Сихологія виховання і самовиховання як цілеспрямованого процесу формування особистості.
План
1. Значення психологічних знань для побудови теорії виховання.
2. Психологічні механізми формування особистості .
3. Проблема управління вихованням.
4. Характеристика чинників ефективності виховної роботи.
5. Показники і критерії вихованості, їх психологічна природа.
6. Психологія самовиховання та перевиховання.
Основні поняття
Психічне зараження, наслідування, емпатія, ідентифікація, рефлексія, саморегуляція мотивації, внутрішній локус контролю, риси особистості, потреби, мотиви, самовиховання, самоакту-алізація, виховання, стійкість моральних якостей особистості, вихованість, критерії вихованості, перевиховання.
Психологія вихованнявивчає внутрішні психологічні механізми становлення і розвитку особистості загалом, окремих її властивостей, а також керування цим процесом.
Завданняпедагогічної психології: з'ясувати розуміння внутрішньої психологічної сутності виховного процесу; обґрунтувати його мету, засоби і результати, умови та механізми; дослідити роль вихователя у цьому процесі та закономірності саморозвитку.
На сучасному етапі розвитку психологічної науки виокремлюємо проблеми, які потребують спеціального вивчення: вплив праці та інших об'єктивних чинників на становлення особистості; взаємозв'язок інтелектуальної сфери особистості та моральної; критерії вихованості, визначення вимог до особистості; управління процесом формування особистості; ефективність того або іншого виховного впливу; формування єдиної теорії виховання; створення умов для становлення різнобічно й гармонійно розвинутої особистості, яка була б активною у суспільних та особистих справах; керівництво процесом цього становлення.
1. Соціальний механізм.Існує суспільна мораль, на якій базуються соціальні установки, заборони, заохочення. Велику роль відіграють засоби масової інформації. Тут дуже важливим є механізм усвідомлення, що проявляється в соціальній пам'яті та соціальному мисленні.
Соціальна пам'ять - це вид пам'яті, який спрямований на запам'ятовування, збереження і відтворення змісту і характеру людських відносин, власного життєвого шляху, способів поведінки і санкцій власної совісті у ситуації виконання (невиконання) обов'язку тощо.
Соціальне мислення - це мислення, предметом якого є взаємини людей, соціальні процеси і життєвий шлях особистості.
2. Педагогічний механізмбазується на взаємодії вихователя і вихованця. Цей механізм використовує міжособистісні механізми. Істотними є поступовість, послідовність, систематичність у вихованні. Важливими є якості особистості вихователя.
3. Психологічні механізми:
- Горизонтальний механізм включає систему взаємопов'язаних послідовних компонентів, які мають прямий і зворотній зв'язок: знання - розуміння - переживання - регулятивний механізм - поведінка - здібності - діяльність -ставлення і спрямованість - світогляд. На основі розуміння знання і його переживання виникає мотив, якій діє через психічну саморегуляцію, що призводить до певної поведінки. Поведінка пов'язана зі ставленнями, здібностями і діяльністю.
Світогляд - це інтеграція всього досвіду, всіх форм активності людини.
- Вертикальний механізм - основа впливу рівнів психіки один на одного і їх усіх на фізіологічні механізми. Найбільше значення має програмований вплив рівня свідомості на рівні психіки і на фізіологію. Свідомі установки трансформуються через конкретні знання, звички і навички, емоції, відчуття, дії. Існує і зворотна дія інстинктів: через емоції на образи уяви і почуття - гальмування свідомості та волі, створення шкідливих установок. Зазначені вище взаємовпливи відбуваються на основі механізмів психічної саморегуляції. Одним із них є саморегуляція мотивації - це процес вибору між різними можливими діями, позиціями, смислами з урахуванням поєднання потреб, ціннісних орієнтацій, інтересів, подолання ситуативної амбівалентності спонукальної сфери, з'єднання потенційної та актуальної мотивацій. Вона здійснюється у двох формах: як вольова поведінка, що спрямована на подолання внутрішніх перешкод на шляху досягнення мети; як один із чинників процесу переживання, функція якого полягає в гуманізації мотиваційної сфери, подоланні внутрішніх конфліктів і протиріч на основі свідомого породження нових смислів виконуваного обов'язку.
- Психодинамічний механізм включає три ланки: потреба -зусилля - задоволення. В процесі здійснення зусилля людина здобуває новий досвід.
- Міжособистісний груповий механізм включає такі взаємозв'язані механізми: психічне зараження, наслідування, механізм ідентифікації, груповий тиск, змагання, суперництво.
Психічне зараження - це процес безпосередньої передачі емоційного стану від одного індивіда до іншого на рівні психофізіологічного контакту та поза власним осмисленням, або як доповнення до нього.
Наслідування - відтворення суб'єктом у перетвореному вигляді певних зовнішніх рис, зразків поведінки, манер, вчинків тощо.
Механізм ідентифікації полягає в постановці суб'єктом себе на місце іншої людини через заглиблення у її внутрішній світ. Це процес, у результаті якого людина завдяки емоційним зв'язкам свідомо або несвідомо поводиться так (або це собі уявляє), ніби вона сама є тією особистістю. У гуманістичній психології цей феномен розглядається як один із центральних.
4. Фізіологічні механізми- мозкова система кодування і управління психічними явищами: тимчасові нервові зв'язки, динамічні стереотипи, умовні та безумовні рефлекси, перша і друга сигнальні системи.
Рівні виховання,як і рівні психіки, послідовно розвиваються і функціонують в дитячому віці. Кожен наступний рівень включає в себе попередній (К.К.Сергеєв).
Перший рівеньрозвитку психіки -рівень існування (немовлята). Основна програма поведінки - інстинктивна. Рівень виховання - сенсорно-емоційний. Дієвими стимулами є заохочення і покарання. Вони на цьому рівні повинні базуватися на педагогічному такті. Заохочувати і наказувати потрібно в міру, не захвалюючи, не задобрюючи, не принижуючи. Важливо залишатися на рівні об'єктивних відносин.
Другий рівеньрозвитку - предметно-образний (раннє дитинство, дошкільний і молодший шкільний вік). Рівень виховання -наслідувально-стереотипний. Головне у вихованні - тренування дій з утворенням навичок і звичок. Їх потрібно виховувати поступово, систематично, поєднуючи розвиток автоматизмів з нестандартною творчістю. На цьому етапі розвитку формуються моральні звички.
Третій рівень- конкретно-логічний (підлітки). Рівень виховання - інтелектуальний.
Основа всіх видів активності цього рівня - знання, розуміння, переконання. Необхідно, щоб знання володіли мотиваційною силою.
Четвертий рівень- свідомості (юність). Рівень виховання -морально-вольовий. Характеризується цілеспрямованістю, програмуванням, плануванням, свідомо-вольовою, моральною регуляцією внутрішніх і зовнішніх зв'язків і відносин. На основі свідомості і самосвідомості формується світогляд.
При виборі методів і окремих прийомів виховання необхідно орієнтуватися на позитивні якості та особливості учня, дотримуватися поваги до його особистості, спиратися на основні потреби дитини, передбачати активність дитини, врахувати її індивідуальність та соціальні умови життя.
Методи виховання залежать від мети виховання, індивідуальних особливостей дитини, шляхів та механізмів її розвитку.
Основними чинниками формування особистості учня є:
1. Суспільне буття і свідомість.
2. Специфічні особливості виробництва, побуту, культури, природи населеного пункту і географічного регіону, в якому живе особистість.
3. Сім'я.
4. Середовище неформального спілкування: сусіди, друзі тощо.
5. Громадське виховання в різних позашкільних закладах (станції юних техніків тощо.)
6. Школа.
Ці чинники здійснюють на учня свій вплив не прямо, а переломлюються через внутрішні умови самої особистості.
Школа здійснює вплив за допомогою виховання. Вчитель, приступаючи до виховного процесу, повинен враховувати всі його компоненти, зокрема:
1. Знати психологічну основу особистості учня: чого хоче дитина (потреби, мотиви); що вона може (здібності); хто вона є (характер). Для цього вчитель має скласти індивідуальну карту учня, яка може включати:
- особливості сім'ї школяра;
- фізичний розвиток і здоров'я;
- особливості темпераменту і характеру;
- розвиток психічних процесів;
- самооцінка і рівень домагань;
- інтереси і нахили, професійна спрямованість;
- особливості поведінки;
- ставлення до товаришів;
- ставлення до навчання, успіхи в навчанні;
- інші особливості учня.
2. Усвідомити, що вчитель хоче виховати (чітко поставити ціль, знати зразок, критерії вихованості).
3. Розуміти механізми виховання та володіти його методами (відібрати для учня конкретні методи виховання).
Ефективність виховної роботизалежатиме від дотримування таких психологічних рекомендацій:
1. Основою виховної роботи повинно бути формування в учнів потрібної мотивації. Існують такі шляхи формування у учнів потрібної мотивації:
Перший шлях ("знизу вверх"). Він полягає в створенні таких об'єктивних умов, такої організації діяльності учнів, які ведуть до формування потрібної мотивації. Цей шлях означає, що вчитель, спираючись на потреби, які вже є в учня, так організовує певну діяльність, щоб вона викликала у нього позитивні емоції задоволення і радості.
Другий шлях - засвоєння вихованцем, запропонованих йому в готовій формі, спонукань, цілей, ідеалів. Цей шлях пов'язаний з методами переконання, пояснення, навіювання, інформування, прикладу.
2. Формування в учнів позитивних звичок поведінки і боротьба проти негативних звичок, які у них є. Основний шлях формування звичок - багаторазове повторення дій упродовж тривалого часу. Важливо створити в класі правильну громадську думку і ставлення до звичок учнів. Чинниками, які впливають на формування звичок є: власна діяльність дітей, їх прагнення, бажання виробити в себе корисні звички. Вчителю варто частіше використовувати позитивне підкріплення: похвалу, заохочення, схвалення. Велику роль відіграє власний приклад вчителя.
3. Виховання якостей особистості можливе лише в процесі її власної діяльності.
4. Учитель повинен адресувати виховні впливи не тільки до розуму учнів, але і до їх почуттів.
5. Виховання має відбуватися через колектив, з опорою на потреби дитини.
6. Вихователь повинен відповідати таким вимогам:
а) моральна досконалість;
б) бачення перспективи розвитку дитини;
в) збереження прихованої позицію;
г) здійснення безперервного виховання через бачення всього життя дитини.
7. Важливою психологічною вимогою до організації виховного процесу школярів є виховання в учнів адекватної самооцінки особистості.
Однією зі складних проблем виховання залишається проблема критеріїв вихованості. У різні часи прогресивні діячі намагалися сформулювати ідеал вихованої людини. Так, наприклад, А.П.Чехов вважав, що виховані люди повинні відповідати таким вимогам:
1. Поважати людську особистість, а тому завжди мають бути м'якими, ввічливими, поступливими.
2. Співчувати не тільки котам і жебракам, а й тому, що не помітиш простим оком.
3. Поважати чужу власність, а тому віддавати борги.
4. Бути чистосердечними і боятися брехні.
5. Не принижувати себе з метою викликати в іншого співчуття.
6. Поважати свій талант.
7. Виховувати в собі естетичні погляди.
Сучасна психологічна наука пропонує такі критерії вихованості:
1. Відповідність поведінки, ставлень, установок людини моральним вимогам суспільства.
2. Гармонійне поєднання усіх видів виховання в поведінці, ставленнях, діяльності.
3. Ступінь практичного прояву в особистості почуття відповідальності, самостійності, активності.
4. Співвідношення в установках і поведінці людини колек-тивізму-індивідуалізму, альтруїзму-егоїзму.
5. Співвідношення внутрішнього гуманізму і зовнішньої вихованості.
6. Особливості поведінки в ситуації безкарності та поза примусом і контролем.
7. Поведінка в ситуації емоційної напруги, стресових, екстремальних ситуацій.
8. Ступінь самоволодіння, орієнтація, ясність мислення.
9. Здатність творчо змінювати поведінку в нестандартних умовах.
Самовиховання- це самостійна, цілеспрямована, систематична робота людини, спрямована на формування і розвиток своїх кращих, соціально цінних якостей і усунення недоліків, яка здійснюється з ціллю максимальної самореалізації. Це вищий тип виховання на основі розвитку вищих психічних функцій. До цих функцій можна віднести: свідомість, волю, увагу, мислення, уяву.
Для процесу самовиховання важливими є всі властивості свідомості. Особливе значення має рефлексія як здатність виділити своє "Я" , критична оцінка своїх якостей. Успіх самовиховання залежить від зосередження, стійкості, концентрації, розподілу і переключення уваги. Мислення важливе для складання програми, визначення етапів самовиховання, пошуку засобів для рішення задач, контролю і аналізу результатів. Рівень розвитку уяви зумовлює успіх самонавіювання, вольового управління. Сила волі залежить від її тренування, від зовнішньої і внутрішньої детермінації.
Завдання самовиховання:досягнення гармонійної, всесторонньої досконалості: фізичної, моральної, розумової, світоглядної. Якщо конкретизувати ці завдання, то можна виділити такі:
1. Підвищити ступінь загальної творчої активності, жити більш цілеспрямовано, перемогти інерцію.
2. Раціоналізувати своє життя.
3. Розвивати самодисципліну, свої потреби, інтереси, бажання.
4. Зміцнити почуття відповідальності. Працювати над формуванням єдності слова і діла.
5. Відмовлятися від зайвого. Формувати почуття міри.
6. Виховувати ставлення до людей, як до вищої цінності.
7. Вчитися управляти емоціями, почуттями.
Структура самовиховання:
1. Джерело процесу самовиховання - адекватна самооцінка.
2. Потреба в самовихованні. Вона виникає на основі адекватної самооцінки.
3. Розвиток мотивації роботи над собою. Є такі мотиви самовиховання: особистісні (самовихованням потрібно зайнятися, щоб було за що себе поважати); вузькосоціальні (для отримання доброго ставлення оточуючих); широко соціальні (нести добро людям). Потрібно, щоб була сформована вся сукупність цих мотивів за домінування особистісних.
4. Визначення цілі.
5. Складання програми самовиховання, плану та правил. Це змістовна сторона роботи над собою, довгостроковий документ, який з часом коректується і уточнюється.
6. Прийняття рішення. Це практично завжди є вольовим актом.
7. Застосування методів самовпливу.
8. Мобілізація своєї моральної вихованості та емоційно-вольової активності. Мобілізувати свою волю і емоції важливо, щоб не перетворити самовиховання в нудну, монотонну роботу.
9. Підсумковий самоконтроль.
10. Формування нової адекватної самооцінки.
Відповідно, можна намітити такі етапи самовиховання:
1. Визначення в собі недоліку.
2. Створення ідеалу (образу), до якого варто прагнути.
3. Аналіз свого характеру, позитивних рис, що допоможуть усунути недолік.
4. Визначення задач самовиховання.
5. Складання програми самовиховання: розробка режиму, комплексу вправ тощо.
6. Практична реалізація програми.
7. Оцінка здійсненої роботи, аналіз перемог і невдач.
Основні методи самопізнання: самоспостереження, самоаналіз, самооцінювання.
Основні методи самоволодіння:
- самопереконання, яке застосовується тоді, коли людині необхідно підкріпити свої позиції;
- самокритика - людина відмічає свої недоліки, ті якості, які заважають самовихованню;
- самопримушення як спонукання себе діяти відповідно до прийнятих для себе правил і норм;
- самоконтроль - це внутрішній "педагог", який нічого не пропустить, тому, що все знає про людину;
- самонаказ, найчастіше використовується, коли потрібно зробити перший крок, а його зробити важко;
- самонавіювання - це психологічна готовність, установка до певної поведінки.
Методи самостимулювання:самопідбадьорювання, самозаохочення, самопокарання.
Самовиховання - є працею душі, яка вимагає зусиль, планування і обліку. Воно проводиться завжди в процесі будь-якої справи, під час спілкування, наодинці з собою. Людина працює над собою не тільки для себе, а й для інших, щоб бути корисним людям. Самовиховання - це єдність усіх його напрямків (розумового, морального, трудового, естетичного, фізичного).
2.3. Психологія педагогічної діяльності і особистості вчителя
План
1. Професійно значущі якості особистості вчителя.
2. Педагогічні здібності вчителя та їх розвиток.
3. Характеристика педагогічної діяльності:
4. Структурні компоненти;
5. Рівні результативності;
6. Індивідуальний стиль діяльності вчителя.
7. Психологія педагогічної саморегуляції.
8. Загальна характеристика педагогічного спілкування.
9. Ефективність педагогічного спілкування.
10. Психологічні особливості педагогічного колективу.
Основні поняття
Педагогічні здібності, педагогічна діяльність, педагогічна майстерність, педагогічний такт, педагогічна саморегуляція, стилі педагогічної діяльності, педагогічне спілкування, авторитет учителя.
Перш ніж перейти до розгляду основних вимог до особистості вчителя, розглянемо її структурні складові. Зупинимося на структурі особистості, запропонованої К.К. Платоновим.
Перша підструктураособистості включає її соціальну спрямованість, систему провідних ставлень і потреб. Відповідно, першу найважливішу групу вимог до особистості педагога складають вимоги до нього як до представника суспільства і виконавця важливого соціального замовлення: вчитель формує особистість. Це морально-педагогічні якості вчителя, його інтереси, потреби, переконання, ідеали, мотиви поведінки, світогляд, характер. Учитель не повинен вважати свій характер особистою справою. Він тепер відповідає не лише за свою поведінку, а й за почуття.
Інтегральним показником професійної підготовленості майбутнього вчителя є педагогічна спрямованість його особистості: позитивне ставлення до педагогічної діяльності, любов до дітей, психолого-педагогічна культура.
Друга підструктура- це підструктура досвіду. Вимоги до індивідуального досвіду вчителя: професійна підготовленість і загальний розвиток (розвиток емоційно-вольової сфери, процесів педагогічного творчого мислення, сформованості вольових звичок тощо). Компетентність учителя передбачає і практичну підготовленість: оволодіння основними педагогічними знаннями, навичками, вміннями (з фахового предмету, педагогіки, психології).. Н.В.Кузьміна виділяє такі педагогічні вміння: гностичні, проективні, конструктивні, комунікативні, організаторські.
Третя підструктура- підструктура форм відображення. Це вимоги до особливостей розвитку його психічних процесів.
Змістом інтелектуального самовиховання є: розвиток здібностей до педагогічного аналізу і синтезу; розвиток таких якостей мислення, як критичність, самостійність, широта, гнучкість, активність, швидкість; розвиток спостережливості, педагогічної пам'яті та творчої уяви; розвиток культури мовлення вчителя, його словникового запасу.
Четверта підструктураохоплює спадкові індивідуальні особливості особистості. Тут об'єктом професійного самовиховання вчителя є стан його здоров'я, природні дані, зокрема, самовиховання культури темпераменту, сенсорної організації, емоційно-вольових якостей особистості, здатності свідомо керувати своїми емоціями.
Виділяють такі педагогічні здібності:
1.Загальні педагогічні здібності:
1) дидактичні - це здібності, які складають основу уміння подати матеріал доступно, чітко, ясно, цікаво, здійснення керівництва пізнавальною діяльністю учнів;
2) академічні - здібності до оволодіння інформацією, певним навчальним предметом, який викладає вчитель;
3) організаторські - це вміння організувати діяльність учнів, учнівський клас, учбовий процес, свою власну діяльність;
4) комунікативні - здібності, які дозволяють встановити правильні взаємовідносини з учнями, батьками, колегами;
5) перцептивні - здібності, які лежать в основі уміння проникнути у внутрішній світ дитини;
6) сугестивні здібності - здатність вчителя до безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів;
7) мовні здібності - це здібності чітко висловлювати свої думки й почуття за допомогою різних засобів спілкування.
2. Спеціальні педагогічні здібності.
Здібності до певних видів діяльності, наприклад, музичні, артистичні тощо.
Структурні компоненти педагогічної діяльності (Н.В.Кузьміна):
1. Гностичний - дослідницький, який передбачає постійне збільшення знань, умінь, навичок. Це здатність досліджувати процес і результат власної праці. Ця сторона діяльності вчителя найбільше цінується старшокласниками.
2. Конструктивний - планування педагогічної діяльності та прогнозування результатів. Ця сторона діяльності вчителя найбільше цінується підлітками.
3. Проектувальний - проектування віддалених, перспективних цілей навчання та виховання, а також стратегій та способів їх досягнення.
4. Організаторський - організація учбово-виховного процесу.
5. Комунікативний - встановлення взаємовідносин вчителя з іншими. Ця сторона діяльності вчителя найбільше цінується молодшими школярами.
Рівні результативності діяльності вчителя:
1) репродуктивний рівень: учитель може і вміє розповісти іншим те, що знає сам;
2) адаптивний рівень: учитель вміє пристосувати своє повідомлення до особливостей аудиторії;
3) локально-моделюючий рівень: учитель володіє стратегіями научіння знанням, умінням, наукам; вміє формулювати педагогічну ціль, передбачати результат і створювати систему включення учня в учбово-пізнавальну діяльність;
4) системно-моделюючий рівень: учитель володіє стратегіями формування потрібної системи знань, умінь і навичок учнів зі свого предмету в цілому;
5) системно-моделюючий діяльність і поведінку рівень: учитель володіє стратегіями перетворення свого предмету в засіб формування особистості учнів, їх потреб у самовихованні, самоосвіті та саморозвитку.
Індивідуальний стиль діяльності вчителя (А. К. Маркова)
Змістовні характеристики стилю:
1. Орієнтація вчителя: на процес навчання, результат навчання та процес і результат навчання.
2. Адекватність (неадекватність) планування учбово-виховного процесу.
3. Оперативність (консервативність) у використанні засобів і способів педагогічної діяльності.
4. Рефлексивність - інтуїтивність.
Динамічні характеристики стилю:
1) гнучкість - традиційність;
2) імпульсивність - обережність;
3) стійкість - нестійкість щодо ситуації, яка змінюється;
4) стабільне емоційно-позитивне ставлення до учнів -нестійке емоційне ставлення;
5) наявність особистісної тривожності - її відсутність;
6) спрямованість рефлексії на себе - на обставини - на інших.
Результативні характеристики стилю:
1) однорідність - неоднорідність рівня знань учнів;
2) стабільність - нестійкість в учнів навичок учіння;
3) високий - середній - низький рівень інтересу до предмету.
Види стилів педагогічної діяльності
| Стилі діяльності вчителя | Орієнтація вчителя | Адекватність планування навчально-виховного процесу | Оперативність у ви-користанні засобів і способів педагогічної діяльності | Рефлексивність -інтуїтивність. | Динамічні характеристики | Результативні характеристики |
| Емоційно-імпровізаційний | На процес навчання | Неадекватність, для уроку відбирається найбільш цікавий матеріал | Висока оперативність | Інтуїтивність | Балакучість, орієнтація в основному на сильних учнів | Результати роботи не є досить високими |
| Емоційно-методичний | На процес і на результат навчання | Адекватність | Висока оперативність | Переважання інтуїтивності над рефлексивністю | Підвищена тривожність, імпульсивність, балакучість. | Результати високі |
| Інтелектуально-імпровізаційний | На процес і результат навчання | Адекватність | Висока оперативність | Поєднання інтуї- тивності і рефлексивності | Знижена чутливість до учнів, відсутність демонстративності,обережність | Дуже високі результати |
| Інтелектуально-методичний | На результат навчання | Адекватність | Консервативність | Спонукають учнів до репродуктивної діяльності, рефлексивністю | Знижена чутливість до учнів, мала залежність від ситуації, обережність,традиційність | Результати високі |
Характеристика методів особистісного і професійного самоудосконалення педагога
| Проблема вчителя | Методи самовиховання | Методи психокорекції |
| Малодиференційований образ "Я", неадекватна самооцінка. | Самокритика, самоочищення. | Інтроспекція; ідентифікація, розширення засобів самовираження. |
| Особистісна тривожність, надконтроль. | Самоконтроль, самостимулювання, самонавіювання, педагогічний аналіз діяльності. | Емпатійне слухання; соціальна рефлексія; моделювання поведінки; проби на вибір оптимального темпу, поз, рухів; аналіз уроків колег; рефлексія власних станів на різних етапах уроку; формування мускульної свободи, вправи на зняття напруги. |
| Дисбаланс культурного і соціального розвитку. | Самокритика, самонавчання. | Релаксація, емоційна децентрація. |
| Емоційна холодність, формалізм у ставленні до дитини, недостатньо розвинута комунікативна компетентність учителя, авторитарність і гіперсоціалізованість. | Педагогічні етюди, аналіз конкретних ситуацій. | Вправи на оволодіння елементами педагогічної комунікації та системи спілкування в конкретній педагогічній ситуації; розвиток позитивного сприймання дітей; оволодіння технікою інтонування, мімікою і пантомімікою. |
| Недостатня професійна компетентність в окремих аспектах діяльності, невміння організувати свій час, погано розвинуті окремі педагогічні здібності. | Психолого-педагогічний консиліум, планування, дотримання розпорядку дня. | Тренування рефлексивної поведінки, розвиток педагогічної уяви, інтуїції, навичок імпровізації; самодіагностика особистісно-професійних недоліків; ситуаційний аналіз; соціально-психологічний тренінг. |
Вирішення проблеми самовдосконалення вчитель повинен починати зі зміни ставлення до себе, уважного ставлення до своїх особистісних потреб, розвитку позитивного мислення, свого інтелекту, уміння управляти своїми емоціями.
Виховання - процес, основою якого є спілкування.
Педагогічне спілкування- це професійне спілкування викладача з учнями на уроці і поза ним, спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату та досягнення спільної цілі. Це система взаємодії вчителя і класу, змістом якого є обмін інформацією, здійснення навчально-виховного впливу, організація стосунків.
Функції педагогічного спілкування:
1. Пізнання особистості та її формування.
2. Обмін інформацією.
3. Організація діяльності.
4. Організація міжособистісної взаємодії.
5. Співпереживання.
6. Самоутвердження.
Комунікативна діяльність людини є надзвичайно складною. Е.Берн вважає, що в кожній людині існує три "Я": дитина (залежна, підпорядкована і безвідповідальна істота); батьки (незалежна людина, та, що бере відповідальність на себе); дорослий (розуміє інтереси інших, враховує реальну ситуацію). Відповідно до цього, автор виділяє три позиції контакту.
Позиція "зверху" (батьки). Щодо педагогічного спілкування ця позиція вчителя може проявлятися у прагненні домінувати, переважанні дисциплінарних методів і прийомів, егоцентризмі, нетерпимості до помилок і заперечень з боку учнів.
Позиція "знизу" (дитина). Специфічними проявами цієї позиції спілкування вчителя може бути: поступливість, невпевненість у собі, недостатня вимогливість, безініціативність.
Позиція "поруч" (дорослий). Найчастіше така позиція вчителя проявляється у високій ефективності спілкування, поєднанні доброзичливості з довірою до самостійності школярів, природності в спілкуванні, орієнтуванні на діалог з учнями.
Вчитель упродовж своєї педагогічної діяльності може вдаватися до різних позицій, залежно від певної ситуації. Закріплення в спілкуванні вчителя певної позиції багато в чому визначають стиль взаємовідносин з учнями.
В.О.Кан-Калік трактує стиль педагогічного спілкування,як індивідуально-типологічні особливості соціально-психологічної взаємодії вчителя з учнями.
В.С.Мерлін під індивідуальним стилем педагогічного спілкування розуміє цілісну систему операцій педагогічного спілкування, що забезпечує ефективну взаємодію вчителя з учнями, опосередковану цілями, завданнями педагогічної діяльності та властивостями різних рівнів індивідуальності педагога.
У стилі педагогічного спілкування виявляються:
- особливості комунікативних можливостей учителя;
- характер стосунків, що склалися між учителем і учнями;
- творча особистість педагога;
- особливість учнівського класу.
Виділяють такі стилі педагогічного спілкування:
1. Спілкування на основі захоплення загальною спільною творчою діяльністю. Цей стиль поєднує високий професіоналізм та гуманізм учителя.
2. Спілкування на засадах дружніх стосунків. Спілкування - діалог. Розвиваються продуктивні стосунки вчителя з учнями.
3. Спілкування-дистанція. Дистанція є обмежувальним чинником у стосунках педагога з учнями, базується на авторитеті ролі, а не особистості вчителя.
4. Спілкування-залякування. Цей стиль виникає в результаті небажання вчителя здійснювати індивідуальний підхід до дитини, наявності специфічних рис характеру вчителя, ворожого ставлення до дітей.
5. Спілкування-загравання. Цей стиль виникає у результаті нерозуміння вчителем завдань, які стоять перед ним; не володіння навичками спілкування; наявності страху перед спілкуванням з класом і одночасного бажання встановити контакт з ним.
Педагогічний такт- це міра педагогічного цілеспрямованого впливу вчителя на учня, вміння встановити продуктивний стиль спілкування.
Основні етапи педагогічного спілкування:
1. Моделювання вчителем майбутнього процесу спілкування з учнями.
2. Організація безпосереднього спілкування з учнями.
3. Управління спілкуванням у педагогічному процесі.
4. Аналіз реалізованої системи спілкування, виділення досягнення, недоліків, моделювання майбутньої діяльності.
Бар'єри, які заважають ефективності педагогічного спілкування:
1. Страх класу, що є характерним для недосвідчених учителів.
2. Негативна установка на основі минулого досвіду спілкування.
3. Фізичний бар'єр - дистанція, за допомогою якої вчитель хоче заховатися (стіл, стілець).
4. Страх допуститися педагогічної помилки.
5. Механічне перейняття стилю спілкування іншого вчителя.
6. Негативна установка на клас внаслідок суджень інших вчителів.
7. Соціальний бар'єр - позиція "зверху", незрозуміло говорить.
8. Відсутність контакту з класом, розбіжність в установках вчителя і класу.
Для того, щоб зрозуміти сутність основних бар'єрів взаємодії вчителя і учнів, які будуть виникати в процесі педагогічного спілкування, важливим є його аналіз з позицій загальної теорії проблеми спілкування. Зокрема, К. Хорні виділяє такі типи поведінки, які ускладнюють спілкування з іншими людьми:
1. Надмірна спрямованість на інших - гіперактивність у здобуванні контактів (багато говорять, суєта тощо);
2. Надмірна спрямованість проти інших (підозрілість, критичність, агресивність, прагнення звинуватити інших тощо).
3. Надмірна пасивність (людина боїться щось зробити, щоб не бути засудженим, постійний аналіз себе, власних вчинків).
Часто між вчителем і учнями може виникати смисловий бар'єр.
Причини його виникнення:
1. Різне розуміння дитиною і дорослим смислу вимог, які висуває дорослий.
2. Неприйняття дитиною форми подання вимог дорослого.
3. Неприйняття дитиною особистості дорослого.
4. Невміння вчителя виявити справжні мотиви поведінки.
5. Постійне застосування вчителем одних і тих самих прийомів виховної роботи.
6. Негативне емоційне переживання учня в результаті неадекватного покарання або іншої несправедливості вчителя.
7. Негативна установка проти вчителя.
Можна виділити такі потенційно конфліктогенні педагогічні ситуації:
- конфлікти діяльності, які виникають через виконання учнем учбових задач, успішності, позаучбової діяльності;
- конфлікти поведінки, що виникають через порушення учнем правил поведінки в школі і поза нею;
- конфлікти відносин, які виникають у сфері емоційно-особистісних відносин учнів і вчителів та спілкування в процесі педагогічної діяльності.
Особливості педагогічних конфліктів:
- професійна відповідальність учителя за педагогічно правильне вирішення ситуації;
- учасники конфліктів мають різний соціальний статус, і цим визначається їх різна поведінка в конфлікті;
- різниця віку і життєвого досвіду породжує різну міру відповідальності за помилки при їх вирішенні;
- через різне розуміння учасниками подій і їх причин вчителю не завжди легко зрозуміти глибину переживань дитини, а учневі - впоратися зі своїми емоціями;
- присутність інших учнів при конфлікті робить їх не тільки свідками, а й учасниками; конфлікт набуває виховного змісту;
- професійна позиція вчителя в конфлікті зобов'язує його взяти на себе ініціативу в вирішенні конфлікту і на перше місце поставити інтереси учня;
- будь-яка помилка вчителя при вирішенні конфлікту породжує нові ситуації та конфлікти;
- конфлікт в педагогічній діяльності легше попередити, ніж успішно вирішити.
Ефективність педагогічного спілкуваннязалежить від наявності у вчителя таких умінь:
- подати себе в спілкуванні з учнями;
- говорити і слухати;
- мовного і немовного контакту;
- пізнати власні індивідуально-психологічні особливості, оцінити власний психічний стан;
- управляти власними емоційними станами;
- здійснювати сприймання і адекватне пізнання особистості учня;
- контролювати стан афекту в себе та інших.
Культура педагогічного спілкуванняпочинається з самовизначення позиції вчителя відносно до своєї ролі та її функцій. Він повинен визначити, ким є для нього учень. Результативність спілкування залежить від дотримання норм педагогічної етики, від якостей особистості вчителя, рівня розвитку комунікативних умінь.
Часто перед учителем можуть стояти проблеми розвитку словникового запасу, особливостей свого професійного мовлення: виховання культури дихання, покращення дикції, навичок виразного читання і емоційності мови, робота над силою, висотою, темпом мовлення. У вчителя завжди є можливість розвивати свої комунікативні уміння, вдаючись до тренінгів спілкування, індивідуальної та групової роботи.
Є три основні методики формування уміння спілкуватися:
1. Моделювання педагогічного спілкування (педагогічні ігри).
2. Мікровикладання, коли для засвоєння кожного педагогічного прийому проводяться мікроуроки з наступним аналізом.
3. Використання чужого досвіду.
Виділяють такі етапи научіння спілкуванню:
1. Научіння спілкуванню характеризується розвитком здатності до рефлексії, до усвідомлення власної поведінки в спілкуванні.
2. Оволодіння умінням відчувати інтелектуальні, емоційні, морально-вольові стани учнів, вміння зрозуміти іншу людину.
3. Розвиток здатності не тільки сприймати і установлювати контакти, але й активно педагогічно впливати на учнів, оволодіти способами впливів.
Психологічний клімат- емоційно-психологічна атмосфера колективу, в якому на емоційному рівні відображаються особисті та ділові взаємовідносини членів колективу, що визначаються їх ціннісними орієнтаціями, моральними нормами та інтересами. Це комплекс психологічних умов, які сприяють ефективній реалізації спільної діяльності та всесторонньому гармонійному розвиткові особистості в групі.
Основні характеристики психологічного клімату педагогічного колективу:
- задоволеність взаємовідносинами, процесом праці, керівництвом;
- настрій, що переважає;
- взаєморозуміння по вертикалі;
- участь членів колективу в управлінні;
- згуртованість;
- свідома дисципліна;
- продуктивність роботи.
Показники згуртованості педагогічного колективу:
Узгодженість функціонально-рольових очікувань (єдність уявлень про те, що і в якій послідовності повинен робити кожен із членів групи для реалізації спільних для всіх цілей);
Ціннісно-орієнтовна єдність (єдність установок і ціннісних орієнтацій співробітників школи);
Колективіська ідентифікація (ставлення до своїх колег як до самого себе).
Адекватне покладання відповідальності при успіхах і невдачах у спільній діяльності.
Запитання до самоконтролю
2. 1. Психологія навчання
1. Ядром цілісної структури особистості є:
а) мотиваційна сфера;
б) емоційна сфера;
в) пізнавальна сфера.
2. Головним завданням виховання є:
а) передати наявний досвід дітям;
б) формувати і розвивати особистість дитини ;
в) підготовити дітей до нових, вищих рівнів суспільних відносин.
3. Першим ступенем самовиховання (за віковим критерієм) є:
а) фізичне і вольове самовиховання;
б) моральне самовиховання;
в) професійне самовиховання.
4. Основною умовою цілеспрямованого впливу на особистість дитини є:
а) правильне сприймання вихователем особистості дитини;
б) спеціальна організація провідного виду діяльності;
в) уміння враховувати основні потреби дитини.
5. Групи, які несуть у собі найбільший виховний потенціал для особистості, називаються:
а) формальними;
б) референтними;
в) неформальними.
2.2. Психологія виховання і самовиховання як цілеспря мованого процесу формування особистості
1. Научіння за імпринтінгом передбачає:
а) виникнення нових форм поведінки, як умовних реакцій на початково нейтральний стимул;
б) автоматичне пристосування організму до конкретних умов його життя з використанням практично готових з народження форм поведінки;
в) набування людиною нового досвіду через засвоєння мови та спілкування.
2. Індуктивний спосіб викладання навчального матеріалу характеризується тим, що:
а) дитина спочатку знайомиться з конкретними фактами, а потім, шляхом їх узагальнення, приходить до наукового поняття;
б) дитина знайомиться з системою теоретичних понять, а потім приходить до їх конкретизації.
3. ООД означає (теорія поетапного формування розумових дій):
а) виконання дій в матеріальній формі;
б) мотивація діяльності, план виконання;
в) виконання дій в плані голосної мови.
4. Діяльність людини, що спрямована свідомою метою засвоєння певного досвіду, називають:
а) навчанням;
б) научінням;
в) учінням.
5. Мотиви, що спонукають людину до учіння, як до своєї мети, називають:
а) зовнішніми;
б) внутрішніми.
2.3. Психологія педагогічної діяльності і особистості вчителя
1. Для авторитарного стилю спілкування вчителя з дітьми характерні такі ознаки:
а) діти і дорослі діють самі по собі; відсутня дисципліна, продуктивна взаємодія з учнями;
б) різкі вимоги, часто у грубій формі; погроза, похвала, покарання мають суб’єктивний характер;
в) вимоги педагога спокійні, діловиті; звертання приятельське; спілкування завжди має особистісний підхід.
2. Перцептивні здібності вчителя визначаються:
а) здатністю педагога проникнути у внутрішній світ вихованця;
б) здатністю вчителя до безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів;
в) здібностю чітко висловлювати свої думки й почуття за допомогою мови.
3. Репродуктивний рівень результативності діяльності вчителя характеризується тим, що:
а) учитель може пристосувати свої повідомлення до особливостей аудиторії;
б) учитель може і уміє розказати іншим те, що знає сам;
в) учитель володіє стратегіями формування необхідної системи знань, умінь і навичок учнів за своїм предметом.
4. Основною метою оцінки вчителем знань учнів є:
а) інформувати учнів про їх успіх або неуспіх в конкретній ситуації;
б) стимулювати і спрямовувати учбово-пізнавальну діяльність учнів;
в) виражати думку вчителя про учня.
5. Окремі освітні, навчальні, розвиваючі та виховні впливи становлять:
а) суть педагогічної діяльності;
б) її засоби;
в) її умови;
г) її результати
Список використаної літератури
1. Кононенко О.Л. Соціально-емоційний розвиток особистості. -К.: Освіта, 1998. - 255 с.
2. Чепелєва Н.В. Психологічна культура майбутнього вчителя. -К.: Знання,1989. - 32 с. - (Сер. 7 "педагогічна", № 8).