Культура й духовне життя українського народу в роки непу

Освіта

Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні.

З переходом до нової економічної політики радянська держава визна­чила свої пріоритети в культурному та духовному розвитку. Значна час­тина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності.

1921 року РНК УСРР ухвалив декрет про ліквідацію неписьменності населення віком від 8 до 50 років. Цього ж року в Україні була створена надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. 1923 року засновано товариство «Геть неписьменність!»

До боротьби з неписьменністю приєдналися комсомольські, профспілко­ві, культурно-просвітні організації і навіть військові. На 1927 рік їм удалося навчити читати й писати понад 2 млн. осіб, проте неписьменними залишилися мільйони до­рослих та понад 40% дітей шкільного віку.

Уряд УСРР став створювати розгалужену сис­тему освітніх закладів. Здійснювалося безкош­товне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних і середніх на­вчальних закладах. Комуністична партія поста­вила систему освіти під невсипний контроль для того, щоб:

• поєднати навчання з комуністичним вихованням;

• порвати з буржуазним минулим і прищепити ма­сам комуністичні цінності, ідеологію та мораль;

• поєднати навчання з виробничою працею;

• широко залучити до навчання дітей робітни­ків і селян.

На цих принципах, особливо останньому, фор­мувалася й радянська вища школа. Для дітей трудящих вища освіта була безкоштовною. Дер­жава всебічно сприяла діяльності «робфаків» (ро­бітничих факультетів), які готували до навчан­ня у вищих навчальних закладах молодих спе­ціалістів, комсомольців, радянських активістів.

Володимир Вернадський (1863-1945)

Видатний природознавець, заснеш них геохімії, біогеохімії та радіогеології. З 1912 р. — академік Петербурзької АН, професор Московського університету. Один із засновників АН України. З 1919 р. — президент АН України. Збагатив науку ідеями, що лягли н основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології. Уперше довів, що «все живе» це динамічна рівновага пов'язаних між собою організмів і що людина здатна порушити її. Організатор та директор Радієвого інституту (1922-1939 pp.), Біохімічної лабораторії (з 1929 p.). Дійсний член Паризької, Чеської АН.

Дмитро Багалій (1857-1932)

Історик, громадський діяч. Один з фундаторів Української академії наук, просвітитель, який усе життя був, за його власними словами, на сторожі української культури посеред бурхливих подій суспільно-політичного жит­тя. Улітку 1918 року на мирній конференції з Росією відіграв велику роль у відстоюванні належності Україні її північних і східних земель. Тоді ж ви­йшла друком його славнозвісна «Істо­рія Слобідської України». Академік ЛН України. Автор праць з історії Лівобережної та Південної України.

Найвидатніші діячі доби:К. Воблий, Г. Кривченко, В. Вернадський, Д. Багалій, Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, А. Кримський, О. Богомолець, М. Стражеско, М. Грушевський, М. Волобуєв

Наука

Центром наукового життя УСРР стала Академія наук України (до 1936 року — Всеукраїнська академія наук). Вона розгорнула науково-дослідну роботу в трьох напрямках:

• історико-філологічному,

• фізико-математичному,

• соціально-економічному.

Значну наукову роботу здійснювали кафедри вищих навчальних за­кладів та 20 різноманітних науково-дослідних інститутів України. В Академії наук працювала комісія з вивчення народного господарства республіки, яка розробила перший варіант комплексного розв'язання проблем Великого Дніпра, досліджувала окремі галузі народного господарства (К. Воблий, Г. Кривченко).

1928 року в Харкові розпочав свою діяльність Фізико-технічний інститут, у якому розгорнули­ся дослідження з ядерної фізики та радіофізики.

З Академією наук у період її становлення пов'язана діяльність природознавця В. Вернад-ського, історика Д. Багалія, математиків Д. Гра­ве, М. Крилова, Г. Пфейфера, філолога А. Крим­ського, видатних медиків О. Богомольця й М. Стражеска та ін.

Під впливом змін, викликаних новою еконо­мічною політикою, в Україну поверталися чима­ло видатних науковців, серед них і Михайло Грушевський.

Між Академією наук України та радянським урядом установилися дуже складні й супереч­ливі відносини, науковці не бажали коритися диктату влади. 1928 року серед молодих україн­ських науковців стало відоме ім'я економіста

Михайла Волобуєва. У своїх дослідженнях він довів, що політика радянської влади в Україні й далі залишається імпер­ською в економічній сфері.

Як і в роки царату, Україні відводилася роль периферії. Українські більшовики засудили волобуєвщину, а ім'я талановитого вченого викрес­лили з історії вітчизняної науки.

Найвидатніші діячі доби:В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський

Микола Бажан (1904-1983)

Український поет, державний і громадський діяч, академік АН України (з 1951 р.) Людина надзвичайно широкої ерудиції, справжній енциклопедії, театральний критик і учений, блискучий перекладач, публіцист, есеїст, редактор, книговидавець, кіносценарист, засновник української кіно критики, теоретик кіномистецтва. У 1958—1983 pp. працював головним редактором Української Радянської Енциклопедії. За ініціативою та під керівництвом М. Бажана видано «Історію українського мистецтва» (1966—68 рр.), «Шевченківський словник» (1978 p.).

Літературну діяльність розпочав у 1923 р. Навчався в драматичній студії «Кийдрамте» в 1920-1921 pp. Свої враження від зустрічі з цим колективом відобразив у поемі «Дебоа» (1978 р.) і спогаді-есе «В світлі Курбаса» (1982 p.), Автор статей «Лесь Курбас і Всеволод Мейерхольд», «Буревій» та ін.

Українська література

З часів громадянської війни в Радянській Росії ширився курс на від­хід від традицій минулої, «дорадянської культури» і створення нової пролетарської культури, звільненої від «буржуазного мис­тецтва». Так з'явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах:

• відмови від загальної буржуазної культури,

• створення культурної спадщини трудящих,

• залучення до створення пролетарської куль­тури широких народних мас.

На відміну від Росії, «Пролеткульт» в Україні не мав особливого впливу, але дав поштовх до створення різноманітних масових літературних організацій. У 20-ті pp. в Харкові діяла письмен­ницька організація «Плуг» (голова — С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Свого часу «плужанами» були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

1923 року була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова — В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залу­чення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту» входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкри­лися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Група діячів української культури в 1925 році створила Вільну академію пролетарської літе­ратури (ВАПЛІТЕ) (голова — М. Хвильовий). До неї увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін. Приймаючи офіційні вимо­ги Комуністичної партії, ВАПЛІТЕ в питаннях літературної політики зайняла незалежну позицію, підтримавши М. Хвильового.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20-х pp. стала дискусія про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури. У її центрі опинився М. Хвильовий, який ви­ступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва, відступу від вульгаризації й просвітянщини (її проводили «Гарт» і «Плуг»), однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою М. Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Він проголосив украй сміливе тоді гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Московське керівництво, особливо Й. Сталін, оцінили виступ М. Хвильового як поши­рення антиросійських настроїв в Україні. Письменника гостро критику­вали, але врешті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння. «Хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущена.

Найвидатніші діячі доби:Л. Курбас, А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк, С Іжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський, М. Бойчук, О. Дов­женко, М. Леонтович, К. Стеценко, Г. Верьовка, Л. Ревуцький

Лесь (Олександр) Курбас (1887-1937)

Визначний український театральний діяч, режисер. Народився в Самборі (тепер Львівська обл.). Навчався у Віденському та Львівському університетах. 1909 року організував власний драмгурток. 1911 року Курбаса як ре­жисера запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г. Хоткевича. У 1915 році організував у Тернополі тру­пу «Тернопільські театральні вечори». 1916 року переїхав до Києва. У червні 1920 року утворив Київський драматичний театр. Організатор мистецького об'єднання «Березіль». Активна діяльність Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 року призвела до переслідувань та цькувань: 1933 року на спеціальному і.и і данні народного комісаріату освіти його усунуто від обов'язків мистецькою керівника театру «Березіль», згодом позбавлено звання народного артиста УСРР, через деякий час заарештовано й заслано в табори ГУЛАГу. Розстріляний 3 листопада 1937 року (офіційні радянські джерела подають дату 15 листопада 1942 року). (За «Довідником з історії України»)