Соціальна робота з клієнтами похилого віку
Дана вікова категорія населення характеризується такими особливостями: вона потребує вирішення специфічних завдань та вибору напрямів роботи з ними.
Основими напрямами соціальної роботи є: виявлення осіб, які потребують соціального піклування вдома й у спеціальних установах; створення умов для прояву активності людей похилого віку в мікросоціумі й задоволення їхніх інтересів; роз'яснювальна робота серед близьких і різних людей похилого віку.
Для даної вікової групи вирішуються такі завдання: природно-культурні (збереження життєвої активності й здорового способу життя); соціально-культурні (збереження й переорієнтація соціальної активності та пізнавальних інтересів; знаходження форм участі в житті близьких); соціально-психологічні (прояв почуття задоволення прожитим життям, почуття виконаного обов'язку; знаходження доступних способів самореалізації; пом'якшення кризи переходу до післятрудового життя).
Соціальний працівник, незалежно від профілю спеціалізації, повинен бути ознайомлений з біосоціальною сутністю старіння й старості; зі старінням населення як демографічним процесом з усіма його соціальними наслідками; зі своєрідністю соціальних, психологічних і медичних проблем літнього й старечого віку; з особливостями самітності; адаптації до старості; з обсягом і можливостями трудової діяльності в цей період, у тому числі інтелектуальної й творчої; з використанням залишкових фізичних і інтелектуальних здібностей старих людей, а також з основами догляду за безпомічними старими людьми й низкою інших соціальпо-исихологічпих і морально-етичних проблем.
Соціальний же працівник, наприклад, фахівець у галузі геронтології, більшу увагу приділяє проблемам психології і психопатології літнього й старечого віку, засвоєнню психотерапевтичних методів у вирішенні їхніх сімейно-побутових проблем, розумінню деоитологічпих питань в обслуговуванні й соціальній роботі зі старими людьми.
При цьому спеціалістам необхідно чітко розрізняти поняття старіння і старості. Старість — заключний період вікового індивідуального розвитку (онтогенезу), що наступає закономірно. Старіння — руйнівний процес, що протікає в результаті наростаючої з віком дії зовнішніх і внутрішніх факторів, що ушкоджують і призводять до недостатності фізіологічні функції організму.
Стратегічним завданням соціальної роботи, здатної "втрутитися" у біосоціологію старості, є подолання синдрому передчасного (патологічного, прискореного) старіння, що характеризується раннім розвитком вікових змін чи більш яскравим їхнім проявом у той чи інший віковий період.
Стратегія соціальної роботи, яка враховує процеси соціально-демографічного старіння населення, заперечує думку про те, що старі люди нібито є для суспільства тягарем.
Ця думка коректна, принаймні, через дві основні причини. Перша (економічна) полягає в тому, що кожна людина, яка працює, вже у віці 30-35 років повертає суспільству всі засоби, витрачені на ЇЇ освіту, а протягом наступних 20-30 років професійного життя вона створює "надлишки", частину яких суспільство повертає їй у вигляді пенсії й інших соціальних послуг (більш за те, пенсіонери, як правило, не можуть спожити всієї створеної ними раніше частки продукції, оскільки шанс прожити 20 років після виходу па пенсію мають далеко не всі). Друга (морально-гуманістична) полягає в тому, що ставлення до людей літнього віку, як до людей, "які, віджилим своє", людей, "які, не мають цінностей", є варварським, відверто цинічним і жорстоким.
Таким чином, процес демографічного старіння вимагає перегляду основ організації діючих соціальних служб у напрямках соціального захисту й опіки старих людей.
Якість життя тісно пов'язана із загальним добробутом літньої і старої людини й характеризується сукупністю зовнішніх і внутрішніх факторів. Тут галузь соціальної роботи стратегічно спрямована па медичне обслуговування літніх і старих людей, па підтримку їхньої життєдіяльності в родині і суспільстві, а також на забезпечення їхніх особистих потреб.
У людей похилого віку часто тнаступає період самотності. Під самотністю в геронтології розуміють тяжке відчуття розриву з оточенням, що збільшується, острах наслідків самотнього способу життя, важке переживання, пов'язане із втратою істотних життєвих цінностей чи близьких людей, постійне відчуття иокинутості, марності й непотрібності власного існування.
Самотність у старості — поняття далеко не однозначне і, власне кажучи, має соціальний смисл:
— самотність як соціальний стан, що відбиває психофізичний статус літньої і старої людини, що утрудняє їй можливості зав'язувати нові і підтримувати старі контакти і зв'язки, обумовлений різними причинами як психічного, так і соціальпо-економічиого характеру;
— самотність як рез'ультат відсутності родичів, дітей, онуків, подружжя, а також окреме проживання від молодих членів родини;
— самотність як повиє позбавлення людського спілкування для багатьох старих людей, які живуть у родині;
— самотність як самотній спосіб життя: фізичний етап, що активно обирається самою особистістю завдяки своєму характеру й психічному здоров'ю на основі прагнення відмежуватися від оточення, бажання захистити свій спосіб життя, внутрішній світ, незалежність і стабільність від втручання сторонніх, і навіть близьких родичів.
Стратегія соціальної роботи тут визначається сферою відмінностей факторів ізоляції від самотності. Ізоляція означає об'єктивну відсутність суспільних контактів, самотність же є суб'єктивним психічним станом. Вона не пов'язана з кількістю суспільних контактів, а значною мірою обумовлена монотонністю й нудьгою існування. Міра самотності залежить від очікувань, які є в літньої і старої людини.