Перші в Україні освітньо-виховні системи вищого
рівня (1576 – 1817 рр.)
Основою і організаційно-педагогічною передумовою утворення вищих на-
вчальних закладів в Україні стали братські школи. На території України брат-
ства як релігійно-благодійницькі організації почали виникати з середини XV ст.
Одним із найвідоміших і найдавніших є Львівське, засноване при храмі Успіння
Богородиці приблизно 1453 р. На прикінці XVI – на початку XVII ст. православ-
ні братства діяли в Луцьку, Острозі, Києві, Перемишлі, Рогатині, Тернополі та
інших містах. Деякі з них (Львівське, Луцьке, Віленське, Київ ське) поступово
звільнилися від контролю місцевої церковної влади, отримавши пра во патріар-
шої ставропігії, що надало їм самостійності в ініціюванні та реалізації соціаль-
них і освітніх проектів.
Просвітницька діяльність братств стала передумовою створення братських
шкіл. Першою на українсь ких землях вважається школа, заснована приблизно
1585 р. при Львівському Ставропігійському братстві. У 1592 р. вона отримала
королівський привілей на право ви кладання семи вільних мистецтв, тобто за
своєю програмою відповідала рівню кращих єзуїтських і протестантських гім-
назій. Незабаром братські школи з’являються і в інших західноукраїнських міс-
тах – Перемишлі, Сатанові, Комарні, Красноставі, Галичі, а згодом – і на Волині
та в Центральній Україні.
У поширенні про світи на землях колишньої Литовської Русі в другій по-
ловині XVI ст. виділявся Острозький інтелектуа льний гурток, що сформувався
за активної підтримки князя Василя-Костянтина Острозького. Діяльність гурт-
ка сприяла становленню слов’яно-греко-латинського колегіуму. Питання про
статус цього навчального закладу і до сьогодні залишається дискусійним, хоча
відомо, що су часники називали його Острозькою академією і вважали школою
вищого рівня. На користь того, що це був вищий навчальний заклад, свідчать
дослідження А. Алексюка, І. Мицька, І. Огієнка, К. Харламповича.
Курс навчання в Острозькій академії (1576 – 1636), за західноєвропейськи-
ми зразками, поділявся на два рівні: тривіум (граматика, риторика, діалектика)
і квадривіум (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Крім того, вивча-
лися поезія, історія, з основних мов – латинська, грецька, старослов’янська
і польська. На думку дослідника історії Острозької школи-академії І. Мицька,
провідною була греко-візантійська культурна традиція. В академії досить ін-
тенсивно розвивалася науково-дослідна робота. Вона полягала в діяльності
науково-перекладацького гуртка, яким здійснювалися переклади (з редагуван-
ням) отриманих із Балкан та Італії рукописів духовно-релігійного й педаго-
гічного змісту. При академії існували дві друкарні (Острозька й Дерманська).
Серед основних видань – «Буквар» (1578), «Новий Завіт із Псалтирем» (1580),
«Хронологія» Андрія Римші (1581), «Біблія» (1581). Публікація Біблії мала
далекосяжні наміри, зокрема передбачалося ввести церковнослов’янську мову
на рівні з давньоєврейською, грець кою та латиною в ранг загальновизнаних са-
кральних мов.
Викладацький склад був представлений плеядою видатних вітчизня-
них (Герасим Смотрицький, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко, Мелетій
Смотрицький та ін.) й іноземних учених, серед яких вихідці з Греції, Болгарії,
Білорусії, Росії, Сербії (вихованці університетів Падуї, Кракова, Венеції) –
Кирило Лукарис, Ян Лятос, Василь Суразький, Никифор Парасхес та ін.
Києво-Могилянська академія (1615–1817) розпочинає історію від дати
утворення Київської братської школи (1615). У 1631 р. архімандрит Києво-
Печерської Лаври Петро Могила відкриває школу нового типу – Лаврський
«гімназіум» польсько-латинського характеру. Аби запобігти протистоянню обох
шкіл у 1632 р. відбувається їх об’єднання у Київську колегію (згодом – Києво-
Могилянська колегія). Керівництво нею перейшло до Петра Могили. Статус
академії цей вищий навчальний заклад отримує 1694 р., коли в програму на-
вчання ввійшло Богослов’я. Проте, тільки 1701 р. Петро І офіційною грамотою
підтвердив за Київською колегією право вищого навчального закладу і право
називатися Академією.
В усі періоди існування це був позастановий навчальний заклад, де
навчалося юнацтво не лише з України (Лівобережної, Правобережної,
Наддніпрянщини, Східної Галичини, Закарпаття), а й з інших країн (Греції,
Сербії, Туреччини, Болгарії, Австрії, Молдови). Від початку термін навчання
становив 12 років. Існувало 8 класів, дві конгрегації – вища й нижча. Нижча
поділялася на шість класів: фара (аналогія), інфіма, граматика, синтаксима,
поетика і риторика. Вища складалася з класу філософії, що викладалася за
системою Аристотеля, розподіляючись на логіку, фізику і метафізику та кла-
су Богослов’я (зміст навчання будувався за системою Томаса Аквінського).
Філософія вивчалась протягом двох років, Богослов’я – чотирьох, а згодом –
трьох років.
З другої половини ХVІІІ ст. повний курс навчання в Академії скоротив-
ся і становив 10 років, 7 ординарних класів: 3 граматичних, поетики, риторики,
філософії і Богослов’я. Існували й неординарні класи: іноземних мов, історії,
географії, математики, музики і малювання. У Академії сформувалися графіч-
на, вокально-хорова (академічний і братський хори), композиторська й вико-
навська школи. Система управління Колегєю була подібною до європейських
вищих навчальних закладів. Очолював її ректор. Першим помічником вважав-
ся префект (відповідав за якість навчання і поведінку студентів). Поза межами
колегії життям студентів опікувалися суперінтендант (з учителів) і директо-
ри, цензори, візитатори (помічники зі студентів). Викладачі молодших класів
називалися дидаскалами, магістрами або просто вчителями, старших – про-
фесорами. У молодших класах навчалися учні, починаючи з класу поетики їх
називали спудеями, або студентами. Серед особливостей – учні перших шес-
ти класів утворювали молодше школярське братство; ті, хто навчався у філо-
софському та богословському класах – старше братство. Поділ відбувався не
на факультети, а на «школи», випускникам не присвоювали вчених ступенів.
Життєдіяльність академії ґрунтувалася на демократичних засадах (виборність
посади ректора; відбір учителів з-поміж кращих випускників академії; обрання
учнями класів навчання; необов’язковість богословської підготовки; учнівське
самоврядування).
Навчальний заклад послідовно очолювали: І. Трофимович-Козловський,
І. Оксенович-Старушич, Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович,
І. Галятовський, Й. Кроковський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Р. Заборовський
та ін. Вихованцями Академії були майже всі майбутні гетьмани України – Іван
Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро
Дорошенко, Дем’ян Многогрішний, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван
Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол.
Серед інших іменитих випускників: Григорій Сковорода, Григорій Политика,
Олександр Безбородько, Петро Гулак-Артемовський, Дмитро Бортнянський,
Лазар Баранович та ін.
31 жовтня 1798 р. наказом імператора Павла Академія була зрівняна у ста-
тусі з іншими трьома – московською, петербурзькою, казанською і відповідно
переведена на суто релігійний зміст навчання, підготовку кадрів духовенства.
У 1755 р. відкривається Московський, а в 1804 р. – Харківський імператорські
університети, які перебрали на себе функції вищих навчальних закладів. У 1817
р. навчальний заклад перетворено на духовну семінарію, а з 1819 р. – реоргані-
зовано в Духовну академію.
Випускники Києво-Могилянської академії доклалися до організації шкіл,
колегіумів, семінарій, училищ, гімназій в Україні і Росії. У ХVІІІ ст. могилянці
відкрили та очолили Чернігівський, Переяславський, Харків ський колегіуми,
Слов’янську семінарію у Полтаві, згодом – у Новомосковську і Катеринославі.
Ними було також відкрито Новгород-Сіверську гімназію, Ніжинську гім-
назію вищих наук. Працювали випускники академії і в Київській гімназії,
Харківському університеті та інших навчальних закладах.
2.2.2. Ґенеза класичного університету України (1661 –
Рр.)
Хронологічно першим в історії вітчизняної класичної університетської
освіти вважається Львівський університет (1661), утворений на базі Львівської
єзуїтської колегії. З часу заснування і до 1773 р. він підпорядковувався владі єзу-
їтського ордена. В університеті діяло два відділи – філософський і теологічний.
Навчання проходило за програмами єзуїтських шкіл, розробленими наприкінці
XIV ст. Відповідно до програм, відділ філософії був підготовчим. У невеликому
обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова. Після цього 4 роки тривала бо-
гословська підготовка. Викладання на обох відділеннях здійснювалося латиною.
Навчання в університеті (за окремими рівнями) завершувалось отриманням на-
укових ступенів – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора. У 1773 р. єзуїтський
орден було ліквідовано. Подія відбулася через рік після першого поділу Польщі,
відповідно до якого західноукраїнські землі стали належати Aвстрійській мо-
нархії. У 1784 р. імператор Іосиф II підписав диплом про оновлення універси-
тету. Крім філософського, юридичного, медичного і теологічного факультетів,
до складу університету ввійшла й гімназія. Вона виконувала подвійну функцію:
бази для комплектування контингенту студентів і майданчика для педагогічної
практики. Зміст програм більшості факультетів набув світського характеру. Крім
латини, мовою навчання подекуди стає й польська. Перші три роки студенти
вчилися на філософському факультеті, який, як і раніше, був загальноосвітнім,
підготовчим, а згодом переходили на один із спеціальних факультетів. З 1787
р. при університеті було відкрито Руський інститут (деякі дослідники назива-
ють його українським), покликаний готувати, передусім, учителів для реальних
і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Початок XIX ст. у Австрії по-
значився освітньою реформою, спрямованого на посилення впливу церкви. Тож
з 1805 р. університет було перетворено на ліцей, університетський статус якому
було повернуто лише 1817 р.
Загалом Львівський університет сформувався як значний науково-освітній
центр. Зміцнювалася його співпраця з іншими відомими навчальними закла-
дами – культурними центрами українських земель: Києво-Могилянською ака-
демією, Чернігівським, Харківським, Переяславським колегіумами. Значним
став унесок університету в підготовку викладачів для шкіл і вищих навчальних
закладів. Так, випускники університету – Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М.
Слотвинський, Я. Богомоловський викладали в інших відомих навчальних закла-
дах, зокрема, в Московській академії. Наприкінці ХVІІІ – у середині XIX ст. тут
сформувалась українська науково-педагогічна школа (І. Мартинович, П. Лодій,
І. Могильницький, І. Лаврівський, М. Гриневецький, Я. Головацький та ін.).
У Східній, Центральній і Південній Україні першої половини XIX ст. осно-
ви класичної університетської освіти заклали три імператорські університе-
ти – Харківський, Київський св. Володимира і Новоросійський. Виникаючи в
центрах промислово розвинених регіонів, вони слугували базою розвитку осві-
ти і культури. Становлення університетської освіти розпочалося під час освіт-
ньої реформи 1802 – 1804 рр. У 1802 р. було утворено Міністерство народної
освіти, вийшов перший Статут Російських імператорських університетів (1804)
та Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам (1804). Цими до-
кументами декларувалося структурування системи освіти за чотирма типами
навчальних закладів: парафіяльні, повітові училища, гімназії та університети.
Імперія поділялась на шість навчальних округів із центрами в університетах.
На чолі Харківського навчального округу постав Харківський імператорський
університет (1804), який було засновано на базі Харківського колегіуму з іні-
ціативи В. Каразіна – секретаря Головного правління училищ Міністерства
народної освіти. Від початку в університеті функціонувало чотири відділення –
словесне, етико-політичне, лікарське (медичне) і математичне. Серед відомих
викладачів – І. Ризький – перший ректор, І. Тимківський, Т. Осиповський, І.
Срезневський, М. Бекетов, М. Лунін, О. Валицький, М. Лавровський та інші
видатні випускники Харківського університету – історики: М. Костомаров, П.
Гулак-Артемовський, В. Бузескул, М. Сумцов; філологи: І. Срезневський, О.
Потебня; біологи: О. Данилевський, В. Черняєв; юрист Д. Каченовський та ін.
Київський навчальний округ, утворений у 1832 р., об’єднав навчальні за-
клади Київської, Волинської і Подільської губерній. Освітньо-науковим цен-
тром округу став Університет св. Володимира (1834), заснований на базі
Волинського (Кременецького) ліцею. Університет відкрився у складі філо-
софського факультету. 1835 р. розпочалися заняття на юридичному, а з 1841
р. – на медичному факультеті. На посаду ректора було обрано 29-річного
професора ботаніки Московського університету, українця за походженням,
Михайла Максимовича. В університеті працювали талановиті історики і фі-
лологи: М. Костомаров, В. Антонович, В. Іконніков, І. Лучицький; юристи:
К. Неволін, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов; математики: В. Єрмаков,
Д. Граве; фізики: М. Авенаріус, М. Шіллер; хіміки: М. Бунге, С. Реформатський;
геологи: М. Андрусов, П. Тутковський, К. Феофілактов; медики: В. Бец,
М. Скліфосовський, В. Чаговець, Ф. Яновський.
У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Новоросійський (Одеський)
університет, який розпочав діяльність у складі трьох факультетів: історико-
філологічного, фізико-математичного і юридичного. В 1900 р. відкрився медичний
факультет. У стінах університету працювало багато відомих науковців: І. Сеченов,
Д. Заболотний, В. Липський, О. Ковалевський, М. Умов, М. Зелінський, М. Ланге,
О. Трачевський, Є. Щепкін, Б. Веріго, В. Підвисоцький та ін.
Розвиток цих навчальних закладів регламентувався вимогами внутрішньоу-
ніверситетських і загальних Статутів Російських Імператорських університетів
(1804, 1835, 1863, 1884) щодо структури і змісту їх діяльності; створення при них
навчальних закладів; визначення обов’язків і прав професорсько-викладацького
складу і студентів; утворення навчальних закладів і керівництва ними; діяльнос-
ті рад і правлінь університетів; функцій училищних комітетів; форм зв’язків із
закордонними навчальними і науковими установами тощо. Факультети мали ка-
федральну структуру. Діяли науково-предметні кабінети, лабораторії. Значний
вплив на формування світогляду майбутніх фахівців, їхню наукову і професій-
ну підготовку здійснювали університетські науково-педагогічні товариства за
певними галузями знань. При університетах відкривалися музеї, астрономічні
обсерваторії, закладалися ботанічні сади. Університетські училищні комітети
(1804 – 1835) удосконалили систему шкільної освіти відповідних навчальних
округів. Це стосувалося відкриття та опікування школами округу; методичної
допомоги вчителям; видавництва підручників, навчальних посібників і забез-
печення ними шкіл; створення шкільних бібліотек. Із середини XIX ст. сфера
діяльності університетів розширюється. Вона починає охоплювати екстернат
(іспити поза стаціонарним навчанням на звання домашнього вчителя) і після-
дипломну підготовку через систему учительських з’їздів.