Педагогічні аспекти літературно-художньої спадщини А. С. Макаренка
Широка громадськість нашої країни і зарубіжних держав сприймає А. С. Макаренка не лише як видатного педагога, а й як видатного майстра художнього слова. З дитинства проявлялося його художнє обдарування, він багато читав вітчизняної і світової літератури, його вирізняли висока культура й інтелігентність.
Намір стати письменником з'явився у А.Макаренка в ранній молодості. Перше оповідання "Дурний день" автобіографічного характеру, але воно не було опубліковане. У педінституті група студентів видавала журнал "Інститутська щілина", у якому висміювалися недоліки в житті інституту. На початку 20-х років А. С. Макаренко написав низку важливих праць, які ввійшли в золоту скарбницю вітчизняної педагогіки. Ці праці мали діловий, науковий стиль, у них відчувається макаренківський почерк, дивна простота викладу та гумор. З 1925 року він працював над "Педагогічною поемою", яка стала поемою його життя, чимось святим для нього.
Першу частину "Педагогічної поеми" А. С. Макаренко написав у 1927 р. за два місяці, незважаючи на важкі умови роботи в колонії. Це найвагоміша праця Антона Семеновича, у ній з документальною точністю відображена різнобічна діяльність нового навчально-виховного закладу, показано, як у незвичайних умовах розвивалася нова методика виховання дітей і молоді. Над цією книгою письменник працював 10 років (1925—1935 рр.), це були роки реконструкції народного господарства, науки, культури і освіти, і задумана книга була як педагогічний памфлет, спрямований проти різних консервативних течій у педагогіці. Пізніше він вирішив написати роман автобіографічного характеру. У міру написання роману він зрозумів, що його головний герой — колектив. Книга А. С. Макаренка являє собою середнє явище між романом і епопеєю — поему, пройняту пафосом любові до людини, віри в творчі сили колективу, життєствердженням. Опублікована книга була з допомогою М. Горького частинами, а повністю — лише в 1937 р. У 1935 р. "Педагогічна поема" вийшла українською мовою. Про життя безпритульних дітей і молодих правопорушників є немало літератури. У 20-х роках це були романтичні повісті про побут безпритульників (А. Кожевніков "Продавець щастя", 1924; "Шпана", 1925 р.), у них потяг до волі і жорстока влада вулиці постають як фатальні і непоборні сили. Важке враження залишає оповідання Л. Копилової "Химери" (1928 р.), у якій зображено інтернат для безпритульних дітей, але ні про яке перевиховання тут не йдеться. Науково-педагогічну цінність становить оповідання Л. Сейфулліної "Правопорушники" (1923 р.), повість А. Гайдара "РВС" (1925 р.), оповідання Л. Пантелєєва "Годинник" (1928 р.), у них проявляється новий підхід до обездолених дітей, вільний від фатальної влади вулиці над людиною.
Але найбільш повно і життєстверджуюче проблема перевиховання безпритульників розкрита в "Педагогічній поемі". Л. Арагон (французький письменник) дуже високо оцінив книгу, сказавши, що вона безпрецедентна, книга нового типу, написана вільно щодо викладу, письма і моралі. Цій книзі судилося безсмертя.
Про комуну ім. Ф. Е. Дзержинського А. С. Макаренко написав декілька творів. Першу книгу "Марш 30-го року" високо оцінив О. М, Горький. У березні 1932 р. А. С. Макаренко написав повість "ФД—1", але ця книга не була опублікована, її матеріал частково використано при роботі над повістю "Прапори на баштах", яка вперше побачила світ у журналі "Красная новь" у 1938 р. Повість також автобіографічна. Основна її тема — боротьба дитячого колективу за людину, за культуру, за нове життя і одночасно за нову культуру виховання. Якщо в "Педагогічній поемі" відображено людину в колективі, боротьбу людини з собою, боротьбу колективу за свою цінність, за своє обличчя, і боротьбу досить напружену, то в "Прапорах на баштах" показано внутрішній рух прекрасного колективу, у якому пощасливилося працювати автору, який показує, що щастя цього колективу в боротьбі більш витонченій, у русі внутрішніх людських сил. Багато уваги Антон Семенович приділяв написанню сценаріїв для "Союздитфільму". У сценарії "Справжній характер" показано школу ФЗУ, технічну творчість учнів — удосконалення електричного вимикача комунаром І.Ткачуком, а також те, як формуються і вдосконалюються характери дітей. Сценарій "Відрядження" написаний А. С. Макаренком у 1939 р., він присвятив робітничій молоді, але кінофільми за обома сценаріями не були поставлені.
А. Макаренко вважав літературу розвідником майбутнього, він називав її органом художнього зору, пропонував створення громадської творчої лабораторії для письменників, у якій би шліфувалися тематика і техніка літераторів. 25 квітня 1928 р. А. С. Макаренко у Великій аудиторії Державного політехнічного музею в Москві прочитав лекцію на тему "Художня література про виховання безпритульних дітей".
У 1937 р. Антон Семенович опублікував цікаву з точки зору літературознавства, соціології, психології і педагогіки статтю "Щастя" (Известия. — 1937. — 7 нояб.). Головна думка її полягає в тому, що художня література фактично не писала про щастя, а була своєрідною бухгалтерією людського горя. Він висловлює думку, що тема щастя повинна зайняти гідне місце в літературі.
А. С. Макаренко одним з перших звернув увагу на специфіку дитячої літератури, якій повинна бути властива висока художність, простота висловлювання, дитячі книги повинні виховувати цілісний людський характер, бути гуманними. Педагогічне і літературно-художнє органічно поєднувалось в діяльності А. С. Макаренка. Завдання педагогіки він бачив у тому, щоб застосовувати до виховання дітей і юнацтва моральні норми, і традиції суспільства.
Педагогічне для А. С. Макаренка було завжди естетичним. К.Чуковський у своїх спогадах писав, що після того, як А.Макаренко став письменником, у ньому не вмирав педагог, бо про дітей він міг говорити до ранку. Він був педагогом від природи, за покликанням, за пристрасно. Сам він говорив, що коли писав "Педагогічну поему", то менш за все відчував себе письменником, а був все-таки педагогом. У ньому справді органічно поєднувався великий педагог і талановитий письменник педагогічного профілю.