Історія української школи і педагогіки
Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі.Східні слов´яни у VI-IX ст. створили систему виховання, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матріархату та екзогамії дітей до 5-6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток - до жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних зв´язків до одношлюбної сім´ї - моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання.
Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і вправного орача, мисливця, воїна, а жінки - здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.
Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до1,5-2 років) - спілкування матері з дитиною, основний засіб - колискова пісня; період пестування (1,5-5 років) - з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5-10 років). Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання - ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність).
Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у культових обрядах.
Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з`явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності ("Чужа нажива - не пожива", "Чужим багатим не станеш" та ін.). Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквено-звукової графіки письма (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) - глаголиці, азбуки, в якій звуки слов´янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 р. Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов´янської мови. Нова азбука дістала назву "кирилиця".
Наприкінці VIII - у IX ст. у східних слов´ян формуються племінні князівства і союзи. І 882 р. процес консолідації східнослов´янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.
За часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було зародковою формою шкіл, що з´явилися з винайденням буквено-звукової системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів:язичницькі — для задоволення потреб язичницької верхівки іхристиянські (християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття).
З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Разом із християнством в Україну прийшли освіта й школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб дати громадянству початки грамотності й науки. Володимир Великий, оповідає літописець, “почав брати у визначних людей дітей й давали їх на книжну науку; матері ж дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися в вірі, - оплакували їх, як померлих...” Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов´язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення", в якій навчалося 300 дітей. Так само Ярослав у Новгороді Великім “зібрав від старшин й попів 300 дітей учити грамоти”. Перші школи містилися при кафедральних церквах у великих містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом і по селах почали вчити молодь.
Учителями були священики і дяки, що вже із свого звання найбільше мали діло з книжками й освітою. У школі вчили читати й писати. За підручники слугували богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Школи не мали ще окремих будинків, ані особливого уладження, учні сходилися де-небудь - у мешканні дяка чи кого іншого, й учитель учив їх разом - і тих, що починали, і старших, показуючи їм, як читати й писати. Світські люди на цьому й закінчували навчання Хто міг читати і писати, здобував уже який небудь уряд або самотужки міг продовжувати свою науку. Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно Святе Письмо й богослужебні книги. Але й від них не вимагали великого знання, - духовенство, особливо сільське, бувало маловчене.
У XI ст. у період розквіту Київської Русі, тут існували школи "книжного вчення", монастирські, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.
Школи "книжного вчення" — школи підвищеного типу, де, як правило, викладали "сім вільних мистецтв". Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.
Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців. Навчання мало індивідуальний характер.
Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.
Кормильство — форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, і управителями.
Жіночі школи забезпечували виховання жінокіззнатних родів.
Більшість дітей простих людей виховувалась у сім´ях. Їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.
Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що змагали до того, щоб дійти до найвищих церковних урядів, або визначатися як проповідники й письменники. Такі кандидати мусили вже пізнати науку. Недосяжною метою для всіх була візантійська освіта, що опиралася на скарби старовинної культури, й своїм рівнем стояла найвище в цілій Європі. Але грунтовніше пізнати цю культуру могли тільки ті, яким пощастило самим побувати у Царгороді й попасти у високі візантійськи школи. Але таких було небагато, а в Україну приїздило замало вчених греків, що могли давати систематичну науку, тому й рівень цих шкіл у нас не міг бути дуже високим.
Основою вищої науки була грецька мова. Порядок навчання був такий: перше вчили пізнавати літери, потім лучити їх у склади, далі читали і перекладали прозу, потім поетів і в кінці переходили до граматики. Знання грецької мови було досить поширене в нас, бо зв`язки України з Візантією були дуже тісні, особливо зв`язки торговельні.
З інших чужих мов знали в нас мову латинську й німецьку, особливо у західноукраїнських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п`ятьох чужих мов.
Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні джерела, що дійшли до нас: пам´ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші -пам´ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Серед них - твори перекладні й оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать:
"Пчела" — складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст. збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та інших. Містив71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. "Пчела" мала на меті настановити читача, "як жити християнинові". Є тут думки і щодо навчання й виховання.
"Златоуст" (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) — збірник окремих промов і висловлювань отців церкви.
"Ізборник" Святослава 1073 р. — збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань.
"Ізборник" Святослава 1076 р. — збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, "Повчання дітям Ксенофонта" та ін.
Найдавнішою вітчизняною літературною пам´яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать", написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037-1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св. Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.
Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до "Повчання дітям Ксенофонта". Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов´язаного з практичними потребами людини, вказано на зв´язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.
Отже, Київська Русь XI-XII ст. була висококультурною державою. На жаль, розвиток феодальних відносин у XII ст. породив відцентрові тенденції, що призвело до роздроблення Русі на окремі князівства. Досягнення культури зосереджуються переважно в адміністративно-політичних центрах князівств. Виникають нові тенденції в галузі освіти й виховання, зокрема, тенденція здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі навчалися у Константинополі та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був надовго перерваний навалою орд Батия, що не дало змоги піднятися руським школам підвищеного типу до рівня Болонського, Паризького та інших університетів Європи. Двісті п´ятдесят років Київська Русь жила під іноземним гнітом, зазнавала ворожих набігів. Усе це не могло не позначитися на долі освіти: письменних людей стало менше, культурні зв´язки із Заходом послабилися.
Освіта і педагогічна думка у період українського Відродження(XVI - перша половина XVII ст.). Київська Русь, знесилена татаро-монгольською навалою, втратила свою могутність. А з часу прилучення Волині та Наддніпрянщини до Литви (1377 р.) і Галичини до Польщі (1387 р.) сплюндровані українські землі стали здобиччю литовських, польських та угорських феодалів. В умовах поневолення, насаджування католицької віри, національного гноблення - освіта занепадає. Діти української знаті та заможного міщанства потяглися до католицьких освітніх закладів.
Укладення в 1596 р. після Брестського собору церковної унії дало змогу зберегти в умовах латинізації та полонізації слов´янську мову богослужіння й обряди православної церкви (у греко-католиків). Унія стала своєрідним засобом захисту української мови, створила умови для появи національної інтелігенції. Було відкрито уніатські школи, що орієнтувалися на західну педагогіку, але навчалися в них українською мовою. Щоправда, серед українського населення вони не набули популярності.
На освітню справу тогочасної України справили певний вплив епоха європейського Відродження і Реформації. Так, в Україні з´являються протестантські школи, найвідомішими з яких були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади в Дубецьку, Хмільнику, Кисилині, Гощі, Берестечку та інших містах. З кінця XVI ст. відкриваються початкові та підвищені школи, засновниками яких були братства -братські школи.Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували шпиталі, православні церкви, видавали українські книжки і підручники. В основу діяльності братств було покладено ідеологію просвітництва.
Першою братською школою підвищеного типу в Україні сталашкола Львівського братства (1586), яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи. Відкрилися школи також в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам´янці-Подільському, Кременці, Луцьку. Кращі вчителі братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній написав "Грамматику словенского языка", Мелетій Смотрицький - "Грамматику словенскую". Досвід братських шкіл України вивчав видатний чеський педагог Я. А. Коменський.
У братських школах підвищеного типу, крім читання, лічби, письма та хорового співу, засвоювали "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму - на дещо нижчому рівні, окрім музики. Головна увага зверталася на гуманітарні дисципліни.