Практична робота в дитячому садку

... Якщо ми кажемо, що кожний вік має своє власне жигтя, то це зобов'язує вказати на сутність духовного життя дитини. Вона виявляється у грі в широкому розумінні цього слова. Гра – це природне життя дітей і ні в якому разі не пуста забава. До дитячої гри слід ставитися з величезною увагою і серйозністю. Дитина все прагне перетворити на гру, навіть виконуючи який-небудь обов’язок, вона грає в дорослого. Гра – це життя, відбите в психіці дитини. У грі розкривається весь духовний світ, весь запас життєвого досвіду дітей. Надзвичайно багато можуть дати спостереження над дітьми під час їхньої гри, і вільної, і організованої за допомогою керівника. Важлива для вихователя справа – вибрати матеріал для гри. Ось чому і вдале заняття завжди схоже на гру. І дитячі роботи, одухотворені творчістю дитини, завжди є іграшками, з яким дитина грається. Отже, дитині потрібно дати велику можливість гри.

З усього сказаного випливає головне, основне завдання, яке ставить перед собою дитячий садок: створити такі умови, і зовнішні і внутрішні, за яких дитина кожного віку могла б спокійно, здійснювати своє життя, нормально розвиватися фізично, розумово і морально, де вона почувала б себе вільно, легко й радісно і знаходила б відгук на всі свої запити й інтереси, відповідні її вікові.

ЗОВНІШНЯ ОБСТАНОВКА

Почнемо із зовнішньої обстановки та умов фізичного росту. Навколишня зовнішня обстановка діє на нерви дітей, тому слід намагатися зробитн її заспокійливою. Кожна група з 5 чоловік повинна мати свою окрему кімнату. Діти звикають до своєї кімнати, де все їм знайоме, де все в них під руками, звикають до своїх стільців, столів, стін. Меблі повинні бути пристосовані до їхнього зросту, стільці мають бути низькими, щоб, ноги мали опору. У кожної дитини повинен бути окремий стілець, щоб вона була незалежною від інших у своїх діях. Стіни в кімнаті мають бути пофарбовані в спокійні тони. В кімнаті повинно бути багато світла і повітря. На вікнах — квіти, за якими діти доглядають самі, на стінах — картини, що відповідають дитячому розумінню, чи малюнки самих дітей, вибрані ними самими. За цим вибором малюнків для вивішування можна простежити розвиток смаку у дітей, розуміння малюнка і звичку дивитись і бачити картину.

Кімната повинна бути затишною, чистою і привабливою.

Стіни навкруги треба оббивати лінолеумом, щоб усі діти могли малювати білою чи кольоровою крейдою.

Над лінолеумом влаштовують широкі полиці, на яких зберігаються роботи дітей. Взагалі важливо зберігати всі роботи, том що діти з великим інтересом ставляться до них самі і дорожать дбайливим ставленням до них інших. Крім того, вони із задоволенням розглядають роботи інших дітей, і це наштовхує багатьох на різні роздуми.

Тому, крім полиць у кожній кімнаті, повинно бути окреме приміщення, куди діти зносять усі свої роботи з груп різного віку. Одним словом – музей дитячих робіт.

Усі матеріали повинні бути в дітей під руками і зберігатись у низьких шафах, звідки діти могли б самі дістати і прибрати; це відучує їх від характерної для них усіх звички, яка, безумовно, насаджується дорослими, що оточують їх, – звички вимагати «дай мені оте, відріж того» і под..

Матеріал, що знаходиться близько під руками, привчає їх діяти самостійно. Якщо їм чогось бракує, вони йдуть у спільну головну комору і запитують там те, що їм потрібно.

У такій кімнаті кожна група живе своїм життям. Для гри і бігання повинна бути окрема велика кімната, щоб діти могли сходитися для спільних ігор.

Бажано, щоб кожен дитячий садок влаштовувався для невеликої кількості дітей (чоловік 25–30). Зосередження великої кількості дітей, хоч би розділеної на групи, все-таки нервує їх, з великою кількістю майже неможливо досягти спокійного розпорядку життя, у налагодження якого самі діти брали б участь, а не були б тільки гостями в дитячому садку.

ФІЗИЧНИЙ РОЗВИТОК

Що можемо ми зробити за наших умов для більш нормального фізичного росту дітей?

Домашні умови дітей, які складають контингент народних дитячих садків, ненормальні. В цьому віці, коли йде така посилена робота росту, організм вимагає харчування, відпочинку, здорових рухів. Нічого цього діти не мають. Ми повинні по можливості заповнити ці прогалини.

Багато дітей приходять голодними, тому передусім їх доводиться годувати до початку занять, найкраще давати молоко з хлібом. О 12-й годині давати щось гаряче.

Якщо діти залишаються в дитячому садку до 4-ї або 5-ї години, то їх на годину слід класти спати; спочатку це зробити дуже важко, але врешті-решт вони звикають. Щоб це зробити слід мати легкі ліжка, що складаються; та , оскільки таке обладнання потребує великих грошових затрат, ми брали повстяні кошми, вкладали їх у наволочки і розстилали на підлозі; діти лягали на ці кошми. Головна умова – тиша, яка заспокоює дітей. Щоб привчити дітей спокійно лежати, вихователька сама сідає з ними і розповідає казку або читає.

Чистота тіла – одна з важливих умов здоров’я. треба виховувати в дитини потребу в чистоті і прищепити звичку до неї. У кожному дитячому садку повинна бути лазня, ванна чи душ. Якщо це знову-таки за браком коштів нездійсненно, то доводиться вимагати від матерів, щоб вони водили дітей у лазню щотижня і давали їм гроші на це.

Доводиться суворо вимагати стригти волосся, бо без цього неможливо боротися з паразитами. Бувають іноді сутички з матерями, які не хочуть стригти дівчаток. Але жодних винятків ми не дозволяємо. Бували випадки, коли матері з цієї причини забирали дівчаток з дитячого садка, але, очевидно, діти не хотіли через волосся залишатися дома і незабаром поверталися підстриженими.

З матерями доводиться говорити про чистоту одягу, але не завжди ми досягали бажаних результатів. Тому доводиться заводити фартушки, які діти знімають, коли йдуть додому. Бажано, щоб старші діти самі прали і прасували ці фартушки.

Діти повинні якомога більше рухатися, а тим часом багатьох доводиться вчити правильно ходити, бігати, стрибати. Їхнє взуття заважає їм вільно рухатися, необхідно давати їм більш легке взуття.

У дітей постійне прагнення до рухів, до вправлянь всіх своїх мускулів, але ці рухи безладні, метушливі, невправні, некоординовані. Дорослим вони заважають, набридають, здаються непотрібними, тим часом вони необхідні самій дитині, і ми повинні допомогти упорядкувати їх, дати їм мету і спрямувати їх.

Але це не так важко, бо дитина любить і розуміє доцільність, легко і охоче йде на це. Ці рухи можна пристосувати до господарських турбот, прибирання кімнати, наприклад: кімнату слід підмести, витерти пил, вимити столи, щіточки, посуд після фарб, полити квіти, прибрати іграшки.

Накривання столів для їди і прибирання їх. Миття посуду після їди.

Вигадування таких ігор, коли діти повинні обережно, без шуму і не зачепивши поставлені предмети, пробратись до якоїсь цілі.

Все це веде до загального вправляння мускулів.

Нарешті, ручна праця. Займаючись нею, діти завжди в русі, вони не сидять на місці.

Ритмічні рухи під музику привчають дітей до координації своїх рухів. Розвивають спокій, плавність рухів і примушують стримуватися.

Нарешті, рухливі ігри, вільні і організовані. Ігри зі співами, наслідувальні ігри.

Я перелічую усі засоби, які є в руках вихователів для вправляння і розвитку всіх мускулів дітей. Останні з перелічених – ритмічні рухи, рухливі ігри – я беру з боку фізичного впливу їх, не кажучи вже про велике значення цих засобів для розумового і морального розвитку дітей...

ВНУТРІШНЄ ЖИТТЯ ГРУПИ

Оскільки ми хочемо спостерігати і на підставі цих спостережень спробувати створити життя кожного віку, дотримуючись того погляду, що кожен вік має свої інтереси, свої можливості, то з цього випливає перша умова роботи — поділ дітей на групи за віком; при більш близькому знайомстві з дітьми іноді виявляється, що певна дитина за розвитком своїм стоїть вище від свого віку, друга відстає від нього; беручи це до уваги, дітей перемішують за розвитком. В різновіковій групі важко створити той спільний об’єднуючий настрій, який відіграє таку важливу роль у роботі, як побачимо пізніше.

Група повинна бути нечисленною – максимум 15 чоловік, щоб можна було звернути увагу на кожного, допомогти йому, знати його характер, його життя в сім'ї, його обставини; необхідно відвідувати кожну дитину вдома.

Але головна умова для налагодження внутрішнього життя групи — це один вихователь, а не зміна їх. Тільки тоді може вихователь впливати на дітей, коли діти звикнуть до нього, знають його, коли вони відчули духовний зв’язок з ним. Вони повинні відчувати, що він живе одним життям з ними, поділяє їхні інтереси. Зміна вихователів порушує все це. Всі заняття, всі роботи повинні вестись однією і тією ж особою, щоб усе випливало природно з спільного життя, щоб усе було зв’язано, а не врізалось клином, як окремі заняття, як урок, як зобов’язання. Цього дуже важко досягти в даний час, тому що немає у нас підготовлених для цієї справи людей, але я думаю, що ті заклади, які будуть створюватися для підготовки, повинні мати це на увазі при складанні своїх програм. Зараз ми всі працюємо з дітьми, даємо їм усе, що можемо дати, але глибоко відчуваємо на ділі те, чого нам не вистачає, відчуваємо відсутність багатьох знань і умінь. Знати і вміти нам потрібно не для того, щоб передати ці знання і вміння безпосередньо, дітям, а для того, щоб уміти їх спостерігати, розуміти і в потрібний момент прийти їм на допомогу і ділом і порадою.

Люди вимагають готових рецептів, як чинити в тому чи іншому випадку. Нема і не може бути рецептів у цій роботі: все залежить від особистості керівника. Можна намітити лише шляхи, поставити віхи, тобто ті принципи, які лягають в основу роботи, і ту мету, до якої прагнеш. Дайте певний рецепт, і ви ризикуєте вийняти душу з усієї роботи. Фребель дав багато рецептів, і послідовники його так ухопилися за них, що пропустили всі його глибокі ідеї, ті, які накреслювали шляхи і одухотворяли всю його роботу. Його живу працю перетворили на рутину. Така ж доля загрожує і Монтессорі.

Ми повинні твердо запам’ятати заповіти і Фребеля і Монтессорі: «Спостерігайте життя дітей і на основі цих спостережень будуйте план дальшої роботи».

У Монтессорі є характерні приклади того, як по-різному можна ставитися до спостережень і як по-різному можна реагувати на них.

Дитина, що тільки й робила безпорядок і безцільні рухи, яку вважали ненормальною, в один прекрасний день з виразом глибокої стурбованості почала переставляти столи. Її зразу ж зупинили, бо вона робила досить багато шуму. А тим часом у дитини це було одним з перших проявів рухів, координованих і спрямованих до корисної мети і, отже, її вчинок слід було поважати. «Якось діти зібрались у коло біля миски з водою, в якій плавало кілька, іграшок. В школі був хлопчик усього двох з половиною років. Його залишили поза колом самого, і легко можна було помітити, що він горить цікавістю. Я здалеку спостерігала за ним: спочатку він наблизився до дітей і намагався протиснутися між ними, але на це у нього не вистачило сили, і він став озиратися на всі боки. Вираз думки на його обличчі був надзвичайно цікавий. Погляд його впав на стільчик, і він, очевидно, вирішив присунути його до групи і потім залізти на нього. 3 обличчям, що сяє надією, він почав пробиратися до стільця, але в цю хвилину вчителька схопила його на руки і, піднявши над головами дітей, показала йому миску з водою. В цьому випадку вчителька перешкодила дитині виховати себе, не давши їй взамін іншого блага».

Отже, для успішного налагодження життя в дитячому садку ми висунули вимогу поділу дітей на невеликі групи за віком і ведення групи неодмінно однією особою.

ЗАСОБИ

Тепер залишається розглянути той матеріал, який є в руках керівників і який служить для задоволення запитів дітей, для поступового розумового і морального розвитку їх. Я б поділила матеріал на дві групи: а) матеріал, що сприймається на дотик; б) матеріал суто духовний, до якого віднесла б бесіди, розповіді казок, читання, музику, ритмічні рухи. Почнемо з першої групи, тобто з матеріалу, що сприймається на дотик.

Цей матеріал, у свою чергу, я підрозділяю на три групи.

До першої групи я відношу все, що дається дітям у руки для дослідження їхніх зовнішніх почуттів. Дослідження ступеня розвитку всіх зовнішніх почуттів, а також дальший розвиток їх необхідні, бо вони відіграють дуже важливу роль, у загальному розвитку дитини, але чи потрібні систематичні заняття для цього, чи потрібні спеціальні прилади, за допомогою яких вправляються ці почуття,— це ще питання.

Я б сказала, що для дітей ненормальних, дефективних, відсталих це необхідно, але для дітей здорових, яких слід лише розбудити, наштовхнути, такої необхідності немає. Той матеріал для розвитку зовнішніх почуттів, який пропонує Монтессорі, занадто сухий, мало дає для емоційного життя дітей, він чужий для їхніх душ, для їхніх інтересів, не випливає з їхнього життя, а в недосвідчених руках легко може перетворитися на мертвий матеріал, нудний, і його може спіткати доля фребелівських дарів. Вводити його можна час від часу для перевірки.

Осмислюючи постійно враження дитини, знайомлячи з предметами, що оточують її, примушуючи її звертати увагу на все, з чим вона стикається, даючи їй самій різний матеріал для її роботи та ігор, можна по ходу, не набридаючи дитині, розвивати всі її зовнішні почуття.

До другої групи я відношу матеріал готовий, оброблений, який діти можуть комбінувати на свій розсуд, що являє собою ніби елементи, з який складають щось ціле. Сюди увійдуть кубики, цеглинки, різні дерев’яні форми – тіла і весь будівельний матеріал. Сюди належать готові іграшки, яких повинно бути не дуже багато – тварини, дерева, ляльки і все, що потрібно для влаштування життя ляльок.

До третьої групи входить матеріал сирий, який вимагає від дітей певних зусиль для обробки; він відкриває дітям широке поле для фантазії, творчості, для втілення своїх думок. Сюди входять: пісок, глина, дерево, картон, папір, цинк і всілякі відходи від матеріалів...

РУСОВА СОФІЯ (1856 – 1940)

ДОШКІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

(Друкується за виданням: Русова С. Вибрані педагогічні твори. К.: Освіта, 1996. – 304с.)

Х. МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

Вдошкільному вихованні моральні і освітні завдання осягаються майже тими ж самими, однаковими засобами. Ручна праця дає дитині певні звички, знання, виробляє і зміцнює волю дитини, її характер. В забавках і іграх дитина розвиває свою здібність до виявлення і звикає затримувати свої брутальні егоїстичні нахили. Але, не вважаючи на ці спільні засоби і спільні, наслідки, моральне виховання стає часто перед керівницями дитячих садків, як гостре і глибоке питання, що викликає чимало сумніву, вимагає від нас певної моральної свідомості з великому питанню, що — добро, а що — зло? Кого ми маємо виховати із своїх діток? Звісно, дошкільне виховання не ставить собі якихось-то агресивних завдань що до самостійности дитини. Ні, воно лише змагається утворити такі умови життя, серед яких дитина могла б вільно виявляти усісвої найкращі почуття, і які допомогли б дітям бути чеснимиробітниками з незалежною думкою і непридушеною творчістю, з розбудженою цікавістю, й розвнутими здібностями до її незалежного задоволення. Таким робом, не має певного програму задля морального виховання; воно має бути цілком індивідуальним, засоби його мають бути відповідними психічному і фізичному складу дитини.

Задля доброго виховання треба перш за все рахуватися з характерним складом дитини а в цьому складі, на думку. Рибо (французький психолог) найбільше значення мають інстинкти, нахили дитини, її бажання і почуття. Це усе мусить знати вихователь, бо на інстинктах і нахилах спирається увесь духовний розвиток дитини. Крім того, потрібно викликати свідомість дитини, щоб і думка, і добрі почуття її були широко розвинені і що далі все більш керували її вчинками, щоб перед дітьми сіяв культ правди і добра. Тут силу велику має зразок тих людей, кого дитина любить, хто її плекає, постійне, активно переведене в життя добро.

Виховання розпочинається з першого дня життя і проводиться так, щоб в кожній особі викликати, відповідно до її фізіологічних, емоціональних і духовних нахилів, ціле коло усяких думок, моторних звичок і активних нахилів до моральних, добрих вчинків і виступів на добро людей і на користь свого розвитку. Таке натуральне виховання поділяється на виховання волі, розвиток зовнішніх чуттів і в доброму напрямі емоціональних нахилів; воно має метою розбуркати в маленькій людині не тільки егоїстичні, а й соціальні, і альтруїстичні почуття.

В педагогіці, як ми вже бачили, дуже багато суперечок піднімалося навкруги того питання, що має більше ваги в вихованні; чи розвиток розуму, як це вияснив німецький філософ Гербарт, чи зміцнення волі, вдачі. Цього вольового напряму тримається сучасна педагогіка. В добре поставленому і переведеному вихованні воля розвивається якось інстинктивно, виявляється уперше в координації рухів і бажань. Спочатку усі бажання дитини дуже слабкі, не виразні. Але як тільки дитина опанувала деякими своїми рухами, вона радісно ними користується, вживає їх самостійно і змагається стати незалежною,— хоче усе брати, ходити, сама годує себе ложкою. Треба давати їй можливу незалежність, розвивати в дитині позитивні імпульси і репресивні, що задержують безпосередні імпульси, емоції, бажання. Вольові вияви вже можна запримітити і спостерегти з 3-4-го місяця життя, але потрібні довгі роки, щоб сперфекціонувати оці вольові акти, направити їх шляхом судження на добро.

Треба постійно давати працю вольовим зусиллям в координації рухів (рухавки, гімнастика), в затриманні поганих звірячих нахилів (добре поводження за обідом коло їжі, ласкавість і ввічливість до людей і т. ін.). Щоб давати волі дитини найкращий розвиток, треба знати її емоціональний темперамент, її нервову чулість, фізичний стан здоров'я, бо усе це міцно зв'язане, сполучене між собою.

Не бажано будувати виховання на вимогах сліпої слухняності від дітей, не треба ставити дитині постійних від нас вимог: навпаки, мінімальні вимоги варто ставити. З дітьми можна завше порозумітися, завше можна їх переконати, а головне, любити їх так, щоб вони це почували і мали довір'я до свого вихователя; щоб відносини з ними були щирі, близькі, треба вміти прощати дрібні хиби і звертати увагу дитини на те, що потребує певного докору.

Увага має велике значення, увага дає дитині можливість стежити за своїм самовихванням, діти дуже часто роблять щось недотепне через свою недбалість і неуміння скупчувати увагу на чомусь певному, не передбачаючи шкідливих наслідків. Увага захищає дітей від небажаних вчинків, допомагає дитині утримуватися і тим зміцняти свою волю, увага їм потрібна, як оборона. На жаль, увага дитини нестала, і колихається, мов вогонь від вітру. Треба зміцняти увагу інтересом, цікавістю, щоб те, що ми хочемо пропонувати дитині, було гарним, захоплювало б її, треба підкреслювати небезпеку слабкої уваги.

Бажано, щоб дитина вірила, що ми забороняємо лише те, що дійсно може пошкодити її фізичному і духовному розвиткові, бажано викликати у дитини почуття честі і правди. Довго не визнавали можливим провадити усе виховання дитини без жодних кар, довго задержуватися на тих карах, що пропонував Руссо,— так звані кари шкодливих наслідків,— але цією системою треба користуватися обережно, бо діти мають тендітний, ніжний організм і страшно нехтувати ним заради кари над несвідомими дітками. Звісно, трапляється, що деякі умови виховання викликають потребу ставитися до дитини, уже попсованої попереднім вихованням, більш суворо; тоді лише системи природних кар і можуть вживатися; напр., у дитини можна забрати усі ляльки і цяцьки, якщо дитина не дає їм ладу і розкидає по усіх усюдах; не чистити її черевиків, якщо дитина навмисне їх каляє і т. ін.

Діти не свідомі своїх злих нахилів, але свідомі злих і добрих своїх вчинків, вони дуже рано (з 2-х літ) вживають слова «бека», «дуся» — негарний, гарний, кажучи про своє поводження. Один хлопчик навіть так Богу молився: «Бозя, люби Васю, коли він поганий!» Це дуже характерні слова, які виявляють глибокий настрій дитини, що почуває себе непоганою, негидкою і саме через це потребує особливої ласки, якої вже не дає мама сердита, а може дати лише якийсь невідомий Бог і це саме показує нам, що не можна постійно гризти дитину докорами, треба багато вибачати, прощати, дещо і замовчувати, але при добрій нагоді з ласкою, інтимно і обміркувати з дитиною той або другий її невдалий вчинок.

Взагалі тепер вже цілком визнано педагогами, що непотрібні жодні кари, жодна суворість; дитина має бути вихована не під погрозою кари, а на попередженні шкодливих її виступів, вчинків, і на моральному впливові того оточення, серед якого дитина живе. Тепер однаково негативно ставляться і до кар, і до нагород, бо і те, і друге зовнішні фактори, а нам потрібно викликати внутрішні нахили, змагання до добра, свідомі відносини до свого поводження.

Так, в початковій школі Паркера в Чикаго не тільки не вживають ніяких кар, але по змозі не викликають в дітях жодних аморальних почувань; замість того, щоб діти навипередки, одно краще другого, вчилися з пустого самолюбства, в школі заохочують дітей до кооперативного складу усього, не лише економічного, але і освітнього життя, викликають почуття громадянської єдності, щирості і цноти, терпеливості і мужності, альтруїстичного енергійного зусилля на усякий випадок життя, як того і потребує демократичний лад життя. Діти у Паркера користуються широкою індивідуальною свободою, але свідомо працю свою віддають на загальну користь своєї школи, складають альбоми з своїх малюнків, географічних нарисів, колекції по природознавству, гербарії і т. ін. Ці твори і праці використовують менші класи, які теж за свій обов'язок вважають щось виготувати на користь ще менших. Ці праці ніколи не порівнюються одна з другою, щоб не викликати межи товаришами неприємних відносин, школярам не ставлять за науку жодних балів, у них лише викликають одно бажання — стати другим на користь.

Праця дається не одна і задля усіх однакова,— бо вона затримувала б розвиток одних дітей, які можуть щось виробити вже краще, і приголомшувала б других, що не можуть, не в силі її виконати. Індивідуалізація — то є перша вимога справедливого виховання, бо усі наші спостереження доводять нам, що діти дуже одно від другого відріжняються, хоч і межи ними багато є спільного; дехто з педагогів намагався давати деякі загальні пояснення дитячих типів і поділяв їх на кілька груп.

Зигерт дає 15 ріжних типів дітей: одні — сумні, меланхоліки, мрійники, мизантропи, дурники, наївні, діти з слабкою пам'яттю і недисциплінованою увагою, діти ексцентрики, пустуни, непевні в собі, завше заклопотані, а другі — мовчазні, апатичні; одні — добром натхнені, неначе янголи, а другі шкодливі, мов злі духи. Найпевнішу класифікацію дитячих типів подав відомий професор Лесгафт.

Тепер коло цього питання працюють російські психологи Россолимо і Лазурський, у Франції цікаві праці належать Бине. Дехто поділяє дітей відповідно до тих вад, які виявляють діти. Шольц помічає у вдачі дітей такі вади: 1) їм вадить багато почуття і приймання — діти сумні, вередливі, полохливі, незадоволені, легко пишаються сами собою, уперті, ліниві, злісні, з романтичним настроєм; 2) другим вадить брак певних уяв — це діти дурні, з хисткою уявою, несталі, дуже помалу розуміють усе навкруги, з хибно розвиненим уявленням і з вбогою фантазією, нещирі і неодверті, неладні і нечепурні; 3) треті мають хистку волю, і активність: вони завше незграбні, нездатні до роботи, зажерливі, неспокійні, брехливі і злодійкуваті, мають нахил до нечистих думок і таких же настроїв, раді кожному нашкодити, зробити усякому прикрість.

Сумно уявити собі усю таку галерею дітей, з такими більш-менш шкодливими нахилами, але до кожного маємо підходити з ласкою, з щирим бажанням його зрозуміти, порадити, як їм перемогти свої вади, спостерігати їх фізичне становище, бо дуже часто від слабості, від якої-небудь непомітної хвороби залежать настрої і нахили дитини. Порада лікаря матиме в такім разі більше ваги, аніж наші докори і лайка. На деякі вади треба звертати пильну увагу і добре обміркувати, яким засобом найкраще побороти її. Ось, напр., сидить перед вами тиха, індиферентна дівчинка з сумними очима: цей тип завше журних, сумних дітей, що ніколи не гуляють жваво, з захопленням, не стукають і не роблять в хаті жодного бешкету; ні до кого вони не озиваються, не горнуться ні до кого. Праця, гра їх не захоплює, усяке нещастя, безталання їх вражає і доводить до розпачу, докори ображають глибоко. Вони часто плачуть, балакають за смерть, лякаються усякої хвороби. Ніщо не має задля них особливої вартості. У деяких дітей це постійний настрій, у других він з'являється періодично.

На таких дітей дуже гарно впливає зміна оточення, добре їх з міста перевозити на вільне сільське повітря, а особливо — в гори. Там вони наче відроджуються, помалу починають приймати участь в роботах, в іграх, забавках товаришів, а іноді одразу виявляють той або другий хист — до музики, до малювання. До них треба підходити дуже обережно, ласкаво, нічого не вимагати грубо, але і не знесилювати їх занадто лагідним поводженням. До них треба чулого, сталого, постійного піклування, щоб дати їм певність своїх сил. Такі діти часто бувають по тих родинах, де батьки живуть недобре, де дитина постійно бачить глум, свавілля, жорстокість, або живе самотня на чужих людях, полохливо і раз-у-раз чекаючи якої-небудь образи.

Трудніше підходити до брехуна, а їх чимало серед дітей усіх верств. Англійці навіть прислів'я таке мають: не брешуть лише дурні. Діти брешуть більше, як дорослі, слабенькі частіше за здорових. Взагалі на цю ваду багато впливають зовнішні умови: раса, клімат, вік, стать. Жінки брешуть більше, ніж мужчини, бо вони менше освічені і більше нервові. Так само латинські народи до брехні мають більший нахил, аніж англо - скандинавські, бо вони експансивніші і вразливіші, ніж ці останні. Дитина бреше, несвідомо при розвиненому уявленні, бреше свідомо від переляку, згордощів, щоб розхвалити себе саму; бреше під впливом тої або другої думки, захоплення, від бажання заробити похвалу або спекатися наслідків поганого вчинку, бреше, вигадуючи свої власні оповідання. Перш за все треба придивитися і гаразд з'ясувати, яка причина викликає брехню. Буває перейнятий від батьків нахил до брехні, буває вплив родинного оточення, буває фізична слабість, яка викликає полохливість. Дуже малі діти не розуміють, що то значить брехня, неправда; допитуючи їх, вивіряючи, можна лише навести на думку, як брехати. В боротьбі з брехнею треба вживати таких засобів, які до кожної індивідуальності найкраще підходять. Треба уперто боротися з брехнею, бо майбутність на­лежить правдивим. Треба виявити красу правди, треба, щоб дитині не було жодної користі від її брехні.

Ще одна психологічна риса дуже вадить дітям — це острах, полохливість. Пере каже навіть, що жодне почуття не шкодить так фізичному і духовному здоров'ю дитини і не припиняє її духовного розвитку, як острах. Він пояснює це почуття, як природний інстинкт, несвідома реакція заради свого самоурятування, при якій приливає кров до нервових центрів, вони напружуються заради хоч аби - якої оборони. Почуття страху теж буває в спадщину перейняте: часом, в родині усі бояться павуків або жаб, але коли за малих років дитина не побачить таких «страшних» чи неприємних звірів, то почуття зменшується. Це цілком нервове явище, і часто після хвороби діти, що були раніше дуже сміливі, стають полохливими. Але треба боротися з дитячою полохливістю, рахуючись, звичайно, з індивідуальними рисами, не силуючи, але лагідно вмовляючи дитину, викликаючи її судження, ясні правдиві уяви. Діти, звичайно, бояться нових річей, яких не знають, бояться темряви. Не треба лякати дітей з темної хати, а навпаки, робити так, щоб було радісно гуляти в присмерку, щоб весело було в темній хаті, щоб приємно було пробігти, що є духу, в темній алеї. З малими треба бути дуже обережним, щоб чимсь не злякати. Руссо раїть привчати дітей помалу до нових вражіннів, напр., до того, щоб самі брали жабку руками, піднімали павука і т. ін. Але і це робити треба поволі, без примусу, бо усяка неприємність зменшує радощів, яких так потрібно дітям.

Цікаві відомості подає про це і бельгійський вчений Рума. Усі згодні з тим, що страх така цілком первісна емоція, яку конче потрібно перемогти, бо вона шкодлива. Задля перемоги полохливості треба викликати у дитини почуття сміливості, але обережно, щоб не викликати занадто великого напруження.

Від фізичного стану дитини залежать також і ті прояви несподіваної жорстокості, які незрідка дуже лякають і хвилюють вихователів; вона виявляється іншим разом і в тому, як діти мучать своїх улюблених звірят і усяку тварину — рвуть крила їх, душать ногою жучків, кузок, а також часом в запальній потусанці з товаришами.

Тут треба розглянути, чи це тільки вибух обурення — гніву, чи унаслідування жорстоких, брутальних нахилів від батьків. Обурення не є щось лихе, та ще коли воно викликається або якоюсь неправдою, або почуттями справедливої образи. Не дурно ж і поети вславили ще устами Гомера таке обурення: «Гнів, о богиня, хвали Ахилеса!» Але всяке обурення, під впливом виховання, має підлягати розуму, волі й не приймати занадто жагуче-схвильованого виразу, і це досягається помалу, через розумні бесіди, через заспокоєння одразу схвильованої дитини і ласкою і авторитетом товариським і, як ми вже казали, пильною увагою самої дитини, її свідомим самозатримуванням, самовихованням.

Що ж торкається до звичайної жорстокості, то вона в більшості випадків є несвідома. Малі діти не уявляють собі, чи то болюче кошеняті, коли його так сіпати, як вони його сіпають, чи, скажімо, тій мусі та кузці. Треба збільшувати свідомість дітей про вразливість кожного живого створіння. Крім того, жорстокість виникає, теж напівсвідома, від так званого «властолюбія», бажання панувати над кимось другим, почувати себе фізичним переможцем над другою людиною — чи товаришем, чи дорослою.

З такими проявами теж маємо свідомо боротись, дбати про розвиток свідомості дитини, звертати увагу на те, що такі вчинки неприємні, неможливі ні в якому спільному громадянському житті, утворювати таку атмосферу навколо дитини, яка б не тільки не викликала б інстинкту жорстокості, властолюбія, панування, а цілком його навіть паралізувала б.

Діти не родяться ані злими, ані брехливими, хіба у виключних випадках важкої спадщини, унаслідованої від батьків, а інколи і від дідів-прадідів. Діти родяться з природними нахилами до активності, до ласки, до симпатії відносно усього живого. Спочатку уся її первісна свідомість йде на те, щоб переймати те, що робиться навкруги неї, вона проймається любов'ю, ласкою до матері, до тієї особи, яка її годує, робить їй усе приємне, добре, вона чуло відноситься до чужого страждання, яке їй зрозуміле, плаче, коли коло неї плачуть, коли ляльку розіб'є, коли чує, що корова жалісно мукає — реве. Це природна, натуральна нервова чулість, на якій вже й виростає далі і свідома чулість, що зветься добрістю, як правдиво зазначає поет:

«Раз добром налите серце

Ввік не прохолоне!»

Наш обов'язок — дати дітям такі умови життя, в яких ця чулість, це добро перетворялися б в активну альтруїстичну діяльність — на оборону усього живого. По англійських початкових школах і по французьких організуються так звані Liques de Воnte — «Добрі товариства»; метою їх стає запомога усьому живому. Йде, наприклад, вулицею старенька і падає під тягарем того, що несе, діти мають їй запомогти; розсипала сидуха яблука, діти їй усі до одного збирають; бачуть кошенятко на дорозі, змучене хлопцями,— мають його підняти й до життя повернути. Жодного кубла мають не дозволити розкидати. З таких дрібниць, з таких краплин добра виробляється звичка не проходити без уваги повз жодне страждання, щоб не дати своєї запомоги.

Колись російський письменник Успенський (народник по своєму літературному напрямку) правдиво докоряв громадянству, що ми все кудись поспішаємо, усе нам «ніколи» зглянутися на чуже страждання, і виробляється в душах наших страшний «звичай ставитися до усього навкруги нас байдужно, аби з своїми «справами» поспіти. Від такої байдужності треба застерігати дітей й виховувати активну безпосередню чулість до чужих потреб, помалу поширюючи це коло «чужих» поза межами родини, близького товариства аж до усякої людини, усякої живої тварини. Це й буде найкращим моральним вихованням, яке розвине в дітях увагу і співчуття до «состраждання», а ще краще і до «сорадовання», яке вимагає ще більшої сердечної чулості, бо, коли ми бачимо чуже страждання, нам шкода страдника, але ми разом з цим почуваємо деяке егоїстичне задоволення з того, що це не ми страждаємо.

А коли ми бачимо чужу радість, завжди нам трохи заздро, що вона не наша. Тим то і каже психолог Тома, що для відчування страждання треба бути лише чулою людиною, а щоб щиро переживати чужу радість, маємо стати янголами. До такого стану янголят і бажано вести наших дітей, щоб жили вони не тільки своїм особистим життям, а горем і радощами других людей, переживали усю красу життя в природі, це дає людям міцний зв'язок з загальним життям, не дає тих страшних емоцій самотності, пустого кола, в якому так страждала наша молодь недавніх часів. Це надає цінності життю, поширює інтереси, утворює кожній людині ріжноманітний зміст життя і захищає від надмірної вразливості до своєї власної долі і недолі. Так вчив колись російський публіцист Герцен, щоб кожній людині усе людське не було чужим, а навпаки – близьким, рідним.

Це не значить, що наша індивідуальність має бути придушена загальнолюдськими інтересами; ні, кожна дитина усім дошкільним вихованням виробляє з себе суцільну, незалежну, активну особу з піднесеним почуттям добра і міцною волею задля дійсною красою позначеного життя. Ніцше це дуже гарно висловив, – і його слова можуть стати певною радою в справі сучасного виховання: «пізнай себе, – каже німецький філософ, – усе, що в собі маєш найкращого, розвивай до високого перфекту (удосконалення); живи задля здійснення твоєї власної правди. Будь, чим сам схочеш, але будь цілком сам по собі». До цього можна ще додати і слова нашого українського письменника Винниченка: «бути щирим, бути "чесним" самому з собою». Бути добрим, чесним не лише прилюдно, поверхово, а бути наскрізь пройнятим своєю правдою і здійстняти її активно в життю. Ось куди маємо прямувати з пер­шого часу дошкільного виховання.