Прояви соціальної допомоги у Давній Греції та Давньому Римі.
У Давній Греції визначальним фактором формування ідей милосердя слугувало суспільне виховання гуманності, взаємодопомоги і солідарності. Особлива увага приділялась догляду за хворими, вживались заходи щодо опіки військових інвалідів, яким надавались земельні ділянки і призначалась частина здобичі. Згодом вони разом із сім'ями перебували на державному утриманні.
З розвитком і ускладненням міст-держав, запровадженням демократичного устрою змінювався інститут благодійної діяльності і об'єкт цієї діяльності. Допомога у давніх Греції та Римі оформлюється в інститут підтримки бідних, піклування про військових інвалідів і хворих. Проте із збільшенням майнової нерівності, пауперизації вільних ремісників і землеробів тільки бідні громадяни мали право жити за рахунок казни. Якщо спочатку припаси і гроші отримували лише повноправні громадяни, то згодом така допомога розповсюджувалась на всіх вільних бідняків. Але раби не входили до цього числа, їх право на рівність і допомогу не визнавалося.
У VІ–V ст. до н.е. серед сотень давньогрецьких полісів на перший план вийшли два найсильніших міста-держави – Афіни і Спарта (Аттика і Лаконія). В Афінах найповніше поширення отримали приватна власність, ринкові відносини, рабство, утвердження громадянського суспільства. У вихованні юні афіняни прагнули до згармонування розумового, морального, естетичного, фізичного розвитку кожної особи. Ця мета визначалася грецьким поняттям “калокагатія”, тобто досягненням внутрішньої і зовнішньої досконалості. Причому школи були приватними і платними. Окремо існували музичні і гімнастичні школи: перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, другі – таку ж збалансовану культуру тіла.
Отож в тогочасних Афінах було добре розвинуте соціальне виховання дітей і молоді, яке стало джерелом високої загальної культури його жителів. Розгалужена мережа позашкільних закладів Еллади, що сприяла всебічному розвиткові, окультуренню особистості, пом’якшенню стосунків між різними верствами населення, містить цінні для запозичення на сучасному етапі розвитку Української держави ідеї для утвердження громадянського суспільства та досягнення соціального примирення і порозуміння.
Одним із найбільш дієвих засобів соціального виховання і пропаганди соціальної справедливості, як відомо, став театр. Для відповідної оцінки ролі грецького театру як важливого фактору позашкільної освіти потрібно враховувати передусім те, що в ньому існувала велетенська кількість місць для глядачів. У найбільшому в Елладі Мегалопольському театрі могло знаходитися 44 тис. глядачів, а в Афінському – до 30 тис. Наявність величезної кількості місць пояснюється кількома причинами: по-перше, драматичні дії розгорталися хоча й під відкритим небом, але в місцях спеціально пристосованих для такого дійства; по-друге, афінське казначейство відпускало широким масам вільних громадян окремі засоби на відвідування театру; по-третє, в Афінах протягом дуже довгого часу не існувало акторів-професіоналів (усі ролі, в тому числі й жіночі, виконувалися любителями-чоловіками); по-четверте, нерідко театральні видовища тягнулися з ранку до вечора, а серед публіки були і діти (хлопчики), і жінки. Тому вплив театру на масову суспільну свідомість громадян мегаполісу був значущою соціальною і культурною подією, котра викликала хвилювання, осмислення, обговорення.
Поряд із театрами, у підкоренні свідомості широких народних мас ідеологічним настановленням правлячої еліти важливу роль мали так звані й усенародні ігри. Найдавніші і найвідоміші з них виникли в Олімпії, отримавши цілком стійкі форми і зміст уже у VШ ст. до н. е. Загалом культурне значення Олімпійських святкувань стане важко переоцінити для соціально благодатної атмосфери співжиття тодішніх громадян, адже саме в Елладі відлік часу нерідко вівся за Олімпіадами, тобто за чотирьохріччями, що відповідають періодам, коли відбувалися Олімпійські ігри. Вони продовжувались 5 днів, і у цей час, згідно з договорами, що існували між грецькими державами, заборонялося вести війни. Програма ігор була надзвичайно багатогранна.
На першому плані стояли різноманітні фізичні вправи: біг, боротьба, кулачний бій, біг на колісницях тощо. Цим вправам передувало тривале тренування. Від усіх учасників вимагали присяги, у якій стверджувалося, що кожен із них протягом 10 місяців готувався до ігор. Поряд із змаганнями такого роду, на цих іграх проводились й інші протиборства: виступали громадські діячі, історики, поети, співаки, музиканти, танцюристи й відкрито демонстрували свої таланти.
Великою славою також користувались Істмійські, Піфійські ігри та ін., а особливо – Афінські Панафінеї – свята на честь богині Афіни, що була покровителькою міста. Загалом це свято справлялось щорічно, а з особливою помпезністю – раз у чотири роки (Великі Пінафінеї), які завершувалися святковою процесією. Воно тривало 9 днів. Перші дні святкувань присвячувалися різним змаганням – гімнастичним, музичним, літературним, а також кінним, у яких брали участь лише повноправні громадяни. Найбільш знатні віддавали перевагу бігові на колісницях. Перші приклади перетворення самих змагань і підготовки до них у професію атлета, як відомо, відносяться до часів Платона. Причому 35 років вважалося, що це той вік життя, коли фізичні сили людини досягають свого найвищого розквіту. Ті, хто перейшли межу цього віку і не досягнули будь-яких нагород на змаганнях, здебільшого відмовлялися від подальших спроб.
Крім вищезазначеного, дана епоха характерна створенням тих пам’яток грецького мистецтва, які ще й досі приносять художню насолоду. Імовірно жоден народ не цінував так високо красу, як греки.
В одній із давніх пісень говориться, що перше побажання – це здоров’я, друге – краса, яка доводиться змаганнями на приз краси, конкурсами на найпристрасніший поцілунок і т. ін. Не дивно, що саме в державах Стародавньої Греції і перш за все в Аттиці (Афінах) були закладені основи державного регулювання благодійності й опіки. Філантропія як любов до людей у ІV ст. до н.е. тлумачилася досить широко: це будь-яке доброзичливе ставлення однієї особи до іншої. У гомерівському епосі philоs пов’язаний з інститутом сім’ї і гостинністю. Водночас стосовно злидарів жителі полісу проявляли співчуття, давали милостиню, іноді одежу та взуття, запрошували до участі в бенкетах. Виразом гостинності було створення готелів для приїжджих, розміщення у яких здійснювалося безкоштовно, хоча про харчування треба було дбати самому.
У Греції для фінансування всенародних свят та видовищ багаті люди відправляли літургії – своєрідні повинності, які полягали в покритті витрат. Розмір літургій наперед не визначався і залежав від того, наскільки багаті люди намагалися здобути прихильність і симпатію в народу чи перевершити один одного в багатствах і розкошах. Відтак у стародавніх Афінах склалася своєрідна система соціальної допомоги, коли частину благочинних функцій брали на себе заможні громадяни, а іншу частину – держава. Так, остання переважно покривала витрати на організацію всенародних свят (видавала народу гроші на їх відвідування і пригощання), надавала соціальні допомоги: сини воїнів, котрі загинули на війні, виховувалися за державний рахунок, іноді в неврожайні роки голодуючим надавалась допомога у вигляді роздач або продажу здешевленого хліба; відряджала громадян у подорожі (головно з метою навчитися корисного у заморських країнах).
Інший приклад соціальної опіки нужденних показувала Спарта, де в руках держави зосереджувалася вся справа виховання дітей.Причому його мета полягала у повному підкоренні соціалізованого індивіда державі, головне завдання – у підготовці мужнього, витривалого, фізично розвинутого, здорового і загартованого воїна – захисника земельної аристократії. Контроль держави за становленням особистості починався з перших днів життя дитини: новонароджених старійшини общини оглядали у спеціальному місці – лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам, які їх виховували до семирічного віку, після чого здійснювалоcя суспільне виховання. Хворобливих, тих, що мали вади, виродків знищували: найочевидніше, викидали в Тайгетську ущелину. Із семи до вісімнадцяти років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах.
Спартанців виховували у жорстоких умовах, прагнучи виростити суворих, безжалісних воїнів. Займалися гімнастикою і дівчата, але окремо від хлопчиків. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробуваннях: їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18–20 років об’єднувались у групу ефебів. Громадянське повноліття наступало у 30 років. Очевидно, що спартанське виховання спричинило суттєвий вплив на долю самої держави. Зворотною його стороною став поступовий занепад інтелектуального життя Спарти (відомо, що з ослаблених дітей часто виходили генії), а згодом відбулася деградація самої державності.
Однак аж ніяк не варто ідеалізувати соціальну державу древніх греків, адже однією із серйозних її проблем стала проституція, яка існувала на “законних” підставах: храми, в яких утримувалися жінки, знаходились здебільшого на узбережжях, де було багато приїжджих.
Диктеріони (будинки проституції) вважалися настільки потрібними, що були визнані недоторканними сховищами: в них одружений чоловік не міг бути осуджений за подружню зраду, а кредитор не мав права шукати там боржника. Легальна проституція вела до поширення венеричних захворювань, про які писав ще батько медицини – Гіппократ.
Закони афінського аристократа, відомого своєю жорстокістю обезсмертили ім'я свого творця - Дракона. Було це в 621 р. до н.е. Проте мало хто знає: саме ця людина, яка цинічно говорила, про те, що "не може придумати ані більшого, ані меншого покарання за провину, окрім смерті" й заклала підвалини гуманного суду всіх часів і народів. Дракон - перший, хто впровадив помилування за вбивство під час самозахисту, а також за вбивство чоловіком своєї дружини за подружню зраду.
На додаток до вищезазначеного, згадаємо закони афінського правителя Солона(укладені в 549 р. до н.е.), який впровадив відкритий розгляд судових справ та суд присяжних. Щодо останнього твердження, то в деяких джерелах засновником суду присяжних називається великий афінянин - Перикл (роки правління 445 - 429 до н.е.). Після реформ Солона, у представників середнього класу з'явилося право голосу: вони могли реально впливати на прийняття життєво-важливих законів.
В античному Римів цей період з’являються одні з перших концептуальних підходів до милосердя. Стоїки, представники однієї з античних філософських шкіл, шукали його в природному прагненні до самозбереження, яке повинно розповсюджуватися на все людство. Про необхідність братського, співчутливого ставлення до рабів і проти гладіаторських боїв висловлювались Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.
Римський імператор Марк Аврелій (161-180 рр.) довершив славні соціальні розпочинання в історії законодавства. За часів його правління юстиція збагатилася поняттям "непідсудності" (рос. „невменяемости”); при ньому ж, у деяких випадках, раби одержали можливість розпоряджатися майном своїх померлих господарів.
Підтримка осиротілих і покинутих дітей та дітей бідних родичів у Римі здійснювалась на державному рівні. На виховання таких дітей використовувались, зокрема, кошти, отримані від здачі в аренду попередньо скуплених маєтків. Одночасно з державною благодійністю існували муніципальна та приватна благодійність, створювались благодійні заклади. Імператор Пліній Молодший на річні доходи з маєтку створив у 97 н.е. особливий благодійний фонд для бідних дітей. При імператорі Августі(30 р. до н. е. - 14 р. н. е.) було засновано найпершу благодійну установу.
У східній Римській імперії Василій Великий заснував у 370 р. у Цезарії простору будову, що використовувалася як притулок. У ньому в різних відділеннях перебували діти, вдови, люди похилого віку, подорожуючі, хворі та інваліди. Спорудження цього будинку можна вважати першою відомою нам формою закладу соціальної допомоги, який є полівалентним у своїй діяльності і використовує специфічний підхід до проблем окремих категорій населення.
Поряд з цим дані з історії Давнього Світу дозволяють дослідникам зробити висновок, що в основному соціальна допомога цього періоду носила прагматичний характер. Рівний розподіл благ служив елементом виживання суспільства і його солідарності. Вона була відображенням потреби суспільства у забезпеченні його трудовими ресурсами, пом’якшенні наслідків соціальних заворушень, які приносять суспільству розруху і людські жертви та заважають стабільному розвитку економіки, а також потреби в об'єднанні суспільства навколо держави і уряду для її зміцнення і для захисту національних інтересів.
В окремих випадках, особливо у виборчий період, допомога у Давньому Римі використовувалась як засіб заручитися підтримкою клієнтури. Римські консули, а пізніше й імператори, ухвалювали певні акти соціальної політики: ліквідацію боргів, розподіл землі або забезпечення „хліба і розваг”, яких вимагав народ, щоб зробити його залежним і покірним, щоб гарантувати собі виборчу і комерційну клієнтуру.
У Стародавньому Римі головним обов'язком трибуна був соціальний захист плебсу, що обирав його до сенату. З підручників історії нам відомі неодноразові випадки роздачі хліба для міської голоти в Афінах і Римі. Як дотепно зауважив один з тогочасних істориків, ці роздачі – „клей”, на якому тримається афінська демократія. З наведеного щойно вислову видно, що, займаючись благодійністю, влада захищає свої інтереси: будь-яка влада боїться соціального вибуху. „Не доведи, Господи, бачити Вам селянський бунт, безглуздий та жорстокий”, - зауважив ще і О.С.Пушкін.
Ідеї милосердя і допомоги не мали однозначної підтримки. Наприклад, Горацій висміював бідність, Плавт висловлювався проти подання милостині, оскільки вона не вирішує основної проблеми – не знищує джерело бідності, а лише продовжує злиденне існування бідняка.
З виникненням класового суспільства і появою давніх цивілізацій поняття гуманності, людяності, милосердя наповнюються новим змістом, входять до моральних кодексів всіх релігій. Саме з виникненням спочатку національних, а потім світових релігій турбота про бідних і хворих, опіка сиріт та інші прояви гуманності стали розглядатися як обов'язкові релігійні вчинки.