Техніка педагогічного спостереження у соціально – правовому захисті особистості

Педагогічне спостереження є планомірний аналіз і оцінку індивідуального методу організації навчально-виховного процесу без втручання дослідника в ході цього процесу. Воно відрізняється від побутового спостереження, по-перше, планомірністю і конкретністю об'єкта спостереження, по-друге, наявністю специфічних прийомів реєстрації спостережуваних явищ і фактів (спеціальних протоколів, умовних позначень при записах та ін) і, по-третє, наступною перевіркою результатів спостереження .
До достоїнств спостереження в порівнянні з деякими іншими методами дослідження можна віднести наступне:
тільки спостереження надає можливість судити про багатьох деталях "живого" педагогічного процесу в їх динаміці;
воно дозволяє фіксувати педагогічні події безпосередньо в момент їх перебігу;
спостереженням можна успішно користуватися для оцінки віддалених наслідків фізичного виховання;
в результаті спостереження дослідник отримує фактичні відомості про події, а не думки інших осіб про ці події (як, наприклад, при анкетуванні);
спостерігає незалежний від уміння досліджуваних оцінювати свої дії, висловлювати свою думку (в порівнянні, наприклад, з усіма видами опитування).
До слабких сторін педагогічного спостереження відносяться:
наявність елементів суб'єктивізму в аналізі та оцінці педагогічних явищ і фактів з боку спостерігача;
недоступність спостереження деяких сторін діяльності займаються і викладача (наприклад, мотиви діяльності, емоційний стан і т.п.);
можливість отримати тільки порівняно малу вибірку, що робить ці дані нерепрезентативним (наприклад, у порівнянні з анкетуванням);
пасивність дослідника, що не дозволяє йому активізувати ті сторони діяльності займаються і педагогів, які є об'єктом вивчення (у порівнянні, наприклад, з експериментом).
Враховуючи все це, педагогічне спостереження корисно застосовувати в наступних випадках:
коли потрібно отримати відомості про педагогічний процес у "чистому" вигляді, без привнесення в нього невластивих йому елементів;
коли необхідно зібрати первинну інформацію, яка потребує великої вибірки;
коли слід дати педагогічну оцінку фактам, отриманими за допомогою інших методів, наприклад хронометрування, анкетування;
коли потрібно провести "розвідку" з метою уточнення гіпотези та методики дослідження;
коли на заключному етапі дослідження потрібно перевірити ефективність педагогічних рекомендацій, розроблених на основі застосування інших методів.
Найбільша ефективність педагогічного спостереження досягається при використанні його в комплексі з іншими методами дослідження..

Отже , соціальний захист – одна з головних умов реальності правового статусу особистості в державі . Він включає комплексний аналіз рівня соціальних та Економічних умов життя населення

Соціальний захист , за визначенням соціологів , – одна з головних умов реальності правового статусу особистості в державі , яка передбачає конституційні повноваження громадян із захисту своїх прав і свобод .

Основні конституційні повноваження громадян України закріплені Декларацією прав і свобод людини і громадянина та Конституцією України .

Навчання соціально – правовому захисту населення здійснюється наступним чином : накопичення через освітній процесс законодавчо визначених соціальних норм особистістю та подальше дотримання їх у своїй активній життєдіяльності з метою впровадження у системі соціальної взаємодії як засобу захисту своїх прав та інтересів при обов’язковому дотриманні поведінкових норм.

Соціально – правовий захист особистості невід’ємно пов’язаний із соціальним регулюванням законодавчихнорм . У правознавчій науці розрізняють два види соціального регулювання – державне і недержавне . Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб’єктами .

Це індивіди та їх групи , з яких складається суспільство . Одним із найпоширеніших видів соціальних суб’єктів є соціальні організації – об’єднання людей , що спільно реалізують певні програми , завдання , цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур.

Право забезпечує загальний порядок , що проявляється в суспільній поведінці людей , установ , організацій і держави

2. Розкрити основні положення Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику та інші правопорушення проти довкілля»

Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілляВідповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50) і зобов'язаний не заподіювати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66). Злочини та інші правопорушення проти довкілля посягають на суспільні відносини у сфері охорони конституційного права громадян на безпечне довкілля, а також у сфері охорони, використання, збереження і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання й усунення негативного впливу господарської та іншої діяльності людини на навколишнє природне середовище, збереження генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій, а також природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною. Обговоривши матеріали узагальнення судової практики, Пленум Верховного Суду України відзначає, що суди в цілому забезпечують правильне вирішення справ про порушення законодавства про охорону довкілля (навколишнього природного середовища). Водночас при судовому розгляді цих справ ще допускаються порушення як матеріального, так і процесуального закону. З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства у справах зазначеної категорії Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є: 1. Звернути увагу судів на те, що своєчасний і правильний розгляд кримінальних справ про злочини, відповідальність за які передбачена статтями 236-254 Кримінального кодексу України ( 2341-14 ) (далі - КК), є важливим засобом захисту гарантованого Конституцією права громадян на безпечне довкілля, а також суспільних відносин у сфері охорони й відтворення навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини. 2. Оскільки більшість статей, якими передбачено відповідальність за злочини й адміністративні правопорушення проти довкілля, є бланкетними, судам слід ретельно з'ясовувати, яким саме законодавством регулюються правовідносини, пов'язані з використанням та охороною відповідного природного ресурсу (землі, надр, вод, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу тощо). 3. Суб'єктами злочинів проти довкілля можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. У випадках притягнення до кримінальної відповідальності за ці злочини службових осіб, котрі вчинили їх із використанням свого службового становища, їхні дії за наявності до того підстав мають кваліфікуватися також за відповідними статтями КК ( 2341-14 ), якими передбачено відповідальність за злочини у сфері службової діяльності, крім ст. 238, ч. 2 ст. 248 КК. 4. При розгляді кримінальних справ про злочини проти довкілля судам належить встановлювати всі обставини, що підлягають доказуванню (ст. 64 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05 ); далі - КПК). З'ясовуючи обставини вчиненого протиправного діяння, необхідно особливо ретельно перевіряти, чи є причиновий зв'язок між ним і фактом заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, чи не зумовлені шкідливі наслідки факторами, що не залежали від волі підсудного (стихійне лихо, пожежа тощо). Відповідальність за злочини проти довкілля настає і в тому разі, коли відповідні дії були вчинені у зв'язку з виробничою або іншою діяльністю. 5. Вирішуючи питання про те, чи є шкода істотною (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249 КК ( 2341-14 ), суди повинні враховувати не тільки кількісні та вартісні критерії, а й інші обставини, що мають значення для вирішення цього питання. Під тяжкими наслідками (статті 236, 237, частини 2 статей 238-243, ч. 2 ст. 245, статті 247, 251, ч. 2 ст. 252, ч. 1 ст. 253 КК ( 2341-14 ) слід розуміти: загибель чи масове захворювання людей; істотне погіршення екологічної обстановки в тому чи іншому регіоні (місцевості); зникнення, масові загибель чи тяжкі захворювання об'єктів тваринного і рослинного світу; неможливість відтворити протягом тривалого часу ті чи інші природні об'єкти або використовувати природні ресурси в певному регіоні; генетичне перетворення тих чи інших природних об'єктів; заподіяння матеріальної шкоди в особливо великих розмірах; тощо. З'ясовуючи питання про те, чи є загибель або захворювання об'єктів тваринного світу масовими, суди, зокрема, повинні досліджувати відомості про чисельність тварин, риби, інших організмів, що загинули чи захворіли, їх поширеність на території України або конкретної адміністративно-територіальної одиниці. 6. Під загибеллю людей (статті 236, 237, частини 2 статей 238-243, ч. 2 ст. 245, ч. 2 ст. 253 КК ( 2341-14 ) треба розуміти смерть хоча б однієї людини, що сталася внаслідок вчинення злочинів, відповідальність за які передбачена відповідними статтями КК. 7. Створення небезпеки для життя і здоров'я людей (частини 1 статей 239-244, ч. 1 ст. 253 КК ( 2341-14 ) має місце в разі, коли забруднення навколишнього природного середовища чи вчинення інших протиправних дій могло призвести до загибелі хоча б однієї людини, масових захворювань людей, зараження хоча б однієї людини епідемічним або інфекційним захворюванням, зниження тривалості життя чи імунного захисту людей, відхилень у розвитку дітей тощо. 8. Згідно зі ст. 236 КК ( 2341-14 ) відповідальність за порушення правил екологічної безпеки настає, зокрема, за умови, що воно спричинило екологічне забруднення значних територій. Під таким забрудненням необхідно розуміти істотне погіршення екологічної обстановки внаслідок значного запилення, задимлення, викидів радіоактивних, хімічних, бактеріологічних та інших речовин, що становлять небезпеку для людини, довкілля, матеріальних цінностей тощо. З'ясовуючи питання про те, чи є значною територія, на якій сталося екологічне забруднення, треба враховувати дані про її площу, екологічну унікальність, належність до природно-заповідного фонду чи іншого об'єкта загальнодержавного значення. 9. Звернути увагу судів на те, що кримінальна відповідальність за незаконну порубку лісу (ст. 246 КК ( 2341-14 ) настає у випадках, коли остання здійснювалася з порушенням нормативних актів, які регулюють порядок порубки дерев і чагарників, у лісах, захисних та інших лісових насадженнях (якщо при цьому заподіяно істотну шкоду), або в заповідниках чи на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах. Зокрема, визнається незаконною порубка дерев і чагарників, вчинена: без відповідного дозволу; за дозволом, виданим із порушенням чинного законодавства; до початку чи після закінчення установлених у дозволі строків; не на призначених ділянках чи понад установлену кількість; не тих порід дерев, які визначені в дозволі; порід, вирубку яких заборонено. У справах про злочини, відповідальність за які передбачена ст. 246 КК ( 2341-14 ), шкода визнається істотною, коли: були знищені певні види дерев у тій чи іншій місцевості; погіршилися породний склад, якість, захисні, водоохоронні й інші екологічні властивості лісу; виникли труднощі у відтворенні заліснення в певній місцевості; знизилась якість атмосферного повітря; змінились ландшафт місцевості, русло річки; сталась ерозія ґрунту; тощо. Якщо внаслідок незаконної порубки дерев, чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях істотна шкода не настала, винна особа за наявності до того підстав несе відповідальність за статтями 64-67 Кодексу України про адміністративні правопорушення ( 80731-10 ) (далі - КпАП). Порубка дерев і чагарників на територіях, не віднесених до лісового фонду (ст. 4 Лісового кодексу України ( 3852-12 ), не тягне відповідальності за ст. 246 КК ( 2341-14 ). За наявності відповідних підстав такі дії можуть бути кваліфіковані як крадіжка, самоправство тощо. Заволодіння деревами, зрубаними та підготовленими до складування або вивезення, залежно від обставин справи слід кваліфікувати за відповідними частинами ст. 185 КК ( 2341-14 ) або іншими статтями, якими передбачено відповідальність за вчинення злочинів проти власності. 10. Відповідно до ч. 1 ст. 248 КК ( 2341-14 ) незаконним визнається полювання: з порушенням установлених правил (якщо воно заподіяло істотну шкоду); в заповідниках або на інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду; на звірів, птахів чи інші види тваринного світу, занесені до Червоної книги України. Під полюванням розуміються дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування і власне добування (відстріл, відлов) мисливських тварин (тобто диких звірів та птахів, які можуть бути об'єктами полювання), що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах (ст. 1 Закону України від 22 лютого 2000 р. N 1478-III ( 1478-14 ) "Про мисливське господарство та полювання"). До полювання прирівнюється перебування осіб: у межах мисливських угідь, у тому числі на польових і лісових дорогах (крім доріг загального користування), з будь-якою стрілецькою зброєю або з капканами та іншими знаряддями добування звірів і птахів, або з собаками мисливських порід чи ловчими звірами та птахами, або з продукцією полювання; на дорогах загального користування з продукцією полювання або з будь-якою зібраною розчохленою стрілецькою зброєю (ст. 12 названого Закону). Кримінальна відповідальність за полювання, незаконність якого полягала в порушенні встановлених правил, настає лише за умови заподіяння істотної шкоди. Такою шкодою, зокрема, можуть бути визнані: зникнення того чи іншого виду тварин у певній місцевості; знищення місць компактного проживання та розмноження звірів і птахів, їхніх жител, споруд; руйнування об'єктів природного середовища; знищення тварин, відтворення яких з урахуванням особливостей або чисельності того чи іншого виду (видів) пов'язане зі значними труднощами; тощо. Якщо внаслідок незаконного полювання істотна шкода не настала, винна особа за наявності до того підстав може нести відповідальність за ч. 1 або ч. 2 ст. 85 КпАП ( 80731-10 ). За незаконне полювання в заповідниках чи на інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду або на звірів, птахів чи інші види тваринного світу, занесені до Червоної книги України, кримінальна відповідальність настає незалежно від того, чи мали місце шкідливі наслідки. 11. Роз'яснити судам, що полювання вважається вчиненим із використанням транспортних засобів (ч. 2 ст. 248 КК ( 2341-14 ), коли такий засіб (вертоліт, автомашина, мотоцикл, моторний човен, трактор тощо) було застосовано для вистежування, переслідування, добування звірів або птахів. 12. Під незаконним заняттям рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249 КК ( 2341-14 ) треба розуміти таке вилучення водних живих ресурсів із природного середовища, яке здійснюється з порушенням чинного законодавства, що регулює порядок і умови промислового, любительського, спортивного рибальства, іншого використання водних живих ресурсів. Зокрема, незаконним є промисел, який здійснюється всупереч існуючим правилам: без належного на те дозволу, в заборонений час, у недозволених місцях, із застосуванням заборонених знарядь лову, з перевищенням установлених лімітів чи норм вилову. Водні живі ресурси утворюють риби різних порід, водні тварини (дельфіни, раки, краби, креветки, кальмари тощо), морські рослини, які мають промислове значення. Хутрові тварини (видри, бобри, ондатри тощо) й водоплаваючі птахи до водних ресурсів не належать, і відповідальність за незаконний їх вилов чи відстріл настає за ст. 248 КК ( 2341-14 ). Під промислом розуміються як один акт добування риби, тварин чи рослин, так і неодноразове вчинення таких дій. Відповідальність за злочин, передбачений ст. 249 КК ( 2341-14 ), настає лише за умови, що діями винної особи заподіяно істотну шкоду. На те, що шкода є істотною, можуть вказувати, зокрема, такі дані: знищення нерестовищ риби; вилов риби в період нересту, нечисленних її видів або тих, у відтворенні яких є труднощі; добування великої кількості риби, водних тварин чи рослин або риби чи тварин, вилов яких заборонено; тощо. Якщо внаслідок вчинених дій істотна шкода не настала, винна особа за наявності до того підстав може нести відповідальність за ч. 3 або ч. 4 ст. 85 КпАП ( 80731-10 ). Вилов риби чи водних тварин зі спеціально облаштованих або пристосованих водоймищ, у яких вони вирощуються підприємствами, організаціями чи громадянами, за ст. 249 КК ( 2341-14 ) кваліфікувати не можна. За наявності відповідних підстав дії винної особи можуть кваліфікуватись як посягання на чужу власність. 13. Під способом масового знищення звірів, птахів, риби, інших видів тваринного світу (частини 2 статей 248 та 249 КК ( 2341-14 ) треба розуміти такі дії, які здатні спричинити чи спричинили загибель великої кількості представників дикої фауни, знищення популяції або певного виду тваринного світу в тій чи іншій місцевості чи водоймі (застосування отруйних або вибухових речовин, газу, диму, електроструму, автоматичної зброї, спрямування стада тварин на болото, тралення риби за допомогою заборонених прийомів тощо). При вирішенні питання про те, чи здійснювалося незаконне полювання або рибальство способом масового знищення, слід ретельно досліджувати характерні властивості застосованих знарядь, зокрема їхню руйнівну силу, характер взаємодії з оточуючим середовищем, обсяги шкідливого впливу на довкілля тощо. 14. При призначенні особам, засудженим за вчинення злочинів проти довкілля, кримінального покарання суди повинні неухильно дотримувати вимог статей 65-67 КК ( 2341-14 ) виходячи з того, що воно має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання новим злочинам. Визначаючи ступінь тяжкості злочину, необхідно враховувати характер вчинених дій та наслідки, що настали: ступінь забруднення землі, надр, вод, атмосферного повітря чи іншого шкідливого впливу на них; вид і кількість небезпечних речовин, що потрапили в природне середовище; кількість людей, які постраждали; кількість тварин або риби, що загинули; розмір заподіяної довкіллю шкоди; тощо. У разі, коли злочин проти довкілля був безпосередньо пов'язаний із посадою, яку обіймала винна особа, або діяльністю, якою вона займалася, суди відповідно до ст. 55 КК ( 2341-14 ) мають обговорювати питання про необхідність застосування до засудженого додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. 15. Розглядаючи у кримінальних справах цивільні позови про відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю, суди повинні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а у випадках, коли це питання не врегульоване зазначеним законодавством, - відповідними положеннями Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі - ЦК), зокрема главами 19 та 82. Необхідно також враховувати роз'яснення Пленуму з цього питання (постанови від 27 березня 1992 р. N 6 ( v0006700-92 ) "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", від 16 квітня 2004 р. N 7 ( va007700-04 ) "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" та ін.). При обчисленні розміру відшкодування шкоди, заподіяної знищенням або пошкодженням природних ресурсів, потрібно також додержувати вимог тих нормативних актів, якими встановлено відповідні правила. Зокрема, з'ясовувати ті кількісні та якісні критерії (кількість, вага, розмір тощо), які відповідно до існуючих такс при цьому враховуються. 16. Звернути увагу судів на те, що розміри відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, визначаються на основі кадастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та об'єктів, що провадиться відповідно до ст. 65 Закону України від 16 червня 1992 р. N 2456-ХII ( 2456-12 ) "Про природно-заповідний фонд України", і спеціальних такс (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. N 521 ( 521-98-п ) "Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України"; далі - постанова від 21 квітня 1998 р. N 521). 17. У справах про відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням і засміченням вод, іншими порушеннями водного законодавства, слід керуватися, зокрема, ст. 111 Водного кодексу України ( 213/95-ВР ), статтями 1166, 1192 ЦК ( 435-15 ). Розмір шкоди при цьому визначається відповідно до Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів (затверджена наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18 травня 1995 р. N 37 ( z0162-95 ) (зі змінами, внесеними наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 31 січня 2002 р. N 48 ( z0155-02 ); зареєстрована в Міністерстві юстиції України 1 червня 1995 р. за N 162/698). При вирішенні справ, пов'язаних із відшкодуванням збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України, необхідно керуватися постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1995 р. N 484 ( 484-95-п ) "Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України" і Положенням про порядок обчислення розміру відшкодування та сплати збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України (затверджене наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України* від 26 жовтня 1995 р. N 116 ( z0478-95 ); зареєстроване в Міністерстві юстиції України 27 грудня 1995 р. за N 478/1014). 18. У справах про лісопорушення розмір заподіяної шкоди обчислюється за відповідними таксами (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. N 1464 ( 1464-96-п ) "Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству"). 19. Визначаючи розмір шкоди, заподіяної незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів (крім видів, занесених до Червоної книги України), знищенням їхніх жител, біотехнічних споруд, потрібно керуватися таксами, затвердженими наказом Міністерства лісового господарства і Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 12 березня 1996 р. N 24/32 ( z0137-96 ) і зареєстрованими у Міністерстві юстиції України 22 березня 1996 р. за N 137/1162 "Про затвердження такс нарахування розміру стягнення за збитки, заподіяні незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів (крім видів, занесених до Червоної книги України), їх жител, біотехнічних споруд". При цьому необхідно враховувати, що для обчислення розміру шкоди, заподіяної територіям та об'єктам природно-заповідного фонду внаслідок незаконного добування чи знищення тварин, пошкодження або знищення їхніх жител, місць перебування і розмноження, застосовуються такси, затверджені постановою від 21 квітня 1998 р. N 521 ( 521-98-п ). 20. При визначенні розміру шкоди, заподіяної водним живим ресурсам, залежно від конкретних обставин справи застосовуються такси, затверджені постановами Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. N 32 ( 32-98-п ) "Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу" або від 21 квітня 1998 р. N 521 ( 521-98-п ). 21. Розглядаючи кримінальні справи про злочини проти довкілля, суди повинні додержувати вимог природоохоронного законодавства щодо вилучення у правопорушника незаконно добутої продукції (звірів, птахів, риби, деревини, хутра тощо). Якщо вилучену у правопорушника продукцію реалізовано до розгляду справи в судовому засіданні, суд враховує вартість реалізованого при вирішенні цивільного позову. Якщо ж незаконно добута продукція не була вилучена, а використана чи реалізована самим правопорушником або стала непридатною, суд вирішує питання про стягнення її вартості. 22. При розгляді справ про злочини проти довкілля суди на виконання вимог п. 1 ч. 1 ст. 81 КПК ( 1001-05 ) мають обговорювати питання про конфіскацію належних винним особам знарядь злочину. Під знаряддями злочину в таких справах треба розуміти предмети чи технічні засоби, які умисно використовувалися їх власником чи співучасниками злочину для незаконного полювання, рибальства, порубки дерев тощо, а також для полегшення вчинення зазначених дій: рушниці, вибухівка, рибальські сіті, транспортні засоби (останні можуть бути визнані знаряддям злочину не тільки тоді, коли вони використовувалися безпосередньо в процесі полювання чи рибальства, а й коли без їх використання вчинення злочину було б неможливим чи надто складним). Рішення про конфіскацію таких речових доказів може бути прийнято лише за умови, що вони визнані знаряддями злочину органами досудового слідства чи судом. 23. Рекомендувати Апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційним судам областей, міст Києва та Севастополя систематично вивчати й узагальнювати судову практику у справах про злочини проти довкілля, вживати передбачених законом заходів до усунення помилок, що допускаються судами під час розгляду справ цієї категорії. 24. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. N 1 ( v0001700-90 ) "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи" (зі змінами, внесеними постановами від 4 червня 1993 р. N 3 ( v0003700-93 ), від 13 січня 1995 р.

3. Консультування соціального педагога щодо Конвенції про мінімальні норми соціального забезпечення

1952 року про мінімальні норми
соціального забезпечення:

Кожний член Організації, відносно якого цей розділ Конвенції є чинним, забезпечує особам, які підлягають забезпеченню, надання допомоги у зв'язку зі смертю годувальника згідно з нижченаведеними статтями цього розділу.

Стаття 60

1. Охоплюваний випадок включає витрачення засобів до існування вдовою або дитиною в результаті смерті годувальника; для вдови право на допомогу може обумовлюватися презумпцією, згідно з законодавством країни, її нездатності утримувати себе.

2. Законодавство країни може передбачати припинення видачі допомоги особам, які мають на нього право, але займаються будь-якою установленою діяльністю, що дає прибуток; може також передбачатися скорочення допомоги за системою, що базується на страхових внесках, - коли заробіток особи, яка отримує допомогу, перевищує встановлену суму, а за системою, яка не базується на внесках, - коли заробіток особи, яка отримує допомогу, її інші засоби або сукупність таких перевищує встановлену суму.

Стаття 61

Забезпеченню підлягають такі особи:

a) або жінки і діти годувальників, що належать до встановлених категорій працюючих за наймом, які складають не менше 50 відсотків від усіх працюючих за наймом;

b) або жінки і діти годувальників, що належать до встановлених категорій самодіяльного населення, які складають не менше 20 відсотків від усіх жителів країни;

c) або усі проживаючі вдови і діти, які втратили годувальника і засоби яких під час охоплюваного випадку не перевищують меж, встановлених згідно з вимогами статті 67;

d) або у випадку, коли є чинною передбачена статтею 3 заява, жінки і діти годувальників, що належать до встановлених категорій працюючих за наймом, які складають не менше 50 відсотків від усіх працюючих за наймом на промислових підприємствах, на яких зайнято не менше 20 осіб.

Стаття 62

Допомога надається у вигляді періодичних виплат, обчислюваних таким чином:

a) у випадку, коли забезпеченню підлягають категорії працюючих за наймом або категорії самодіяльного населення, - згідно з положеннями статті 65 або статті 66;

b) у випадку, коли забезпеченню підлягають всі жителі країни, засоби яких на час охоплюваного випадку не перевищують установлених меж, - згідно з положеннями статті 67.

Стаття 63

1. Допомога, визначувана у статті 62, в охоплюваному випадку забезпечується принаймні:

a) особам, які підлягають забезпеченню, чий годувальник мав згідно із встановленими правилами стаж, який може бути 15-річним стажем виплати внесків або роботи за наймом або 10-річним стажем проживання у даній країні; або

b) коли в принципі забезпеченню підлягають жінки і діти всіх осіб, що належать до самодіяльного населення, - особам, чий годувальник придбав установлений законом трирічний стаж виплати внесків і за годувальника яких під час його працездатного віку було внесено установлену середньорічну кількість внесків.

2. Коли виплата згаданої у пункті 1 допомоги обумовлюється мінімальним стажем виплати внесків або роботи за наймом, скорочена допомога забезпечується принаймні:

a) особам, які підлягають забезпеченню, чий годувальник набув згідно із встановленими нормами п'ятирічний стаж виплати внесків або роботи за наймом;

b) коли забезпеченню підлягають в принципі жінки і діти всіх осіб, що належать до самодіяльного населення, - особам, чий годувальник набув трирічний стаж виплати внесків і за годувальника яких під час його працездатного віку було внесено половину установленої середньорічної кількості внесків згідно з підпунктом "b" пункту 1 цієї статті.

3. Вимоги пункту 1 цієї статті вважаються виконаними, якщо допомога, обчислювана згідно з вимогами розділу XI, але на 10 відсотків менше, ніж зазначено в додатку до цього розділу відносно типового отримувача, забезпечується принаймні особі, яка підлягає забезпеченню, годувальник якої набув згідно із встановленими нормами п'ятирічний стаж виплати внесків, роботи за наймом або постійного проживання в країні.

4. Пропорційне скорочення відсотку, зазначеного в додатку до розділу XI, може бути здійснене у тому випадку, якщо стаж сплати внесків або роботи за наймом, що дає право на допомогу, відповідну скороченому відсотку, перевищує 5 років, але менше 15 років; скорочена допомога виплачується згідно з пунктом 2 цієї статті.

5. Придбання права на допомогу у зв'язку зі смертю годувальника вдовою, визнаною нездатною утримувати себе, може бути обумовлено вимогою мінімальної тривалості перебування в шлюбі. 2. У статтях 10, 34 і 49 термін "допомога" означає допомогу,

яка надається безпосередньо або посередньо у формі відшкодування

збитків заінтересованій особі.