Фізіологічні особливості вегетативних функцій 3 страница

Особливості системи зовнішнього дихання у плоду. Дихання плоду реалізується плацентою. Проте, вже з 11-го тижня у плоду спостерігаються скорочення діафрагми і міжреберних м’язів. Ці рухи сприяють розвитку легенів плоду, активують його кровообіг, а також формують групу нейронів, що забезпечують регуляцію дихання. Гіпоксія, гіперкапнія та ацидоз збільшують частоту дихальних рухів плоду. Дихальні рухи плоду вимірюються за допомогою ультразвуку та дозволяють діагностувати функціональний стан плоду.

Механізм першого вдиху новонародженого. Легені до народження заповнені рідиною, об’єм якої в середньому становить 100 мл. Перший вдих звичайно наступає через 15–70 сек. після народження. Механізм гуморальної стимуляції дихання у новонароджених складний. Він зумовлений розвитком гіпоксії (в процесі пологів і особливо після перев’язки пуповини, припинення трансплацентарного кровообігу та відшарування плаценти), що призводить до подразнення дихального центра плоду. Різке збільшення потоку імпульсів від рецепторів шкіри (холодових і тактильних), пропріорецепторів, вестибулорецепторів під час пологів і відразу після народження дитини стимулюють ретикулярну формацію стовбура мозку, яка підвищує збудливість нейронів дихального центр. Відразу після пологів верхні дихальні шляхи очищують від слизу і рідини (усуненням рефлексу „нирця”), що знімає гальмівний ефект на дихальний центр.

Перший вдих новонародженого характеризується сильним інспіраторним збудженням м’язів вдиху, насамперед діафрагми. У 85 % випадків перший вдих глибший і триваліший (0,1–0,4 сек. при об’ємі повітря 20–80 мл), ніж наступні. Особливістю першого циклу є велика тривалість видиху (3,8 сек), об’єм видихуваного повітря 24 мл. Видих відбувається на тлі звуженої голосової щілини і супроводжується криком. Різниця об’єму повітря під час вдиху і під час видиху формує функціональну залишкову ємкість (ФЗЄ) легень. Після першого вдиху в легенях дитини залишається від 4 до 50 мл повітря, протягом перших 10–20 хв. ФЗЄ легень досягає 75 мл. Аерація легень закінчується на 4-й день після народження (ФЗЄ досягає 100 мл). Після першого вдиху змінюється газовий вміст і рН артеріальної крові. Ці показники стабілізуються на 1-му тижні життя.

Морфологічні особливості системи зовнішнього дихання. У новонароджених дітей ребра розташовані майже під прямим кутом до хребта, тому реброве дихання, яке переважно виникає при крику, у них малоефективне, на відміну від діафрагмального (спокійне дихання у новонародженого). Діафрагмальний тип дихання зберігається до другої половини першого року життя. В міру розвитку міжреберних м’язів і росту дитини грудна клітка опускається вниз і ребра набувають косого положення – дихання тепер стає грудочеревним, з перевагою діафрагмального, причому у верхньому відділі грудної клітки рухомість все ще невелика. У віці від 3 до 7 років у зв’язку із розвитком плечового поясу провідним стає грудний тип дихання. У 7 – 8 років відмічені статеві відмінності: у хлопчиків переважає черевний тип дихання, у дівчаток – грудний. Закінчується статеве диференціювання дихання до 14 – 27 років. Треба зауважити, що тип дихання у юнаків і дівчат може змінюватись залежно від занять спортом, трудовою діяльністю.

Малі розміри тіла новонародженого визначають особливості зовніш­нього дихання. Мала ФЗЄ легень (100 мл) потребує високої частоти дихан­ня і невеликого дихального об’єму. Частота дихання у новонародженого 40–60 за 1 хв., дихальний об’єм у середньому 17 мл (від 10 до 25 мл). Зі збільшенням маси тіла ХОД зни­жується. Життєва ємкість легень (ЖЄЛ) у новонародженого визначається за об’ємом повітря (120–150 мл), який видихається під час крику.

Для новонароджених характерні низька розтяжність тканини легенів і висока податливість стінок грудної порожнини. Все це породжує низьку величину еластичної тяги легенів при видиху і пояснює нижчу величину негативного тиску в плевральній порожнині, ніж у дорослих (0,2–0,9 проти 2,0 см вод. ст.), але вищу – при вдиху (5,0 проти 2–3 см вод. ст.).

Транспорт газів кров’ю у новонародженого характеризується меншою насиченістю гемоглобіну киснем, але більшою кисневою ємкістю крові (210 – 260 мл кисню в 1 л крові) через високий вміст гемоглобіну в крові, більшою потребою кисню на одиницю маси, зниженням рН крові. Після наро­дження дитини посилюється мета­болічний ацидоз із поступовою компенсацією стану новонародженого. Кожен віковий період характери­зується своїми показниками дихання.

У дітей альвеолярне повітря мен­ше відрізняється від атмосферного, ніж у дорослих. Парціальний тиск кис­ню в альвеолярному повітрі (РАО₂) у них вищий, а парціальний тиск вугле­кислого газу (РАСО₂) нижчий. З віком РАО₂ знижується, а РАСО₂ підви­щується.. Тиск О₂ в артеріальній крові у дітей (108 мм рт. ст.) ви­щий, ніж у дорослих (100 мм рт. ст.). Тиск СО₂ у дітей нижчий, ніж у до­рослих.

У процесі раннього онтогенезу в системі зовнішнього дихання відбуваються анатомічні, біофізичні та фізіологічні зміни, змінюється структура дихального центру. Збільшується дихальна поверхня легень, знижується частота дихання, збільшуються дихальний об’єм, життєва ємність легень та її складові компоненти, хвилинний об’єм дихання, споживання кисню, а також показники, що характеризують резервні можливості зовнішнього дихання (максимальна вентиляція легенів, максимальне споживання кисню). Провідним чинником всіх цих змін є зміна споживання кисню в умовах спокою і при фізичних навантаженнях.

Споживання кисню. В умовах спокою і при фізичному навантаженні воно залежить від інтенсивності обмінних процесів, а також від потужності і тривалості виконуваної зовнішньої роботи. Відомо, що в 1 рік дитина споживає кожну хвилину до 8 мл О₂ з розрахунку на кг маси тіла, або 80 мл О₂ за хвилину, в 5 років – 9 мл О₂ на кг маси, або 180 мл О₂ в хвилину, в 7 років – 8 мл/кг/хв., або 200 мл/хв. О₂, у 10 років – 6 мл/кг/хв., або 180–210 мл/хв., в 14–17 років –5 мл/кг/хв., або 250–300 мл/хв., а дорослі –4,5 мл/кг/хв., або 315 мл/хв.

Таким чином, з розрахунку на кг маси тіла з віком потреба в кисні знижується, а, в цілому, вона зростає (з 80 мл/хв. до 250–350 мл/хв.). Таке підвищення забезпечується збільшенням хвилинного об’єму дихання, яке відбувається за рахунок підвищення дихального об’єму. При виконанні роботи аеробної спрямованості потреба в кисні зростає еквівалентно зростанню потужності роботи. Тому, максимальне споживання кисню (МСК) відображає резервні можливості системи, що транспортують кисень, зокрема, системи зовнішнього дихання. З розрахунку на кг маси тіла МСК з віком не змінюється і знаходиться у нетренованих людей на рівні 40–50 мл/хв.; абсолютні значення МСК у 7 років складають 1,0, в 10 років – 1,4 л/хв., в 14 років – 2,4 л/хв., а у дорослих – 2,8 л/хв. Для задоволення такої потреби максимальна вентиляція легенів (МВЛ) повинна бути рівною відповідно 40 л, 48 л, 70 л і 150 л повітря за 1 хвилину.

Життєву ємність легень (ЖЄЛ) вдається заміряти з 4 років. У цьому віці вона складає 1100 мл, в 5 років – 1200, в 7 років – 1200–1400, в 10 років – 1400–1800, в 14– 17 років – 2500–2700 (дівчата), 2700–3900 (хлопці), у дорослих – 4000–5000 мл.

Потужність форсованого вдиху і видиху (показники пневмотахометрії). У 7 років ці показники досягають відповідно 1,4 і 1,8 л/сек., у 10 років – 1,7 і 2,5 л/сек., у 14 років – 2,9 і 3,7 л/сек.

Особливості регуляції дихання у дітей. У новонароджених дихальна періодика нерегулярна, серії частих дихань чергуються з більш рідкими; приблизно 1 разів на 1–2 хвилини виникають глибокі вдихи. Можливі раптові зупинки дихання, що пояснюється низькою чутливістю нейронів дихального центру до гіперкапнії. Проте, у новонароджених є одне важливе пристосування – дуже висока стійкість до гіпоксії – що дозволяє їм витримувати тривалі апное. Важливу роль в регуляції дихання новонароджених виконує рефлекс Герінга–Бретера: при грудному вигодовуванні частота дихання відповідає частоті смоктальних рухів, тобто центр смоктання задає інспіраторним нейронам свій ритм збудження. З віком удосконалюється діяльність дихального центру – розвиваються механізми, що забезпечують чітку зміну дихальних фаз і формується здатність до довільної регуляції дихання, що чітко проявляється в період становлення мови (2–4 міс.). До 11-ти років добре виражена пристосовність дихання до різних умов. Чутливість нейронів дихального центру до вмісту СО₂ з віком підвищується, досягаючи “орослого” стану до 7–8 років. У період статевого дозрівання відбуваються тимчасові порушення регуляції дихання: у підлітка організм менш стійкістю до нестачі кисню, ніж у дорослого. Діти і підлітки менше, ніж дорослі, здатні затримувати дихання і працювати в умовах нестачі кисню. У дітей нижча здатність долати гіпоксичні та гіперкапнічні зрушення в крові, про що, зокрема, свідчать результати проби Штанге (затримка дихання на вдиху): у 5–6 років тривалість затримки дихання досягає 16 сек., у 7 років – 28 сек., у 10 років – 40–50 сек., у 14–17 років – 80–90 сек.

Особливості зовнішнього дихання у юних спортсменів. В порівнянні з однолітками у юних спортсменів, як правило, вищі показники ЖЄЛ, МСК, МВЛ, потужність форсованого вдиху і видиху (тобто показники тахометрії), вища стійкість до гіпоксії та гіперкапнії (тобто показники функціональних дихальних проб, наприклад, проби Штанге), понижена потреба у кисні в умовах спокою і при фізичному навантаженні, тобто у них робота здійснюється економніше.

Особливості транспорту О₂ і СО₂.У новонароджених підвищений вміст гемоглобіну і високий рівень фетального гемоглобіну (HbF) – все це підвищує здатність крові зв’язувати кисень, що спонукає підвищення адаптаційних можливостей організму.

Геронтологічні зміни. При старінні відбуваються морфологічні і функціональні зміни у всіх відділах дихальної системи, включаючи грудну клітку, повітреносні шляхи, легеневу паренхіму і судинну систему малого кола кровообігу.

У віці понад 60 років відзначаються дегенеративно-деструктивні зміни кістково-м’язового скелета грудної клітки, що погіршують вентиляцію легень: остеохондроз грудного відділу хребта, зменшення рухливості реброво-хрящових суглобів, переродження міжреберних і діафрагмальних м’язів. Це викликає викривлення (грудний кіфоз) і зниження рухливості грудної клітки, а також зниження сили дихальних м’язів. Грудна клітка набуває бочкоподібної форми з однаковими розмірами з боків і в передньо-задньому напрямку; зменшується її рухливість.

При старінні унаслідок атрофії епітелію і гладких м’язів бронхів порушується їх дренажна функція, внаслідок чого в просвіті бронхів нерідко скупчується слиз, злущений епітелій, які призводять до звуження бронхів та підвищення нееластичного опору. Така ситуація сприяє розвитку застійних процесів у бронхах, атрофії бронхового епітелію, послабленні перистальтики бронхів, пригніченню рефлексу кашлю. Навіть у нормі вміст бронхів виділяється недостатньо.

У паренхімі легенів відбуваються дегенеративні зміни сполучної тканини: за рахунок дегідратації та утворення поперечних зв’язок між колагеновими волокнами легеневої тканини втрачається здатність до розтягування. Зменшується дифузійна здатність легень, яка викликається тим, що у артеріях малого кола розвивається фіброз; у ендотелії капілярів відкладаються жири, знижуючи їх проникність; частина капілярів припиняє функціонувати.

У людей, що ведуть малорухливий спосіб життя, система дихання одна з перших знаходить інволюційні перебудови. Підвищення ригідності грудної клітки, зменшення сили дихальних м’язів і еластичності легенів, погіршення бронхіальної провідності та зниження дифузійної здатності легенів – все це істотно знижує ефективність зовнішнього дихання, що особливо виразно виявляється при фізичному навантаженні.

При старінні змінюються і капіляри, в яких з’являється жироподібна зернистість, вони стають ламкими, порушується проникність, зменшується кількість капілярів, які функціонують. Поряд зі зменшенням серцевого викиду, ці зміни призводять до зменшення кровонаповнення легень. З віком резерви дихання різко зменшуються, про що свідчить зниження максимальної вентиляції легень. Зменшується дихальний та резервний об’єми, життєва ємкість легень, проте з віком збільшується залишковий об’єм, що призводить до порушення газообміну.

Максимальна вентиляція легенів зменшується (із швидкістю 0,6 % за рік), тому виникає задишка. При старінні газообмін підтримується та компенсується зростанням частоти дихання – до 22–24 разів за хвилину. Пристосувальні механізми з віком знижуються, відбувається порушення розподілу вдихуваного повітря через неоднаковий опір у бронхових шляхах, різний ступінь втрати еластичності елементів. З роками насичення артеріальної крові киснем знижується, унаслідок чого розвивається артеріальна гіпоксемія.

У людей віком 40–70 років в артеріальній крові має місце гіпоксемія, часто зустрічаються такі захворювання, як гострий і хронічний бронхіт, пневмонія, рак легень.

В той же час, не дивлячись на вказані вікові зміни, в умовах спокою газообмін у літніх і старих людей підтримується на достатньому рівні.

Вікові особливості системи травлення. Травна система складається з органів, які здійснюють механічну та хімічну переробку їжі, перетравлювання харчових продуктів на продукти живлення, всмоктування цих продуктів, а також виведення утворених шлаків.

Розрізняють такі відділи травного тракту: порожнина рота, стравохід, шлунок, дванадцятипала кишка та підшлункова залоза й печінка, що виділяють до неї свої секрети, а також тонка й товста кишки. Усі відділи відокремлені сфінктерами. Істотне значення має травлення в кожному попередньому відділі, що забезпечує послідовність процесів.

Травна система у людини починає розвиватися на 3-му тижні внутріутробного життя. В цей час внутрішній зародковий листок (ентодерма) згортається в трубку, що утворює первинну кишку, яка є замкненою з обох кінців і розташована попереду хорди. З ентодерми утворюються епітеліальний покрив органів травної системи й її залози, крім порожнини рота і анального каналу. Печінка і підшлункова залоза також розвиваються з первинної кишки (з ентодерми). Ротова порожнина та її органи, і відхідниковий канал утворюються зануренням ектодерми зі сторони головного (ротова ямка) і хвостового (відхідникова ямка) кінця зародка. Спочатку обидві утворені ямки відокремлені від первинної кишки двохшаровими перетинками: глотковою (проривається на четвертому тижні ембріогенезу) і відхідниковою (проривається пізніше). В наслідок цього первинна кишка з обох кінців отримує сполучення із зовнішнім середовищем. Оскільки передній і задній відділи травної трубки (системи) сформувались із ектодерми у зв’язку з утворенням ротової та відхідникової ямок, епітелій і залози, в тому числі слинні, мають ентодермальне походження.

Інші шари органів травної системи (травної трубки), в тому числі власна пластинка слизової оболонки, підслизова основа, м’язева і адвентиційна оболонки (серозна також) походять із передньої (вентральної) частини зародкового листка – із несегментованої частини мезодерми.

Первинна кишка й органи травної системи, що формуються на її основі, спочатку розташовуються вздовж тіла зародка, по її поздовжній осі. Починаючи з 2-го місяця внутріутробного розвитку, спостерігається інтенсивний ріст органів травної системи, з’являється веретеноподібне розширення – майбутній шлунок, ростуть тонка і товста кишки. Із ентодермальних занурень майбутньої дванадцятипалої кишки починають формуватися печінка і підшлункова залоза. Під час росту і диференціювання органів травної системи відбувається поступове повертання вправо (за годинниковою стрілкою) органів, розташованих в черевній порожнині. Шлунок повертається довкола своєї поздовжньої осі на 90˚. При цьому дванадцятипала кишка та печінка зміщуються вправо. Відділ травної трубки, з якого розвивається тонка, сліпа та висхідна ободова кишка, повертається вправо, в кінцевому результаті, на 270˚. Внаслідок росту травної трубки і цих переміщень утворюються багаточисленні петлі тонкої кишки та згини товстої (ободової) кишки.

На 12-му тижні внутріутробного розвитку починає утворюватись трипсиноген, на 18-му – хімотрипсиноген. Ліпаза з’являється на 12-му тижні, амілаза – лише після народження. Крім залозистої паренхіми утворюються панкреатичні острівці (острівці Лангенганса), які на 8-му тижні містять глюкагон, а на 12-му – інсулін. До народження дитини підшлункова залоза ще не сформована.

Травлення у період внутрішньоутробного розвитку. До імплантації зародка в стінку матки його живлення відбувається за раху­нок запасних речовин у цитоплазмі яйцеклітини. Ембріон живиться секре­тами слизової оболонки матки і речовинами жовточного мішка (гістотрофне живлення). Після утворення плаценти провідним стає гемотрофне живлення (трансплацентарне). Пла­центарна мембрана має неоднакову проникність для різних речовин. З крові матері в кров плоду надходять глюкоза, амінокислоти, дипептиди. Плацента проникна для більшості білків, ліпідів, полісахаридів, а також може синтезувати білки і глікоген, які також використовує ембріон. З 4–5-го місяця гестації починається діяльність органів травлення плода й амінотрофне живлення. Амніотична рідина надходить до травно­го тракту плода, де поживні речовини частково перетравлюються і про­дукти всмоктуються в кров плоду. Цьому процесу сприяють смоктальні, дихальні, а пізніше і ковтальні рухи плода. Добовий об’єм амніотичної рідини, яка поглинається плодом, в останні місяці вагітності становить 1 л.

Деяка частина харчових речовин амніотичної рідини перетравлюється власними ферментами рідини. Таке травлення називається автолітичним.

Травні залози формуються в різні терміни ембріогенезу. Ферментативна активність тонкої кишки формується раніше, ніж в інших частинах кишкового тракту. У тонкій кишці відбувається гідроліз харчових речовин за типом пристінкового та внутрішньоклітинного травлення. Секреція ферментів клітинами шлунка та підшлункової залози у плода є низькою.

У плоду ще немає періодичної моторної діяльності травного тракту. Моторний апарат має низьку збудливість, може відповідати місцевими скороченнями на сильні подразники.

Уже в перші тижні вагітності у плода закладається ендокринний апарат травного тракту: збільшується кількість ендокринних клітин під час внутрішньоутробного розвитку; у клітинах збільшується кількість пептидів (гастрину, секретину, ентероглюкагону, соматостатину та ін.). Під час внутрішньоутробного розвитку закладаються периферійні та центральні нервові механізми регуляції діяльності травного тракту.

Після народження дитини органи травної системи продовжують рости і диференціюватись, при цьому спостерігаються їх вікові зміни.

Ротова порожнина у дитини відносно мала, заповнена язиком. Язик короткий, широкий і товстий. Коли ротова порожнина закрита, язик торкається щік і твердого піднебіння. Губи і щоки відносно товсті, у щоках розвинуті м’язи та щільні жирові грудочки. На яснах розвинені валикоподібні потовщення для кращого захоплення соска грудної залози під час годування. Слизова оболонка внутрішньої поверхні губ у новонароджених не є гладенькою, її борозни потрібні для кращого пристосування до акту смоктання. Слизова оболонка ротової порожнини ніжна, багата кровоносними капілярами, але відносно суха. Сухість слизової оболонки зумовлена дефіцитом слини після народження, хоча слинні залози сформовані до моменту народження. З перших днів життя в слині міститься амілолітичний фермент (амілаза). Слина має слабко кислу реакцію, що може сприяти інфікуванню ротової порожнини.

Вхід у гортань новонародженого розташований високо, над нижньо-заднім краєм м’якого піднебіння і з’єднаний з ротовою порожниною. Тому, їжа рухається з обох боків від гортані через сполучення між порожниною рота і глоткою. Новонароджений може дихати і смоктати одночасно.

Глотка у новонародженого коротка (3 см), нижній її край знаходиться на рівні між тілами ІІІ і ІV шийних хребців, до 11–12 років – на рівні V–VI, у підлітковому віці – на рівні VI–VII. Глотковий отвір слухової трубки розташований на рівні твердого піднебіння, біля піднебінної заслінки та має вигляд щілини. Після 2–4-річного віку отвір починає переміщуватись до верху і до заду, зберігаючи щілиноподібну форму, або стає овальним.

Стравохід у новонародженого має довжину 10–12 см, яка до 11–12 років подвоюється (20–22 см). Відстань від зубів до кардіальної частини шлунка у новонародженого становить 16,3 см, у 2 роки – 22,5 см, у 5 років – 26–27,9 см, у дитини 12 років – 28,0–34,2 см. Довжина просвіту стравоходу у дитини 2–6 місяців 0,8–1,2 см, після 6-річного віку – 1,3–1,8 см. М’язева оболонка стравоходу у новонародженого слаборозвинена, інтенсивно росте до 12–15 років, а в подальшому змінюється незначно. Слизова оболонка у дітей до одного року містить мало залоз, поздовжні складки з’являються у 2–2,5 років. Стравохід до­бре кровопостачається судинами. Перистальтика стравоходу виникає під час ковтальних рухів.

Шлунок у новонародженого шлунок веретеноподібної форми, яка до кінця першого року життя подовжується, а від 7 до 11 років набуває форми дорослої людини. У немовляти місткість шлунку біля 50 см³, до завершення грудного періоду місткість збільшується до 250–300 см³, у 2 роки – 490–500 см³, у 3 роки – 580–680 см³, до 4-ох років збільшується до 750 см³. До завершення періоду другого дитинства (12 років) місткість шлунка зростає до 1300–1500 см³. У дітей, які знаходяться на штучному годуванні, шлунок розтягнутий, особливо в ділянці передньої стінки.

Кардій, дно, частина тіла шлунка знаходяться в лівому підребер’ї і прикриті лівою часткою печінки. Велика кривизна прилягає до поперекової ободової кишки. Із зменшенням лівої частки печінки шлунок наближається до передньої черевної стінки і зміщується в надчеревну ділянку. Вхідний отвір шлунку новонародженого знаходиться на рівні VIIІ–ІХ грудних хребців, а отвір пілоричної частини – на рівні XI–XII. У міру росту дитини шлунок опускається: до 7-ми років при вертикальному положенні тіла вхідний отвір шлунка проектується між ХІ–ХІІ грудними хребцями, а вихідний – між ХІІ грудним і І поперековим хребцями; в старечому віці шлунок ще більш опущений. Слизова оболонка шлунку у новонародженого відносно товста, складки високі, кількість шлункових ямок досягає 200 тис. (до 2-ох років життя їх кількість складає 720 тис, до 15 років – 4 млн). Шлункових залоз у новонародженого близько 500 тис., у 2-місячної дитини їх кількість досягає 1,8 млн., у 2 роки – 8 млн., у 6 років – 10 млн., у дорослої людини – близько 35 млн. М’язева оболонка шлунку при народженні слаборозвинена, максимальної товщини досягає до 15–20 років.

Кишки новонародженого мають відносно більшу довжину, ніж у дорослих. Співвідношення між довжиною кишок і тілом новонародженого 8,3:1 (у дорослої людини – 5,4:1). У новонародженого тонка кишка дуже довга, на 1 кг маси тіла дитини її приходиться 1 м (у дорослого – 10 см). Така довжина кишок пояснюється пристосуванням дитини до пристінкового травлення, якого достатньо для гідролізу й асиміляції грудного молока ферментативними системами, що утримуються на мембранах клітин епітелію кишки. Площа поверхні слизової оболонки кишки збільшується в 3 рази за рахунок складок, і в 20 разів за рахунок ворсинок. Кишкові петлі розташовані дуже компактно за рахунок відносно великої печінки і недорозвинутого малого таза. Кишки у новонароджених і дітей грудного віку мають наступні особливості: - у тонкій кишці міститься велика кількість газів; - велика проникність кишкового епітелію; - слабкий розвиток м’язового шару й еластичних волокон кишкової
стінки; - ніжна слизова оболонка з великою кількістю кровоносних судин; - недостатність секреторного апарату; - добре розвинуті складки слизової оболонки кишки і ворсинки.

Усі ці особливості впливають на високу проникність у кров нерозщеплених складових частин їжі, токсично-алергійних речовин та мікроорганізмів.

Тонка кишка у новонародженого довжиною 1,2–2,8 м, яка до 2–3-річного віку зростає (в середньому 2,8 м), до 10 років – досягає величини дорослої людини (5–6 м). Діаметр кишки до кінця першого року життя становить 16 мм, а в 3 роки – 23 мм.

Дванадцятипала кишка у новонародженого кільцеподібної форми, початок і кінець якої розташовуються на рівні І-го поперекового хребця. До 7 років низхідна частина кишки опускається до ІІ-го поперекового хребця. Дуоденальні залози у новонародженого розгалужені слабо. Інтенсивний ріст залоз спостерігається в перші роки життя дитини.

У порожньої та клубової кишок при народженні відмічені такі особливості: складки виражені слабо, залози недорозвинені, наявні багаточисленні ворсинки, м’язева оболонка слаборозвинена.

Порожня кишка становить 2/5, а клубова – 3/5 довжини тонкої кишки. Між цими частинами немає чіткої межі. Клубова кишка закінчується дивертикулом клубової кишки, у новонароджених клапан відносно слабкий, тому вміст сліпої кишки з бактеріальною флорою може закидатися назад у клубову кишку.

Брижа у новонароджених тонка, швидко збільшується в довжину на 1-му році життя. Лімфа, що відтікає від кишок, не проходить через печінку, а потрапляє безпосередньо в циркулюючу кров.

Інтенсивний ріст всіх структур тонкої кишки відмічається до 3-ох років, потім дещо сповільнюється та в 10–15 років знову посилюється.

Товста кишка у новонародженого коротка (в середньому 65 см), гаустри і сальникові вирости в обводової кишки відсутні. Першими розвиваються гаустри – на шостому місяці, а сальникові вирости – на другому році життя дитини. До кінця грудного віку товста кишка подовжується до 83 см, а до 10 років досягає 118 см. Стрічки ободової кишки, гаустри і сальникові вирости завершують формування до 6–7 років.

Товста кишка легко переміщується, що залежить від заповнення шлунка і тонкої кишки. У новонародженого пряма кишка відносно довша і в разі заповнення може займати весь малий таз. Ампула прямої кишки не розвинена.

Виділення соків у товстій кишці недостатнє, проте товста кишка відіграє важливу роль у процесі травлення: тат відбувається всмоктування води і формування калових мас. Важливе місце займає у травленні мікрофлора товстої кишки. Кишки плода і новонародженої дитини впро­довж перших 10–20 годин життя стерильні. Формування кишкової мікрофлори починається з 1-ї доби життя і за 7–9 днів у здорових доношених дітей, що отримують грудне молоко, вона досягає нормального рівня. Якщо дитина на грудному вигодовуванні, то в кишках переважає B. bifidus, а якщо на штучному – B. coli.

Моторика кишок у новонароджених енергійна, що збільшує частоту випорожнень. Дефекація є рефлекторним актом, який у перші 2 тижні відбувається до 6 разів на добу. Протягом 1-ї доби дитина виділяє меконій (першородний кал) зелено-чорного кольору. Він складається з жовчі, епітеліальних клітин, слизу, ферментів, навколоплідних вод. Випорожнення у здорових новонароджених, яких годують грудним молоком, мають кашкоподібну консистенцію, жовто-зелений колір, кислий запах.

Сліпа кишка у новонародженого коротка (1,5 см), розташовується вище крила клубової кістки. В праву клубову ямку кишка опускається до середини підліткового віку (14 років), у міру росту висхідної ободової кишки. Висхідна ободова кишка коротка, у новонародженого вона прикрита печінкою. В підлітковому й юнацькому віці висхідна ободова кишка набуває будови, характерної для дорослої людини.

Поперечна ободова кишка у новонародженого має коротку брижу (до 2см), спереду прикрита печінкою. До 1,5–2 років ширина брижі збільшується до 5,0–8,5 см, що сприяє збільшенню рухливості кишки. У дітей 1-го року довжина поперекової ободової кишки становить 26–28 см, до 10-ти років – зростає до 35 см; у старих людей відмічено найбільшу довжину поперечної ободової кишки.

Низхідна ободова кишка у новонароджених довжиною біля 5 см. До завершення періоду грудного віку її довжина подвоюється, в 5 років складає 15 см, у 10 років – 16 см. Найбільшої довжина кишка досягає до старечого віку.

Сигмовидна ободова кишка у новонародженого (довжиною біля 20 см) знаходиться високо в черевній порожнині, має довгу брижу. Широка її петля розташована у правій половині черевної порожнини (інколи досягає сліпої кишки). До 5 років петлі сигмовидної кишки розташовуються над входом у малий таз. До 10 років довжина кишки збільшується до 38 см, її петлі опускаються в порожнину малого тазу. Після 60–70 років кишка атрофується внаслідок потоншення її стінок.

Пряма кишка (довжиною 5–6 см)у новонародженого циліндричної форми, не має ампули і згинів, складки не виражені. В період першого дитинства завершується формування ампули, після 8 років – згинів. Прямокишкові стовпи і пазухи у дітей добре розвинені. Швидкий ріст прямої кишки спостерігається після 8 років: до завершення пубертату довжина сягає 15–18 см, а діаметр 3,2–5,4 см.

Печінка у новонародженого великих розмірів, займає більшу половину об’єму черевної порожнини. Маса печінки у немовляти 135 г, що становить 4,0–4,5 % маси тіла (у дорослих 2–3 %). Ліва частка печінки за розмірами рівна правій (іноді й більша). Нижній край печінки випуклий, під її лівою часткою розташовується ободова кишка; по правій середньо ключичній лінії виступає з-під реберної дуги на 2,5–4,0 см (після 7 років нижній край печінки з-під реберної дуги вже не виходить), а по передньо-серединній лінії – на 3,5–4,0 см нижче мечоподібного відростку. У дітей 3–7 років нижній край печінки знаходиться нижче реберної дуги на 1,5–2,0 см (по серединно ключичній лінії). Під печінкою розташовується лише шлунок. Починаючи з цього віку скелетотопія печінки дитини майже як у дорослої людини. У дітей печінка дуже рухлива, її положення легко змінюється при зміні положення тіла людини.