Поняття та особливості наКазного провадження

Повна процедура судового розгляду (як в позовному провад­женні) не завжди є оптимальною формою захисту прав, свобод чи інтересів. Останнім часом кількість цивільних справ безперервно зростає, тому відповідно збільшується завантаженість судів. Як свідчить судова практика, багато справ, що розглядаються в по­рядку позовного провадження, є безспірними. Це, зокрема справи про стягнення заборгованості за договорами страхування, прокату, про надання послуг зв'язку; про стягнення аліментів; про виплату заробітної плати, допомоги у зв'язку із виходом на пенсію, звіль­ненням тощо. Вимоги позивача у переважній більшості таких справ визнаються відповідачем.

Дотримання формальностей позовного провадження в усіх без винятку випадках досить часто затягує судочинство, що не сприяє оперативності захисту порушених прав і законних інтересів. Крім того, ігнорування характеру поведінки сторін і ступеня обґрунто­ваності вимог істотно порушує взаємозв'язок кінцевої мети судо­чинства та шляхів її досягнення. Застосування позовного порядку для розгляду документально підтверджених та неоспорюваних ви­мог невиправдане ні з позиції засад процесуальної економії, ні з позиції матеріальних (фінансових) витрат держави¹.

Можливість спрощення й скорочення судової процедури в обу­мовлених законом випадках підвищує ефективність правового захисту та полегшує роботу судів. Врахувавши це, український

Див.: Гражданский процесе в России / Под ред. М. А. ВІІкут, И. М. Заіі-цева.-М.: Юристь, 1999.-С. 189.

законодавець став на шлях спрощення провадження у справах, які ґрунтуються на безспірних доказах, і ввів нову процедуру цивіль­ного судочинства - так зване наказне провадження.

Наказне провадження - це спрощений вид цивільного судо­чинства, спрямований на оперативний захист прав, свобод та інте­ресів особи, вимоги якої ґрунтуються на безспірних фактах.

В літературі такий спрощений порядок інколи називають «су­довим наказом»¹. Однак застосування такого терміна дещо неви­правдане, оскільки судовий наказ є не процедурою вирішення ци­вільних справ, а основним процесуальним документом, що вино­ситься судом у наказному провадженні.

Цей вид цивільного судочинства має глибокі історичні корені. Його прототипом була діяльність преторів за часів Римської імпе­рії, пов'язана з прийняттям інтердиктів . На терені України подіб­на до наказного провадження форма спрощеного судочинства засто­совувалася в другій половині XIX - на початку XX ст. (до 1929 р.) . Наказне провадження нині успішно застосовується в багатьох країнах, зокрема, Греції, Данії, Франції, ФРН, Російській Федера­ції, Республіці Білорусь, Швейцарії, Італії тощо.

Наказне провадження є судовим аналогом вчинення виконавчих написів нотаріусами, що передбачається Законом України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 p., Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Мі­ністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5 та Перелі­ком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172. Однак необхідно зауважити, що наказне провад­ження історично передувало наділенню нотаріусів повноваженнями вчиняти виконавчий напис .

¹ Див.: Ясинок М. Судовий наказ в цивільному судочинстві // Підприєм­ництво, господарство і право.- 2004- № 2.- С. 70-73; ШевчукП. І. Судовий наказ в цивільному судочинстві // Право України.- 1998.- № 5.- С. 31-32.

² Див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник.-К.: Юрінком Інтер, 2003.- С. 300.

³ Див.: Ясинок М. Вказ. праця.- С. 70-71.

⁴ Детальніше про співвідношення наказного провадження і вчинення но­таріусом виконавчого напису див.: Свідерська М. Порівняльна характерис­тика судового наказу, судового рішення та виконавчого напису нотаріуса // Підприємництво, господарство і право.- 2005.- № 3 - С. 117-119; № 4.- С. 42-44.

269У наказному провадженні особами, які беруть участь у справі, є заявник (стягувач), боржник та їх представники.

Законодавець у тексті ЦПК України вживає кілька термінів, що позначають особу, яка звертається до суду із заявою про ви­дачу судового наказу. Так, в ч. 2 ст. 26, п. 2 ч. 2 ст. 98, ч. 2 ст. 101 ЦПК України використовується термін «заявник», а в ч. 2 ст. 99, ч. 1 ст. 102, п. З ч. 1 ст. 103 - «стягувач». На наш погляд, це може призвести до термінологічної плутанини, тому відповідну назву слід уніфікувати. Врахувавши загальні засади цивільного проце­суального права, зокрема положення, закріплене в ч. 2 ст. 26 ЦПК України, можна стверджувати, що доцільніше використову­вати термін «заявник». Для порівняння слід зауважити, що в ци­вільно-процесуальному законодавстві Російської Федерації для позначення осіб, які беруть участь у справах наказного про­вадження, вживаються матеріально-правові терміни «кредитор» і «боржник».

Можна виділити такі основні особливості наказного провад­ження:

1) розглядаються лише безспірні справи і тільки на підставах, визначених у законі;

2) сторонами є заявник і боржник;

3) підставою розгляду справи є заява про видачу судового наказу, що має свою специфіку;

4) зменшений, порівняно з позовним провадженням, судовий збір (50% ставки);

5) наявна можливість звернення з позовом, якщо буде відмов­лено у видачі судового наказу або суд його скасує;

6) скорочений до трьох днів строк розгляду справи;

7) суд постановляє рішення у формі судового наказу, який од­ночасно виступає виконавчим документом;

8) судовий наказ видається без судового засідання і без виклику та заслуховування заявника і боржника;

9) боржнику надано право оскаржити судовий наказ протягом десяти днів з дня отримання судового наказу;

10) скорочений "строк набрання судовим наказом законної сили;

11) судовий наказ може скасувати той же суд, який його поста­новив.