Передумови виховання обдарованої дитини

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………….3

1. Проблема виховання обдарованої дитини ……………………………..…..5

2. Особливості педагогічної роботи з обдарованими дітьми ……………….12

Висновок ……………………………………………………………………....20

Список використаних джерел ………………………………………………...21

Вступ

Почнемо з одного, хоч і широковідомого, проте, як нам здається, недостатньо дослідженого явища. Пов’язане воно із світовим економічним розвитком. Маємо на увазі незвичайний ривок, який зробили в цій сфері за останні десятиріччя такі країни, як Японія, Південна Корея, Таїланд, Тайвань. Цей ривок тим більше вражає уяву, що в названих країн і територія порівняно невелика, і природні ресурси дуже обмежені. У чім же річ? Дати вичерпну відповідь, звичайно, не наше завдання. Але одну обставину виділимо: всі експерти, які аналізували цей феномен, незмінно відзначали вміле, надзвичайно раціональне використання інтелектуальних ресурсів. Тут і різко зрослий освітній рівень усього населення. І зразкова, заснована на новітніх досягненнях психолого-педагогічних наук (а також щедрих асигнуваннях) постановка системи освіти в усіх її ланках. І, нарешті, – останнє за місцем, але не за значенням – підвищена увага до тієї порівняно невеликої частини підростаючого покоління, яку називають обдарованими дітьми.

Відзначимо, що в терміна «розумова обдарованість» досить багато синонімів: «розум», «розумові здібності», «інтелект», «інтелектуальні здібності», «пізнавальна сфера», «пізнавальні здібності». У терміна «здібності»– свої синоніми: «узагальнені вміння», «можливості», «потенції», «рівень розвитку» і т. ін. На цю багату синоніміку, звичайно, доводиться зважати.

Але це тільки один бік справи. Другий бік — це багатозначність терміна «розумова обдарованість». У науковому вжитку він позначає принаймні шість понять. Ці значення такі.

Перше. Будь-який рівень розумових здібностей даної людини незалежно від місця в діапазоні міжіндивідуальних відмінностей, причому цей рівень зумовлюється переважно природженими яко­стями нервової системи; ці якості фактично ототожнюються із здібностями.

Друге. Рівень розумових здібностей, властивий найбільш розвиненим 2% людей; причому цей рівень знов-таки приписується в основному дії природжених якостей.

Третє й четверте значення відрізняються відповідно від пер­шого й другого тим, що, навпаки, домінуючу роль щодо рівня обдарованості тієї чи іншої людини відводять культурно-педагогіч­ним факторам (культурне середовище, якість освіти).

Нарешті, п’яте й шосте значення відрізняються від попередніх тим, що природжені якості розуму й нервової системи розглядаються як задатки, на базі яких залежно від культурно-педагогіч­них умов можуть бути сформовані розумові здібності (обдарованість) різного рівня.

У зв’язку з тим, що нас цікавлять найбільш розвинені діти, та відповідно до позиції більшості сучасних психологів ми використовуватимемо термін “обдаровані діти” в останньому з перелічених значень. Тобто розумітимемо під ним дітей, які різко виділяються із середовища ровесників високим розумовим розвитком, який є наслідком як природних задатків, так і сприятливих умов виховання.

Розділ 1. Проблема виховання обдарованої дитини.

Передумови виховання обдарованої дитини.

Проблема виховання обдарованої дитини існує стільки, скільки існує сама педагогіка. В певні періоди людської історії вона диктувалася прагненням панівної верхівки суспільства повністю нівелювати особистість, перетворити цілі народи на слухняних маріонеток. В інші епохи в плеканні неповторної індивідуальності вбачали сенс педагогічної діяльності, перспективу поступу держав і людства в цілому. Кризові, застійні явища в українському суспільстві сьогодні, як і завжди в подібні історичні періоди, породжують попит на обдаровану особистість, котра нестандартно мислить, наділену сильною волею і колосальною працездатністю.

Тему виховання обдарованої дитини розробляли безпосередньо чи побіжно практично всі педагоги і психологи різних часів. Попри солідні теоретичні і практичні наробки, у цьому напрямку все ж існують численні прогалини, викликані складністю предмета дослідження. Зокрема, відсутні чіткі практичні рекомендації, побудовані на систематизації напрацьованого матеріалу з цієї проблеми.

Критичний аналіз наукових праць і практичного досвіду дає змогу зробити висновки, що рутинне виховання, побудоване на традиційних прийомах, згубно діє на обдаровану натуру. Необхідна індивідуалізація підходу. Які ж критерії визначення талановитої дитини відомі сьогодні? Теоретична педагогіка для діагностики обдарованості послуговується численними тестами. Системи тестів розроблені в усіх розвинених країнах, адаптовані для міст і сільських місцевостей. В Україні широко використовуються тести Г. Айзенка, Д.Векслера, Л. Занкова, І. Іразека, Н. Левітова, І. Максименка, А. Нечаєва та ін. Проте тести не є універсальним методом визначення обдарованості. По-перше, валідність навіть найточніших із них ніколи не перевищує 80 відсотків. По-друге, провідний вплив на виховання дитини здійснює сім’я, а батьки здебільшого не обізнані в галузі тестування. Як правило, не звертаються до нього у повсякденній роботі шкільні вчителі, вихователі дошкільних установ. Внаслідок цього для практиків придатніші критерії, які можна визначити, безпосередньо спостерігаючи за дитиною. Такі параметри були розроблені наприкінці ХIX ст. російським педагогом Г. Рукавишниковим.

Провідним завданням вихователя Г. Рукавишников вважає необхідність помітити вподобання, прагнення, схильності дитини. Дійсно обдарована дитина, як засвідчує досвід, завжди виявляє глибокий інтерес до певних явищ, наполегливість у своїх діях, нерідко наближену до самовпевненості.

Природні нахили яскраво виявляються в іграх дітей. Відомо, що Т.Шевченко змалку любив ліпити з глини, малювати, пізніше – списувати вірші у саморобні, оздоблені візерунками книжечки. Конфуцій у дитинстві надавав перевагу грі в церемонії та жертвоприношення. Галілей, Ньютон, Едіссон з раннього віку захоплювалися виготовленням іграшкових млинів та різних механізмів. Якщо звичайним дітям під час гри запропонувати іншу гру, вони легко захопляться нею і забудуть попередню. Обдарована ж дитина завжди впевнена, що робить важливу справу, схильна займатися нею регулярно, не дозволяє псувати наслід­ки своєї праці. В талановитої дитини відразу помітні тонка спостережливість, зосередженість, посидючість, вміння наполегливо переслідувати поставлену мету, са­мостійність і незалежність у діяльності.

Обдаровані діти, як правило, мимоволі привертають до себе увагу вихователя, і від нього вимагатиметься не стільки активний виховний вплив, скільки своєчасне усунення перепон і можливе сприяння вільному розвиткові дитини. Посилена увага до талановитою вихованця у той час, коли йому необхідні пов­не невтручання, незалежність, шкодять обдарованості. Протипоказано також насаджувати знання, уміння і принципи, які нівелюють прояви оригінальної думки. Небезпечно вдумливу замкнутість дитини розцінювати як боязкість, засмученість і боротися з нею. Немотивований тиск і нав’язування занять можуть тільки затри­мувати прояви справжніх природних нахилів.

Примус нерідко викликає в обдарованих, нетрадиційно мислячих дітей неспроможність виявити себе навіть у тих видах діяльності, до яких вони мають схильність. Із життєпису видатних осіб відомо, що Т. Едіссон, А. Ейнштейн, Ф.Фрьобель визнавалися у школі найгіршими учнями, і вчителі навіть підозрювали у них розумову відсталість. А. Дістервег наполегливо застерігав проти насильства над дитячою природою, яке випливає з намагань зробити з дитини не те, до чого існує в неї природний потяг.

Проте занадто рання «спеціалізація» і «професіоналізація» у вихованні збіднюють особистість, ускладнюють її подальше життя. Тому на перший план доцільно висувати ідею калокагатії – гармонійного розвитку сукупності тілесних, душевних і розумових сил людини. Важливим принципом виховання слід виз­нати також утилітаризм – озброєння дитини знання­ми і вміннями, які становитимуть реальну користь у житті і допоможуть вихованцеві посісти достойне місце в суспільстві. Хист реалізується лише за умови вміння індивіда трудитися. Отже, завдання вихователя – розвивати в обдарованої дитини працьовитість, цілеспрямованість, вміння завершувати розпочату справу, силу волі. Ці якості неможливо сформувати тільки шляхом зовнішнього впливу, тому виховання потрібно будувати так, щоб спонукати дитину до самовиховання. Відповідно, мистецтво виховання – мистецтво пробудження у вихованця його власних сил

Самовиховання й зміцнення волі базується на са­моповазі особистості. Самоповага реальніше за найсуворіші заборони утримає дитину від негативних вчинків, найшвидше розвине вміння володіти собою. Довіра дорослих пробуджує в дитині самоповагу, підносить її у власних очах, спонукає бути достойною цієї довіри. Необхідно надавати дитині не тільки свободу самодіяльності, а й можливість у певних межах обговорювати з дорослими свої наміри. Завдяки такій свободі вихованці пізнають власні сили, виробляють звичку оперувати своїми розумовими, фізичними і моральними ресурсами. В результаті виробляється самоповага і здатність критично оцінювати свої здібності й дії. Д. Локк вважав, що чим раніше ви почнете ставитися до дитини, як до дорослої, тим швидше вона такою буде.

Ознайомлення з різноманітною діяльністю, глибокі і помірно численні враження допомагають інтенсивному розвиткові природних задатків людини. Потрібні для творчості фарби, звуки, форми, рухи талановиті діти знаходять у спілкуванні з природою. Природа ж пробуджує мислення, уяву, фантазію. Проте творча думка, творча уява розвиваються також під впливом літератури. Відомо, що видатні вчені були схильні змалку до читання наукових книжок. А майбутні поети – дев’ятилітні А. Ахматова, М. Цвєтаєва, Леся Українка зачитувалися серйозними («дорослими») поетичними творами. Наголошуючи на розвивальній ролі читання, варто навести цікаві, перевірені практикою застереження Г.Рукавишникова, що викли­каний читанням надмірний розвиток уяви робить лю­дей нетерпимими до буденної рутини і дріб’язковості. Тому вихователь має урегулювати розвиток уяви, щоб вона не паралізувала волю, характер, не порушувала гармонійного співвідношення між усіма сторонами багатогранного духовного і розумового життя людини.

Сучасні дослідження, проведені відомим психологом А. Баркан, містять цікавий матеріал для доповнення рекомендацій батькам і педагогам з питань виховання обдарованої дитини. А саме: важливо не ігнорувати унікальності такої дитини, проте і не виказувати надмірних захоплень її обдарованістю. Не можна перетворювати життя дитини в інструмент задоволення батьківських амбіцій. Необхідно створити всі умови для розвитку таланту, але не насаджувати дитині своїх захоплень та інтересів, не культивувати необхідності будь-що досягти неперевершених результатів, не пере­вантажувати, не змушувати постійно займатися улюбленою справою. Все це може відбити бажання цікавитися як улюбленим заняттям, так і будь-чим іншим, стати причиною неврозу, психічного захворювання або ж розвинути в дитини пихатість і претензійність. Потрібно тактовно, делікатно допомагати дитині, розвивати інтерес, навчати терпіння і заохочувати працювати старанно, завершувати почате. Намагатися змен­шити надмірну вразливість обдарованої дитини, вчити достойно програвати і не сприймати невдачу як трагедію; володіти емоціями, робити все, щоб дитина не занижувала своєї самооцінки і водночас не виставляла напоказ свою обдарованість. Обдарованій дитині здебільшого складно знайти контакт з оточуючими, зокрема, з ровесниками. Відповідно, турбота вихователя полягає в тому, щоб допомогти налагодити її стосунки з дорослими і дітьми, створити доброзичливу атмосферу навколо неординарної особистості. Дитину слід навчити бути доброзичливою в колективі, пояснити, що незручно виправляти інших, демонструючи свою освіченість, і постійно стежити за тим, що турбує її, своєчасно бути поруч. Якомога більше надавати уваги фізичній активності також одне з першочергових завдань виховання.

Обдарована особистість, як правило, сама заявляє про себе, ускладнюючи життя самовпевнених кон­сервативних дорослих, змушуючи їх шукати нестандартні виховні підходи. В ідеалі ж, констатує теоре­тична і практична педагогіка, кожна розумове повноцінна дитина по-своєму талановита, і вихователь має проникнути у внутрішній світ кожного ви­хованця. Недоцільно підганяти всіх дітей під одну мірку. Це призводить до духовного рабства. На думку Г. Песталоцці, навіть однакова любов до дітей не має заступати індивідуальностей. Тому система, орієнтована на виховання обдарованої дитини, позитивно вплине на пробудження і розвиток природних задатків кожної дитини.