Вікові й індивідуальні особливості дітей

Визнаючи необхідність вікового та індивідуального підходу до дитини, сучасна педагогіка спирається на ідеї української етнопедагогіки, яка закумульовала психолого-педагогічні знання про вікові та індивідуальні особливості дітей і виховання. Українське дитинознавство найбільшу увагу приділяє характеристиці дітей від народження до п'яти років. Це свідчить про те, що народ емпірично дійшов висновку про вирішальну роль раннього дитинства у формуванні особистості.

Народне дитинознавство дає психолого-педагогічну ха­рактеристику кожному року життя дитини до п'ятирічно­го віку.

1. Про новонароджену дитину кажуть «пискля», «народженяточко». Назви кількамісячної дитини характери­зують її дії як здобутки розвитку. Дитина, яка емоційно спілкується з дорослим, — «сміюн», «плакса»; починає сиді­ти і повзати, — «сидун», «плазун», «лазуночка»; ходить, — «дибун», «ходун»; вчиться говорити, — «сокотун», «бель­котун», «воркота»; має успіхи в оволодінні мовою, — «ще­бетун», «цвіркотун»; повільно вчиться говорити, — «мов­чун». Уже в цьому віці звертали увагу на індивідуальні особливості дітей: швидка дитина — «бігунець», голосна — «зіпун», любить хвалитися — «хвастунець».

2. Дворічну дитину називають «стрижак», «друга ка­ша», «друге літо», її як індивідуальність характеризують словами «балакуча», «нишкла», «понура», «тихоня».

3. На третьому році життя: «третяки», «третє літо», «гулячки», бо допитливість і активність у пізнанні світу є головною ознакою цього віку.

4. Чотирирічна дитина — «четвертак», «четверте лі­то», «четверта каша». її рухливість і самостійність позна­чають назвами «метунець», «шмиглик» та ін.

5. П'ятирічна дитина — «п'ятак», «п'ятиліток», «під­пасок» (готується допомагати старшим дітям по господарс­тву, виявляє інтерес до праці).

Згідно з етнопедагогікою кожен вік дитини потребує відповідного виховання, в якому найголовніше — співу­часть в усіх здобутках розвитку. У народі кажуть, що лю­дина, крім свого дитинства, стільки разів вчиться ходити, говорити, діяти самостійно, скільки у неї є дітей. Дитина в дошкільному віці, коли відбувається особистісне станов­лення, має бути центром уваги батьків та інших членів сім'ї, які впливають на її розвиток. Народна мудрість наго­лошує на необхідності гуманного виховання: не втручан­ня, не управління, а співучасть у розвитку дитини.

Ідеї народної педагогіки про необхідність врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей видатні пе­дагоги і мислителі Я.-А. Коменський, Ж.-Ж.Руссо, Джон Локк (1632—1704), Л. Толстой, Софія Русова (1856— 1940) розвинули в педагогічну теорію природовідповідності, згідно з якою виховання дітей має бути адекватним особливостям їхнього розвитку.

У психічному розвитку дитини простежуються періоди відносно помірних, поступових змін (дитина упродовж тривалого часу зберігає однакові психологічні риси) і різ­ких, стрибкоподібних змін, пов'язаних із зникненням по­передніх, появою нових психологічних рис. Л. Виготський назвав їх віковими кризами.

У стабільному періоді розвиток відбувається поступо­во, шляхом малопомітних змін, які, відповідно до закону переходу кількісних змін у якісні, реалізуються стрибко­подібно — як новоутворення в організмі та психіці людини. Відносно коротким у часі критичним періодам властиві відчутні зміни фізичного і психічного розвитку. Вікові кризи виникають при переході від одного вікового періоду ДО іншого в результаті якісних перетворень у сфері соціальних відносин, діяльності та свідомості. У дитячому віці відокремлюють кризу першого року життя, кризу трьох ро­ків, кризу шести-семи років, підліткову кризу. Кризові пе­ріоди часто пов'язані з труднощами в налагодженні кон­такту з дитиною, оскільки новий етап розвитку вимагає зміни ставлення до неї, а дорослі здебільшого практикують звичний стиль виховання. Досвідчені, вдумливі батьки, пе­дагоги у своїй взаємодії з дитиною виходять з того, що кризові періоди виникають неодмінно і не так важко доросло­му у цей період спілкуватися з дитиною, як їй із собою та ін­шими людьми. Дорослі повинні весь час відкривати нові можливості дитини, створювати умови для їх розвитку.

Оскільки психічні якості не виникають самі по собі, а формуються в процесі виховання, яке спирається на розви­ток, то охарактеризувати дитину певного віку неможливо без урахування умов її виховання і навчання. Тому психо­логічна характеристика віку виявляє передусім ті психіч­ні якості, які можна і необхідно сформувати у дитини.

Виховання дітей дошкільного віку ґрунтується на йо­го загальних особливостях. Головними напрямами вихо­вання є:

— фізичний розвиток дитини, охорона і зміцнення її здоров'я;

— розвиток діяльності, пізнавальної активності, фор­мування різних видів мислення, пам'яті, уяви;

— вироблення моральної спрямованості особистості; навчання спілкуванню і стосунків з людьми;

— формування готовності до систематичного шкільно­го навчання.

У ранньому і дошкільному періодах життя виховання справляє великий розвивальний вплив за умови макси­мального використання активності дитини, залучення її до діяльності, яка найповніше відображає її інтереси, став­лення до навколишнього світу.

Для дитини першого року життя особливо важливе спілкування з дорослими, яке спонукає її звертати увагу на предмети, оволодівати першими звуками і словами, за­безпечує психологічний комфорт. Маля починає орієнту­ватися у навколишньому середовищі, в нього розвивають­ся основи наочно-дієвого мислення. На цьому етапі важли­во забезпечити різноманітне спілкування з дитиною.

У ранньому віці (1—3 роки) розвиваються мовлення, ходьба, з'являються перші уявлення про зв'язки в навко­лишньому світі. Граючись із предметами, дитина вивчає їх властивості, вчиться їх використовувати. У цей період першочерговим є розвиток предметно-маніпулятивної ді­яльності, через яку дитина пізнає світ, розвиває свідо­мість і самосвідомість.

Дошкільний вік (3—6 років) пов'язаний з домінуван­ням ігрової діяльності. На нього припадають головні до­сягнення дитини у пізнавальному (формуються уявлення про зв'язки різних сфер дійсності, образне і початки логіч­ного мислення, сенсорні та інтелектуальні здібності), емо­ційно-вольовому розвитку (окреслюються прийоми само­регуляції, самостійність поведінки, розвиваються усвідом­лена дисциплінованість, ініціативність дій, здатність до спілкування, формуються почуття обов'язку, відповідаль­ності тощо). На межі 6—7 років життя формуються перед­умови для успішного переходу до шкільного навчання.

Виховання дитини дошкільного віку має орієнтувати­ся на особливості її розвитку в молодшому, середньому і старшому дошкільному віці.

У вихованні молодших дошкільників важливо створи­ти сприятливі умови для розширення кола предметів і явищ, які вони пізнають, допомагати в ознайомленні з ни­ми, для розвитку спілкування з дорослими й однолітками. Це особливо актуально перед вступом дитини до дошкіль­ного закладу, оскільки полегшує її адаптацію в ньому.

У вихованні дітей середнього дошкільного віку слід розвивати дослідництво, експериментування, самостійний пошук відповідей на різноманітні питання, цілеспрямова­ність поведінки і діяльності, заохочувати до довірливих стосунків і вчити усвідомлювати свою роль у спілкуванні.

Старших дошкільників ознайомлюють з моральними цінностями: вчать правильно поводитися, спрямовують їхню творчу активність, інтереси до різних видів діяль­ності, які у цей період набувають значного розвитку. У ді­тей на 6—7-му роках життя слід виховувати психологічну готовність до навчання у школі, розвивати навички віль­ного спілкування.

Загальні вікові особливості розвитку по-різному реалі­зуються в кожної дитини. Педагогіку, яка не орієнтується на індивідуальний темп розвитку дитини, індивідуально-психологічні відмінності дітей, називають «бездітною».

Індивідуально-психологічні відмінності — стійкі особливості пси­хічних процесів, за якими люди відрізняються один від одного.

Індивідуальність характеризують природні задатки, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, увага, мислення), інтереси і потреби, воля і почуття, здобутий у процесі розвитку досвід. Дітей однакового віку розрізняють за типологічними особ­ливостями вищої нервової діяльності, фізичного і духовного розвитку, здібностями та інтересами. Знання педагогом темпу індивідуального розвитку дитини, її «психологічно­го портрета» на кожному етапі дошкільного дитинства до­помагає йому в конкретизації, спрямуванні педагогічних умов розвитку, оскільки, як зауважувала Софія Русова, індивідуалізація є найважливішою вимогою справедливо­го виховання.

Дитину зі збудливим типом нервової системи необхідно підтримувати і спрямовувати на корисні справи; виключи­ти з навколишнього оточення все, що збуджує, суворо до­тримуватися режиму дня, розвивати і закріплювати про­цеси гальмування за допомогою організації спокійної ді­яльності, навчання самоконтролю.

Дитині із сильною, рухливою, врівноваженою нервовою системою потрібно допомогти стабілізувати її інтереси, пред'являти постійні вимоги до поведінки, контролювати, чи ретельно доводить вона до кінця розпочату справу.

У вихованні малорухливої дитини важливо розвивати інтерес до діяльності, заохочувати до роботи цікавим ре­зультатом, схвалювати вияви активності, ініціативи.

Особливої уваги потребує дитина зі слабкою нервовою системою, якій не можна пред'являти завищені вимоги, а тим більше осуджувати її за невдачі. Вміло використовую­чи метод навіювання, педагоги, батьки допоможуть їй впевнитися у своїх силах.

Недостатнє врахування особливостей вищої нервової діяльності дітей породжує дисгармонію їхніх взаємин із навколишнім світом, людьми, собою. Актуальність цієї проблеми спричинена тим, що у ранньому дитячому віці формується акцентуація (лат. — наголос) особис­тості — граничний вияв окремих психологічних якостей, рис характеру особистості.

Залежно від домінування певних якостей дитина сприймає світ і себе у світі, реагує на зовнішні впливи що­до себе. У несприятливих для неї ситуаціях можливі різно­манітні відхилення в її поведінці, неврози. Це вимагає від педагога знання особливостей кожного типу акцентуації особистості, особистісних якостей дітей і відповідного спрямування своєї роботи.

Діти демонстративного типу є абсолютним центром сім'ї, вимагають постійної уваги до себе і схвальних оцінок.

Нестійкий тип дитини формується за недостатньої ува­ги до її виховання, тому необхідно, щоб дитина більшість часу займалася цікавою і корисною справою, а спілкуван­ня з однолітками було змістовним і рівноправним.

Діти гіпертимного типу виявляють самостійність, не­втомність. Слід визнавати і підтримувати ці переваги, по­ступово навчаючи аналізувати свої можливості, бачити по­милки і прагнути виправити їх.

Представники психоастенічного типу перебувають у постійному страху за себе, своє здоров'я, стосунки з ін­шими людьми, наслідки своєї поведінки. Тому педагогіч­на робота повинна бути спрямована на підвищення їхньої самооцінки і зміцнення зв'язків з навколишнім світом. При цьому слід спиратися на позитивні аспекти їхньої поведінки, забезпечувати формування повноцінної осо­бистості.

У процесі виховання необхідно враховувати статеві відмінності психічного розвитку, правильно формувати психологічну стать дитини, основи усвідомлення якої закладаються у 6—8-місячному віці, коли малюки вчать­ся розпізнавати чоловіків і жінок. У дошкільному дитинс­тві відбувається поступове усвідомлення своєї статі, форму­ється адекватна поведінка, стосунки з однолітками іншої статі. Тому слід працювати з тими батьками, які спрощено бачать тендерні аспекти формування дитини, заперечуючи значення ласки у вихованні хлопчиків або вважаючи дів­чинку нездатною до участі у прийнятті серйозних рішень. У майбутньому ці батьківські помилки можуть спричинити жорстокість або нерішучість їхніх дітей.

В індивідуалізації виховання важливо враховувати особливості психічного розвитку дітей різних статей. Згід­но з дослідженнями у хлопчиків і дівчаток дошкільного ві­ку різна «стратегія мозку», їхні емоції мають різну гене­тичну основу. Дівчатка частіше і яскравіше виражають співчуття іншій людині, у них вища опірність стресовим ситуаціям, гнучкість в адаптації до нових умов. Дещо ра­ніше за хлопчиків вони починають говорити, мають біль­ший запас слів, вживають більше іменників і прикметни­ків, використовують складніші граматичні конструкції. Дівчатка надають перевагу процесу міжособистісного спілкування, а не результату, виразніше виявляють став­лення до дорослих і емоційніше реагують на їхні оцінки, охоче запрошують до гри хлопчиків. У початковій школі відмінників більше серед дівчаток, що зумовлене їхньою акуратністю, старанністю, схильністю до заучування і відтворення готових способів виконання завдань. Хлопчики краще орієнтуються у просторі, раніше починають відрізняти головне від другорядного, узагальнювати. Вони схильні до результативного спілкування, частіше використовують дієслова, рідко прагнуть до спільних з дівчатками ігор, са­мостійніші у виборі товаришів для спільної діяльності.

Неоднаковими є реакції дітей різної статі на оцінюван­ня їхньої діяльності. Хлопчикам важливо, що саме оцінюютьсяв їхній діяльності, дівчаткам — хто їх оцінює і як. Тобто хлопчиків цікавить суть оцінювання, дівчаток — емоційне спілкування з дорослими, для них важливо, яке вони створили враження. Дуже емоційно реагують дівчат­ка на позитивні і негативні оцінки. При цьому в них акти­візуються всі відділи мозку (зорові, слухові, асоціативні) незалежно від того, що в їхній діяльності оцінюють. Хлопчики реагують тільки на значущі для них оцінки.

Правильно організоване навчання дітей дошкільного віку передбачає використання диференційованих навчаль­них програм (завдань, змісту і методів навчальних впли­вів) з урахуванням темпів засвоєння матеріалу, адже саме в дошкільному віці виявляються рівні можливостей дітей. Важливо при цьому знати, що середній рівень розвитку є не недоліком, а нормою. Батьки і педагоги, які намагають­ся «витягнути» дитину на високий рівень, травмують її постійними завищеними вимогами і незадоволенням.

Диференційований підхід відрізняється від індивіду­ального тим, що, знаючи про особливості дітей, вихова­тель розподіляє їх на умовні підгрупи, добираючи для них відповідний за обсягом і складністю навчальний матеріал.

Загалом, без знання і врахування закономірностей ві­кового та індивідуального розвитку дітей неможлива ефек­тивна педагогічна діяльність.

Обдаровані діти

Творчий, інтелектуальний потенціал людей є рушієм прогресу суспільства, тому обдарованість необхідно своє­часно виявити і розвивати. Дослідники стверджують, що багато надзвичайно обдарованих людей не реалізували своїх можливостей через несприятливе виховання в ди­тинстві. Американські психологи, вивчивши життєвий шлях 400 видатних людей, виявили, що 60 % з них мали в школі значні труднощі, важко пристосовувалися до умов навчання, орієнтованого на середній рівень знань. Нерідко інтелектуально обдарована дитина не знаходить розуміння ні педагогів, ні однолітків.

Вивчення виявів обдарованості тривалий час було спрямоване переважно на інтелектуальні здібності. Дослі­дження проводили на основі тестів інтелекту, орієнтую­чись на коефіцієнт інтелекту «ІQ» (ай-кью) як довгостро­ковий показник інтелектуальної діяльності індивіда. Однак американський дослідник П. Торренс дійшов вис­новку, що у вирішенні складних проблем найуспішніші не ті діти, які добре вчаться, і навіть не ті, у кого високий ко­ефіцієнт інтелекту, тобто ці показники не визначають об­дарованості. Психологи розглядають обдарованість як складне психологічне явище, невіддільне від особистості, як наявність здібностей, їх своєрідне поєднання, від якого залежить можливість успішної діяльності.

Обдарована дитина — дитина, яка вирізняється яскравими, оче­видними, інколи визначними досягненнями або має внутрішні за­датки для таких досягнень у певному виді діяльності.

Обдарованість дитини іноді важко відрізнити від навченості, яка є результатом підвищеної уваги батьків і педа­гогів до розвитку дитини. Це особливо яскраво виявляється при порівнянні рівня розвитку дітей із сімей з високим соціальним та освітнім статусом і дітей з родин, які не при­діляють належної уваги розвитку дитини.

Слід розрізняти також обдарованість і прискорення темпів розвитку дитини, яке може виявитися тимчасо­вим. Така «талановитість» швидко згасає, оскільки від­сутній прояв творчого компонента або його розвиток був несвоєчасним. Іноді дитина є носієм «прихованої обдаро­ваності» (відсутність яскраво виражених ознак таланови­тості), що може бути спричинене негативним ставленням дорослих до успіхів дитини або її побоюванням бути не­правильно зрозумілою. Тому в дошкільному дитинстві складно спрогнозувати талановитість, оскільки ознаки обдарованості можуть насправді бути ознаками швидкого темпу розвитку дитини.

До ранніх виявів обдарованості дитини належать: по­тужна енергійність, значна фізична, розумова і пізнаваль­на активність, порівняно низькі втомлюваність і потреба у відпочинку; раннє навчання ходьби та інших рухів; інтен­сивний розвиток мовлення; допитливість, прагнення до експериментування; легке і швидке засвоювання та використання нової інформації; ранній інтерес до читання, часто - самостійне опанування його.

За даними московських психологів, складовими ран­ньої обдарованості є домінуюча роль пізнавальної мотива­ції; дослідницька творча активність, яка полягає у виявленні нового під час формулювання і розв'язання проблем; уміння знайти оригінальні рішення; здатність до прогнозування; створення ідеальних еталонів, що забезпечують високі естетичні, моральні, інтелектуальні оцінки.

Обдаровані діти наділені високим творчим потенціа­лом і високим рівнем розвитку здібностей. Здебільшого найважливішими характеристиками обдарованих дітей Вважають:

— надзвичайно ранній вияв високої пізнавальної ак­тивності й допитливості;

— швидкість і точність виконання розумових операцій, що зумовлене стійкістю уваги та оперативною пам'яттю;

— сформованість навичок логічного мислення;

— багатство активного словника;

— швидкість і оригінальність вербальних (словесних) асоціацій;

— виражена установка на творче виконання завдань;

— розвиток логічного мислення й уяви;

— володіння основними компонентами уміння вчитися. Важливою характеристикою обдарованості є креативність — здатність до творчості. Згідно із психологічними дослідженнями основою обдарованості є закладений від народження творчий потенціал, який розвивається впро­довж усього життя людини. Він не залежить безпосередньо від рівня розумових здібностей, оскільки діти з високим рівнем інтелектуального розвитку іноді володіють незнач­ним творчим потенціалом.

Обдаровані діти часто є оригінальними у поведінці та спілкуванні. Вони використовують особливі способи спіл­кування з дорослими й однолітками, чутливі до ситуації спілкування, виявляють уміння спілкуватися не лише словесно, а й за допомогою невербальних засобів (міміки, жестів, інтонації тощо), легко вступають у контакт з одно­літками, прагнуть до лідерства у спільній діяльності. Об­даровані діти частіше за своїх однолітків обирають роль дорослого в творчих іграх, змагаються з іншими дітьми. Не уникають вони відповідальності, пред'являють високі вимоги до себе, самокритичні; не люблять, коли до них ставляться із захопленням, обговорюють їхню винятковість, талановитість. Ці діти випереджають однолітків у моральному розвитку, активно прагнуть добра, справедливості, правди, виявляють інтерес до всіх духовних цінностей.

Обдарованість типологізують за різними критеріями. Наприклад, український психолог Юрій Гільбух на основі аналізу пізнавальних особливостей дитини виокремлює такі типи обдарованості:

- природничі теоретики (спрямованість пізнавального інтересу на осмислення абстрактних ідей, схильність до природничих знань);

- природничі прикладники (спрямованість пізнаваль­ного інтересу на розв'язання складних конструкторсько-технічних завдань, моделювання);

- гуманітарії (спрямованість пізнавального інтересу на мови, суспільні науки, літературу).

У результаті досліджень російських психологів під ке­рівництвом Леоніда Венгера (1925—1992) зафіксовано та­кі здібності обдарованих дітей:

- уміння самостійно аналізувати ситуацію (виявляти наочні засоби, суттєві для вирішення завдань);

- розвиток децентрації (здатності змінювати власну точку відліку при вирішенні завдань, уміння ставити себе на місце іншої людини під час спілкування);

- розвиток задумів (уміння створювати ідею майбут­нього продукту і план її реалізації).

Ці ідеї дослідники реалізували у програмах виховання і навчання дітей дошкільного віку «Розвиток» ( М., 1994) та «Обдарована дитина» (М., 1995).

Американські психологи (Іллінойський університет) під керівництвом М. Карне найголовнішими вважають та­кі показники обдарованості:

1. Інтелектуальна обдарованість. Виявляється у допит­ливості, спостережливості, точному мисленні, винятковій пам'яті, потязі до нового, глибині занурення у справу.

2. Обдарованість у сфері академічних досягнень. У чи­танні: надає йому перевагу серед інших видів діяльності; швидко і надовго запам'ятовує прочитане; володіє вели­ким словниковим запасом; використовує складні синтак­сичні конструкції; цікавиться написанням букв і слів. У математиці: виявляє інтерес до лічби, вимірювання, зва­жування, упорядкування предметів; запам'ятовує матема­тичні знаки, цифри, символи; легко виконує арифметичні дії; застосовує математичні вміння і терміни до ситуацій, що не стосуються безпосередньо математики. У природни­чих науках: виявляє інтерес до навколишнього; цікавить­ся походженням та призначенням предметів і явищ, їх класифікацією; уважна до явищ природи, їх причин і на­слідків, намагається експериментувати.

3. Творча обдарованість. Дитина допитлива, самостій­на, незалежна у міркуваннях; виявляє здатність глибоко занурюватись у справу, що її цікавить, та домагатися знач­ної продуктивності діяльності; у заняттях та іграх схильна до точності дій, завершеності; легко змінює способи пове­дінки і діяльності в обставинах, що змінюються.

4. Обдарованість у сфері спілкування. Виявляє лідер­ські нахили, здатність до гнучкого спілкування, впевне­ність у собі серед знайомих і незнайомих людей; ініціатив­на, бере на себе відповідальність за інших.

У дошкільному віці виявляється спеціальна обдарованість, ознаками якої є особливі здібності до певного виду діяльності. Як правило, їх класифікують на такі групи:

— математичні здібності (здатність до сприймання, ос­мислення та зберігання математичної інформації, матема­тична спрямованість розуму — інтерес до чисел і дій з ни­ми, прагнення до математичного пошуку);

— конструктивно-технічні здібності (технічне мислення, яскрава просторова уява, зацікавленість приладами і конс­трукціями, прагнення їх удосконалювати і створювати нові);

— загальні художні здібності (здатність до різних видів художньо-творчої діяльності: художнє бачення світу, ори­гінальність сприймання, підвищений інтерес до худож­ньої діяльності, естетична позиція);

— музичні здібності (музично-ритмічне чуття, музична пам'ять, здатність сприймати музику як форму виражен­ня змісту);

— літературні здібності (образність і виразність мов­лення, інтерес до художнього вираження думки, емоцій­ність, творча уява, здатність до мовного вираження душев­ного стану людини);

— здібності до зображувальної діяльності (здатність правильно оцінити форми, пропорції, положення предме­тів у просторі, світлотіньова чутливість, здатність відчува­ти і передавати виражальну функцію кольору, розвинута образна уява і пам'ять).

Обдарованість може розвиватися за сприятливих умов (турбота батьків, спеціальні програми і засоби навчання, гуманне ставлення до дитини тощо). Розвитку творчого по­тенціалу дитини сприяють допомога дорослих, багате культурне середовище, послідовна і цілеспрямована інди­відуальна програма виховання і навчання. Згідно з дослі­дженнями німецьких учених Герлінди та Ханса-Георга Мелхорнів, майже 50 % розумових здібностей формується у малюків до 4 років, 80 % — до 8 років. За твердженням американських спеціалістів Глена і Дженет Доманів, ви­значальними щодо цього є розвиток рухів і загальна фізич­на підготовка дитини, що сприяє інтенсивнішому розвит­ку мозку і формуванню її пізнавальних здібностей. Тому раннє дитинство слід використати для навчання дітей чи­тання, математики, формування енциклопедичних знань за допомогою «бітів» — систематизованих смислових час­тин інформації.

В Україні проблематикою обдарованих дітей, складан­ням індивідуальних програм їхнього виховання і навчан­ня займається науково-практичний центр «Психодіагнос­тика і диференційоване навчання» Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України.

Методи діагностування здібностей передбачають вияв­лення потенційних можливостей інтелектуального розвит­ку: рівня дослідницької активності, здатності до прогнозу­вання, вивчення особливостей особистісного розвитку. Обдарованим дітям більше властива емпатія (співпережи­вання), а низький рівень розумового розвитку поєднується з агресивним типом поведінки. Обдаровані діти відповідальніші, глибше за своїх однолітків переживають як ус­піх, так і невдачу.

У вихованні обдарованих дітей надзвичайно важлива роль належить батькам і педагогам, які повинні створити умови для їхнього гармонійного розвитку: атмосферу лю­бові, довіри, уваги до потреб та інтересів. За словами аме­риканського психолога Наталі Роджерс, творчість дитини стимулюють психологічна безпека, безоцінне прийняття її особистості, атмосфера відкритості, дозволеності, надання їй права на свободу і самостійність.

У дошкільних закладах для виховання обдарованих ді­тей необхідно використовувати індивідуальні програми з урахуванням особливостей дітей, їхніх нахилів та інтере­сів. Ці програми мають відображати міждисциплінарний, розвивальний характер навчання, головні ідеї пізнання, а не сукупність конкретних фактів; сприяти розвитку різ­них типів мислення, дослідницьких умінь, навичок самоорганізованості; удосконалювати засоби спілкування і вза­ємодії з людьми.

Не менш важливою є спеціальна підготовка педагогів до роботи з обдарованими дітьми. Вони повинні бути чуй­ними, доброзичливими, уважними, емоційно стабільни­ми, мати динамічний характер і почуття гумору, позитивне самосприйняття. Невпевнені в собі, схильні переносити власні проблеми на дітей, емоційно нестійкі педагоги можуть завдати їм шкоди, адже обдаровані діти — не просто носії таланту, а передусім люди. У загальному їхньому роз­питку більше спільного зі звичайними людьми, ніж від­мінного. Водночас ставлення до обдарованих людей є однією із суттєвих характеристик суспільства.