страхування виступає важелем перерозподілу грошових коштів у суспільстві та пов'язане з розвитком економіки. Зміцнення економіки впливає на зростання доходів підприємств, організацій, а разом з тим і збільшення розміру страхових внесків.

Соціальне страхування впливає на підвищення ефективності діяльності підприємства через матеріальне забезпечення та охо­рону здоров'я працівників. Воно створює необхідні економічні передумови для збереження працездатності економічно актив­ної частини населення, а в певних випадках забезпечує виплату соціальної допомоги у разі втрати працездатності внаслідок за­гального захворювання, нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання.

З правової точки зору соціальне страхування — це система юридичних норм, які регулюють соціальний захист населення при виникненні страхових випадків, передбачених законодавством.

Соціальне страхуванняє фінансовою категорією, яка вира­жає економічні відносини, що виникають у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом фор­мування фондів грошових коштів та їх використання для забез­печення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасо­вої втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також з охорони здоров'я.

У сфері соціального страхування виникають такі основні гру­пи фінансових відносин:

• між страховими фондами та юридичними особами, які ви­ступають платниками обов'язкових внесків;

• між фондами та найманими працівниками, за рахунок яких формуються доходи бюджету фонду;

• між фондами та державним, місцевими бюджетами у про­цесі перерозподілу державних фінансових ресурсів;

• між фондами й іншими органами, кошти яких використо­вуються для фінансового забезпечення соціальних програм;

• між територіальними і центральними органами фондів з метою забезпечення соціальних виплат у регіональному та місцевому розрізах;

• між фондом та певними категоріями громадян, які отриму­ють за рахунок його коштів матеріальне забезпечення і со­ціальні послуги;

• між фондом і відповідним відомством, міністерством (на­приклад, Міністерством праці та соціальної політики, служ­бою зайнятості тощо);

• між фондом і установами, організаціями, які виконують певні види робіт (професійне навчання та перепідготовку незайнятого населення);

• між фондами та фінансовими органами у процесі здійснен­ня контролю за рухом державних фінансових ресурсів.

Матеріальною основою цих відносин є грошові кошти, які мають законодавчо визначені джерела формування та напрями їх використання. Фонди грошових коштів можуть бути як дер­жавними, так і недержавними.

Соціальному страхуванню властиві дві функції: розподільна та контрольна.

Розподільна функція реалізується у формі руху грошових коштів:

—між окремими державними соціальними фондами;

—між бюджетами та соціальними фондами;

—шляхом виплати пенсій, соціальних допомог фізичним осо­бам;

—шляхом направлення коштів на утримання органів управління;

—шляхом інвестування у цінні папери тощо.

Суб'єктами розподілу є держава, підприємства, організації, фізичні особи.

Об'єктом розподілу виступає валовий внутрішній продукт (ВВП), створений у суспільстві за рік.

У процесі розподілу ВВП роботодавці та фізичні особи спла­чують внески на соціальне страхування у державні цільові фонди. У системі загальнообов'язкового державного соціального страху­вання всі працівники зобов'язані брати участь у формуванні со­ціальних страхових фондів, сплачуючи встановлені внески.

Цільові фонди як самостійні фінансові системи створені за кожним видом страхування. Розміри соціальних виплат залежать під внеску застрахованого, а часто і від його заробітку. Поряд із орієнтацією на індивідуальні внески в системі соціального стра­хування мають місце елементи солідарного перерозподілу.

Контрольна функціяздійснюється у формі фінансового кон­тролю за рухом грошових коштів. Вона забезпечує повне та своє­часне надходження коштів до соціальних фондів та їх цільове використання згідно з плановими завданнями. Контроль про­водиться з метою перевірки дотримання суб'єктами розподілу чинного законодавства та узгодження суспільних, колективних та приватних інтересів у державі.

Соціальне страхування виступає важливим елементом фінансової системи України.

Державне соціальне страхування тісно пов'язане з державними цільовими фондами та державним бюджетом, кошти яких є джерелами фінансування соціальних виплат.

Недержавне соціальне страхування може проводитися суб'єктами підприємницької діяльності (страховими товариства­ми, недержавними пенсійними фондами тощо). Окремі суб'єкти розподілу взаємодіють між собою, і ці відносини опосередкову­ються рухом фінансових ресурсів.

Управління коштами соціального страхування здійснюють фонди, створені за окремими видами страхування.

Оперативне управління проводять правління та виконавчі дирекції фондів.

Фінансовий контроль здійснюють Державна податкова служба, Контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Наглядові ради тощо.

1.3 Становлення та розвиток соціального страхування

Соціальне страхування у своєму розвитку пройшло ряд етапів. Перші елементи соціального страхування спостерігалися на по­чатку існування суспільства. У Стародавньому Римі різні органі­зації, корпорації, колегії об'єднували своїх членів на основі про­фесійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка у разі втрати працездатності, забезпечення поховання тощо). Наприклад, у положенні Статуту ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р.н.е.) передбачалося внесення початкового й щомісячного гро­шових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у разі смерті члена колегії.

У XІІІ ст. вперше виникли організаційні засади соціального страхування у м. Дубровик на Балканах, де була визначена про­грама страхування здоров'я з відповідними внесками застрахо­ваних осіб.

Подальший розвиток соціального страхування спостерігав­ся у Середньовіччі, коли гірники Німеччини засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків, нужден­них членів суспільства.

Найбільшого поширення соціальне страхування набуло на­прикінці XIX ст., чому сприяв швидкий індустріальний розви­ток. У Німеччині основи прогресивного соціального законодав­ства заклав рейхсканцлер Отто фон Бісмарк.

У багатьох європейських країнах на початку XX ст. були прийняті закони про страхування працюючих на випадок хво­роби, інвалідності, старості, безробіття. Страхові фонди форму­валися за рахунок внесків робітників, підприємців, власників фабрик чи мануфактур, субсидій та дотацій держави.

Перше десятиріччя XX ст. характеризувалося проведенням реформ у законодавстві про соціальне страхування в Швеції, Австрії, Бельгії, Швейцарії, Норвегії, Португалії. Ці країни удос­коналювали регламентацію суспільно-економічних відносин. З 1920 року промислово розвинені країни Європи, Північної Америки та Австралії створили розширену систему соціального страхування для різних професій, що мало б забезпечити фінан­сування страхових виплат.

На межі XIX—XX ст. солідарну пенсійну систему запровади­ли Німеччина, Англія, Франція, Швеція, а згодом Чехословаччина та Румунія. Такі самі пенсійні системи у 20-х роках XX ст. вве­ли у Чилі, Аргентині та Уругваї.

Значний вплив на розвиток системи соціального страхуван­ня мали Отто фон Бісмарк та Вільям Беверидж. Канцлер Німеччини Бісмарк у 1883— 1889 рр. вперше у світі в законодавчому по­рядку запровадив систему соціального страхування, яка містила: страхування на випадок хвороби, від нещасних випадків на виробництві, на випадок старості та інвалідності. Система Бісмарка ґрунтувалася на таких принципах:

• забезпечення, що базувалося виключно на праці, а тому обмеже­не лише особами, які зуміли завоювати це право своєю пра­цею;

• обов'язкове забезпечення існує лише для тих найманих пра­цівників, заробітна плата яких є нижчою за визначену мінімальну суму, тобто для тих, хто не може користуватися індивідуальним страхуванням;

• забезпечення побудовано на методології страхування, що встановлює паритетне співвідношення між внесками най­маних працівників та працедавців, а також між виплатами та внесками;

• забезпеченням управляють самі працедавці та наймані пра­цівники;

• обов'язковість соціального страхування [70, 22].

У 1942 р. лорд Великобританії Вільям Беверидж запропону­вав нові підходи до політики соціального забезпечення. Голов­ним завданням, за планом Бевериджа, є забезпечення повної зай­нятості. Рекомендувалося запровадити систему соціального за­безпечення на основі внесків з метою здійснення захисту на випадок хвороби, безробіття та старості, а також надання допо­моги відповідним сім'ям, вагітним жінкам і вдовам. План Беве­риджа містив у собі три принципи соціального забезпечення: універсальність, єдність та інтеграцію. Принцип універсальності означав забезпечення на всі випадки соціального ризику для всього населення. Політика соціального забезпечення грунтувалася на національній солідарності та гарантованому мінімаль­ному доході для всіх, а це входило у протиріччя з положенням Бісмарка про забезпечення лише працюючих. Принцип єдності означав адекватний характер внесків і виплат, однаковий харак­тер організації системи. Допомога знаходилася у прямій залежності не від заробітної плати, а від нормальних потреб людини в конкретній ситуації. Єдиний внесок надходив до уніфікованої системи національного страхування (за винятком соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, а також сімейної допомоги, яка фінансувалася з державного бюджету). Третій принцип означав інтеграцію різних форм забезпечення: страхування, соціальної допомоги і ощадних кас. Цей принцип передбачав координацію соціальної політики, що ґрунтується на гарантованому доході, політики охорони здоров'я та політики по­вної зайнятості [70, 23-24].

У Російській імперії на початку XX ст. страхування характе­ризувалося індивідуальною та колективною формами і містило у собі пенсійне страхування, страхування від нещасних ви­падків, страхування здоров'я. У 1903 р. було запроваджено дер­жавне страхування робітників від нещасних випадків.

Розвивалося страхування і в тій частині України, що входи­ла до складу Російської імперії. В 90-ті р. XX ст. деякі підприємці Херсонської губернії почали страхувати своїх робітників на ви­падок смерті, інвалідності і непрацездатності у приватних стра­хових товариствах. Таке страхування набуло поширення в Одесі (у 1894 р. були застраховані робітники 22 підприємств), Мико­лаєві, Херсоні та деяких інших містах губернії. У 1899 р. в Одесі почало діяти Товариство взаємного страхування фабрикантів і ремісників від нещасних випадків, яке через три роки уже на­лічувало 7000 застрахованих. У 1905 р. на його зразок було ство­рено Чорноморське товариство взаємного страхування судно­власників від нещасних випадків із їх робітниками і службовцями. Воно діяло в усіх портах Чорного й Азовського морів та в приморських річкових портах.

На початку XX ст. Східна Галичина, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії, мала практику з питань соціального стра­хування. У Львові функціонували пенсійні фонди, організовані як за галузевим, так і за територіальним принципами [91, 113-114].

Прикладом слугує пенсійний фонд працівників електричних закладів у Львові. Його діяльність була регламентована статутом (один з останніх затверджений 15 травня 1924 р.). Метою діяль­ності фонду було забезпечення пенсією працівників міських електричних закладів, а також їх родин у випадку втрати го­дувальника. Членами фонду мали право бути ті, хто працював у міських електричних закладах, платив внески, не належав до іншого фонду і не отримував ренти від інших страхових закладів. До членів фонду ставилися певні вимоги: вступник мав бути не старше 40 років, відбути обов'язкову військову службу та мати відповідно до вимог дорученої посади стан здоров'я.

Пенсійний фонд міських електричних закладів формувався за рахунок:

—майна попереднього пенсійного фонду даного закладу і внесків його членів;

—вступних внесків;

—щомісячних внесків;

—щомісячних дотацій міських чи районних електричних за­кладів;

—інших доходів фонду, а саме: відсотків від майна фонду; не­передбачених доходів; пожертв через третіх осіб; пені та
штрафів, стягнених із членів за різні порушення.

Пенсія після 10 років належності до фонду становила 40% від рівня оплати праці й зростала за кожен додатковий рік на 2,4%, і після 35 років членства пенсія сягала 100% (максимуму) служ­бових виплат.

Досвід пенсійного фонду міських електричних закладів у Львові свідчить про переваги формування галузевих пенсійних фондів, їх велике значення для пенсійного забезпечення праці­вників, які досягли пенсійного віку.

У царській Росії у 1912 р. були прийняті закони про страху­вання від нещасних випадків та страхування на випадок хворо­би, дія яких поширювалася і на територію українських губерній. Цей вид страхування був припинений у 1917 р. у зв'язку з грома­дянською війною та зміною державного устрою, а відновлений лише в 1921 р.

27 жовтня 1917 р. створюється Народний комісаріат праці (Наркомпраці), який повинен був здійснювати політику у сфері охорони праці та соціального забезпечення. Далі запроваджуєть­ся страхування на випадок безробіття та хвороби.

Після проголошення політики «воєнного комунізму» со­ціальне страхування було замінене соціальним забезпеченням на підставі «Положення про соціальне забезпечення трудящих», затвердженого 31 жовтня 1918 р. Надання соціальних виплат за рахунок страхових внесків було замінене на пряме фінансуван­ня за рахунок асигнувань з бюджету.

Закінчення громадянської війни і оголошення нової еконо­мічної політики сприяло відновленню соціального страхування, і 15 листопада 1921 р. був підписаний Декрет РНК «Про соціаль­не страхування осіб, зайнятих найманою працею». Страхування поширювалося на всі види тимчасової та повної втрати пра­цездатності, на випадок безробіття, а також смерті. Сплата стра­хових внесків повністю покладалася на підприємства і установи (приватні — у більшому розмірі). На органи соціального страху­вання було покладено функції з фінансування медичної допо­моги населенню через страхові каси. З 1924 р. органи соціально­го страхування розпочали організацію санаторно-курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоров'я та профспілок.

До 1928 р. настання старості не входило до сфери со­ціального страхування. З 1924 р. почали вводити пенсійне забез­печення зі старості для окремих категорій працівників (викла­дачів вузів, працівників текстильної промисловості, транспор­ту). Лише з 1932 р. пенсійне забезпечення було поширене на робітників усіх галузей народного господарства. Законодав­чо було закріплено пенсійний вік - 55 років для жінок і 60 років — для чоловіків. Рішення щодо різного пенсійного віку було прийнято на основі вивчення солідарної пенсійної системи Німеччини за часів канцлера Отто фон Бісмарка. Наприкінці XIX ст. у середньостатистичній німецькій сім'ї чоловік був на п'ять років старший за дружину. З метою одночасного їх виходу на пенсію встановлено різний пенсійний вік.