Література й театр на тлі нових нац. та соц. реалій

На бурхливій хвилі іст., соц.-політ. і психол. змін, на базі видатних досягнень митців "Мол. України" та худ. шукань "мол.зівців" і "хатян" в Україні після 1917 р. з'явилася вел. кількість різних літ. та мист. шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мист. життя було пов'язане і з проблемою "вростання" інтелігенції в нове життя. По­ряд з письменниками і художниками старшого покоління, які про­довжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

Звичайно, для митців, які не емігрували після розгрому Центр. Ради й Укр. держави, не лишалося вибору щодо оцінки жовтневих подій і проголошеної рад. влади на Україні. Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей. Однак перше десятиліття післярев. доби відкривало шлях новаціям суто мист. призначення. І вони не примусили на себе очікувати.

Напевне, найсуперечливішим стало питання про ставлення до клас. спадщини. Це було цілком у руслі європ. аван­гарду, який, принципово заперечуючи наслідувальність, традиційність у худ. творчості, відстоював безупинне оновлювання худ. принципів та засобів. Але для післярев. України ця про­блема мала ще два додаткових важливих нюанси.

По-перше, насліду­вальність означала вірність принципам укр. дем. традиції в літературі, її зверненості до народу. Для певної групи митців, отже, іншого вибору не існувало. Степан Васильченко зано­товував у записнику 1923 р.: "По суті, ще не опановані форми Чехова, Короленка, Стефаника. Тепер тільки дочитуються".

По-дру­ге, з'являється нова генерація мол. літераторів, які закохані у св. культуру, які сповідують орієнтацію України на Європу ("психол. Європу", як мотивувалося в офіц. пресі) — отже, теж шанують традиційне. Слід зазначити, що в період легальної "українізації" України всі ці уявлення про шляхи культури знаходили відгук не лише в колах нової нац. еліти, а й у гуртках літ. початківців з робітників і селян, і в колах держ. діячів (таких, як наркоми О. Шумський, а потім М. Скрипник та ін.). Ос­танні — як справжні патріоти (за що свого часу й були піддані пере­слідуванням) — теж бажали, щоб віками утискувана і зведена до рангу "мужицької", "німої", "дрібнобуржуазної" тощо — укр. куль­тура випросталася і набула належного їй місця серед інших.

У перші порев. роки мала місце й певна свобода існуван­ня різних за ідейно-мист. спрямуванням видань. Так, продов­жували виходити дуже шановані в часи Центр. Ради та Дирек­торії видання — "Літ.-критичний альманах" (до 1918 р.) і журнал "Музагет" (єдиний номер його вийшов 1919 p.), які присвячува­лися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні "Русь", "Родная земля", "Объединение" й інші видання, засновані літерато­рами й журналістами, які "емігрували" з охоплених революцією Москви та Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Хар­кові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій рев. літературі — журнали "Мистецтво" (1919-1920), "Шляхи мистец­тва" (1921-1923), збірники та альманахи "Червоний вінок" (1919), "Гроно" (1920), "Жовтень" (1921), "Вир революції" (1921), "Буяння" (1921) тощо. Всі ці видання були, по суті, гол. трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літе­ратуру рідною мовою.

Різні мист. уподобання і зацікавлення викликали певне проти­стояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували вел. кількість мист. спілок - своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естет. розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селян­ських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місц. організацій і проводила вел. культ. роботу, популяризуючи серед найширших сел. та роб. мас укр. літературу й укр. мову. Вона, звичайно, допомогла бага­тьом початкуючим літераторам із народу.

Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені сел. та пролетарські худ. сили. Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925—1927 pp. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо.

І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утво­рення своїх філій у різних містах республіки — в Одесі, Дніпропет­ровську, Харкові — і навіть за її межами. У Донбасі об'єднання про­летарських письменників називалося "Забой".

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад.

"Плуг", наприклад, плодив надмірний "масовізм" — залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів.

У неоднорідному за складом "Гарті" поступово виявлялося прагнення до "монополізму" в літературі. 1925 р. став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, на­зрівала потреба шукати нових форм об'єднання літ. сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літ. справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань — футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" — "Майстерня рев. слова").

Літератори — вихідці з окупованих Польщею зах.­укр. земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу "Зах. Україна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард".

На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукр. спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об'єдну­ються в організацію "Молодняк" (1927) з однойменним журналом.

Які конкретні літ. авторитети і які естет. програми стояли за цими назвами? Адже кожна з них декларувала свої творчі устремління і власні позиції в літ. та загальнокульт. житті.

Деякі з названих течій і груп зародилися ще в 10-ті роки і після 1917 р., в умовах соц. і нац. розкутості перших рр. рад. влади, значно активізувалися. Так, укр. символізм, яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плуж­ника та ін., виникнувши ще до жовтня 1917, повністю сформувався протягом 1917—1919 pp., мав свою групу ("Біла студія") і мист. трибуни (вже згадувані "Літ.-критичний альманах", журнал "Музагет"), чільних представників — Д. Загул, Я. Савченко, В. Яро­шенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, згодом частина з них (Д. Загул, В. Кобилянський) відійшли до рев.-романтичної течії, інші стали футуристами (О. Слісаренко). Щодо символізму, який виявив­ся недовгим захопленням укр. митців, поет В. Бобинський писав 1922 p.: "Ніхто із творців символізму в укр. ліриці не залишився йому вірний... його представники, опанувавши його, пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої та звучної мови".

Довгочасніпіим виявилося життя укр. футуризму, що зго­дом став називати себе "укр. лівим фронтом". "Лівизна" чи навіть "ультралівизна" футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, вел. швидкостей, динамізму життя. Відомо, що крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги.

Скеп­тицизм щодо надбань культури минулого виявляє в своїх віршах і теорет. деклараціях талановитий поет М. Семенко, а критик В. Коряк у ранніх статтях твердить, що нова література — це "цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій". Тому футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбав­леної традицій, нової соц. реальності. І невипадково їх твори часто були сповнені рев. романтикою. Як хвала рев. бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми "Тов. Сонце", "Весна", "Степ" (1919) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя. Ліва група з лідером В. Поліщуком, починаючи зі збірника "Гроно", проповідувала "спіритуалізм — ди­намізм" як творчий метод, а пізніше в очолюваному цим поетом "Аван­гарді" обстоювала конструктивістські принципи творчості.

Співзвучні пафосові цих поетів були бунтарські, епатуючі заяви Льв. мол. парафутуристів, що заснували 1927 р. інтелек­туальний блок Мол. Всеукр. Генерації, або "ІНТЕБМОВ-СЕГІЇ". Вони свідомо торували шлях розвиткові тих видів культури, яким бракувало європ. рівня поступу, спираючись на спад­щину укр. і пол. неоромантиків, поезію Артюра Рембо, символізм Павла Тичини.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова — М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу "Книгар") відносяться до 1918 р. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була організаційно оформленою і навіть жар­тувала щодо себе:

Ми виникаємо стихійно, Щороку сходячись на чай.

Але стихійно їх єднала висока освіченість, повага до культ. спадщини, зокрема, античної, і далеко не ідеол. кредо, виражене словами М. Зерова: Клас. пластика, і контур строгий, І логіки залізна течія — Оце твоя, поезіє, дорога.

За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Клас. тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розу­му й таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка "Калина"), М. Рильського (збірка "На білих островах"), М. Йогансена (збірка "Революція"). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей св. (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від укр. культури інер­цію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнограф. матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропоно­вана укр. культурі програма була такою: "засвоєння велич­ного досвіду всесв. письменства, тобто хороша літ. освіта письменника і вперта систем. робота коло перекладів, вияснення нашої укр. традиції та переоцінка нашого літ. на­дбання; мист. вибагливість". Звичайно, захист "позачасових" клас. традицій сприймався як аполітизм, який пізніше дав привід для їх політ. переслідувань. До вел. шанувальників вибагливого поет. слова і європ. коріння в укр. культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Збірки його тонких поезій ("Стилет і стилос", "Гербарій", "Земна Мадонна") до 90-х р. на Україні не друкувалися, так само, як і його наук. розвідки в галузі історії нашої культури.

Рев.-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, можливості, які, здавалося, відкривала революція перед людиною, а також драматизм, трагічність людської екзистенції. Тому й писалися В. Сосюрою такі поеми, як "Червона зима", "Навколо", вірші "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, поема "В космічному оркестрі" П. Тичини, "Офіра" В. Чу­мака та ін. До цієї течії мимоволі приставали й ті поети, яким з часом треба було доводити свою лояльність рад. ладові, що посту­пово витісняло всі інші тенденції. До неоромантиків відносили й Миколу Бажана, й "поета моря", прозаїка Юрія Яновського.

У Зах. Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич ("Привітання життя"), О. Ольжич ("Ріньє"), Святослав Гординський ("Барви і лінії", "Буруни", переспів "Слова о полку Ігоревім"), Наталя Лівицька-Холодна ("Вогонь і попіл"), О. Турянський (поема в прозі "Поза межами болю") та інші. Ці поети так само, як і "мо-лодомузівці", лишаючись занепокоєними суто укр. сусп. проблемами, одночасно відкриті всім естет. новаціям свого часу. Вони гуртувались навколо таких журналів і газет, як "Літ.-наук. вісник", "Дзвони", "Поступ", "Ми", "Наша культура", "Діло" (із літ. додатком "Назустріч"). Для ши­р. верств українців призначалися популярні книжки таких ви­давництв, як "Червона калина", "Хортиця", "Добра книжка", "Деше­ва книжка" та ін.

Вірними темі України, тонкими знавцями нар. типів укр. ментальності залишалися письменники старшого поколін­ня, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черем­шина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Крушельницький, М. Яцків.

Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є іст. романи і повісті, якими багата укр. література цієї доби; романи й повісті "Іду на вас", "Ідоли падуть", "Сумерк" Ю. Опільського, "Шоломи в сонці" К. Гриневичевої.

Чимало зах.укр. митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії рад. життя — те­рор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі пись­менники, як С Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, М. Сопілка та ін., що утворили 1928 р. літ. організацію "Горно", трима­ли зв'язок з Міжнар. об'єднанням рев. письменників (центр якого працював у Москві) і систематично друкувалися в рад. періодиці.

Укр. рад. прозаїки вели свої творчі шукання теж у різних напрямках. Пишеться "вел." проза — соц.-побутові повісті та романи, іст., іст.-рев., "виробничі", при­годницькі, наук.-фантастичні тощо.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художника­ми по-різному, як і належить розвинутій культурі.

Ми маємо в ці часи намагання реалістично-образного осмислення нової дійсності у А. Го­ловка ("Бур'ян"), П. Панча ("Голубі ешелони"), І. Ле ("Роман між­гір'я"), Ю. Яновського ("Майстер корабля").

Їм певною мірою проти­стояла "експериментальна" (і в жанровому, і в стильовому розумінні) проза М. Йогансена ("Подорож ученого доктора Леонарда..."), Г. Шкурупія ("Двері в день"), Д. Бузька ("Голяндія").

Вел. вплив на тогочасну мол. прозу мав письменник Ми­кола Хвильовий. По-перше, як неофіц. ідеолог ВАПЛІТЕ — письменницької організації, що об'єднала найкращі літ. сили др. пол. 20-х рр.. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культ. переорієнтації на "психол. Європу". Еволюція багатьох художників цього часу відбиває суперечливість шляху діячів укр. культ. ренесансу, коли від віри у світлі ідеали революції вони прийшли до скепсису щодо їх здійснення, від сміливого худ. експериментаторства до заангажованого "соцреалізму" або — як це трапилося і з Хвильовим — від надмірної політизації суто худ. явищ у власних деклара­ціях — до перетворення себе на жертву офіц. "придворної" кри­тики, а після — і політ. гонінь. Майбутній "західник" М. Хви­льовий починав з того, що із щирим пролетарським романтичним пафосом — разом з поетами В. Сосюрою і М. Йогансеном 1921 року виголошував: "Однаково одгетькуючи всіляких неокласиків, що го­дують пролетаріат заяложеними формами з минулих століть і життєтворчих футуристичних безмайбутників, що видають голу руйна­цію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм, комфутуризм тощо) оголошуємо еру творчої пролетарської поезії..." А один з його останніх творів — роман "Вальдшнепи" — судили теж не за естет. вади (це було б надто дивно для одного з кращих рад. письменників, шанованого майстра "психол. про­зи"), а за хибну з політ. погляду авторську позицію. Так само, як засудили майже водночас з ним (на Соловки) іншого представни­ка такої важливої для укр. культури лінії інтелектуальної, філос.-психологічної прози (особливо активно культивованої в бароковій літературі XVII—XVIII ст.) Валер'яна Підмогильного (романи "Місто", "Невеличка драма", збірки оповідань і повістей).

Кампанія гонінь на кращі сили укр. культури була мимо­волі зініційована літ. дискусією (1925—1928), в якій за­пальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє худ. і мист. кредо. У 1926 р. в резолюції пленуму ЦК КП(б)У "Про під­сумки українізації", а у 1927 р. — і Політбюро — "Політика партії в справі укр. худ. культури" — вже чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна: творення рад. літератури можливе лише на основі зв'язку її з соціаліст. бу­дівництвом. Це ще не процеси 30-х рр., але перші кроки до них зроблено...

Під кінець двадцятих рр. значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — "Звенигород", "Арсенал", "Земля".

В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії укр. театру — Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий укр. сцені на початок XX ст., бо цензура не дозволяла ні постановок св. класики, ні нової драми, і вивів укр. театр. мистецтво на широку св. арену. Згадаємо лише один факт: макети мист. об'єднання "Березіль" — дітища Л. Курбаса — одержали золо­ту медаль на св. театр. виставці 1925 р. в Парижі.

Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спряму­вав свої зусилля у бік "естет. театру" — від шаблонів актор­ського виконання, від гри "нутром". З цієї студії швидко виріс "Мол. театр" (1916), який виголосив у своєму "маніфесті" про "поворот до Європи", характерний на той час для всієї укр. дух. орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнограф. реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон; новий актор не буде імітатором, в ньому інтелект сполуча­тиметься з високою акторською технікою й досконалим фіз. тренажем. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шу­кати у символізмі й класицизмі, а також у філос. інтуїтивізмі, як його розумів філософ Анрі Бергсон: чистому розумові самому дія­ти не під силу, тим більше в царині мист. осягнення світу. Курбасівці прагнули утворити "рефлексологічний театр" — театр негайного впливу.

Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава "Цар Едіп". Вона була не лише театр.-рев., а й полемічною відносно двох бачених режисером європ. по­становок десятих рр.. Не величність непохитної і вольової постаті, схожої на пораненого приреченого звіра, а сумніви та передчуття Едіпа, обтяженого родовим злочином, приваблюють режисера. Головним на сцені було відчуття хаосу і темряви, що насуваються, і тема пошуку сил у собі, щоб їм протистояти. Курбас повернув хорові справді давньогрецьку роль: хор ніби акцентував ті чи інші порухи душі Едіпа, був відлунням переживань персонажів, акомпанементом сценічної дії; рухливість хору, експресивність його пластики створювали мо­гутню трагедійну напругу, відбивали суч. неспокійний світ.

Іншою експерим. виставою того ж 1918 р. був "Вертеп" — абсолютно самобутня з нац. боку вистава. Спектакль тримався того варіанту вертепу XVIII ст., де лялька Запорожця пе­реважала всіх своїм розміром і була найактивнішою (це був свого роду протест проти остаточного розгрому Запор. Січі Катери­ною II). Оскільки тепер вистава припала на час існування укр. уряду, то сприймалася як відгук на сучасність. Цей вертеп був реформований: з двох боків біля чотирикутної будови ("скрині") посередині сцени були крилоси із школярських лавок, де розміщу­валася бурсацька капела, яка під час дії реагувала співами на те, що бачила.

З ряду інших експерим. вистав дуже цікава постановка "Гайдамаків" за Т. Шевченком. Особливої уваги тут заслуговує зно­ву хор, який складали дівчата у стилізованому під старовинні свит­ки легкому полотняному одязі, у скромних віночках на розпущено­му волоссі.

Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським го­лосом ("десять слів поета"). Він ставав думкою і виразником почуттів героїв, промовцем їх внутр. монологів, декорацією або живими стінами, що відокремлювали інтер'єри корчми чи оселі титаря. Дівча­та були стрункими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдува­лося на лану. У кінці, оповівши глядачам текст "Посіяли гайдамаки в Україні жито", вони органічно переходили до пісні, похитуючись у її такт, немов хвилі, що пробігають житом.

Масові сцени часом підносяться до алегорії. Пантоміму було пе­редано через світло-промені прожекторів, які на мить вихоплювали з темряви сутичку поміж селянами-гайдамаками і конфедератами. Спалахи червоного світла зображали пожежі, зелене світло супроводжувало ліричні сцени, синє — тривожну атмосферу таємничих зібрань. Загалом, світло було активним чинником вистави.

Хоча змістом вистави стали криваві події Коліївщини, театр уник натуралістичного зображення жорстоких катувань, страхіть і тортур

— глядачі лише чули збуджені голоси мучеників або спостерігали їх через міміку членів хору.

"Гайдамаки" були показані вперше у березні 1920 р. на сцені Київ. оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх. Вона важлива й тим, що в ній Курбас закріпив ряд нових режисерських положень.

Геніальний укр. реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукр. театр. академії. Передбачав відкриття різних студій в ній: танцю, пантоміми, фіз. культури, декламації, музеїв — театр., муз. інструментів, давньої укр. книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту укр. режисури, бібліотеки св. драматургії. Це його ідея - створення театру, оновленого революцією через студійність. Част­ково Курбас почав її здійснювати як керівник драм. факуль­тету Муз.-драм. інституту ім. Лисенка. З ідеї академії оформилося мист. об'єднання "Березіль". Режисер продовжує пошуки асоціативності сценічних дій (як у виставі "Газ", де вибух газу передано миттєвою композицією з людських тіл, що нагадувала піраміду, поруч з якою розкидані окремі людські фігури), опрацьовує ритмопластичні рухи, алегорії (сірі постаті - думки божевільного Джіммі із спектаклю "Джіммі Гіггінс", які то кружляють з тягучою монотонністю, то гарячково метушаться).

Новий укр. репертуар в театрі "Березіль" пов'язаний з драматургією Миколи Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава "Нар. Малахій". Тут багато яскравої театр.сті, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та її культури, яке запропонував Куліш у "Нар. Малахії", було близьке Курбасові. Він бачив головну небезпеку для мол. укр. куль­тури в традиціях філістерської самозаспокоєності та провінційної не­культурності. Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщан­ства, похмуре дно вел. міста, холодний бюрократизм держ. урядовців, монотонність стандартизації життя.

Наступною п'єсою Куліша стала комедія "Мина Мазайло" — про впертий захист укр. міщанином свого зрусифікованого об­личчя.

Вел. розголос мала й прем'єра п'єси І. Микитенка "Дик­татура" (1930). Але на видатного режисера вже насувалися хмари.

Почалися атаки на "Березіль", які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх "помилок", переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмо­вився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

Література і театр 10—20-х рр. прагнули бути дух. трибу­ною народу, увібрати складні перипетії укр. життя, допомогти їх осмисленню, освоюючи і творячи нові засоби худ. впливу, нову мист. техніку.