На розвиток дитячої літератури. український дитячий фольклор

План

1. Поняття про дитячий фольклор.

2. Ідейно-виховне значення народнопоетичної творчості.

3. Різноманітність жанрів і видів.

4. Народні пісні для дітей (колискові, забавлянки, пестушки, потішки, жартівливі пісні, обрядові пісні та ін.).

5. Поняття про народні казки.

6. Малі фольклорні жанри (прислів’я, приказки, скоромовки).

Фольклор(англ. folk-lore, букв. – народна мудрість; народне знання) – усна художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії; сума створених народом та існуючих в народних масах культур на основі словесності (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п’єси), театр (драми, сатиричні п’єси, театр ляльок), танець.

Традиційно виділяють чотири фольклорні роди: народний епос, народна лірика, народна драма, народний епос. Для фольклору характерні: усна форма побутування, варіативність, поєднання творення та виконання, анонімність, традиційність виконання; творення на основі народної мови, яка має свої діалектні особливості, наголоси, інтонацію, систему символів тощо. На текстуальному рівні фольклору притаманні постійні тропи міфологічного походження, мандрівні мотиви та сюжети, запозичення фрагментів з інших творів. Основними жанрами фольклору є думи, балади, пісні (обрядові, родинно-побутові, соціально-побутові, коломийки, історичні); казки, легенди, перекази, прислів’я, приказки, загадки.

Народна лірика – фольклорні поетичні твори, в яких розгортаються ритмомелодійні, фонетичні можливості слова; навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричних героїв. До поетичної народної творчості належать пісні, вірші, голосіння, вітання, побажання, афоризми, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколишнього середовища, суспільних і родових відносин.

Народна драма-сукупність різних за формою і способом виконання уснопоетичних творів, які складалися для театралізованої гри. Характерні ознаки народної драми: синкретичність (поєднання слова, співу, танцю), імпровізація, комізм і пародія. Казки, хороводні пісні, календарно-обрядова поезія, весільні обряди виконувались у драматизованому вигляді, вертеп, народні сценки ставились самодіяльними акторами або за допомогою ляльок, а музичним супроводом були сопілка, скрипка, бубон, цимбали. Серед видів народної драми вирізняються ляльковий театр-драма “Вертеп”, пісня-гра, “Весілля” тощо.

Народний епос – фольклорні твори, основою яких є розповіді про події, подвиги легендарних героїв, незвичайні пригоди і подорожі. Найдавнішими епічними жанрами вважають казку, легенду, сказання, переказ. До народного епосу зараховують не тільки т.зв. прозовий фольклор, а й складні вірші із консонансами, ритмопрозу з римами. Зразки ритмічної прози, народні балади, поеми – ліро-епічні жанри фольклору, які виникли на межі двох літературних родів, поєднуючи суб’єктивні, емоційно-експресивні та об’єктивно-наративні принципи зображення.

Дитячий фольклор – багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору зараховують як творчість самих дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими. Такий поділ виникає з того, що ігрові і ритміко-інтонаційні можливості дітей залежать від віку. У ранньому віці (з перших днів народження і десь до трьох – трьох з половиною років) емоційний, моторний і розумовий розвиток дитини лежить цілком на обов’язку дорослих. Дорослі виконують для дітей раннього віку колискові пісні та різні забавлянки.

Другу частину дитячого фольклору становлять твори, виконувані дітьми середнього і старшого віку. До них належать твори, що співаються або ритмічно промовляються: ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, жартівливі пісні, а також прозові приповідки, скоромовки, загадки, казки. Частина з них складена дорослими для дітей, але велика кількість – це творчість самих дітей.

Дитячий фольклор має свою специфіку: відповідає віковим особливостям дітей у виборі тем, образів, ідей; характеризується поєднанням словесного матеріалу з елементами гри, супровідними рухами; у багатьох творах проявляється виражене виховне спрямування. Усі жанри дитячого фольклору умовно можна поділити на три групи: тексти, створені дорослими для дітей; твори, які перейшли у дитячий фольклор із загального фольклорного доробку; твори самих дітей.

Колискові пісні – жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці. Визначальний у колисковій пісні не смисловий, а звуковий (ритмо-мелодійний) компонент.

Функції колискових пісень:

– практично-побутова, пізнавальна, емоційна, морально-етична, психотерапевтична, формування естетичного чуття.

Замовляння та колискові пісні мають такі спільні риси:

а) і колискові пісні, і замовляння виникли в період, коли відбувся остаточний перехід від мисливства до землеробства, коли матріархат прийшов на зміну патріархату, коли жінка вшановувалася як символ родючості… і владно входили в духовне життя людей культи вогню… води, землі-годувальниці, сонця, місяці, зернових культур та виробів з них;

б) колискова пісня має таку ж магічну функцію, що й замовляння, – привернути певну якість чи дію, свідченням чого є словесні формули побажання дитині;

в) і в замовляннях. і в колискових піснях персонажами виступають магічні істоти (Сон-Дрімота, “спання”), тотемні тварини (гулі, кіт, чайка, зозуля);

г) як і в замовляннях. так і в колискових піснях мова звернена до всього білого Світу: пташок, котика, калини, берези, вітру;

д) в обох жанрах оповідь розгортається за аналогією, бажане повинно стати дійсністю, слово – ділом.

є) інтонаційно-ритмічна будова колискових пісень подібна до інтонаційно-ритмічної будови замовлянь.

Забавлянки, або утішки – жанр дитячого фольклору, коротесенькі пісеньки чи віршики гумористичного, жартівливого змісту ігрової спрямованості. Вони активізують (стимулюють) єдність слова та моторики дитини, не тільки супроводяться відповідними рухами, а й розвивають мовлення дитини. Незважаючи на свою простоту, забавлянки позначені евфонічною культурою, сприяють жвавому спілкуванню з довкіллям, привчають до чуття прекрасного.

Скоромовка – невеликий твір, що часто складається з однієї фрази, побудований на поєднанні (повторенні) слів і звуків, ускладненому для вимови. Зазвичай має форму ритмізованої прози, іноді римованої. Побутує головним чином у дитячій аудиторії. Розважальність скоромовки сприяє реалізації практичних функцій розвитку мовних органів дитини.

Скоромовки як фольклорний жанр відіграють в українському дитинознавстві такі функції:

а) емоційно-вольова – формує в дитини любов до рідної мови, музики її фонем, бажання досягти вправності у вимові тих чи інших звуків, подолати певні перешкод наполегливою працею над удосконаленням свого мовного апарата;

б) пізнавальна – дитина засвоює звуки рідної мови та свідомо оперує ними;

в) практично-дійова – дитина удосконалює своє вміння правильно вимовляти слова і привчається слухати мову співбесідника, вести діалог;

г) естетична – виховує у дитини почуття ритму, відчуття мови як явища космічного.

Лічилка – один із жанрів дитячого фольклору, римовані лаконічні вірші від п'яти до десяти (іноді – більше) рядків, призначені для розподілу ролей під час гри, послідовності участі в ній. Виконуються в чіткому ритмі.

Прислів’я – мала форма народної поетичної творчості, короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом. Прислів’я, як правило, мають повчальний характер. Значення одних прислів’їв залежить від прямого номінативного значення їхніх компонентів (Друзі пізнаються в біді); значення інших сприймається як переносне, узагальнено-метафоричне (Під лежачий камінь вода не тече). Прислів’я відзначаються великою різноманітністю синтаксичної будови: кожне прислів'я - це окреме речення і водночас мінімальний твір зі своїми виразними художньо-стилістичними особливостями.

Приказка – жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів’я, але без висновку, і вживається в переносному значенні; образний вислів, який дає яскраву оцінку певному явищу, побудований як незакінчена думка. Зміст її, на відміну від прислів’я, не має звичайно повчального характеру, їй властива синтаксична незавершеність.

Народні казки – найдавніша культурна спадщина, яка зберегла уявлення наших предків про взаємини людини і природи. У них відображені моральні принципи існування спільності людей в умовах постійної боротьби за виживання, визначена чітка грань між добром і злом і проявляються виразні риси національного характеру, вірувань, побуту. Як правило, казка має усталену структуру і композицію, стандартні зачин та закінчення, полярне протиставлення груп персонажів, позбавлених психологічної характеристики. У ній відсутні розгорнуті описи природи чи побуту, динамічний сюжет побудований на основі випробування головного героя з гіперболізованими фізичними та духовними якостями. Казці властиві “замкнутий час”, подієва цілісність, спрямована на неминучу перемогу добра над злом, щасливе завершення. Попри морально-дидактичну та пізнавальну настанови, казка привертає увагу невичерпністю фантазійного мистецтва, художньою переконливістю, розважальним пафосом.

За змістом казки розмежовують на три групи: казки про тварин, чарівні і побутові казки. Такий поділ є умовним, оскільки в кожній казці наявні чаріний елемент, пригодницький характер, закладена мораль.

Казки про тварин – це чи не найдавніший жанр казки, де головними героями є тварини. Казки про тварин виникли на основі вірувань первісних людей: анімізму (одухотворення природних явищ), антропоморфізму (олюднення природних явищ, тварин, приписування їм людських якостей), тотемізму (вірування в те, що людина веде свій рід від тотема – певної тварини). Оповідачі наділяли звірів, птахів, риб людськими чеснотами та вадами, і діяли ці тварини здебіьшого в цілком реальній, позбавленій загадковості обстановці.

Характерними особливостями казок про тварин є невеликий обсяг, нескладна поетика, усталені образи-маски на кшталт: лисиця – хитра, зайчик – боягуз з відповідними епітетами; найпростіша композиція, сюжет із кількаразовими повторами, діалогічна мова. Частина казок про тварин мають виразно кумулятивний характер, розвивають логічне та аналітичне мислення дитини, виховують моральні почуття.

Чарівні казки – це найпоширеніший і найструктурованіший жанр народної казки, що безпосередньо пов’язаний з міфом. Перевага фантастичного начала над реальним властива чарівним казкам усіх народів світу, як і перемога добра на злом, гостре протиставлення позитивних і негативних героїв. Герої чарівних казок переважно наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати всі випробування на шляху до мети. Позитивному герою часто допомагають фантастичні істоти, явища природи, люди надзвичайної сили. Присутні і магічні, фантастичні предмети, мотиви перевтілень. Чарівні казки мають свої особливості: своєрідний зачин, повторення, потрійність, наростання дій та їх взаємопов’язаність причинно-наслідковим зв’язком, контрастність, гіперболізація.

Соціально-побутові казки – виникли на пізніших етапах історії і грунтуються на реаліях. У них здебільшого немає фантастичних перетворень, чаріної вигадки, події розгортаються за буденних обставин. У побутових казках спостерігаються прийоми гротеску, гіперболи, відображена народна етика, цінується розум, кмітливість, високі моральні чесноти, покладання героя на самого себе тощо. За стильовими особливостями побутові казки поділяються на три групи. У казках першої групи поряд з реальними істотами діють антропоморфні або зооморфні істоти: Доля, Горе, Біда, Злидні, Щастя, Правда тощо. Другу групу становлять казки про чорта, а третю – суто побутові казки з одноепізодним простим сюжетом. Виокремлюють також гумористичні, сатиричні, казки-легенди, казки-небилиці, казки-анекдоти, казки-притчі.

Побутові казки народів світу подібні поетикою: у них зображено протистояння негативних і позитивних персонажів; більшу частину тексту становлять діалоги; часто однотипні епізоди нанизуються на сюжетний стрижень – створюються кумулятивні казки; майже відсутня казкова обрядовість, крім формул ініціальних і фінальних; зачини здебільшого стислі, хронологічні, рідше – топографічні.

Основні джерела народної мудрості дають поштовх подальшій тематичній та жанровій еволюції літератури для дітей. Письменники використовують біблійні ремінісценції, міфеми та міфологеми, дотримуються принципів героїзації та ідеалізації головних героїв, актуалізують жанр притчі. На основі народної казки постає літературна, авторська казка, яка у творчості конкретних письменників набуває нових особливостей.

Питання для самоконтролю

1. Як ви розумієте поняття “дитяча література”, “література для дітей”, “література, що увійшла до кола дитячого читання”? Проаналізуйте.

2. У чому полягає специфіка книжки для дітей?

3. Окресліть основні етапи становлення і розвитку літератури для дітей.

4. Охарактеризуйте особливості народних пісень і малих фольклорних жанрів.

5. Дайте визначення поняття “казка”, “народна казка”.

6. Розкрийте класифікацію казок?

ЛІТЕРАТУРА

1. Богданець-Білоскаленко Н.І. У барвистому віночку. Хрестоматія. Навч.посібник для роботи з дітьми у дошкільн.навч.закладах/ Упор.Н.І. Богданець-Білоскаленко. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2012. – 728 с.

2. Дзюбишина-Мельник Н. Фольклор і сучасна дитина. К., 1992. – 68 с.

3. Закувала зозуленька. Антологія української народнопоетичної творчості. – К.: Веселка, 1998. – 334 с.

4. Калинова сопілка. Антологія української народної прозової творчості. – К.: Веселка, 1998. – 345 с.

5. КіліченкоЛ.Н. Українська дитяча література. Навч. посібник.– К.:Вища школа, 1984. – 216 c.

6. Лановик М.Б. Українська усна народна творчість: [підручник] / М.Б. Лановик. – К. : Знання-Прес, 2003. – 591 с.

7. Літературознавчий словник-довідник / [за ред. Р.Гром’яка]. – 2-ге вид., виправ., доп. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752 с.

8. Українська дитяча література: [хрестоматія / упор. Л.П. Козачок]. – К. : Вища школа, 2006. – 519 с.